Олена Апанович

УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 РОКУ.
МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ.

Зміст

ВСТУП

ПРЕДТЕЧА ДОГОВОРУ

УКРАЇНСЬКЕ ПОСОЛЬСТВО В МОСКВІ.
  УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ

ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНИЙ ХАРАКТЕР ДОГОВОРУ,
  ЙОГО ЮРИДИЧНА ПРИРОДА

ДОЛЯ ОРИГІНАЛІВ ТЕКСТУ ДОГОВОРУ

ДОГОВІР У ДІЇ, ЙОГО ОБМЕЖЕННЯ І ПОРУШЕННЯ

ЗЛАМАННЯ ДОГОВОРУ ЦАРСЬКИМ УРЯДОМ.
  ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
  РОСІЙСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ

ІСТОРИЧНА ТА ІСТОРИКО-ПРАВОВА
  ЛІТЕРАТУРА ПРО ДОГОВІР

ПІСЛЯМОВА

  Українсько-російський договір 1654 року, так само як і наслідки цього договору для України, в усі часи піддавалися найбезсоромнішій фальсифікації. Автор книги відтворює історичну правду про передумови і процедуру його укладання, розкриває державно-політичний характер і юридичну природу, а також тяжкі наслідки договору для українського народу.
  Видання розраховане на широке коло читачів.

  ISBN 5-203-01638-0

  А 76
  Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність.-К.: "Варта", 1994.-96 с.

О.Апанович
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ ДОГОВІР 1651 РОКУ. МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ

ВСТУП

ПРЕДТЕЧА ДОГОВОРУ

Шість років тривала Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти панування Польщі в Україні. У ході війни влада чужоземної польсько-литовської держави — Речі Посполитої в Україні була повалена, сформувалася Українська Гетьманська держава на чолі з Богданом Хмельницьким. Але Польща всіляко намагалася повернути Україну.

Ще в 1648 р., розпочинаючи вікну, Богдан Хмельницький шукав союзників. Першим, до кого він звернувся, був кримський хан (хоч, як показав час, він виявився невірним союзником), через нього Богдан Хмельницький намагався заручитися підтримкою Туреччини, прагнув встановити тісні контакти і з васалами султана — Молдавією, Волощиною, Семиграддям.

Природним було й прагнення встановити союзні відносини з єдиновірною Московією, яка неодноразово вела, хоч і невдало, війни з Польщею. Спроби вступній у переговори з царським урядом робилися вже наприкінці першого року Визвольної війни. Після блискучих перемог над військовими силами Речі Посполитої Богдан Хмельницький у грудні 1648 р. прибув з козацьким військом до Києва. Тут він мав раду з представниками вищого київського православного духовенства. Українські церковні ієрархи, гетьман і старшина дійшли висновку про необхідність звернутися до Москви за військовою дипломатичною допомогою. Єрусалимському патріарху Паїсію, який їхав через Київ до Москви, доручили просити московського патріарха вплинути на царя, щоб той в інтересах православної віри допоміг Україні в її війні з католицькою Польщею. Необхідно було переконати царя не дотримуватися умов Поляновського мирного договору з Польщею 1634 р., що підтверджував Деулінське перемир'я 1619 р., за яким Москва віддала Речі Посполитій Смоленські, Чернігівські і Новгород-Сіверські землі.

Разом з Паїсієм відрядили до Москви козацького полковника Силуяна Мужиловського. Він отримав докладну інструкцію, що містила кілька альтернативних пропозицій. Передбачалося, що Мужиловський буде ті тези викладати послідовно — згідно з рішеннями царя. Якщо цар погодиться па союз з Україною, то просити його вислати військо проти Польщі. Коли ж цар не захоче порушити договір, запропонувати йому зайняти московськими військами українські сіверські міста, визволені від поляків у ході боїв. Ці землі вже контролювалися козаками і не підлягали Речі Посполитій. Козацька армія таким чином забезпечувала б собі тили.

Міг бути запропонований іще один варіант військових дій без відвертого розриву "мирного договору" - послати донських козаків в Україну. Щодо польського уряду, то можна вдатися до традиційного пояснення — донці вчинили так "самовільно, без царського указує. У разі ж, коли цар узагалі відмовить Україні у військовій допомозі, то просити хоча б дипломатичної підтримки. Бажаний був би такий дипломатичний демарш щодо польського уряду: "Нехай Пани-Рада (тобто Сенат) на Військо Запорозьке не наступають і в православній вірі їм насилування не чинять, бо як вони й далі будуть чинити їм утиски у вірі, як перед тим, то царському величеству за православних своїх одновірців не вступитися і не постоятися не можна".

Цар не надав Україні ні військової, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва мала велике бажання взяти реванш за нещодавно завдані їй Польщею поразки, розірвати договір вона не наважилася з огляду на своє непевне тогочасне внутрішнє і міжнародне становище, тому й зайняла очікувальну позицію. Ллє контактів з Богданом Хмельницьким не перервала. З Москви в Україну було направлено посольство на чолі з Григорієм Унковським — для вивчення ситуації. Московське посольство знаходилося у гетьманській резиденції — Чигирині з 13 березня по 22 травня. Взагалі за період з 1649 до початку 1654 р. на Україні перебувало 13 посольств із Москви. Водночас з України також відправлялися посольства до Москви.

Богдан Хмельницький і далі намагався схилити Москву до війни з Польщею, па кожному етапі переговорів виступав із пропозицією: Москва надає військову допомогу Україні для протистояння польському наступу, а за це Україна приймає протекторат Московської держави. Після Зборівського договору з Польщею у 16.19 р. (на що Богдан Хмельницький змушений був піти внаслідок сепаратної угоди кримського хана з королем) гетьман активніше домагається московської допомоги. Він вдається до обіцянок навернути кримського хана під царський протекторат і в той же час повідомляє, що той кілька разів закликав гетьмана іти разом на Москву. І хоча український гетьман відкинув цю пропозицію, однак він давав зрозуміти царю, що коли той зволікатиме з допомогою Україні, можлива і така небезпека для Москви.

У 1651 р. через порушення поляками Зборівського договору відновилася українсько-польська війна, і водночас почали псуватися і московсько-польські відносини. У Москві в лютому 1651 р. відбувся Земський собор, на якому духовенство з патріархом і бояри дали свою згоду взяти гетьмана з Військом Запорозьким під царський протекторат. Але якихось реальних кроків зроблено не було.

Невдала для козаків Берестецька битва 1651 р. (знов таки через невірного союзника — кримського хана) призвела до Білоцерківського договору, який значно урізав навіть Зборівські умови 1649 р.

А військові дії продовжувалися. Виснаження українського народу дійшло краю. Міста були зруйновані, ніякої допомоги ззовні. 22 квітня 1653 р. до Москви прибуло нове посольство від Богдана Хмельницького — Кіндрат Бурляй і Силуян Мужиловський. Вони знову повторили прохання козацького гетьмана виступити на захист України, прийняти її "під високу руку" і послати на допомогу військові сили.

Однак цар спочатку вдався до дипломатичних консультацій з урядом Речі Посполитої. 30 квітня у Варшаву прибуло посольство у складі князя Бориса Рєішіна-Оболенського, окольничого Богдана Хитрово, дяка Посольського приказу Алмаза Іванова з листом до польського короля. Перед королем була поставлена вимога замиритися з козаками, повернути їм права і привілеї згідно із Зборівським договором, скасувати Брестську церковну унію 1596 р. Польський уряд відповів рішучою відмовою. Тоді посли заявили: "Государь о тех делах более тєрпеть не будет и о подобных неправдах велит писать в окрестные государства".

1 жовтня 1653 р. царський уряд скликав Земський собор, на якому окрім бояр були присутні представники дворянства, духовенства, царські чиновники, представники міст, купецтва, селянства, стрільців. Учасники собору, опрошені "по чинам, порознь" висловилися за рішення: "Гетьмана Богдана Хмельницького і все Войсько Запорожское з городами и землями принять".

В Україну відправили посланників — стольника Р. Стрешнєва і дяка М. Бредихіна, які мусили виконати традиційну функцію дипломатичних відносин, що зберігається досі: підготувати належні умови для зустрічей на високому державному рівні. Вони привезли повідомлення про те, що цар висилає в Україну високе посольство "Бутурлина с товарищи", щоб урочисто оголосити про перехід України під царський протекторат, а також про царський указ "о ратных людей сколько к ним на помочь послать". Стрешнєв повідомив Богдана Хмельницького про місце з'єднання військових сил Московської держави і козацьких полків та про умови їх забезпечення.

Стрешнєв і Бредихін просили гетьмана сповістити полковників і "начальних людей" про посольство Бутурліна. Гетьман запевняв, що він розішле "листи" в усі міста, закликаючи полковників, сотників, отаманів, козацтво з'їжджатися до Переяслава.

9 жовтня 1653 р. у виконання рішення Земського собору Московський уряд посилає в Україну надзвичайну дипломатичну місію — велике посольство у складі ближнього боярина і намісника тверського В. В. Бутурліна, околичного намісника муромського І. В. Алфер'єва, думного дяка Л. Д. Лопухіна. Кожен член посольства мав свій почет: Бутурлін сім стольників, одного стряпчого, трьох дворян; Алфер'єв — стольника, стряпчого і чотирьох дворян; Лопухін — стольника. Посольство супроводжували голова московських стрільців — Артемон Матвеєв, три сотники, двоє товмачів (перекладачів) і 200 стрільців. При місії було й московське духовенство: архімандрит Прохор, протопоп Андріян, священик Іоан і диякон. Вони їхали з своїми іконами, хрестами і хоругвами, везли з собою царську ікону "Спасов образ".

23 жовтня 1653 року цар Олексій Михайлович у Москві в Успенському соборі Кремля велів "объявить войску идти войной на недруга земли русской и веры православной — короля Речи Посполитой и Литвы — Яна-Казимира".

1 листопада посольство опинилося в Путивлі й у цьому прикордонному місті перебувало майже два місяці. Чекали повернення Богдана Хмельницького з місць бойових дій. Треба було з'ясувати, яке саме місто буде обрано для зустрічі і проведення всіх офіційних церемоній і переговорів, присяги, вручення царської грамоти, клейнодів — регалій для гетьмана і Запорозького Війська, подарунків. Москва хотіла, щоб це відбулося найурочистіше, тому воліла, щоб був обрання Київ. А Богдан Хмельницький, навпаки, як зазначає український історик О. Оглоблин, прагнув ділових переговорів і тому відмовився від Києва, щоб уникнути неминучих тут урочистостей. До того ж Києву загрожувала військова небезпека з боку Литви. І ще мало значення, мабуть, те, що в Києві знаходилися вищі ієрархи православного духовенства і українська шляхта, які в той час були в опозиції до гетьмана. Отже, Богдан Хмельницький обрав Переяслав, місто за Дніпром — центр Переяславського полку з численним населенням і розвинутою торгівлею. Як і більшість великих міст в Україні, в той час Переяслав був також і фортецею, тут зосереджувалася українська армата з пороховим запасом. Життя Богдана Хмельницького здавна було пов'язане з Переяславом, тут він оженився вперше з Ганною Сомківною. Переяславський полковник був довіреною особою гетьмана, згодом його родич — зять Павло Тетеря. Московське посольство, дочекавшись додаткових інструкцій від царського уряду, а також нової хоругви для гетьмана (перша пошкодилась в дорозі), в останніх числах грудня вирушило з Путивля до Переяслава.

31 грудня воно прибуло туди. За п'ять верств од міста посольство зустрічали переяславський полковник Павло Тетеря з сотником і отаманами та 600 козаків. Посли зупинилися па подвір'ї, де знаходився "Посольський дім".

Богдан Хмельницький перебував ще в Чигирині. Він був зайнятий похоронами сина Тимоша, а потім не міг вчасно дістатися в Переяслав через ненадійність криги на Дніпрі. 6 січня ввечері він уже був у Переяславі, вслід за ним приїхали писар Іван Виговський та інша генеральна старшина — обозний, суддя, осавули, а також полковники з полковою старшиною, сотниками і отаманами. Відбулася перша зустріч гетьмана з московськими послами, неофіційна, на бажання гетьмана, в приміщенні Бутурліна. З'ясували порядок церемоніалу і офіційних зустрічей: вранці 8 січня проведуть таємну раду у Богдана Хмельницького з козацькою генеральною старшиною і полковниками, далі посли оголосять царську грамоту, після чого знову відбудеться старшинська рада і нарешті -- фінальна переяславська акція — присяга в церкві гетьмана Богдана Хмельницького зі старшиною. А потім стольники і дворяни проїдуть по українських містах і приймуть присягу від українського населення.

Однак старшинська рада, яка ухвалила прийняття царської протекції, внесла корективи, що грунтувалися на демократичних засадах і звичаях козацтва та його історичному досвідові. Вирішено було зібрати народ на раду. Після першої старшинської наради 8 січня о другій годині дня несподівано для послів закликали на загальновійськову генеральну раду, б'ючи в тулумбаси, щоб, як записано в "Статейному списку" Бутурліна, "на собрание всего народа слышать совет о деле, хотящем совершитися". Посли на цій раді присутніми не були.

Опис Переяславської ради маємо у "Статейному списку", тобто звіті В. В. Бутурліиа царю, що насичений подробицями, забарвлений риторичними прикрасами, хоча на Переяславській раді Бутурлін не був присутній і про її хід дізнався від інших. Протокольного документального запису про неї не існує. Взагалі щодо статейних списків, що складалися послами, посланниками, агентами московського уряду і які зосереджувалися потім у Посольському приказі в Москві, то їх об'єктивність і правдивість поставили під сумнів уже сучасники.

Саме так, щоправда досить експресивно, щодо московських дипломатичних урядовців та їхніх специфічних документів, висловився піддячий Посольського приказу Г. Котошихин, який емігрував до Швеції: "Пишут они в статейних списках не против того, как говорено, а прекрасно виставляючи свой разум на обманство, через чтоб достать у царя себе честь й жалованье большое; и не срамляются того творити, понеже о том, кто на них может о таком деле объявить. Для чего так творят? Для того: російского государства люди природою своєю спесивы, и необычные ко всякому делу, понеже в государстве своем наученія никакого добраго не имеют и не приемлют, кроме спесивства, и безстыдства, и ненависти, и неправды".

Бутурлінський звіт царю, який грішить неповнотою, а в деяких місцях неточністю, був розтиражований у безлічі радянських видань, особливо останніх десятиріч. Він відомий нам також і з підручників історії СРСР (історія України, як ми знаємо, довгий час у навчальних закладах України не викладалась).

На Раді в Переяславі Богдан Хмельницький з'явився під гетьманським бунчуком в оточенні генеральних старшин і полковників. У своїй промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої кривавої війни, продовжити яку погрожувала Польща, він вказав, що єдиний порятунок — це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу — Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами:

"А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче вільна дорога". Учасники Переяславської ради — старшина усіх рангів, козаки і міщани висловились: "Волим під царя московського православного".

Гетьман і старшина з'явилися на "съезжему" дворі, де мешкали московські посли. Там і відбулася офіційна аудієнція з посольством. Посли вручили царську грамоту Богдану Хмельницькому, який і передав її генеральному писарю Івану Виговському, а той зачитав "всем людям явно". В грамоті говорилося, що цар "велел принять под свою высокую руку гетмана Богдана Хмельницкого й все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомоществовать им протів недругов ратными людьми". Після того Богдан Хмельницький і Бутурлін обмінялися промовами.

Потім мала відбутися присяга. В зв'язку з церемонією присяги гетьмана і старшини, в церкві виникли серйозні ускладнення, гостра колізія. Гетьман, який прибув у кареті з послами до Успенської соборної церкви, поставив вимогу, щоб царські посли присягнули від імені царя Олексія Михайловича в тому, що він не видасть їх польському королю, не порушить їх прав і вольностей і надасть на їх маєтності свої грамоти.

Царські посли категорично відмовилися присягти за царя: тільки піддані присягають царю — "чинят веру царям". А цар "учнет их держати в своем государском милостивом жалованьи и призрении", тобто гетьман і старшина повинні покладатися на "царское милостивое слово. А царь и от недругов их в обороне и захищеним будет держать, и вольностей от них не отымет, и мастностями им чем хто владеет, пожалует им владеть по-прежнему".

Гетьман відповів, що бажає поговорити про це з полковниками і "усіма людьми" і вийшов з церкви. Він відправився до двору переяславського полковника Тетері і там довгий час розмовляв з полковниками та іншою старшиною, а духовенство, посли чекали в церкві. Нарешті прибули переяславський і миргородський полковники Павло Тетеря і Григорій Сахнович-Лісницький і повторили вимогу Богдана Хмельницького. Але посли стояли на тому, що "непристойно за государя присягати подданым". Полковники аргументували свої вимоги тим, що при укладанні угод козаків з польським королем присягали від його імені коронні гетьмани, "пани-рада" (тобто сенат), московські посли вдалися до іншої мотивації: королі польські "не самодержавцы, не хранят присяги своей, а государское слово переменно не бывает" (Далі побачимо, наскільки ця заява московських послів про твердість царського слова була далекою від істини.). Однак козацькі полковники Тетеря і Лісницький заявили, що "гетьман і вони дають у тому віру, але козаки не вірять; сії останні домагаються присяги за государя". На що була різка заява: цар "изволил принять их под свою високую руку по их челобитью, и им надлежит помнить сію милость великого государя, следует служить ему и всякого добра желать, Войско Запорожское к вере привести, а незнающих людей от непристойних речей унимать". Бояри намагалися нав'язати козацтву ті принципи, на яких тримався московський лад: цар стоїть над правом, кожен акт царя — це ласка, "пожалування", і в нього не може бути рівноправних стосунків з людьми. Такі поняття були чужими для світогляду українців, сформованого у відповідності до західноєвропейських конституційних норм.

Богдан Хмельницький і козацька старшина вперше відчули, що це означає — абсолютистська тоталітарна царська держава. Але вони покладали великі надії на допомогу Москви у війні з Польщею і, щоб не зірвати переговорів, змушені були припинити дискусію і погодитися на односторонню присягу. У соборній церкві зібралося московське і українське духовенство — архімандрит Прохор, переяславський протопоп Григорій з священиками і дияконами усіх переяславських церков для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів від різних полків.

Після присяги гетьман з послами в кареті, а старшина і полковники пішки дісталися знову до "сьезжего двору". Там відбулося урочисте вручення гетьманові надісланих царем клейнодів — булави, прапора із дорогоцінних тканин, хутра, ферезеїв (каптанів) і шапок. Старшину, окрім іншого, — наділили царськими дарунками — соболями. Ті представники старшини, які зігнорували Переяславську раду, заявляли потім, що вони не хочуть продаватися та йти в неволю "за царських котів", маючи на увазі соболині шкурки.

На другий день присягали сотники, осавули і козаки Переяславського полку. Щодо міщан Переяслава, то серед них виявилася опозиція. Не всі вони згодилися присягати, декого силою гнали до церкви. Хворого переяславського війта (урядник магістрату) принесли до церкви на ліжку, на другий день він помер.

Не було в Переяславі представників Запорозької Січі. Не приїхав у Переяслав славетний Іван Сірко. Не присягнули уманський (Йосип Глух) і брацлавський полковники.

Категорично не прийняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького козацьким стратегом номер один. Як писав до польського короля коронний обозний Андрій Потоцький, Іван Богун з тих козаків, для яких "найвища державна рація — щоб не бути ні під вашою королівською, милістю, ні під царем".

"Статейним списком" Бутурліна був закладений початок московської версії міфа, легенди про Переяславську раду. Бутурлін зображує картину нібито масовості Переяславської ради, всенародного рішення: "весь народ", "собралось великое множество всяких чинов людей", у церкві було "всенароднеє множество мужского й женского полу" і т. ін.

В "Історії України-Руси" (т. IX) Михайло Грушевський подає знайдені ним в архіві іменні списки тих, хто присягав у Переяславі: гетьман Богдан Хмельницький і генеральна старшина — писар Іван Виговський, судді — Самійло Богданович-Зарудний і Федір Лобода; обозний Коробка, осавули — Місько і Павло Яненки; полковники: чигиринський—Трушенко, черкаський — Пархоменко, канівський — Стародуб, корсунський — Гуляницький, білоцерківський — Половець, київський — Пішко, чернігівський — Пободайло, ніжинський — Іван Золотаренко, прилуцький — Воронченко, миргородський — Лісницький, полтавський — Пушкар, переяславський — Тетеря. В наступні дні до них приєдналися полковники: кропивенський — Джалалій і кальницький — Іван Федоренко (колишній наказний полковник).

Крім полковників, присягу від полків приймали 8—10 січня полкова старшина—обозний, осавул, хорунжий, а також сотники і представники рядового козацтва. Отже, від Переяславського полку прийняли присягу, крім полкової старшини, ще й 14 сотників і 37 козаків; від чотирьох полків — чигиринського, корсунського, канівського, ніжинського, крім старшини, всього 26 козаків, а від кропивенського — 5 козаків, "гетьманського полку" — один сотник, два козаки. Від інших полків ніхто з козаків не прибув у Переяслав. А від полків уманського, паволоцького й кальницького взагалі нікого не було. Таким чином, полкової старшини присягнуло 37 чоловік, сотників — 97, решта — козаки, шляхта, духовенство, міщани.

Разом лише 284 особи прийняло присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Переяславської ради як представники козацького середовища. До них слід додати якусь кількість переяславських міщан — чоловіків. Жінки в Україні не брали участі в радах і не приймали присяги.

Хмельницький і старшина, не задовольнившись "царським словом" і туманними запевненнями послів, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від нього договірних гарантій і зобов'язань. Керівники української держави навіть зажадали від послів письмових підтверджень їх словесних запевнень і обіцянок. 12 січня до московських послів прийшли генеральний писар Виговський, військовий суддя Богданович-Зарудний, полковники Тетеря і Лісницький та інша старшина з вимогою видати лист "за своєю рукою, щоб вольностям, і правам, і маєтностям були як колись", оскільки вони, посли, наділені високими повноваженнями. Старшини пояснили, що лист їм необхідний для того, щоб повідомити народ, на яких умовах приймається царський протекторат, "кожному полковникові необхідно буде його показати, коли він приїде у свій полк". Коли такни "лист не буде виданий, то не можна буде послам їхати в місто приймати присягу, оскільки "усім людям в містах буде в сумнів". Старшина справедливо вважала, що неможливо примусити український народ, який внаслідок кількарічної війни звільнився від іноземного панування, присягати царю невідомо за що і на яких умовах.

На Україні існували інші порядки, ніж у самодержавній Московії, де вимагалося беззастережно, як милість і благо, приймати кожне царське слово. Усі царські піддані вважалися рабами, холопами, і той же Бутурлін, ближній боярин і царський намісник, звертаючись до царя, мусив дотримуватись формули: "Я, Васька Бутурлін, холоп твой".

Отже, вперше було поставлено питання про укладання письмового державного гарантійного договору з Москвою.

Бутурлін і на цей раз відмовився дати лист за своїм підписом, відговорившись тим, що українці можуть вислати послів до Москви "бити челом" про свої "вольности".

Так описав хід переговорів у Переяславі боярин Бутурлін у своєму "Статейному списку". Деякі дослідники на основі інших історичних даних висловлювали припущення, що він у своєму урядовому звіті може й приховав якісь речі, зокрема про свою позицію щодо підтвердження прав і вольностей України. Царський посол робить акцент на тому, що він боронив престиж царя перед новими підданими, рішуче відмовившись присягати іменем царя. Бутурліну "с товарищи" царський уряд поставив в особливу заслугу в їх місії те, що вони зуміли умовити гетьмана зі старшиною відступитися від своїх вимог щодо присяги від імені царя. Насправді московські посли все ж таки змушені були піти назустріч наполегливим вимогам гетьмана та старшини і дати усно запевнення і обіцянки від імені царя, що, можливо, мало характер своєрідної присяги, як про це свідчить козацький літописець Самійло Величко (1720 р.), — "з таким монаршим под клятвою словом і упевненням", а також очевидець подій — києво-печерський чернець Макарій Криницький — "присягли навзаєм посли". В обіцянках послів був один важливий момент. У Переяславі посли запевнили, що будуть затверджені не лише "всі права і вольності" українців, одержані від польських королів у результаті військових і дипломатичних перемог з козацтвом, а й додаткові пільги. Богдан Хмельницький 17 лютого 1654 р., надсилаючи листа до царя, в наказі своїм послам повторив слова Бутурліна, що "царь большими вас свободами, державами й добрами пожалует, паче королей польских".

Генеральний писар Виговський теж нагадував українським послам обіцянку московських послів, дану в Переяславі.

Однак головним у тодішній ситуації було те, що козацькі старшини на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким турбувались про подальшу долю Української держави, прагнули захистити її самостійність і автономні права міждержавним договором. І, безперечно, їх дуже непокоїло, що повноважні московські посли у Переяславі відмовились укласти такий договір.

Під час переговорів і розмов у Переяславі українська сторона вперше висловила деякі умови майбутнього договору з Московською державою, поки що дуже узагальнені: Україну, її "гетьмана Богдана Хмельницького і Військо Запорозьке польському королю не видавати, і за них стояти, і вольностей не порушувати". Поняття "непорушні вольності" передбачало збереження того самостійного устрою, який здобула Україна, позбувшись залежності від польського короля. Застерігалось про неможливість порушувати соціальну і станову структуру українського суспільства, його внутрішній військовий лад. Ставилася вимога надати підтверджувальні царські грамоти власникам маєтностей різного стану на Україні. У Переяславі Богдан Хмельницький зі старшиною обумовлювали 60-тисячний реєстр Запорозького Війська, тобто визначався кількісний склад збройних сил України. Йшлося і про утримання козацької армати, а також ще про одне дуже принципове питання — збирання податків самими українцями.

13 січня гетьман з старшиною і послами приїхав до Бутурліна; після короткої промови Богдан Хмельницький передав лист цареві Олексію Михайловичу з подякою за те, що прийняв їх під свою протекцію, і в той же день гетьман і генеральний писар Іван Виговський виїхали в Чигирин.

14 січня 1654 р. Бутурлін, діставши від гетьмана список міст і містечок, що були під владою Війська Запорозького і яких налічувалося 177 (селяни не присягали), роздав царські подарунки старшині, розпрощався і виїхав у Київ, Ніжин і Чернігів приймати присягу. Не всюди і не всі згодилися присягати. Київське духовенство на чолі з митрополитом Косовим і шляхта від присяги відмовилися. Боярин, прийнявши присягу від ніжинців і чернігівців, повернувся у Москву. Московські урядовці продовжували приймати присягу в інших українських містах, хоча в ряді міст проявилася опозиція і протистояння, наприклад у Чорнобилі на Київщині. В полках Полтавському і Кропив'янському царських урядовців навіть побили киями.

Український історик Ю. А. Мицик нещодавно знайшов у краківських архівах листи свідків подій, написані на початку 1654 р. Один із цих свідків Ш. Павша в двох листах повідомляє адресатові: "Сповіщаю, що Кропив'янський та Полтавський полки відірвалися від Хмельницького і відмовилися присягати московському цареві... Між простими людьми виникли значні заворушення..."

"У чорнобильців, і тож дуже небагатьох, ґвалтом взяли присягу; тамтешні міщани нерадо прийнявши московитів, роз'їхалися по різних містах і містечках, не присягали і присягати не хочуть. Вони заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві і твердо стоять на цьому..."

"Кияни теж цьому були противні і не хотіли йти до церков, але їх наче бидло гнали козаки до присяги... Вони ж під час присяги не називалися своїм іменем, що було дано їм при хрещенні, а після присяги дуже її лаяли... Митрополит не дозволив присягати, і отець архімандрит, і все духовенство... Гадяцький і Брацлавський полки не хотіли зноситися з Хмельницьким і не хотіли їхати на цю присягу до Переяслава і серед тієї України стався розкол". (1)

Отже, взагалі в природі не існувало ні Переяславської угоди, ні переяславського договору 1654 р. Відбулася у 1654 р. тільки малочисельна Переяславська рада, яка скоріше носила репрезентативний, декларативний характер. Вона не мала ніякої юридично-правової сили. Відбулася також однобічна присяга гетьмана, частини старшини, козацтва та міщан. У Переяславі український уряд не одержав жодного офіційного документального акту, який би визначав умови об'єднання двох держав жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів.

Тому стає зрозумілим, чому гетьман Богдан Хмельницький з старшиною виявили таку енергійну і наполегливу ініціативу в укладанні міждержавного договору з Москвою. Вони прагнули узаконити суверенітет Української Гетьманської держави, примусити царський уряд взяти на себе зобов'язання, які б гарантували незалежність України і здійснення рівноправного, передусім воєнного союзу з Московською державою, надання Україні військової допомоги перед небезпекою ворожого вторгнення.

1. Газета "Старожитності", 1991, ч. І, с. 11.

УКРАЇНСЬКЕ ПОСОЛЬСТВО В МОСКВІ. УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ

Козацька старшина з гетьманом після від'їзду царських послів приступила до вироблення умов майбутнього договору з Москвою. Відбулися старшинські наради в Корсуні й Чигирині. 17 лютого 1654 р. з Чигирина відправляється в Москву українське посольство для укладання міждержавного договору. Очолили це посольство високі представницькі особи із середовища правлячої козацької старшини — генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря.

До посольства також входили: осавул брацлавський Григорій Кирилович, отамани чигиринські — Герман (Герасим) Гапанович та Ілля Харитонович, Кіндрат Якимович та окремий посланець від гетьмана до царя, родич Хмельницького Іван Іванович. При посольстві були писар і військовий товмач (перекладач), капелан посольства — ігумен Новгород-Сіверського Спаського монастиря, 12 чоловік "товариства" (в тому числі син судді Богдановича-Зарудного), писар, загін рядових козаків (24 чоловіки), 2 трубачі і 11 "хлопців", мабуть, прислуга. Разом із посольством їхала депутація від міста Переяслава на чолі з війтом. Посли везли з собою грамоту Богдана Хмельницького до царя і проект договору, який містив 23 статті. "У проекті договору викладено тільки основні умови, — попереджав у грамоті Богдан Хмельницький, — багато чого буде висловлено послами". Український гетьман просив царя "права, устави, привілеї і всякіє свободи... утвердити і своїми грамотами государськими укрепити".

11 березня українське посольство прибуло до Москви. 12 березня був його офіційний в'їзд до столиці Московської держави, а 13-го відбулася урочиста аудієнція в царя. Крім подарунків від гетьмана — п'яти коштовних турецьких коней — "аргамаків", посли привезли також його лист до царя від 17 лютого, написаний українською мовою, що був по суті акредитивною грамотою для посольства.

У той же день, 12 березня почали переговори на Казенному дворі. Царський уряд, надаючи першорядного значення цим переговорам, доручив проводити їх особам, які займали найвище становище в Московській державі. Це — ближній боярин і намісник, казанський князь О. Н. Трубецькой, один з найзначніших московських боярів В. В. Бутурлін, який очолював у січні 1654 р. велике посольство в Переяславі, окольничий і намісник каширський П. П. Головін і думний дяк Алмаз Іванов. Його М. С. Грушевський у праці "Історія України-Руси" (т. IX, ч. 2, с. 728) називає "найвизначнішим московським дипломатом того часу".

Висловлені усно українськими послами умови Богдана Хмельницького були занотовані московськими дяками протокольне. Існують дві редакції цього протоколу. В них зазначено 16 і 20 статей без послідовного викладу, деякі статті зафіксовано конспективно. Усі 20 статей ідуть під загальним заголовком: "Розговорные пункты без всякого решения", а кожна з них починається словами: "И посланникам говорено...", "И посланники говорили...". Бояри, крім того, розпитували українських послів про стосунки України з Кримським ханством, Молдавією, Волощиною, Польщею, Литвою, а також про внутрішні справи України, зокрема про Запорозьке Військо та його кількісний склад. Завершилися переговори першого дня пропозицією українським послам подати письмово свої умови ("Статьи на письме"). Ця частина протоколу закінчується так: "Зде окончились разговорные пункты словесные без решения, следуют письменные статьи".

Наступного дня, 14 березня, посли подали письмовий текст проекту договору з 23-х статей, що фіксували умови, на яких уряд Української Гетьманської держави передбачав об'єднатися з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьмана України Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Отже, з певністю можна сказати, що текст проекту договору із 23-х статей, поданий послами в Москві, був підготовлений в Україні.

Разом з цим основним документом було вручено й пакет додаткових документів: Зборівський договір 1649 р., підписаний Богданом Хмельницьким і польським королем Яном-Казиміром, а також королівський привілей 1649 р. з окремим документом, що підтверджував цей привілей. За Зборівським договором Річ Посполита по суті визнала наявність 40-тисячних збройних сил України, а також владу козацтва на українських землях, які були звільнені українською народною армією в ході Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. У пакет документів 1649 р. входили й королівські привілеї Богданові Хмельницькому на чигиринське старосттво, а також на села Суботів, Медведівку, Жаботин, Кам'янку, Новоселицю.

Статті проекту договору 1654 р. стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Росії. У першій статті йшлося про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорозького, тобто прав і вольностей України, оскільки формула "гетьман з Військом Запорозьким" репрезентувала в офіційних юридичних і дипломатичних документах Українську Гетьманську державу, що складалася в ході Визвольної війни 1648—1654 рр. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах, зокрема в "добрах", тобто у матеріальній власності. Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська — збройних сил України — 60 тисяч. Третя стаття передбачала підтвердження "прав та вольностей" української шляхти в "добрах", судах (гродських і земських) та місцевої адміністрації, могли вони самі обирати своїх урядників і суддів. У четвертій статті була поставлена умова, щоб доходи на царя збирали урядники з місцевих людей, тобто була українська фінансова адміністрація, і, таким чином, Україна могла зберегти свої фіскальні права; у п'ятій статті йшлося про надання староства Чигиринського на гетьманську булаву, шоста закріплювала право Війська Запорозького обирати гетьмана. Стаття сьома декларувала недоторканість козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми. Статті восьма, дев'ята, десята, одинадцята та дванадцята були присвячені питанню виплати грошей і надання млинів та маєтків на утримання урядів військового писаря, полковників, суддів, осавулів, обозного, а також козацької армати.

У статті тринадцятій була сформульована ідея про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. Чотирнадцята стаття затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорозького з іншими державами. Конкретно йшлося про право "вільно приймати" послів з чужих земель, а царя оповіщати тільки у випадках їх ворожого до нього ставлення. Статті п'ятнадцята і шістнадцята стосувалися виплати цареві данини у формі трибуту та способів збирання податків для цієї данини.

У статті сімнадцятій мовилося про те, що права населення України гарантують царські "хартії, писані на вольності козацькі, а другі — на шляхетські". Вісімнадцята стаття зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана. У дев'ятнадцятій статті викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об'єднання поляків з іншими ворожими силами. Двадцята стаття ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У двадцять першій статті встановлювались розміри платні рядовим козакам, полковникам, осавулам військовим, сотникам. У двадцять другій статті говорилося про спільні дії проти нападів татар, а в останній, двадцять третій, — про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

Як бачимо, український військовий проект договору, за винятком п'яти останніх статей, що стосувалися важливих військових проблем поточного моменту, зокрема оборони України, мав конституційний характер.

Український історик і юрист Андрій Яковлів у результаті докладного і глибокого аналізу 23-х статей дійшов висновку, що українським проектом договору "гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалось будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України".

17 березня українські посли і представники царського уряду зібралися втретє для обговорення статей. З приводу деяких пунктів від українських послів зажадали додаткових пояснень. З свого боку бояри висунули дві пропозиції: про повернення до Московської держави втікачів, передусім кріпаків, що тікали від своїх поміщиків в Україну, і про відправлення гетьманом для участі в царському поході на Смоленськ козацького війська на чолі з полковниками: ніжинським — Золотаренком і переяславським — Тетерею. Посли прийняли ці пропозиції.

У проміжку часу між 14 і 19 березня відбулись такі події: українських послів 15-го числа запросили на військовий парад, 18-го для них був влаштований урочистий царський обід у Золотій палаті, а 19-го — у патріарха. У цей же день, 19 березня, у вербну неділю, хоча переговори ще не були закінчені, послів запросили на прощальну аудієнцію до царя. Наступав останній перед Великоднем тиждень, коли, за московськими звичаями, цар віддавав перевагу церковним відправам перед справами державними. У цей же день відбулися ділові розмови з боярами, які зустрілися з послами, щоб вирішити деякі нез'ясовані спірні питання. Думний дяк Алмаз Іванов ознайомив послів з резолюціями бояр і указами царя на кожну з 23-х статей. На документі дяк зазначив:

"Зде починаются стати самій на писме данные простельные и решительные".

Десять статей — перша, друга, третя, п'ята, шоста, сьома, дев'ята, одинадцята, тринадцята, сімнадцята — затверджувалися беззастережно. Статті четверта, восьма, дванадцята, п'ятнадцята, шістнадцята ніби й стверджувалися царським указом, однак із деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо статей вісімнадцятої, дев'ятнадцятої, двадцять другої, то позитивні їх рішення були висловлені в іншій формі. У статтю чотирнадцяту царським указом внесено обмеження. Статті десята, двадцята, двадцять третя містили резолюцію "допросить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме, А відносно статті двадцять першої бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать".

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже тільки 11 статей. У цю редакцію не були внесені сім статей першого варіанта, п'ять статей було об'єднано в три, а ще три — в одну. У цьому другому варіанті ратифіковано всі (за винятком останньої) статті, щоправда з деякими змінами і поправками, що й підтвердив цар жалуваною грамотою від 27 березня 1654 р.: "Мы, великий государь тех статей выслушали милостиво и что на которую статтю наше царского величества указом велели дать тем же посланникам Самойлову й Павлу".

Ця грамота, що стисло викладала головне із санкціонованих статей, підтверджувала не тільки ратифікацію другого варіанта-редакції з 11-ти статей, а також ратифікувала статті першого варіанта-редакції, які не ввійшли до другого варіанта. Таким чином, в грамоті йдеться про підтвердження прав і вольностей Війська Запорозького, про кількісний склад збройних сил України, про право Війська Запорозького обирати гетьмана, про спадкування козацьких маєтків і прав козаків їх вдовами і дітьми. В додаток були видані ще дві царські грамоти, датовані також 27-м березня: на чигиринське староство Богданові Хмельницькому та українській шляхті (всі три у протоколі Посольського приказу називаються "конфирмовательными") -

26 березня цар видав указ про від'їзд українських послів. 27 березня, тобто на другий день Великодня, їм вручили текст договору, що містив 11 статей, з царськими і боярськими указами і санкціями під ними, а також три вищеназвані царські грамоти. Разом з цими документами посли отримали царську жалувану грамоту місту Переяславу і царський привілей Богданові Хмельницькому на Чигиринське староство й підтвердження його володінь на Суботів, Новоселицю, Медведівку, Борки й Кам'янку, а також три царські листи особисто гетьманові. В листах йдеться про відпускну грамоту українському посольству, про надіслання нової державної печатки для України, про оголошення війни Польщі й відправлення 18-тисячного козацького війська і про поїздку київського митрополита до Москви для пояснень у зв'язку з конфліктом з московським воєводою в Києві. Однак у 6-му пункті 11-статейного тексту договору йдеться про церковні маєтності. Як відомо, щодо київського митрополита українським послам був даний "ізустний наказ" Богдана Хмельницького. Відповідно до цього наказу посли просили дати жаловану грамоту на митрополичі маєтності. У царській резолюції говорилось про надання такої грамоти "митрополиту й всем духовного чину людям на маєтности их", але фактично грамота була видана трохи пізніше цього року. Українські посли відбули з Москви в Україну.

ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНИЙ ХАРАКТЕР ДОГОВОРУ, ЙОГО ЮРИДИЧНА ПРИРОДА

Договір між Україною і Московською державою сформувався не за звичною для наших часів дипломатичною моделлю міждержавних договорів, тобто не як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору 1654 р. містяться в двох різних за формою актах. Отже, українсько-російський договір 1654 р. в його остаточному московському тексті складається з 11 статей від 21 березня і узагальнюючої царської жалуваної грамоти гетьманові й Війську Запорозькому від 27 березня, які складають одну цілість.

Гетьман Богдан Хмельницький з Військом Запорозьким, які представляли Українську Гетьманську державу, виклали свої умови у формі "чолобитної" в статтях від 14 і 21 березня. Акти, що виходили від царя, мали форму "жалування", тобто царських указів. Така форма договірних документів була певною мірою даниною часу. І петиції з козацької сторони, і резолюції царського уряду не відповідали внутрішньому змісту документів, які, безперечно, мали договірний характер. Акти, якими обмінялися сторони, були за своєю суттю договором, тобто угодою двох держав.

Коли укладався українсько-російський договір 1654 р., Україна вже була незалежною державою — вона мала всі ознаки, притаманні поняттю "держава": територію, що підлягала державній організації; населення, яке визнавало тільки владу гетьмана; гетьманський уряд, який здійснював владні функції на території України; збройні сили — козацьке військо, а також самостійні міжнародні відносини.

Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої умови, що їх прийняла друга сторона — Москва. Царська жалувана грамота від 27 березня 1654 р. називає гетьмана і Військо Запорозьке "підданими московського царя", але при цьому зазначає: Україні "быть под нашою, царского величества, рукою, по своим прежним правам и привилеям и по всем статьям, которые писали выше сего", що, власне, передбачало не "підданство", а номінальну протекцію царя над Україною.

У подальших документах першочергове значення надається саме цим "правам і привілеям", про них обов'язково говориться, коли йдеться про "підданство", при цьому чітко окреслюються права, які за договором належать цареві щодо України. У проекті договору, поданому 14 березня послами Богдана Хмельницького, зазначено, що цар має право на грошову данину з України (юридичне — у формі трибуту).

Для Хмельницького договір 1654 р. був насамперед звичайною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Польщі. Крім того, уряд Богдана Хмельницького цим договором ставив завдання закріпити за Україною її права та вольності і не допустити в майбутньому їх порушень і обмежень царизмом. В умовах даної історичної доби, політичних і фактичних обставин було використано звичну для того часу форму договору між двома державами, так звану протекцію, коли вдаються за допомогою до сильнішої держави. Така форма була відома всім монархам та володарям. Під час довгої боротьби з Польщею Богдан Хмельницький не вперше укладав договори з сусідніми державами, та й із самою Польщею. У ході війни Україна і Річ Посполита двічі визначали свої юридичні стосунки — у Зборівському і Білоцерківському договорах 1649 і 1651 рр., але обидва рази державно-політичні угоди були розірвані Польщею, рійна продовжувалась. Богдан Хмельницький сподівався, що тепер на підставі українсько-російського договору Україна одержить військову допомогу від Москви і в той же час заманіфестує перед світом своє визволення.

Самостійність України визнавалася і в аспекті міжнародних відносин. Передусім Польща у своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу, могутністю якої лякала інших володарів. Посол польського короля в Криму доводив хану, що "осібна держава", яку робить з України Богдан Хмельницький, буде небезпечною для сусідів. Польські дипломати залякували Семиградського князя тим, що Богдан Хмельницький стане монархом із стотисячною армією над усіма руськими землями. Тогочасний французький часопис "ОагеНе сіє Ргапсе" 21 березня 1654 р. писав, що Хмельницький в об'єднанні з Москвою шукав союзників для боротьби проти Польщі: "Щоб знайти Польщі ще одного ворога, Богдан Хмельницький піддався під протекцію московського великого князя та присягнув йому від імені козаків".

Сусідні країни оцінювали Україну періоду Богдана Хмельницького як самостійну державу. Гетьман провадив "розгалужену міжнародну діяльність, мав дипломатичні зносини із Швецією, Пруссією, Австрією, Угорщиною, Молдавією та іншими сусідами, листувався з ними, укладав договори, обмінювався посольствами. Монархи, князі та інші родовиті правителі зверталися до Богдана Хмельницького, називаючи його "приятелем", "другом", "братом" — як це було прийнято в стосунках між володарями. Отже, чужоземні монархи, незважаючи на договір 1654 р., трактували Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана — як самостійного государя. Значення цього договору вони оцінювали тільки як "протекцію" в тодішньому розумінні, часто номінальну, і договір не стояв на перешкоді їх дипломатичних зносин з Україною на високому державному рівні.

Оцінка договору московським урядом з часом змінювалась, спочатку він погоджувався з "протекційним" характером договору і вважав Україну вільною державою. Маючи з Богданом Хмельницьким зносини ще до укладання договору, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, і відав ними Посольський приказ — по суті московське міністерство закордонних справ, що, взагалі, керувало зносинами Москви з чужоземними державами. Україну відокремлював від Москви державний кордон і митниці.

Але Московське царство за своєю природою і характером було унітарною, абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою, для якої Українська Гетьманська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням, вільною без феодального примусу працею на землі, покозаченим селянством була своєрідною історичною антитезою. Отже, неминуче рано чи пізно царський уряд мав почати наступ на автономію України.

Уже при укладенні договору це виявилося у більшменш прихованій тенденції царя і бояр встановити контроль над внутрішнім економічним життям, військовою діяльністю, а також над міжнародними відносинами України. Однак українські посли відповідно до твердих і рішучих інструкцій Богдана Хмельницького протистояли цій тенденції, хоч у ході обговорень деяких статей доводилось іти на компроміс.

Нижче висвітлюється хід обговорення і остаточне формулювання статей, в яких визначалося державне, політичне, соціальне, фінансове і міжнародне становище України, що знайшли відображення і в одинадцяти статтях тексту остаточного договору і в жалуваній царській грамоті від 27 березня.

Гетьманська влада

Одним із визначальних факторів незалежності Української Гетьманської держави була влада гетьмана. У договорі 1654 р. вона нічим не обмежувалася. Гетьман був верховною владою і головою української держави. Титули, які надавались гетьманові в офіційних документах, свідчили про всю повноту його влади щодо внутрішніх справ Української Гетьманської держави — "верхній владця і господар Отчизни нашої", "зверхніший властитель", "рейментар". Шоста стаття визначала, що гетьман одержував свою владу за вибором Війська Запорозького, тобто обирався "доживотно" на козацькій раді, де, як правило, були присутні представники інших станів. Царя мали лише сповіщати про вибори, а гетьман повинен був скласти присягу цареві перед царським посланником на Україні. І на майбутнє, після смерті кожного гетьмана, козаки мали право, як формулювалося у жалуваній ратифікаційній царській грамоті, "обирати гетмана по прежним их обычаям, самим меж себя".

Внутрішня автономія. Судочинство

У пропонованому проекті договору вже в першій його статті гетьман і Військо Запорозьке вимагали непорушності автономії України: "Підтвердити права і вольності наші військові, як з віків бувало у Війську Запорозькому, які своїми правами судилися і вольності свої мали в добрах і судах". Суд тоді вважали однією з найважливіших функцій влади і Військо Запорозьке надавало йому великої ваги. "Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник у суди військові не вступалися, але від старшин своїх щоб товариство судимі були: де троє чоловіків козаків, тоді два третього мають судити". Саме в такій формі була зафіксована теза про цілковиту незалежність від царського уряду Війська Запорозького у сфері судочинства.

Цар 27 березня 1654 р. ратифікував першу статтю договору без жодних змін. "Пожаловали, велели им быть под нашего царского величества высокою рукою, каковы им даны от королей польских и от великих князей литовских, и тех их прав и вольностей нарушивать ничем не велели, и судиться им велели от своих старшин по своим прежним правам".

Про податки

Коли заглибимося в аналіз статті, пов'язаної з проблемою податків і простежимо хід її обговорення, то переконаємося, якою життєво важливою була вона для України і як пов'язувалася з її збройними силами.

З визволенням України з-під польської влади і утворенням Української Гетьманської держави, її фінансова політика набула суверенного характеру. Всі податки, що їх народ України повинен був сплачувати до королівського скарбу, на короля, на католицькі монастирі і церкви, на панів, передавалися до скарбу Війська Запорозького, до Української Гетьманської держави. Крім того, товари, які ввозили з інших країн, обкладалися митом. Значний прибуток українській державі давали податки з меду, пива, горілки.

Український гетьман, укладаючи договір з царем, хотів, щоб весь прибуток і надалі залишався в Україні, за винятком певної грошової данини Москві. Історик і юрист Андрій Яковлів на основі глибокого дослідження встановив, що концепція і формування статті 15 проекту договору, яку подали посли Богданович і Тетеря 14 березня, як і текст їх промови 13 березня, належать Богданові Хмельницькому, який пропонував, щоб фінансові стосунки між Україною та Москвою були такими самими, як і стосунки між Угорщиною, Молдавією, Волощиною, з одного боку, та турецьким султаном, з другого. А це означало стосунки номінального васалітету з виплатою Москві грошової данини — у формі трибуту.

Московські бояри не прийняли цієї умови у запропонованій редакції. Вони прагнули самі визначити характер і розміри податків, а, основне, щоб фіскальні органи належали Москві, тобто щоб податки стягували царські чиновники.

Важко було навіть передбачити, яких масштабів могли б набути безконтрольність, свавілля, зловживання московських фіскалів.

У результаті великих дискусій прийшли до компромісної редакції — вирішено було одноразову грошову данину замінити збиранням податків місцевими органами з подальшою передачею їх особам, спеціально призначеним царем. Зберігалися фіскальні права України, залишалася її фінансова адміністрація. Представники Москви тільки приймали зібрану данину. Отже у справі збирання податків цар зберігав тільки право контролю. І все ж для державного українського скарбу виплата данини, що складала більшу частину безпосередніх податків, була тяжкою втратою, бо позбавляла Українську державу значної частини фінансових засобів. Щоб компенсувати ці видатки і щоб врятувати справу державного скарбу, українські посли поставили вимогу виплачувати певну квоту Війську Запорозькому за службу цареві. При встановленому за договором кількісному складі збройних сил України — в 60 тисяч — ця платня Запорозькому Війську мала перевищувати втричі загальний державний прибуток, який дорівнював 600—800 тисяч польських злотих.

Впровадження царських воєвод в Україні

Царський уряд намагався встановити військовий контроль над внутрішнім життям України, забезпечивши це введенням у головних українських містах своїх воєвод з військовими залогами. Бояри домагалися зафіксувати таку позицію у договорі 1654 р., однак безуспішно. Посли виявили рішуче небажання бачити у своїй країні московських воєвод.

Взагалі, розмова про царського воєводу в Україні виникла вперше у 1653 р. ще до укладання договору. Ініціатором був Богдан Хмельницький. Він через свого посла Лаврина Капусту, звернувшись до Москви за військовою допомогою проти Польщі, запропонував вислати до Києва трьохтисячне військо під командуванням воєводи. Під час переговорів у Переяславі в січні 1654 р. Бутурлін нагадав Хмельницькому про його пропозицію і попросив дати перепустку воєводі на приїзд до Києва. Богдан Хмельницький погодився, зауваживши, що до весни, в разі ворожого наступу бажано навіть збільшити кількість царського війська.

Гетьман вважав, що цей акт матиме не тільки військове, а й політичне значення. Поява царських воєвод з військом у Києві могла стати не тільки фактичним початком московсько-польської війни, але й показувала б іншим державам, зокрема й Польщі, що цар буде боронити Україну всіма засобами Московської держави. Однак на перебування царських воєвод на Україні Богдан Хмельницький дивився лише як на тимчасове.

Цар у наказі від 30 січня 1654 р. призначив воєводою в Києві князя Куракіна і чітко визначив його функції — військовий захист України від ворожого наступу:

"По челобитию гетмана велел государь быть в Києве ратным людям для бережения от приходу поляков и всяких воинских людей".

Але через три роки воєводи з царськими військами вже були не тільки у Києві, а й у Чернігові, Переяславі та Ніжині. А у 1657 р. відряджений до Богдана Хмельницького царський посол окольничий Бутурлін вимогливо допитувався у гетьмана, чому не має воєвод в інших великих українських містах. Богдан Хмельницький відповів, що своїм послам у Москві в 1654 р. він наказував не погоджуватися на присутність царських воєвод ніде, крім Києва, і при переговорах у Переяславі на цьому й зійшлися.

Міжнародні відносини

Міжнародні відносини України обговорювалися Богданом Хмельницьким з московськими послами ще в Переяславі, а потім гетьманськими послами — Богдановичем і Тетерею — з боярами у Москві. Про це йшлося і в проектах договору: від 14 березня — у чотирнадцятій статті і від 21 березня—у п'ятій статті. Ці статті мали принциповий характер і важливе державне значення. Український проект договору містив вимогу повної дипломатичної самостійності України, права дипломатичних зносин з усіма державами. На обидва ці варіанти цар видав спеціальні укази. Якщо порівняти українську і московську редакції, то стає очевидним, що вони значно відрізняються між собою.

Богдан Хмельницький вважав, що у міжнародній сфері мова повинна йти тільки про взаємну інформацію щодо сусідніх держав та їх військово-дипломатичних планів і, при необхідності, — про спільні заходи для оборони. Саме такі стосунки встановлювалися між. самостійними державами, що укладали взаємооборонний союз. На цьому принципі і грунтувалася перша українська редакція статей.

В ході переговорів московська сторона зафіксувала таке: "Коли з яких-небудь країв прийдуть посли у важливих справах, гетьман їх присилатиме до государя, а послів, які приходитимуть у малих справах, нехай государ позволить гетьманові приймати і відправляти, і тому йому на зле не має". Таке, по суті, позбавлення Української держави міжнародної діяльності викликало рішучі заперечення з боку українських послів. Тоді царський уряд спробував обмежити дипломатичну діяльність України щодо Туреччини й Польщі.

19 березня бояри оголосили послам царський указ:

"Чтоб гетьману с польским королем и турецким султаном не ссылаться". А в наступному указі цар обмежував не тільки активне дипломатичне право України щодо Туреччини І.Польщі, а й пасивне — приймати та відпускати послів. Царський уряд прагнув поставити під свій контроль і цю сферу діяльності України.

Однобічне обмеження міжнародних зносин суперечило волі та намірам Богдана Хмельницького. Українська сторона вважала, що при союзних договорах подібні обмеження міжнародних зносин повинні бути двосторонніми і мають поширюватися тільки на стосунки з ворожими обом державам країнами. Тому посли і заявили боярам після 19 березня, що з погляду на взаємні союзницькі обов'язки Москві теж не слід мати будьяких контактів з цими двома ворогами-сусідами.

Воєнні й військові питання

Що стосується воєнних і військових питань, які мали особливе значення в аспекті воєнного союзу Москви і України і були викладені в статтях 2, 3, 4, 7, 8, 9, 10, 11 одинадцятистатейного тексту договору, то вони в основному були вирішені царем позитивно (засоби утримання генеральної і полкової старшини, військової армати, термін походу московського війська до Смоленська, про військо для охорони українсько-польського кордону після закінчення війни з Польщею, про засоби оборони України від Криму, про оплату козацького війська, яке посилатиметься за межі України, про забезпечення оборони фортеці Кодака і Січі).

Тільки щодо останніх двох питань виникли деякі непорозуміння в зв'язку з думкою московського уряду, що постачання харчами і військовими припасами південного кордону України повинно було йти з українських джерел. Тому забезпечення залоги Кодака ставилося у залежність від розмірів податків, зібраних на Україні для царя. Крім того, відмовляючись, по суті, від фінансової допомоги Україні у спільній боротьбі проти Польщі, царський уряд не погоджувався видавати жалування Війську Запорозькому, відговорюючись великими витратами на московське військо, в якому є наймані німецькі і татарські вояки і яке призначене для війни з Польщею. Ось коли будуть описані царськими дворянами доходи на Україні, тоді й піде мова про платню Війську Запорозькому. Однак українські посли в Москві рішуче відстоювали свою вимогу і цар врешті погодився "послати своего государева жалованья... гетману й. всему Войску Запорожскому золотыми".

Слід також пам'ятати, що як йшла мова про платню Запорозькому Війську, то малася на увазі ситуація, коли козаки будуть на царській службі за царським наказом "...не для своєї оборони, а як будуть виведені в чужі краї", тобто йдеться про спільні українсько-московські військові операції поза межами України.

ДОЛЯ ОРИГІНАЛІВ ТЕКСТУ ДОГОВОРУ

У московському посольському приказі, де вироблялися і оформлялися документи, комплекс яких власне і становив українсько-російський договір 1654 р., їх оригінали не збереглися.

Із поданих українськими послами двох проектів договору з 23-х та 11-ти статей були зроблені "списки", тобто переклади (точніше — перекази з української на російську мову), занесені у "стовпці", (рос. "столбцы")—досить громіздка форма діловодства у московських приказах. У той час як у Західній Європі і на Україні офіційні документи формувалися у "справи" ("діла"), у Московії документи склеювалися у довгі сувої. Туди ж дяки записали (російською мовою) перший варіант договору, усно викладений послами. В результаті виник третій варіант із 20-ти статей. Були також занотовані царські укази і боярські рішення щодо кожної статті.

Оригінал українською мовою першого проекту із 23-х статей, оскільки одразу він не був повністю прийнятий, послам не повернули; він мав залишитися в Московському посольському приказі. Але цей документ зник.

Із тексту договору з 11-ти статей була виготовлена копія українською мовою, тобто виготовлено, по суті, другий оригінал. В тексті російського перекладу, підклеєного до комплекту документів, що залишилися у Посольському приказі, є позначка: "Писано на столбцах, белоруским письмом (так у Москві називали український скоропис. — О. А.) без дьячей приписки. Писал Степан да Тимофей да Михайло". Ю. А. Мицик на основі архівних даних встановив прізвища та інші дані про тих, хто скопіював український одинадцятистатейний оригінал договору. "Степан да Тимофей да Михайло" були українці, перекладачі Посольського приказу, які в 1650 р. переселилися в Москву з Києва та Гадяча. Це Степан Кольчинський, колишній студент Києво-Братської (Могилянської) колегії, Тимофій Топоровський і Михайло Кульчицький (Кульчинський, Кольчинський). Вони, як і молодший брат С. Кольчинського (Григорій), були прийняті на службу до Посольського приказу 16 (6) IX 1651 р. й перекладали там на російську з української, польської, латинської, грецької мов різні документи і "книжки" (Газета "Старожитності", 1991, ч. І, с. 10). Взагалі, типовим явищем було залучення Москвою високоосвічених українців, які навчалися в західноєвропейських університетах та Києво-Могилянській колегії — першому і єдиному на той час вищому учбовому закладі Східної Європи. Другий 11-статейний оригінал українською мовою вручили послам Богдана Хмельницького, які й повезли його в Україну.

Перший оригінал залишився у Посольському приказі, але й цей документ, так само, як і оригінал 23-статейного проекту договору, там відсутній. Дослідники висловлювали припущення, що ці документи могли бути свідомо знищені. Між іншим, після 1709 р. дяки московських архівів за наказом Петра І безуспішно розшукували український оригінал договору.

Посли Богдана Хмельницького Самійло Богданович і Павло Тетеря, повернувшись в Україну, привезли оригінали одинадцяти статей, а також царських грамот, про які зазначено (за описом, знайденим мною в українській рукописній книжці початку XVIII ст.): "Богословие и государево имя писано золотом, печать большая под кустодією". Оригінали жодної з царських грамот в Україні не збереглися. У Москві, в Посольському приказі є їх чернетки з численними виправленнями, викресленнями, дописками. Привезені в Україну документи Богдан Хмельницький прилюдно не оголошував. Безперечно, він не був задоволений тим, що царський уряд не прийняв кількох істотних положень, на яких наполягав гетьманський уряд. Цим договором обмежувалось право дипломатичних зносин України, встановлювався нагляд за її фінансовою політикою, ставилась під сумнів автономія української церкви. Найбільшу тривогу викликав намір царського уряду посилати своїх воєвод в Україну, всупереч чітко заявленій у 16-й статті першого варіанта українського проекту договору позиції гетьманського уряду. Можливо, гетьман не хотів оприлюднювати договірні документи тому, що побоювався різко негативної реакції козацтва і старшини.

Отже, конкретні умови об'єднання України з Росією були відомі лише близькому оточенню Богдана Хмельницького.

Уже після смерті гетьмана, коли московський посол В. Кікін приїхавши в Україну, зазначав у своєму статейному списку, що на раді 25 серпня 1657 року старшина і козаки вимагали від "гетманича" (Юрія Хмельницького) і генерального писаря Виговського, щоб вони "показали всьому війську всі ті статті, котрих просили в царя Богдан Хмельницький і все Військо через своїх посланців, бо ми всім військом досі нічого не знаємо, чим нас на те військове челобиття великий государ пожалував". Статті були зачитані перед обранням Виговського гетьманом і, мабуть, потім були втрачені. В усякому разі, вже через 15 років після укладення договору, ще за царя Олексія Михайловича, гетьман Лівобережної України Дем'ян Многогрішний на звертання Посольського приказу надіслав українсько-польські та українсько-російські договори за 40—60-ті роки XVII ст. у Москву, однак "Богданових статей" йому так і не вдалося знайти.

Існував іще один варіант договору — з чотирнадцяти статей. Його подав московський посол князь Трубецькой на козацькій Раді у жовтні 1659 р., де Юрія Хмельницького знову було проголошено гетьманом. Трубецькой представив ці чотирнадцять статей як "Статті Богдана Хмельницького з додатками", що насправді були підробкою царським урядом офіційного державно-дипломатичного документа. Не тільки додаткові статті обмежували державні права України, а й сам текст статей представлений царським воєводою, був сфабрикований, являв собою значно змінену не на користь України редакцію, зокрема, у праві виборності гетьмана, дипломатичних стосунків, автономії української церкви. Воєводи з залогами царських військ за цими статтями тепер розміщуватись мали не тільки у Києві, де вони перебували з 1654 р., а й у Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві, Умані.

Трубецькой заманив до свого табору Юрія Хмельницького і старшину, які, потрапивши у безвихідь, змушені були присягнути на цьому фальсифікаті. Навіть більше — Трубецькой за вказівкою царя з метою популяризації саме цих нових змінених статей і закріплення їх у свідомості українського суспільства наказав київському воєводі Шереметєву надрукувати їх текст разом з присяжними підписами старшини і розіслати в усі козацькі полки, що було виконано в цьому ж році. Відтоді офіційно тільки цю редакцію вважали за договір Богдана Хмельницького і на ній присягали наступні гетьмани. Причому кожного разу вносили ще нові царські додатки й поправки, знову ж не на користь України.

Навіть в історичній літературі кінця XIX ст. з'явилися публікації, в яких стверджувалося, нібито варіант з чотирнадцяти статей і був остаточною редакцією українсько-російського договору 1654 р. На початку нашого століття дослідники-історики та юристи, спираючись на історичні джерела, спростували ці твердження і довели, що редакція з'явилася в 1659 р. Крім того, в першому томі "Полного собрания законов Российской империи", (с. 325—327) вміщено текст договору 1654 р. у редакції від 21 березня, а не у фальсифікованому варіанті 1659 р.

Майже через 340 років проблема українсько-російського договору 1654 р., його оригіналу, виникла знову. У листопаді 1990 р. газета "Літературна Україна" повідомила читачів, що після підписання договору між суверенними Україною та Росією Борис Єльцин вручив Леоніду Кравчуку подарунок — копію знайденого в московських архівах українсько-російського договору, що вважався втраченим. Це була сенсація! Леонід Кравчук у своєму інтерв'ю часописові "Пам'ятки України" з приводу повернення на Україну національних історичних і культурних цінностей "як свій перший внесок у цю справу" передав для публікації журналу текст, який привіз у Київ з Москви. Але, як з'ясувалося, це був відомий текст російською мовою другої редакції договору в одинадцяти статтях, який разом з іншими договірними документами і матеріалами переговорів був надрукований в "Актах, относящихся к истории Южной й Западной России" (Санкт-Петербург, 1878, т. 10, с. 446—452), а також в документальному збірнику "Воссоединение Украины Россией", (Москва, 1954, т.З).

Отже, український оригінал договору 1654 р. досі не знайдено, є лише списки-переклади (перекази) російською мовою.

ДОГОВІР У ДІЇ, ЙОГО ОБМЕЖЕННЯ І ПОРУШЕННЯ

Спочатку договірні умови, що стосувалися спільних воєнних дій виконувалися. Об'єднані московські й українські сили весною 1654 р. виступили проти Польщі на білоруському театрі воєнних дій. Хоч і ця ситуація не свідчила про послідовне виконання умов договору. Богдан Хмельницький розраховував, що царські війська об'єднаються з козацькими для захисту України від наступу польських сил. А цар використав козацькі полки передусім для відвоювання земель, які втратила Московська держава за Поляновським миром з Польщею.

Сам цар Олексій Михайлович вирушив у квітні 1654 р. з військом на Смоленськ. Йому на допомогу Богдан Хмельницький вислав 20-тисячний український корпус під проводом полковника Івана Золотаренка, визначного військового керівника і політика. Об'єднані козацько-московські сили відвоювали Білорусію і більшу частину Литви. Міста Білорусії не чинили опору козакам, які на південних білоруських землях, сусідніх до Гетьманщини, заклали новий козацький полк. У цих перемогах важлива роль належала військовому мистецтву Богдана Хмельницького, який, залишаючи за собою верховне командування козацькими військами, продовжував розвивати далі стратегію Запорозького Війська. Він, зокрема, наказував Золотаренкові не затримуватися біля фортець, не витрачати часу на їх облогу, а громити ворога у польових битвах.

Восени 1654 р. 30-тисячна польська армія, об'єднавшись з новим союзником — кримським ханом, вирушили в похід на Україну. Пройшовши "вогнем і мечем" по Брацлавщині, це військо обернуло її на руїну.

На початку 1655 р. проти них виступив Хмельницький з козацьким і московським військом. 29—30 січня в люті морози відбулась генеральна битва в урочищі Дрижиполі під селом Охматовим на Київщині, неподалік од Білої Церкви.

З великим зусиллям вдалося Хмельницькому розірвати блокаду польсько-татарських сил і вивести свою армію з небезпеки. На полі бою з обох сторін полягло 15 тисяч чоловік, з них 9 тисяч — московського війська. Багато людей замерзло. Поляки відступили на захід, татари подалися у Крим, спустошивши по дорозі середню Київщину, забравши десятки бранців.

Таке завершення першого року підписання договору дуже послабило надії українців на московського царя як на могутнього протектора, який би зміг забезпечити Україні свободу і спокій.

Москва, укладаючи договір, визнавала Україну самостійною і незалежною державою, однак, виходячи зі своєї самодержавної, загарбницької політики і дивлячись на Україну, як на майбутній набуток свого царства, прагнула обмежувати українську державність, ставлячи за кінцеву мету замінити протекторат повною інкорпорацією України.

Уже в статейному списку боярина В. В. Бутурліна є ознаки того, що в представників Москви одразу почала утверджуватися ідея "воссоединения Руси". Московський цар починає іменувати себе "Великие й Малые Россій самодержец", наказує виготовити нову державну печатку з новими царськими титулами, хоч більше трьох років після укладення договору, до самої смерті Богдана Хмельницького, Москва була дуже обережною у спробах обмеження державної незалежності України, не наважувалася порушувати договір. Вона навіть не змогла реалізувати обмежень, внесених указами царя у текст одинадцятистатейного варіанта договору. Дуже великим був авторитет і сильною влада гетьмана Богдана Хмельницького в Україні, який твердо і послідовно протидіяв тискові царизму і відстоював права Української Гетьманської держави.

Умови договору щодо збирання і передання доходів до царської казни взагалі довгий час не здійснювалися, у всякому разі за життя Хмельницького, хоча цар уже в травні 1654 р. направив в Україну дворян для опису та збирання доходів. Враховуючи розгортання військових дій, Богдан Хмельницький попросив відкласти цю справу. У 1657 р. царський посол Бутурлін закидав Б. Хмельницькому, що цар і досі не одержує доходів з України і що царські воєводи не допускаються в її міста.

Не зважав Богдан Хмельницький і на ті додаткові умови договору, що були результатом царських указів і обмежували державну самостійність України у сфері міжнародних відносин. Гетьман здійснював активну та пасивну дипломатію з чужоземними державами, укладав договори міжнародного характеру, брав міжнародні зобов'язання, зокрема з Фрідріхом-Вільгельмом, курфюрстом бранденбурзьким, Швецією, Угорщиною, Молдавією, Волощиною, Кримом, Туреччиною, з якою після приєднання України до Москви Богдан Хмельницький відновив відносини, навіть не повідомляючи про це царя. У гетьманській резиденції — Чигирині на початку 1657 р. перебували акредитовані і спеціально надіслані посли до гетьмана Богдана Хмельницького: австрійський, турецький, ханський, два шведських, два — від князя Ракочія, три — з Молдови, три — з Волощини, посол польського короля і окремо — посол польської королеви, посланець Литви, московські посли. Останні вдалися до шпигунства і підкупу, щоб з'ясувати зміст міжнародної політики Богдана Хмельницького. На вимогу послів генеральний писар Іван Виговський таємно від гетьмана приніс оригінали дев'яти і копію одного з гетьманських листів. Насправді такі дії Виговського були погоджені з Хмельницьким і мали на меті якось урівноважити його тверду і непохитну міжнародну політику в очах Москви. Московські посли прагнули дізнатися "о чем пишут гетьману цесарь й король свейский (шведський. — О. А.), и Ракуца венгерский, и хан крымский, и волоский и мултьянский владетели, и иные всякіе весті про польського короля і про корунное и литовское войско, и про приход силистрийского паши".

Богдан Хмельницький тоді шукав нових союзників, інші політичні комбінації. Найбільше значення мали для нього стосунки зі Швецією, яка довгий час вела війни з Польщею. Ще у 1650 р. Богдан Хмельницький пропонував Швеції союз проти Речі Посполитої. Але тоді шведська королева Христина не хотіла воювати. Карл-Густав X, який змінив її на престолі, вирішив відновити війну з Польщею. Разом з князем Семиграддя (Трансільванія, Угорщина) утворив союз протестантських держав проти католицьких Польщі й Австрії, що належали до габсбурзько-католицького табору в Європі. Король Карл-Густав закликав Богдана Хмельницького разом виступити проти Польщі, і той охоче пристав до цього союзу.

Весною 1655 р. Карл-Густав вирушив у похід на Польщу, а Богдан Хмельницький виступив з українським військом і допоміжним корпусом Бутурліна проти польських сил, які ще знаходились в Україні. Полки Богдана Хмельницького вибили поляків з Поділля і перенесли військові дії в Галичину. Польську армію розбили під Городком, і Хмельницький вдруге, як і в 1648 р., взяв в облогу Львів. Він не штурмував місто, а обмежився невеликою контрибуцією. Царські воєводи вимагали, щоб українські міста, відвойовані силами союзників — козацьких і московських військ, присягали царю на вірність. Богдан Хмельницький не міг допустити, щоб Львів став власністю Московської держави.

Шведський король всіляко прагнув схилити Хмельницького розірвати союз з Москвою, переконував, що царський уряд при своєму самодержавному устрої "не потерпить у себе вільного народу". Однак Хмельницький тоді ще мав намір зробити Україну нейтральною державою під протекторатом і Москви, і Швеції.

А Москва, порушуючи умови договору в сфері міжнародних відносин навіть у царській редакції, 1656 року уклала зрадницьку щодо України сепаратну Віденську угоду з Польщею, не повідомивши Богдана Хмельницького" не запросивши українських представників на польсько-московські переговори.

У той час польські політики виступали з пропозицією обрати московського царя Олексія Михайловича на польський престол після смерті Яна-Казиміра, за що цар мав обороняти Польщу від шведів. Цар піддався на принаду І в травні 1656 р. оголосив війну Швеції. Через три місяці у Вільно почалися переговори Москви з Річчю Посполитою. Стало відомо, що на переговорах по-змовницьки, за спиною України вирішувалася її доля, дискутувалося питання про повернення України під владу Польщі.

Віденське перемир'я розцінили в Чигирині як зраду царя. У гетьманській резиденції відбулася в жовтні 1656 р. Генеральна рада, учасники якої були обурені політикою Москви, що поза спиною українців укладала такі договори і влаштовувала торги українськими землями. Старшина дорікала Хмельницькому за московські справи. Гетьман, як доносив Іван Виговський московським боярам, "прикро вражений, кричав немов божевільний і несамовитий, що нема іншого виходу, як відступити від Москви і шукати собі іншої помочі". За свідченням очевидців, на завершення Ради "усі полковники, осавули й сотники склали собі взаємно проміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, разом стояти будуть".

Гетьман у 1657 р. відправив у Москву свого посла — полковника Тетерю, де той заявив, що Хмельницький не приймає Віденської угоди. І не тому, що він не хоче миру, а тому, що вважає угоду "несправедливою", а українці "многії чули від ляхів", що цар "їх уступить по-старому коруні польськой".

У відповідь на дорікання царського посла Бутурліна з приводу договору з семиградським князем та допомогу шведам проти Москви Богдан Хмельницький наполіг на праві Української Гетьманської держави на самостійну, незалежну від Москви міжнародну діяльність і звинуватив царя в шкідливому для України замиренню з Річчю Посполитою: "Ніколи не відстану я від шведського короля, з яким маю .дружбу вже шість років. Шведи — люди правдиві, вміють заховати приязнь та обіцянки. А великий государ вчинив було наді мною та над Військом Запорозьким немилосердіє своє, замирився з поляками, бажаючи звернути їм нашу Отчизну". Справді, український гетьман, хоч поки і не поривав прямо з Москвою, не бажаючи вступати з нею в збройну боротьбу, однак дуже енергійно займається утворенням коаліції зі Швецією, Семиграддям, Бранденбургом, Молдавією, Волощиною й Литвою. Ця коаліція була спрямована проти Польщі і Криму, а також певною мірою і проти Москви. Богдан Хмельницький мав на меті відвоювати у Речі Посполитої загарбані нею західноукраїнські землі, які ще не ввійшли до складу Української Гетьманської держави. Водночас Хмельницький прагнув тим самим домогтися незалежності від агресивної політики Москви.

У січні 1657 р. семиградський князь Юрій Ракочій з 30-тисячним військом мадяр і волохів перейшов Карпати і ввійшов у Галичину. До нього приєдналося 20-тисячне козацьке військо на чолі з київським полковником Антоном Ждановичем (три реєстрові полки і з'єднання "охотників", які за власною ініціативою ішли в похід). Богдан Хмельницький на той час був уже настільки хворим, що особисто не міг очолити військо. Порадником Ждановича гетьман призначив одного з найкращих на той час своїх соратників — генерального суддю Івана Креховецького.

Жданович, пройшовши Галичину до Перемишля, об'єднався з Ракочієм. Разом з козацькими полками і силами Ракочія діяли й шведські війська. Союзницькі сили взяли Ланцут, розбили під Замостям коронного гетьмана Потоцького, оволоділи Краковом, зайняли Берестя й, нарешті, — Варшаву. Жданович, зайнявши Берестя, порозумівся з шляхтичами Пінського повіту, цієї стародавньої української землі, яка за княжих часів носила назву Турово-Пінської. Шляхта — і православна, і католицька — звернулася до гетьмана з заявою, в якій вказала, що вона з цілим своїм повітом добровільно прилучається "на вічні часи" до Української держави. Богдан Хмельницький видав "асекурацію", приймаючи їх у підданство й забезпечуючи права та вольності й, насамперед, свободу католицької релігії. Слідом за тим звернулася до українського гетьмана шляхта Волині з проханням прийняти її під свій протекторат. Приєднались до цих прохань і могутні магнати, як, наприклад, Степан Четвертинський.

Але після такого тріумфу Української Гетьманської держави і здобуття найбільшого престижу, найбільшої популярності її керівника — Богдана Хмельницького, влітку того ж 1657 р. ситуація змінилася і не на користь коаліції. Політичні й військові успіхи українського гетьмана та його союзників викликали занепокоєння у сусідніх держав, почалися дипломатичні перешкоди, а потім Данія оголосила Швеції війну, Австрія вислала на поміч Янові-Казимірові корпус війська, пізніше прибув на допомогу полякам кримський хан. А щодо самої Польщі, то загроза загибелі її як держави активізувала у поляків дух патріотизму. Крім того, всі верстви польського суспільства і навіть ті, що пристали до шведського короля, були обурені безчинствами шведів, які, будучи протестантами, зневажали католицькі святині, грабували костьоли, накладали на населення величезні контрибуції. Ще більший гнів і опір викликали спустошення і насильства війська Ракочія. Усі поляки бралися за зброю, піднімалися на визвольну боротьбу проти панування чужинців. Шведський король вивів свої війська з Польщі, війська Ракочія були розгромлені поляками і татарами. Сам він ледве врятувався.

У козацьких полках були інші складності: почався заколот, який спровокувала Москва. Вона висилала до Богдана Хмельницького посольство за посольством, вимагала розірвати союз із шведами і Ракочієм. Не добившись нічого, Москва направила в Україну агентів, які агітували серед народу проти гетьманського уряду, намагались дискредитувати його політику. Царський дворянин Желябужський повів серед козацтва у війську Ждановича провокаційні розмови. Козаки були невдоволені діями Ракочія, який проводив кампанію без будь-якого плану. Вони не хотіли більше воювати і вирушили додому, в Україну.

Желябужський вів агітацію і серед козаків Юрія Хмельницького, які стояли під Корсунем для охорони України від татар. Коли прийшов від гетьмана наказ іти в Польщу на допомогу Ждановичу, козаки збунтувалися.

Ці відомості для гетьмана були дуже вразливими, що виявилось смертельним, після звістки про самовільний відступ корпусу Ждановича Богдана Хмельницького розбив параліч і за кілька днів великого гетьмана не стало. Закінчив він свій земний шлях 6 серпня 1657 р. в Чигирині.

Український народ втратив свого могутнього керманича, під проводом якого визволився від іноземного панування і створив незалежну самостійну державу. Для України настали трагічні часи. її подальша історія — це поступове обмеження, скорочення, нищення її суверенності московським самодержавством, а далі — Російською імперією, яка в 1764 р. остаточно скасувала Українську Гетьманську державу, і водночас — відчайдушні спроби, героїчні намагання українців, зокрема козацтва, вирватися з цих страшних лабет.

Богдан Хмельницький, після об'єднання з Московською державою, очевидно, дуже скоро усвідомив, що договір з Москвою може мати фатальні наслідки для України. Однак український гетьман навіть у найстрашнішому сні не міг передбачити, в яку безодню нещасть, бід, страждань, знущань, рабського поневолення, геноциду був кинутий на довгі століття український народ. Але зразу після Переяслава, глибоко розчарований перебігом подій там, гетьман добивався укладання договору з Москвою, щоб юридичне узаконити її воєнну, допомогу Україні й гарантувати державну незалежність Української Гетьманської держави. І все ж видатний державець Богдан Хмельницький не міг не бачити, що Московія, з якою він прагне об'єднати Україну, на той час була відсталою і багато у чому варварською державою. Україна у прогресивному історичному розвитку пішла далеко вперед і переважала Московську державу в багатьох відношеннях.

Економічний розвиток України був нерозривно зв'язаний з історичними процесами, які з XVI століття визначали головні прогресивні напрямки всесвітньої історії. В масштабах усієї Європи відбулася криза феодальної системи, що базувалася на замкнутості натурального обміну і господарства. Водночас активно розвивалися буржуазні відносини, з якими пов'язаний товарно-грошовий обмін, орієнтація на ринок, поширення мануфактурного виробництва з розподілом праці, принцип вільного найму.

Україна мала величезні природні багатства, найкращі у світі родючі землі, цінні різноманітні корисні копалини, неймовірне розмаїття тваринного і рослинного світу. Як і передові західноєвропейські країни, Україна зміцнювала економічні зв'язки у національному масштабі, йшов процес утворення загальноукраїнського ринку, що формувався як певний складовий елемент європейської ринкової системи. На промислах України вироблялися селітра, поташ та ін.; залізорудна, склоробна та окремі галузі харчової промисловості виробляли продукцію на експорт, мануфактурний характер мали рудні, гути, поташні буди, броварні, ґуральні тощо. Через Гданськ та інші прибалтійські порти Україна вивозила хліб, а через Крим вела широку торгівлю із східними країнами.

В історичному розвитку України провідну роль відіграло козацтво — унікальне явище світової історії. Козацтво виступало як збройні сили України і водночас займалося на власній землі вільною хліборобською працею — без примусу, не віддаючи феодалу вироблений продукт. Козацтво весь час чисельно зростало, йшов процес покозачення селянства, яке виривалося з-під феодальної юрисдикції, звільнялося від кріпацтва, визнавало тільки козацький лад. Багато селян оселялось також на слободах, де магнати і шляхта не запроваджували податків і повинностей 10—20 років, з тим, щоб селяни піднімали до життя нові землі. Феодали намагались таким чином освоїти спустошені татарськими нападами українські землі, надані їм королем. Усе це сприяло розвитку інтенсивного сільського господарства, виробленню високої хліборобської культури в Україні.

Міське населення — ремісники, торговці, хоч і виконували деякі феодальні повинності, користувалися, однак, особистою свободою, а міста на основі магдебурзького права мали самоврядування. Посади членів міських магістратів — війта (голови міського управління), бурмистра і ранців — були виборними.

Учені підрахували, що в Україні в першій половині XVII століття було закріпачено менше чверті всього населення. Крізь феодальні відносини, які становили верхній шар економічної соціальної структури, буйно пробивалися паростки буржуазного ладу. Під час війни 1648—1654 років великі феодальні володіння в Україні, за винятком маєтків православної церкви, були ліквідовані, магнати і шляхта втекли або загинули. "Козацькою шаблею" було скасовано кріпацтво.

Московська ж держава на той час була суцільно феодальною — зростала кількість великих землевласників, селянство було покріпачене, набрало тут жорстоких, варварських, азіатських форм. Примусова, виснажлива праця на землях поміщиків і бояр, які привласнювали переважну частину виробленого селянином продукту, негативно відбивалася на рівні землеробської культури. Царський уряд протягом століть всупереч логіці історичного розвитку зміцнював, розширював і поглиблював феодальні відносини. Олександр Сергійович Пушкін писав у вірші "Деревня" (1819 р.) про сучасну йому російську дійсність:

Здесь барство дикое, без чувства, без запона,

Присвоило себе насильственной лозой

И труд, и собственность, и время земледельца.

Склонясь на чуждый плуг, покорствуя бичам,

Здесь рабство тощее влачится по браздам

Неумолимого владельца

Лише у 1861 р. в Російській імперії кріпацтво було законодавче скасоване.

Уже в кінці 40-х—на початку 50-х років XVII ст. в Україні склався новий державний лад, основу якого було закладено у Запорозькій Січі. У першій половині XVI ст. козацтво створило політичну організацію — християнську демократичну республіку Запорозьку Січ, яка в умовах іноземної окупації українських земель виконувала функцію носія державності. Владу Запорозької Січі визнавали не тільки на Запорожжі, а й на волості — козацтво, покозачене селянство, міщанство. Під час повстань і національно-визвольних війн українського народу, який боровся за звільнення від іноземної окупації і повернення під свою юрисдикцію власної території, владу Запорозької Січі визнавали на всіх українських землях, де було повалено панування Польщі. Богдан Хмельницький, створюючи Українську Гетьманську державу, певною мірою продовжив, розширив і розвинув, підняв на вищий щабель політичну систему Запорозької Січі.

Республіканський устрій, що сформувався на Україні, мав виборність усіх ланок уряду, власну військову організацію, фінансову систему, службу міжнародних зносин. Військова організація — поділ на полки і сотні — узгоджувалася з аналогічним поділом території України. Полки і сотні були не тільки військовими структурами збройних сил України, вони набули значення адміністративно-територіальних одиниць, своєрідних округів, областей. Полковники і сотники з полковою і сотенною старшиною (обозні, судді, осавули, писарі, отамани) здійснювали військову, політичну, судову, адміністративну владу над населенням полків і сотень.

Гетьман Богдан Хмельницький був головою Української держави і уряду, головнокомандуючим збройних сил козацького (Запорозького) війська. Але його повноваження були ще ширшими. Він, по суті, був необмеженим володарем краю. Однак його влада контролювалася військовою радою. Гетьману підлягали полковники, все населення України. При гетьмані існувала рада генеральної старшини — (генеральний обозний, суддя, писар, осавул, бунчужний), що виконувала функції Кабінету міністрів. Гетьман також скликав старшинську раду — генеральну старшину і полковників. Загальновійськова рада козацтва розглядала і вирішувала найважливіші внутрішні й зовнішні справи, на ній обирали гетьмана.

Найвидатніший український історик, а, може, й усього слов'янства, Михайло Грушевський у своїй "Ілюстрованій історії України", характеризуючи автономний український устрій, що викристалізувався в ході визвольної боротьби, робить висновок, що він відповідає потребам "автономної, загальної, всенародної (всесословної) організації", хоч і "не був продуманий до кінця", мав певні політичні вади. Далі М. Грушевський пише: "Українське громадянство виявило великий хист організаційний. Воно жило незвичайно скоро і швидко поступало в своїм політичнім усвідомленню. Як би воно було полишено само собі й могло спокійно попрацювати над своїм суспільним і політичним устроєм, над своєю конституцією, — певно, зуміло б зробити новий устрій трівким і певним, потрапило б вигладити ріжні суперечності й приладити до нових потреб державного життя старі відносини й порядки. Та, власне, от сього воно не мало змоги спокійно і свобідно попрацювати над виробленнєм і утрівавленнєм нового ладу. Весь час Україна жила на воєнній нозі, з усіх боків сторожили її інші держави, які жадно хапалися за всякий слід внутрішнього роздвоєння чи замішання на Україні, щоб забити клин в кожну щілину та ним розбити і ослабити українське житє".

Український мислитель, вчений-енциклопедист Михайло Драгоманов у своїй історичній праці з промовистою назвою "Пропащий час, українці під Московським царством" (1876 р.), характеризуючи договір 1654 р., відзначав, що в ньому українською стороною були закладені основні принципи політичного устрою Української держави. Вчений високо оцінює ці принципи і порівнює з передовими європейськими державами! "А були в Переяславських статтях і добрі зерна іменно такого устрою громадського, до котрого також прямують скрізь освічені люди. Тут мовлялось, щоб чужі люди у діла крайові не вступали, і щоб судили свої люди, товариші, хоть козаків, шляхтичів та міщан, коли не усіх. Так була на частину огорожена воля краю і народу од сваволі царської".

Далі Драгоманов порівнює Україну з Московською державою: "Однако, як порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ'ям, яке було у государстві Московськім, то усетаки не можна сказати, що устрій козаччини був більше подібен до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж Московське царство і теперішня Російська імперія".

Справедливо визначає М. Драгоманов, що безправ'я було визначальним для Московської держави. Дійсно, ним були просякнуті всі сфери життя — політична, соціальна, громадська, культурна. Під абсолютистською, самодержавною владою царя кожна людина, весь народ були безправними. Цар стояв над законом, його піддані вважалися холопами, рабами. Як уже говорилося, навіть бояри, що належали до верхівки суспільства, у зверненні до царя мусили писати "холоп твій". Панувала гнітюча духовна атмосфера, що разом з феодально-кріпосницьким гнобленням гальмувала розвиток культури. Московія у цьому відношенні в той час була країною дуже відсталою, її культура перебувала у жалюгідному стані. Грамотність знаходилась на низькому рівні. Навіть російське боярство у переважній більшості було неписьменним або малописьменним.

На Україні картина була зовсім іншою. Освіта тут була здобутком широких демократичних верств населення — як чоловіків, так і жінок. Арабський мандрівник—архідиякон Павло Аленський, в середині XVII ст. двічі побувавши на Україні, записав: "По всій землі українській ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі жінки, за винятком небагатьох, навіть більшість їх, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи. В землі козаків дітей більше, ніж трави, але всі діти вміють читати, навіть сироти". Більшість козацьких старшин мали прекрасну освіту, вчились у Києво-Могилянській колегії, яка в кінці XVII ст. стала Академією і до середини XVIII ст., до відкриття Московського університету, була єдиним вищим учбовим закладом для України, Росії і Білорусії; багато хто із українських козацьких старшин закінчив європейські університети.

Московський уряд з 40-х років XVII ст. запрошував українських вчених і митців, доручав їм важливі справи в галузі культури. У 1649 р. на запрошення царського уряду до Москви прибула група українських вчених з Києва, серед них Єпіфаній Славинецький, який вчився і викладав у Києво-Могилянській академії, відвідував європейські країни, був автором 150 оригінальних і перекладних творів з богослов'я, географії, історії, педагогіки, медицини, мовознавства. Цей український гуманіст і просвітитель доклав чимало зусиль для того, щоб ознайомити московське суспільство з досягненнями тодішньої науки, прищепити гуманне ставлення до людини, написав "Трактат про милосердя". У Чудновім монастирі Славинецький заснував першу в Москві греко-латинську школу, став її ректором, написав для неї педагогічний посібник "Гражданство обычаев детских".

Українські вчені, які прибували в Москву протягом другої половини XVII ст., працювали в різних галузях науки, навчали дітей, писали і перекладали твори, були перекладачами в Посольському приказі, редакторами ("справщиками") на Печатному дворі, проповідниками. Між іншим, це Славинецький завів звичай слухати проповіді при царському дворі та в церквах — "речі вітальні і панегіричні, більше світського характеру, ніж церковного". Українці, що працювали в Росії в переважній більшості знали кілька мов, їх включали до складу царських посольств в інші країни.

Різнобічна просвітницька і наукова діяльність київських вчених викликала у молоді Московської держави великий інтерес і бажання вчитися саме в Києво-Могилянській академії. Уже з 40-х років за свідченням Є. Славинецького, численні "московитяни студіюють в Київському монастирі передусім філософію, богослов'я, різні грецькі й латинські писемності". Повернувшись в Московію, випускники працювали вчителями, перекладачами, редакторами та ін.

На початку XVIII ст. Петро І, який намагався підняти Московію до європейського рівня, теж залучав багато українських діячів культури, іноді примусово їх переселяв. У 1701 р. Петро І доручив вихованцю і професору Києво-Могилянської академії Стефану Яворському реорганізувати на її зразок Московську слов'яно-греко-латинську академію, що за 15 років свого існування зовсім занепала. Яворський став першим протектором Московської академії, писав для неї підручники, книги, брав участь в роботі друкарні. Водночас він був призначений митрополитом Рязанським і Муромським, а також намісником патріаршого престолу. Російський вчений І. Посошков писав Яворському, як важливо для Росії просвітництво: "Великая нужда надлежит еще б Россию учением просветить".

Для Слов'яно-греко-латинської академії з 1701 р. по 1762 р. було запрошено або виїхало за наказом Синоду із Києво-Могилянської академії 95 викладачів і студентів (піїтів, філософів і граматиків). При підтримці українських студентів прагнули заохотити російську молодь до навчання. Наприклад, в указі Синоду від 2-го листопада 1721 р. писалося: "В славяно-латинских де московских школах мало учителей, а ко учению философии весьма никого нет, а слышно де, что в Киеве обретаются ко учению философии, риторики и пиитики способные мужи".

Українці — вихованці Києво-Могилянської академії, які займали різні церковні посади в Росії, протягом XVIII ст. заснували школи і семінарії в Архангельську, Астрахані, Бєлгороді, Вологді, Володимирі на Клязьмі, Вятці, Іркутську (де згодом були відкриті китайський і монгольський класи), Казані, Коломні, Костромі, Новгороді, Пскові, Рязані, Ростові Великому, Севську, Смоленську, Суздалі, Твері, Тобольську, Устюжську, Холмогорах. Ці українці — засновники шкіл і семінарій часто заповідали свої бібліотеки, що їх збирали протягом усього життя, навчальним закладам Росії, де вони працювали. Видатний український вчений і просвітитель, професор і ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, що мав великий вплив на розвиток освіти в Росії, заснував у Петербурзі школу для сиріт і бідних дітей усіх станів, влаштувавши її у власному будинку і утримуючи на свій кошт. За широтою програми і організацією навчання вона вважалася на той час кращою в Росії.

Довгий час Україна взагалі була основним "постачальником" інтелігенції в Росію. Не тільки освіту й науку, а й літературу, образотворче мистецтво, музику, театр у XVIII ст. репрезентували там вихідці з України. Українцями були видатні композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель, художники Леонїій Тарасевич, Антон Лосенко, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, скульптор Іван Мартос, письменник Василь Капніст та багато інших.

Наступ Москви на державність України, на українську автономну урядову систему, економічно-соціальний лад, церковну незалежність, взагалі на спосіб українського життя почав розгортатися передусім у двох напрямках: поступового обмеження влади гетьмана і настирливого впровадження царських воєвод в українські міста.

Для царського уряду інститут воєвод був найважливішим механізмом для поступової окупації України, перетворення її в провінцію Московської держави. Воєводи з досить численними залогами розміщувалися в українських містах, будували фортеці, насамперед для своєї безпеки, утворюючи своєрідні військові бази. Вони тримали в своїх руках головні комунікації, намагались встановити контроль над усіма сферами життя України і кожної її окремої місцевості, а також здобути право збирати податки в Україні і привласнювати їх. Київський воєвода, тільки-но прибувши до міста, швидко спорудив нову фортецю і взагалі поводив себе як повновладний господар, не зважав на гетьмана, намагався ігнорувати його розпорядження.

Москва прагнула виправдати присутність на Україні нових воєвод або неіснуючими у договорі статтями, або ніби-то переговорами з Богданом Хмельницьким в Переяславі у січні 1654 р., хоч там ішла мова тільки про Київ, і введення сюди царських військ передбачалося українським гетьманом як тимчасове і зумовлювалося зовсім іншими міркуваннями.

Однак на тому етапі, коли ще існували в цілісному стані збройні сили України — козацьке військо, чисельність якого значно перевищувала ті 60 тисяч, що визначалися у договорі, царський уряд не міг відкрито застосувати військову силу для свого утвердження на Україні. Москва вдавалася до підступів, обману, зрад, підробок, фальсифікацій, шантажу та інших несправедливих засобів. Особливо активно використовувались різні прояви суспільного антагонізму, внутрішньої політичної боротьби, соціальних протиріч, робилося все, щоб загострити їх, викликати громадські конфлікти. Розколотий народ легше поневолити, встановити над ним самодержавну владу. На цьому була побудована вся подальша політика Москви щодо України, навіть і в наші часи.

Після війни 1648—1654 рр. на Україні особливо загострилися соціальні та економічні суперечності між старшиною — з одного боку і рядовим козацтвом — "черню войсковою", селянством і міщанством — з другого. У 1648 р. український народ піднявся на повстання, щоб визволитися від чужоземного панування і феодально-кріпосницького гноблення. Влада чужинців була повалена, магнати і шляхта втекли або були знищені. Козаки і селяни стали володарями землі й працювали на ній без феодального примусу.

Козацькій старшині, яка сформувалася з представників козацтва, української шляхти, частково міщанства, належить видатне місце у визвольних війнах українського народу 20—50-х років XVII ст. та у будівництві Української держави. З середовища козацької старшини вийшли визначні полководці, державні діячі, політики, дипломати, діячі культури. Не останнє місце серед них належить вихідцям із української шляхти — Івану Богуну, Данилу Нечаю, Станіславу Морозовицькому — Морозенку, Михайлу Зеленському, Михайлу Кричевському та ін. Український історик Вячеслав Липинський відзначав, що українська шляхта "була без сумніву державним матеріалом першорядної якості".

Водночас старшини, в руках яких зосереджувалася політична, адміністративна, судова та військова влада, використовуючи своє становище, ставали великими землевласниками. Нагромаджуючи землі, маєтки, вони примушували селянство відбувати новим власникам "послушенство", тобто віддавати частину своєї праці. Рядове козацтво з незадоволенням дивилося, як старшина прибирала до своїх рук кращі грунти, луки і ліси.

Виникали суперечності між козацькою адміністрацією та міським самоврядуванням. Козацька старшина перетворювалась фактично у привілейовану верству українського суспільства, до неї прилягали заможніші кола рядового козацтва. Відбувався поділ у самому середовищі козацтва, формувалися ніби дві партії — старшинсько-аристократична й демократична.

Царський уряд підтримував виступи і рухи, спрямовані проти старшини, оскільки вона була носієм самостійного державного управління. Тому Москва лицемірно ставала у позу захисника інтересів народних має.

Водночас царизм підтримував старшин з феодальними тенденціями, які випрошували в царя грамоти на володіння грунтами, селами з "підданими" селянами. Цар охоче надавав такі грамоти, тим самим царизм прив'язував старшин до своєї колісниці. А, головне, розпочалось укорінення в економіку України феодально-кріпосницьких відносин, що в кінці XVIII ст. поширилися майже в усій Україні, яка, таким чином, у своєму економічно-соціальному розвитку була відкинута на кілька століть назад.

Найактивніше і найпідступніше Москва втручалася в старшинську боротьбу за гетьманську булаву. Царський уряд одночасно подавав надію кільком претендентам. В результаті виникали чвари, військові сутички, справжні бої і битви. На боці кожного претендента воювали українські козацькі полки. Збройні сили України роздрібнювалися і вже не могли як раніше виступати монолітною силою проти ворогів України.

Виникли на той час також і протиріччя між гетьманським урядом і Зопорозькою Січчю, яка втратила після створення Української Гетьманської держави провідне місце в політичному житті України; своєю демократичною соціальною політикою запорозькі козаки прагнули протистояти аристократизації старшини. Москва підтримувала Запорозьку Січ, надсилала їй платню, подарунки. Істинний характер ставлення Російської держави до Запорозької Січі висвітлюють подальші події: зруйнування двічі — у 1709 і 1775 р. — цього останнього вогнища волі і незалежності в Україні.

Як тільки дійшла до Москви звістка про смерть Богдана Хмельницького, звідти поквапилися послати на Україну агента Василя Кікіна. Йому доручалося використати небезпечну ситуацію, що виникла в Україні (заворушення у війську, вбивство деяких старшин), виявити протидіючі сили, підготувати грунт для конкретних заходів з обмеження української державності.

Однак місія Кікіна не мала великого успіху. Старшинський уряд оволодів ситуацією. 23—26 серпня 1657 р. в Чигирині старшинська рада обрала гетьманом генерального військового писаря Івана Виговського. На цій раді Юрій Хмельницький, син Богдана Хмельницького, відмовився від гетьманської влади. 16-літній юнак, який ще вчився у Києво-Могилянській колегії, не мав здібностей, не був здатний виконувати таку роль. Гетьманом його обрали за п'ять місяців перед тим, коли хворий Богдан Хмельницький скликав старшинську раду і поставив питання про свого наступника.

Іван Виговський був найближчою і найдовіренішою особою Богдана Хмельницького. Вихідець з родини українського шляхтича Овруцького повіту на Київщині, він закінчив Києво-Моги