"Чудацькi думки про украiнську нацiональну справу"

ЧУДАЦЬКІ ДУМКИ ПРО УКРАЇНСЬКУ
НАЦІОНАЛЬНУ СПРАВУ

Подається за окремим львівським виданням 1892 р.

І

Вступне слівце: Чому я обертаюсь  до  редакції
«Народу»
роби моєї розмови з громадою в «Зорі» і нещасний
кінець їх.

Дуже б мені хотілось просто приступити до деяких поважних
речей, про котрі остатніми часами говорив «Народ» та й другі руські
видання, так деякі причини примушують мене почати з переднього
слівця. Бачите, мені судилось переносити мою розмову з одної хати
в другу, то й треба не тільки представитись перед новою компанією,
а ще й пояснити їй, через що й про що ведеться моя розмова.

Ну, так,— за дозволом,— починаю!

Років з два тому назад прочитав я одну допись в «Зорі». Певно,
багато з читачів «Народу» зна оцю газету, що виходить у Львові.
В тій дописі говорилось про справу дуже важну взагалі й дуже
близьку до мого серця, та й звісну мені трошки більше, ніж звичайно-
му галичанину, а власне, про справу українського письменства в
Росії. Дописач наводив, що в Росії цензори, царські урядники, що
мусять переглядати рукописи перед друком, звичайно не дозво-
ляють друкувати українських книжок. На це горе дописач радив
спосіб — дивоглядний: посилайте цензорам, казав він, більше руко-
писів, то вони хоч багато заборонять, а все-таки дещо зостанеться,
то й ви будете мати більше українських книжок, ніж тепер.

Мені така рада видалась так, якби хто радив людям виставляти
вовкові найбільше овець: мовляв, хоч вовк і поїсть більше, та й вам
зостанеться. Ну, а як вовк ненажерний трапиться, або й два вовки
з лісу вийдуть? Я й надумавсь на іншу раду: коли вже нема сили
ні хіті вовка прогнати, то хоч овець замкнути та перевести в другу
кошару, і не давати зовсім ні одної книжки цензорам російським, а
всі друкувати, напр., в Галичині.

Надумавшись на таке, я схотів і свою думку поставити на суд
громадський. Хто-небудь подума, що це так легко. В Галичині, мов-
ляв, є чимало газет, котрі, знай, одно кажуть, що раді б всяку руську

думку подавати до громади, а «Зоря» навіть щороку молить всіх
русько-українських писачів підпирати її як «єдину літературну
газету русько-українську» своїми працями. І видається «Зоря» не-
мов від Товариства імені Шевченка, котре повстало за гроші, да-
вані з умовою, щоб усяка русько-українська думка без огляду на
те, чи людина належить до якого гурту чи кружка, могла виходити
на світло. Так на ділі ж це зовсім не так. І Товариство імені Шевченка,
і «Зорю» держать в своїх руках люди, про котрих досить буде сказати,
що вони не схотіли в своїй друкарні печатати творів самого Шев-
ченка, бо вони бояться його думок. Тож ті люди печатають у себе
тільки таке, що ні в чім не йде проти їх думок і інтересів, і майже тіль-
ки твори таких людей, котрі їм завше були покірливі, мов вівці
пастухові.

Я ж, бачите, провинився перед тими людьми, між іншим, тим, що
не раз виступав проти них з думками Шевченковими, то мені зав'я-
зані двері в усі їх видання. Тільки на той раз впорядчиком «Зорі»
був чоловік особисто добренький, — я й зважився післати йому мою
думку про українські книжки і цензорів у Росії. Та тільки я не смів
підписувати своєї думки своїм іменем, ні навіть викласти її просто, а
сказав її так, мов чудацтво, над котрим я ж перший посміюсь, коли
почнуть з неї кепкувати.

В такій одежі пройшла моя думка в «Зорі» і навіть звернула
на себе увагу декого. Осмілившись, я і в другий раз посунувсь з
моїми думками у «Зорю». Пригода була така, що важко було промов-
чати. Бачите, якийсь землячок, назвавшись Турист (тобто Подорож-
ній), надрукував у «Правді» допис мовбито з Іспанії про те, як один
іспанський писач ганьбив російське письменство. Кажу: мовбито з
Іспанії, бо в допису тому таке пороблено з іспанськими словами,
якого не зробить ніхто, хто навіть два дні походить по вулицях
першого іспанського містечка. Дописач просто витяг кілька уступів
зо старого іспанського писателя, котрі були переказані в однім
російськім же виданню, та й послужився тими витягами, щоби від-
бити в наших русинів охоту читати російські книжки. (Вже один
такий захід кілько вартий!) Подивіться, мовляв, що каже про ці
книжки такий освічений чоловік, та й покиньте читати писання таких
з натури нікчемних людей, як росіяни!

Справа, зачеплена д. Туристом, досить цікава й сама по собі, й по
способу, як вона була виложена, так що вп'ять важко було про-
мовчати, і я вп'ять, надівши маску чудака, написав свої думки в
«Зорі», а добренький редактор «Зорі» вп'ять її напечатав. На цей раз
моя допись наробила багато галасу: «Правда» кинулась на мене
з піною коло рота, деякі земляки листами й словесно виступили про-
ти моїх думок. Я допевнивсь, що майже усі, хто проти мене виступав,
зовсім не зрозуміли моїх думок: одні через те, що не схотіли зрозу-
міти, другі, може, через те, що я не вмів їх розказати, треті, певно,
через те, що справа занадто складна і деякі боки її потребують зовсім
нового підходу, а не такого, до якого в нас звикли. Були, впрочім,
і такі, до котрих можна було прикласти слова Возного в «Наталці
Полтавці»: «Лукавиш, теє-то як його, моя галочко, а добре розумієш»
і котрі навмисне переносять спір на таке поле, де б нічого не могло
вирости, окрім будяків. Найгірше було те, що багато людей були під-
бурені проти моєї статті, а самої її вони не бачили. Так одному дуже
щирому чоловікові сказано було, буцімто я просто раджу занехаяти
усяку українську письменську працю і захвалюю усе,— таки усе,—
що написано по-московськи. Добре, що я мав пригоду розмовитись з
тим чоловіком і що він мені щиро, без усяких викрутасів, пере-
казав те, що він чув про мою статтю. Розмова наша скінчилася
так, що ліпшого не можна було й ждати: земляк, довідавшись, що
я справді маю на думці, передав мені 1000 франків на запомогу
письменській справі в напрямку, котрого я боронив, і позаяк коло
того часу д. Павлик казав мені, що хоче закласти газету «Народ»,
то я й зараз же назначив ті гроші на це діло.

Очевидно, що з усяким земляком, що зацікавився моєю допис -
сю в «Зорі» й нападом на неї в «Правді» й деінде, не можна було
розмовитись усно, то я мусив уп'ять послати нову допись у «Зорю»,
де обговорював нові боки поважної для нас справи відносин україн-
ського письменства до російського й узагалі України до Росії.

Післав я свою допись у «Зорю» та й жду місяць, другий, третій:
нема ні статті моєї в «Зорі», ні звістки. Нарешті, прошу одного
приятеля спитатись в редакції «Зорі», що сталось з моєю
допис сю, і взяти її, коли вона не буде там печатана.

Відповідь дістав я таку, що моя стаття надійшла якраз перед
тим, як сталась пригода в Галичині: арештування кількох гостей із
Росії й трьох галичан (дд. Франка, Павлика й Скородинського,
урядника «Просвіти»). Тож редактор «Зорі» й собі налякався й,
порадившись з товаришами, спалив мою працю, не читавши її.
Остатньому я тим скорше вірю, бо навіть найполохливіша людина,
прочитавши мою працю, встидилась би свого переполоху, бо в ній не
було аж нічогісінького політичного, нічого страшного навіть для Ро-
сії, а тим паче для конституційної Австрії.

Ну, що робити з такими панами?! Хіба видати процес перед
судом за страчене добро, котре було їм вручене. Якби я давав паку-
нок, а редактор був капітан корабля, що, почувши вітрець, подумав,
що то вже буря, й покидав усю вагу в море, то я б, може, й
виграв процес, а тепер ще біг зна!

Найгірше для мене й для моєї справи те, що я не тільки втратив
час, але перенісся в місто, де в мене навіть нема джерел, по котрим
я писав спалену допись.

А тим часом противники моїх думок не вгавають і рвуть їх і мене
особисто з усіх боків.

Особисті напади й лайки можна залишити без відповіді. Скажу
тільки про одну і то найбільше через те, що сама редакція «Народу»
зачепила одну з тих лайок, котрими мене обсипають різні добродії
в «Правді». Вони мене лають, між іншим, обрусителем і об'єдни-
телем. Про моє обрусительство говорити не буду*, а про моє об'є-
динительство скажу, що слово це само по собі порожнє: важно,
коло чого, коло кого й як хто хоче об'єдиняти. Я ж справді завше
хотів побачити об'єдинення освічених, добрих і чесних людей в нашій
країні й по сусідніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й
добробиту всіх тамошніх людей і завше боровсь проти всякого роз'-
єдинення, котре вносять між тих людей неволя, неуцтво й сліпе
своєлюбство, навіть і тоді, коли ці темні сили вкриваються одежа-
ми народолюбства.

Але, окрім особистого спору, єсть незгоди в думках, і незгоди
щирі, котрі можна всунути, хоч іноді не в самих суперечників, так
між тими, хто, не чуючи голосу другої сторони, гнеться на той бік,
звідки чує слово. Так ось з огляду на таких людей не можу я залишити
спору, що почав було у «Зорі», і мушу його тепер перенести у
«Народ».

Бачу я добре, що це не так-то вигідно й для мене, й для читачів
«Народу», між котрими єсть багато таких, що не бачили попередніх
дописів у «Правді» ні в «Зорі», й котрі не так учені, щоб розуміти
все в їх викладі. Через це все я мушу почати з того, що виложу, про
що був у мене спір з «Правдою», а далі зупинюсь на нових точках
спору.

II

Що я хотів сказати в «Зорі» про російське й
українське  письменство. Космополітизм  і  націо-
нальство.

Іспанський писатель, за котрого почавсь у мене спір з «Правдою»,
осердивсь на свою публіку й узагалі на західноєвропейську за те, що
вона борзо чита тепер твори російських писателів (Гоголя, Тургенєва,
Достоєвського, Л. Толстого й ін.) в перекладах французьких і інших.
Він схотів показати іспанцям і взагалі західним європейцям, що їм
не личить звертати увагу на російські писання, бо вони, мовляв,

* Якби діло. йшло про самого мене, то я б зважився «проковтнути
жабу», як кажуть французи, й заприсягти перед «прекрасними масками»,
котрі видають «Правду», в тім, що мені таки лежить коло серця українство.
Може б, після цеї присяги яка-небудь щира, хоч слабенька, душа не так би
боялась прочитати уважно мої думки про те, що шкодить, власне, українському
духу. Та як мені зважатись на такий сором після того, як «прекрасні маски»
об'явили, що всі галицько-укр[аїнські] радикали тільки з опортунізму при-
знають національний грунт? Цікаво б хоч почути, з якого, власне, опорту-
нізму???

не підходять до європейського духу, а надто іспанського. Замість
того, щоб радіти з життя,— каже він,— росіяни сумують. Вони все
говорять про нещасних та бідних та оступаються навіть за пока-
раних в криміналах. (Бачите, росіянам мало того, що людина за-
суджена сидить в криміналі; вони довідуються, за що засуджено?
що довело людину до вини, навіть коли вона справді винна? і підні-
мають питання, чи не була яка загальна причина вини, котра тільки
виявилась на тій людині, та чи не можна б усунути ту причину:
горе, бідноту, темноту й т. ін.?) Покиньте, каже той іспанець своїм
землякам, читати такі книжки: їх пишуть люди не нашого духу, не
нашої навіть крові, а азіатської, жовтої, перейняті наскрізь не нашою
вірою, а буддівською. (Остатні слова, бачите, натяк на те, що в породу
росіян увійшло чимало народів фінських та турецьких, котрих старі
вчені, що ділили всіх людей на світі на п'ять пород, прозвали були
жовтошкірими, як європейців прозвали білошкірими. Так на лихо, віра
має мало спільного з породою й шкірою. Напр., Будда, царевич в азій-
ській Індії, що виробив віру, котра справді з сумом погляда на життя
людське та при тім навчає, як вменшувати сумні боки життя брат-
ством та взаємною поміччю між людьми, був, як і всі його земляки,
не жовтої, а також нашої, білої шкіри.)

Вже з того, що ми сказали вище про суд згаданого іспанця про
російське письменство, видно, що він, власне, не різнить нас, русинів-
українців, від москалів, що він і в нас бачить ту ж саму кров, хоч
виразно й не говорить про нас, а про всіх людей на сході Європи.
Та й справді, хіба наші селяни, що склали такі пісні, як «Та
нема в світі так нікому, як бурлаці молодому», або наш Шевченко
не так само оступаються за бідноту, навіть за арештантів? От я й хотів
нагадати оце нашому землякові, котрий хотів відбити судом іспанця
наших людей від найліпших книг російських, котрі тепер перекладаю-
ться на різні мови та читаються по всім світі, і показати йому і подіб-
ним йому, що, засуджуючи російське письменство за те, що в нім є
найліпшого, він засуджує заодно й найліпше, що єсть у нашім пись-
менстві. Я навів приклад другого іспанського ж таки писателя, ко-
трий зовсім інакше дивиться на російське письменство і, власне,
цінить у ньому те, що перший ганьбить.

Я спинивсь на прикладі першого писателя іспанського і його дум-
ках про кров російську, буцімто інакшу від крові іспанської, бо це
давало мені нагоду розібрати одну справу, про котру частенько
говориться в наших часописях, та, як мені видається, дуже неслушно,
тобто про народний, або породний дух, характер і таке інше.

Справу оцю я й тепер попробую обговорити знову й навіть з но-
вими додатками і почну з основ її, оглядаючись на тих читачів
«Народу», котрі не бачать «Зорі», і до того ж на менше вчених читачів
«Народу», бо тепер частенько вже й у книгах і часописях, писаних
навіть для селян, говориться про такі речі, як народний дух і відпо-
відні йому народні святощі, котрі б то всі мусять поважати і т. ін.

Подібні намови ведуться з різних поводів, з котрих одні слушні,
а другі зовсім неслушні. На світі дійсно є різні народи, або людські
породи, котрі відрізняються одні від других найбільше мовою, почасти
лицем і тілом, звичаями, одежею, струментами і т. д. В старі часи,
коли люди були менше розсудні, ніж тепер, то між різними народами
були часто сварки не тільки за здобич, а просто через те, що неподібне
в однім народі вважалось людям другого за щось смішне або й відраз-
ливе, і народи жахались один одного або ворогували проміж себе
от так, як, напр., кінь жахається верблюда або собаки ворогують з ко-
тами й т. д. Коли серед деяких народів повстало попівство і впоряд-
ковані віри, то ті народи стали вважати других, що їхньої віри не дер-
жались, за нечисті, прокляті богами. Тоді й сварок між різними на-
родами стало ще більше, бо такі попівські народи вважали навіть
обов'язком своїм попереду зовсім нищити, а потім силою повертати
чужі народи в свою віру. Через такі й другі сварки між народами
стало так, що в деяких сторонах один народ став паном над другим,
от, напр., як у Чехах німці над чехами або в нас у Галичині поляки над
русинами.

В новіші часи по наших сторонах, у Європі, вже не робиться так,
щоб пануючий народ вибивав підданого, а все-таки панування по-
казується в тім, що, напр., людей підданого народу примушують
говорити в школах, судах, а то й у бесідах мовою пануючого народу,
а мову підданого, а також і звичаї його висміюють і т. ін.

Згодом розумніші люди стали думати, що й такий нагніт одного
над другим — річ неправедна та й нерозумна, невигідна для загалу
народу навіть пануючого, бо, по найменшій
мірі, дражнить людей —
сусідів і відводить їх від спільної праці над добробитом. З таких думок
почались в усій Європі рухи, котрі йдуть до того, щоб кожна людська
порода у своїй країні або навіть у своїм місті чи селі сама порядкувала
свої справи й жила собі, як сама хоче. Коли який народ був поді-
лений між кількома державами і це перешкоджало частинам цього
народу жити вільно, то люди в тих частинах змагались до того,
щоб поєднатись у одну державу.

З таких рухів до вільності й поєднання різних частин одного
народу остатніми часами найголосніший був рух серед італьянців.
Довго вони напружались, поки не повиганяли неприязних людові кня-
зів та королів, увільнили дві свої країни (Ломбардію й Венецію)
від Австрії, а третю (Римську околицю) — від попівського уряду
папи і склали одне королівство з досить вільними порядками.
(Певно, між читачами «Народу» є люди, котрі добре пам'ятають
війну між австріяками й італьянцями в 1859 і 1866 рр., після кот-
рої Австрія відступилась від Ломбардії з містом Міланом і Вене-
ції.)

Усі освічені люди похваляли змагання італьянців до вільності
й до єдності державної і ставили італьянський рух у приклад другим
подібним у других народів. Такі рухи прозвано національними,
від латинського чи італьянського слова націо, націоне, т. є. порода,
народ.

Тільки ж і в італьянськім національнім руху була й є одна
приключка, а власне та, що не всі італьянці зібрались в одну державу,
італьянське королівство. Зостались осібно від нього, між іншим, ті,
що живуть у Швейцарії, в країнах Тессінській і Граубюнденській.
Вони в свій час дуже помагали братам своїм в Італії добути волі та
єдності, а все-таки ніколи й не думали й не думають прилучатись до
них в одну державу. Через що це? А через ті порядки, в яких вони
живуть у Швейцарії.

Швейцарія — це спілкова всенародна держава, тобто спілка малих
країн, в котрих увесь народ вибирає собі на час (звичайно на 2,
на 3 роки) уряди. Там депутати від усіх країн і той уряд, що вони ви-
бирають, порядкують справи, спільні всім країнам, як військо, цло,
пошту, залізні дороги і т. ін., а всі краєві справи, в тім числі всі
школи, порядкують крайові уряди. Від того там не тільки в кожній
країні, але в кожнім місті й селі люди беруть науку в школах, пишуть
до всіх урядів, говорять в судах тою мовою, якою сама країна або гро-
мада хоче, тобто такою, якою в країні або в громаді говорять. До
спільного ж уряду швейцарці згодились дати волю обертатись на
всіх головних мовах, якими говорять у Швейцарії, тобто на німецькій,
французькій і італьянській.

От через те, коли б швейцарські італьянці пристали до королів-
ства Італії, то нічогісінько не виграли б як люди національності
італьянської, а стратили б, принайменше тепер, немало: перемінили б
свої виборні крайові уряди на королівські, мусили б служити по кіль-
ка років солдатами та відбувати походи в далекі краї, тоді як тепер у
Швейцарії постійного війська нема, а всі молодші люди по кілька
тижнів у рік муштруються з офіцерами, а потім дістають додому
гвери та й стріляють ними чи самі, чи по товариствах, а воювати
швейцарці на чужині не можуть, а тільки тоді б воювали, якби хто
напав на їх державу. Всю оту волю тепер би стратили швейцарські
італьянці, коли б прилучились до держави Італії, та до того мусили б
платити більше цло і всякі податки, щоб удержувати королівський
уряд та військо. От через що швейцарські італьянці радо братаються
з королівськими у спільнім письменстві, всяких умілостях та штуках,
а все-таки не думають відділятися від Швейцарії, котру вони поряд-
кують вкупі з людьми чужої мови й інших звичаїв — з німцями та
французами.

З цього прикладу виведемо собі таку думку, що національність
сама по собі одно, а державна єднота національності — друге.

Цю різницю багато людей забуває в другій породі людській,
котра після італьянців майже вся зібралась у одну державу,— в
німців. Ще тридцять років назад в Європі було кілька німецьких
держав, котрі були сполучені в одну спілку, в котрій старшим ува-
жався цісар Австрії. Після нього найбільше землі мав король прус-
ський. Німці ті не були, властиво, під чужими урядами, як колись
італьянці міланські та венеціанські,— і в деяких малих державах
мали більше волі й освіти, ніж у більших, як Прусси або Австрія.
А все-таки багато з німців хотіли бути в одній державі, щоб дорів-
нятись великим сусіднім державам: Франції та Росії.

Після довгого часу вагання сталось так, що Прусси побили Ав-
стрію, виключили її з німецької спілки, і прусський король став ці-
сарем і над меншими німецькими державами й командиром над усім
їх військом. Прусські підходи до цісарства німецького не подобались
панству й цісареві французькому, і з цього вийшла війна між нім-
цями й французами, після котрої німецьке цісарство відібрало від
Франції дві країни — Ельзас і Лотарінгію. Країни ті залюднені
переважно німцями, та тільки французька держава давно вже прилу-
чила їх до себе. Люд німецький там не дуже тому протививсь, бо
французькі королі, щоб прихилити його до себе, вменшили силу панів
над селянами й міщанами, скасували державні уряди попівські, а
сто років тому назад селяни та міщани в Ельзасі і Лотарінгії вкупі з
усіма французькими повставали проти тяжкого уряду королів та
проти останків панщини, тоді як військо королів прусських та менших
німецьких князів приходило до Франції оступатись за її короля та
за панів. З того часу ельзасці та лотарінгці, хоч все-таки говорили
по-німецькому і хоч де в чому терпіли від французького уряду,
а все-таки були радніші належати до французької держави, ніж до
німецьких, і привикли звати себе французами.

От тепер німецькі державники відібрали від Франції Ельзас і Лота-
рінгію, не питаючи її людей і явно проти їх волі. Як тільки можна, ель-
засці І лотарінщі кажуть, що вони хочуть вернутись до Франції,
а німці їм на те відповідають: ви німці по нації, ви наші брати поро-
дою та мовою, то й мусите бути в одній державі з нами, а не з фран-
цузами. Добре братерство проти волі!

Але цісарство німецьке не стало на тім тільки, щоб прилучити
до себе насильно німців в Ельзасі й Лотарінгії, воно забрало й кілька
міст, де людність дійсні французи, принайменше говорить по-фран-
цузьки, а по-німецьки не вміє. Про ті міста німецькі державники
кажуть, що вони потрібні для німецької держави, бо там можна
держати добрі кріпості проти Франції. І по такій рації тепер ні-
мецький уряд усяко тіснить французів по тих містах і взагалі в
Ельзасі й Лотарінгії, перешкоджає тамошнім людям їздити у Фран-
цію, а французам до них, виганяє французьку мову зі шкіл ель-
заських і т. ін. І все це робиться для користі німецької національності.

Подібне ж робиться в німецькій державі і з поляками. Ще давно
королі прусські забрали частину польських земель, але обіцялись
залишити полякам їх національність і навіть волю приймати до себе
поляків з других країн, відходити до них, торгувати з ними і т. ін.
Хоч згодом прусський уряд почав ламати ті обіцянки, та все-таки
дещо з них зоставалось, напр., в школах, а надто в нижчих, в прус-

468

ській Польщі учено по-польському. Аж тепер, коли прусський ко-
роль став німецьким цісарем, то й польські країни, що йому піддані,
прилучено просто до німецької держави, і там заведено німецькі
порядки, і, між іншим, майже зовсім вигнано польську мову із шкіл,
а щоб польська мова і в громадах не піддержувалась перед німецькою,
то виганяють з німецької Польщі людей, зарібників, що прийшли
туди з Польщі російської та австрійської, і таких, що там живуть
змалечку, і навіть, що служили прусськими вояками. З того вигнання
багато родин дізналось недавно великого горя. І все це робиться
для того, щоб уберегти німецьку національність від польськості.

З цих прикладів про німецьку державу можна вивести, що на-
ціональна єднота в державі не завше може вести до більшої віль-
ності і що думка про національність може бути причиною і насилу-
вання людей і великої неправди.

А з італьянцями так виходить ще інший клопіт: між іншим,
італьянців є чимало в Австрії, в країнах понад Адріатичним морем,
найбільше по містах, бо по селах там живуть майже самі серби. До
якої національної землі треба застосувати ті країни? Багато італь-
янців кажуть, що ті країни мусять належати до Італії раз через те,
що вони колись були підданими венеціанської держави, а вдруге,
через те, що коли ті італьянці, що живуть там в містах, найосвіт-
ніші, а виділити міста від сел важко, то вся сторона мусить бути
італьянською. Знов же багато сербів кажуть, що як по селах людей
більше, ніж по містах, то вся та сторона й з містами мусить бути
сербською. Де можна, по містах італьянські ради місцеві перешко-
джують закладати школи сербські та примушують і сербів учитись
по-італьянськи. Якби сила в крайових радах дісталась сербам, то
вони так само робили б з італьянською мовою. І обидві сторони по-
кликуються на національність і її потреби.

Звівши докупи всі ці приклади, як італьянські, так і німецькі,
правдолюбива людина мусить прийти до того, що сама по собі думка
про національність ще не може довести людей до волі й правди
для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть дер-
жавних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало
вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть
одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була
спільною всім національностям.

Так всесвітню правду люди почали виробляти собі вже давно.
Років уже за 500 до Христа була в Азії держава персидська,
котра обнімала кілька національностей, досить освічених. В тій дер-
жаві перси панували над другими, та все-таки піддані народи вже не
вважались за бидло персів; закони писались не на самій персид-
ській мові, а на кількох, котрими говорили головніші народи в дер-
жаві; уряд порядкував дороги, канали, будинки не в самій персидській
землі, а й по других. Коло того ж часу в Індії виробилась віра буддів-
ська, котра навчала, напроти старій вірі індійських попів, що всі люди

469

рівні з природи, й котра проповідувалась різним народам, а не одно-.
му тільки індійському. Трохи згодом у нас, у Європі, серед греків
розумніші люди, філософи (любомудри) стали навчати, що всі люди
однакові та що треба любити не тільки свою батьківщину, своє місто,
а весь світ, усіх людей. Такі філософи звали себе космополітами,
тобто світовими горожанами [громадянами].

Про грецького філософа Сократа розказується, що коли його
питали, де його батьківщина, то він відповів: уся земля, даючи тим
знати, що він себе вважав горожанином усякого міста, де тільки
є люди. Від греків космополітичні думки перейшли до римлян, котрих
держава обняла багато різних народів у Європі, в Африці й Азії.
Римський філософ Ціцерон, викладаючи науку учеників Сократових,
казав, що «вони думали, що люди родились на світ, щоб поєднатись
з подібними їм і витворити з ними вкупі товариство цілого роду
людського». Ціцерон так викладає думку про природній зріст у лю-
дини такого космополітичного почуття: «Проміж усім, що є почесно-
го в людей, нема нічого славнішого і такого, що б так далеко йшло,
як товариство людей з подібними їм. Це товариство і ці взаємини ін-
тересів, ця любов до людського роду починається з прихильності
батьків до своїх дітей, далі обіймає родичів, приятелів, сусідів,
росте в горожанина, котрий дбає о добро цілого міста і свого народу,
розширюється на подружні нашому народи і закінчується това-
риством усього роду людського».

Така космополітична наука перейшла у віру християнську. Ста-
ра жидівська віра рахувала на самих тільки жидів і домагалася,
щоб усякий, хто пристав до неї, приймав жидівські національні зви-
чаї, напр. обрізування. Того ж хотіли і від християн перші апосто-
ли, чисті жиди, як Петро. Апостол Павло, жид погречений, навчав,
що перед Христом нема жида, ні грека, ні обрізаного, ні необріза-
ного, ні варвара, ні скіфа, як нема й ні пана, ні раба, ні мужа, ні
жінки,—а все одно (Лист до галатів, III, 28—29. До колосян, III,
11). Павлове християнство взяло гору над Петровим і пішло по вся-
ких народах Азії, Африки й Європи, і з нього виросла віра, котра
себе стала звати по-грецьки католицькою, тобто загальною, а по-
римськи — універсальною, тобто світовою, і тим себе й відрізняла
від старих вір, що їх звала крайовими, або народними, національними,
або, як говориться на мові, що вживається в наших церквах, язиче-
ськими. (Язик-бо значить по-церковному те, що по-нашому мова і
народ або нація).

Християнство стало, значить, другою вже світовою, а не національ-
ною вірою після буддівства. З того часу, як розійшлось христи-
янство по великій частині світу, між різними народами християн-
ськими, не глядячи на їх мови й звичаї, виробилось щось загаль-
не, початок братерства. Окремі нації стали себе вважати частинами
одної родини і звались: християни мови або нації італьянської,
французької, англійської, німецької і т. ін., і навіть коли люди одно-

470

го народу робили щось негарне людям другого, то перші жалілись на
весь християнський світ, що, мовляв, з нами поступають не по-хри-
стиянськи.

Після християнської віри в Західній Азії виробилась ще нова віра
арабина Магомета, котра теж хотіла бути світовою, а не національною
і теж обняла різні народи: арабів, єгиптян, персів, турків і др.

З цих трьох світових вір дві, християнська та магометанська,
ворогували проміж себе, а коли всередині їх теж почались незгоди,
то різні церкви ворогували проміж себе та нищили людей не менше,
коли не більше, як нищили їх війни національні. Аж ось розумніші
та добріші люди по різних вірах стали думати, що не слід чіпатись
до других за різні церковні звичаї та думки, а що треба поставити
над усіма церквами людськість і всіх людей всіх вір признати бра-
тами. Подібні думки вже проявлялись давно серед буддівців, а років
з дві сотні тому назад почали часто проповідатись і серед християн,
найбільше серед так званих протестантів, що відпали від римської
церкви. По всіх освічених сторонах повстали нові філософи, ко-
трі впять стали звати себе космополітами, або світовими горожа-
нами і проповідади братство всіх народів. Коли навіть повстали в
Європі рухи національні, то і ті рухи оперлись, власне, на космопо-
літичні думки: мовляв, коли всі народи однакові брати, то не слід,
щоб один народ панував над другим. Так думка про людськість по-
ставлена була вище над думкою про націю та віру, з їх осібними
звичаями, урядами та інтересами, і стала таким суддею посеред су-
перечок проміж націями й вірами та основою до волі кожної нації
й віри в тих границях, поки нація чи віра не неволить других.

Аж ось саме тоді, коли нові філософи вже років 100 тому назад
досить виробили думку про світове горожанство [громадянство], або
братство, всіх людей, по деяких країнах Європи, ближчих до нас,
справа почала повертатись назад, до старих національних думок. Об'-
явилось це перше в німців через осібні обставини, в котрих жили
німці сто років назад. Німці були поділені між різними державами,
а на заході мали сусідою велику французьку державу, котра часто
вступалась в німецькі внутрішні справи. Окрім того, багате фран-
цузьке королівство служило й німецьким князям прикладом розкоші,
й французька мова почала вживатись серед німецьких князів і пан-
ства замість рідної, котру панство німецьке почало навіть зневажати.
Коли французи сто років назад скасували в себе панство й королів-
ство і через те почалась війна між німецькими князями й французами,
то багато освічених німців раді були, що французи побивають ні-
мецьке військо, і почали навіть прилучати німецькі міста до нової
французької держави.

Але незабаром старі вояцькі й королівські звички знову проки-
нулись у французів; вони завели собі замість вільної держави цісар-
ство зручного вояка Наполеона, а той почав завойовувати німецькі
землі та обдирати їх, як старі вояки.

471

Тоді в німців прокинулась ненависть до французів, а далі до всього
французького. Поскільки німці хотіли скинути з себе французьке па-
нування та підняти пошану до своєї мови, цей німецький національ-
ний рух мав рацію й не тільки не йшов проти космополітичної думки
(про всесвітнє братство), а навіть просто опирався на ній. Але по-
скільки в німцях пішла ненависть до всього французького затим
тільки, що воно французьке, і прихильність до всього німецького
тільки через те, що воно німецьке,— німці звертались до старих,
навіть захристиянських національних думок.

Згодом серед учених німців виробились такі думки, що націо-
нальність — це річ найголовніша для людини, а що всесвітня люд-
ськість — то щось навіть гидке; що німець мусить тільки й думати
об тім, щоб в усьому бути цілком німцем: в усяких стосунках з чу-
жинцями дбати перш усього про німецьку користь і, мало того,
жити, як кажуть, тільки німецьким духом, мати завше німецький ро-
зум, німецьке серце, німецькі звичаї і т. д. і тим плекати в собі той
осібний національний характер, чи дух, котрий би то бог чи природа
навіки присудили німцям. І давніше серед німців, як, впрочім, і серед
других народів, проскакувала думка, що вони — найперші люди на сві-
ті. Так, сотню років тому назад німецький писатель Гердер втішав
своїх земляків, котрі не мали великої національної держави, тим,
що німецька національна вдача й є, власне, в усесвітній людськості,
в плеканню науки й письменства. В часи ж Наполеона німець Фіхте
казав своїм землякам: «Будьте якнайбільше німцями, тоді ви будете
справжніми людьми».

Так в німецьких думках про національність виробились два
круги: один — думки про вільність кожної національності вправля-
тись дома, як хоче, й про потребу викладати всяку світову річ на-
ціональною мовою, а другий — якесь примусове національство,
котрого мусить держатись кожна людина з певної національності,
чи хоче вона того, чи не хоче, і також примусова ненависть до дру-
гих національностей. Кажу: якесь національство, бо ніхто не може
точно сказати, що то таке німецький розум, німецьке серце*. Ніхто
не може навіть точно показати в тих звичаях, які віками увійшли в
життя німців, які звичаї справді німецькі, а які чужі. А нарешті, ніхто
не може допевнити людей, щоб вони безпремінно держались старих

* В «Зорі» я нагадував, як плутали німецькі національники, котрі, напр.,
записували між ознаки німецького національного духу християнську віру (як
звісно, вироблену не німцями, а спільною працею десятка старих народів),
причому одні стояли за римське католицтво, а другі — за протестантство.
Поряд з тим другі німецькі національники вважали ознакою німецького духу
безвірний раціоналізм (вільний розум). Такі самі незгоди виходили між ні-
мецькими національниками і в справі природних німецьких державних по-
рядків: одні вважали за найвідповіднішу німецькому духові державу прусську
або австрійську монархію, другі — англійську конституцію, треті — амери-
канську республіку. Так само плутались і кельто-французькі й слов'янські
національники.

472

своїх звичаїв, коли ті звичаї вважаються невідповідними, і не брати
нових, чужих, коли ті розумніші, і т. ін. От через це німецьке
примусове національство дуже затемняло думки німців і причинилось
до того, що багато недоладних порядків у німецькому житті держав-
ному, громадському, родинному, таких, що вже давно філософи по-
казали їх неслушність, задержались надовго. Окрім того, це на-
ціональство підняло в німцях погорду до других народів і підперло
неправедні вчинки самих німців над другими народами.

Власне, подібне до того, що діялось між французами та німцями
на заході Німеччини, робилось між німцями та різними народами,
переважно слов'янами (чехами, поляками, словінцями й др.) на
сході Німеччини. Віддавна різні князі — найбільше прусські та ав-
стрійські — то позавойовували різні слов'янські країни, то інакше
поробились в них державцями, а затим потроху уряди й панство
поробились там німецькими. Коли до слов'янських людей дійшли дум-
ки космополітичних філософів про рівність і потребу вільності
усіх націй, то й слов'янські народи, піддані німцям, стали також ви-
ступати проти німецького панування, як німці проти французького.
Позаяк і слов'яни були також роздражнені німецьким пануванням,
як німці французьким, і позаяк слов'яни були менше вчені, ніж нім-
ці, то вони поновили в себе всі хиби німецького національства і
навіть деякі просто навчились всяким думкам у німецьких національ-
ців. На лихо, й серед самих слов'ян ще здавна виробились свої
пануючі й піддані народи, напр., поляки й москалі стали панами
перед нашими русинами-українцями. То думки, подібні до німецького
й західнослов'янського національства, мусили вирости й серед
слов'ян, котрі дістались у такий стан, як наші галичани. До того й
сюди дійшов вплив німецького національства через книги.

З цього, що зараз сказано про національство у німців і слов'ян,
можна побачити, скілько хибного, а в усякім разі темного є в тім,
що тепер ще говориться національниками про такі речі, як націо-
нальна вдача, національний характер, дух, відносини між різними
націями й т. ін. Отже, той іспанець, на котрого суд про російське
письменство покликується дописач «Правди», є один із іспанських
національників, котрий противуставить іспанську національну вдачу,
а за нею взагалі латинську (бо іспанська мова, як і французька та
італьянська, пішла від латинської) вдачам німецькій і слов'янській.
Оглянувши, подібно як ось тепер, звідки пішло національство і
яку воно має вартість, я хотів показати в «Зорі», на який хисткий
грунт станемо ми, як залишимо ясні думки всесвітньої людськості,
котрі можуть дати найміцніший грунт нашому прямуванню до націо-
нальної вільності, а пристанемо до старозаконного примусового
національства. Почастно я попробував звести розмову про вартість
письменства російського для західних європейців і для нас на грунт
вселюдських справ.

Я доводив,   що,   дякуючи  тому,   що  москалі, котрі  переважно

473

склали російську державу, віддавна мали собі державу дужу, ніко-
му не піддану й ніким дома не загрожену, в них не мало грунту
дражливе національство. Через те письменство російське, хоч і по-
встало пізніше других слов'янських, а зразу стало здоровіше, ніж
другі слов'янські, бо зразу приступило до того, щоб обговорювати
справи людського життя,— громадського, родинного, особистого,—
не з тим заміром, щоб непремінно сказати яку національну думку,
щоб показати свою російську вдачу, а щоб дійти до правди. А поза-
як росіянин бачив перед собою прояви життя, хоч в основі подібні
до тих, що є, напр., і в Англії, Франції, Німеччині, та все-таки де
в чому відмінні, то західним європейцям тим цікавіше читати ро-
сійські книжки, бо вони там знаходять своє, та інакше сказане.
Виходить, що російське письменство через те найбільше цікаве для
чужинців з усіх слов'янських, що воно найменше національствує,
найбільше космополітичне по замірах і думках, а при тім по одежі
тих думок, по тим пригодам, котрі воно описує, це письменство са-
мо собою виходить національне й осібне, оскільки відмінне життя
російське. 3 того виводив я, що й наше українське письменство,
щоб стати інтересним, мусить піти по тій же дорозі і, покинувши
туманне й шкідливе національство, взятись до того, щоб обговорю-
вати по-своєму ті живі справи, котрими тепер клопочуться усі осві-
чені народи. При цім я показував, що найліпше, що було писане на
нашій мові, напр. твори Квітки, Шевченка, М. Вовчка, Федьковича,
Мирного, Франка, писане було, власне, таким же способом, як і
твори нових російських письменників від Пушкіна й Гоголя, а що
все, писане національством, виходило мертвим.

Нарешті я доводив, що та увага, яка тепер піднялась по За-
хідній Європі й Америці до російського письменства, зовсім не
шкідлива для нас, українців, а навіть могла б бути дуже корисною,
бо вона свідчить про те, що європейці й американці зацікавились
Росією й слов'янами взагалі і через те звертають увагу почастно
й на нас. Коли б ми були більше рухливі, менше ліниві, то б ми
на цей час цікавості західних народів до Росії могли б пускати до
них і звістки про нас ураз із перекладами ліпших творів і наших
письменників.

Отаке-то я розказував у «Зорі». І за таке-то мене лаяли й лають
по різних газетах русько-українських послідніми словами, які тільки
можна вживати в друкованій мові, так буцімто я зробив найгірший
гріх проти батьківщини.

474

III

Вартість розмови про космополітизм і національ-
ство для українства. Зв'язок цеї справи зі справою
російського письменства на Україні. Фальшивий
космополітизм і правдивий бік українства в Росії.
Вартість російського письменства для теперішньої
України. Упадок українського письменства й науки
про Україну. Всеслов'янська вартість російської
мови.

Ті думки, котрі я виложив оце про національство й людськість,
я викладав не раз і на письмі й усно років за 25. Іноді мені трапля-
лось почувати від земляків такий закид: «Нехай те все й правда, та
вона тепер не на часі. Ми, українці, тепер мусимо боронити свою
національну волю, мов ханаанці від жидів, а самі ми нікому не гро-
зимо, то й нема страху, щоб наше національство стало подібне
до старозаконного жидівського, котре довелось розбивати апостолам
Павлам. Лишіть нас з нашим самооборонним національством, то
ми колись, скінчивши оборону нашої нації, пристанемо й до космо-
політизму».

На це мушу відповісти так: перш усього наше національство
зовсім уже не таке мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять
іноді наші люди про москалів, поляків, жидів, і подумайте, що б
сталось з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим
національникам узяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм
«обукраїнення» приписали! А поки що таке людиноненависне націо-
нальство шкодить тим, що будить до нас ворожі спочуття й у наших
сусідів, тоді як тепер навіть на війні треба вменшувати ненависть
проміж людьми хоч би так, як робить це всесвітнє товариство «Чер-
воного хреста» на своїм полі. А найголовніше — наука, правда ні-
коли не пошкодить, а тільки поможе. Навіщо ми будемо вменшувати
свою силу в боротьбі за волю нашої нації, опираючись на науку
застарілу, хибну, коли ми можемо, власне, опиратись на нову, вірні-
шу? Тепер же всяка боротьба проміж людьми опирається на науку.
Ось через що я думав і думаю, що я, власне, служу справі вільності
нашої нації, коли змагаюсь вияснити справу національності й люд-
ськості в прикладі до наших обставин.

Може бути, що я, викладаючи свої думки про відносини між
національністю і людськістю або світовим товариством, сказав що-
небудь не зовсім вірного. Я б сам бажав, щоб думки мої поповнено,
поправлено з другого погляду, новими дослідами, новими примірами.
Через такі спори тільки й виробляється між людьми правда. Так
ні, противники мої розсердились на мене й почали лаятись і навіть
виключати мене з української сім'ї, як колись попи виключали єре-
тиків з церкви.

На злість і лайку я відповідати не буду. А зупинюсь на дечому

475

важнішому, що зачіпається серед лайки, і попробую поговорити
про те спокійно, то, може, хто, коли не з теперішніх моїх против-
ників, то з других людей, котрі інакше, ніж я, дивляться на наші
національні справи, обізветься також спокійно й розсудливо скаже
свою думку.

Почнемо зі справи російського письменства і його вартості для
нас, українців. Я дуже жалкую, що справу всесвітності й націона-
лізму довелось мені розбирати вкупі зі справою російського пись-
менства. Одно трохи перешкоджає другому, а до того справа ро-
сійського письменства почасти слушно роздражнює українців, а
надто в Росії, бо там царськими указами майже зовсім заборонено
українське письменство і українці примушені вдоволятись тільки
російським. До того деякі з росіян, неприхильники українського
письменства й усякої осібності та волі українців (а такі непри-
хильники є й серед українців з роду), виступають проти українства,
прикриваючись всесвітністю. Між тими неприхильниками є такі,
котрі кажуть, що національностей не треба, що національні мови
тільки перешкоджають людям, то й ліпше, коли українська мова ви-
мре. Такі фальшиві всесвітники були й є не тільки в Росії. Були
часи ще недавно, коли деякі німці говорили таке ж саме проти
слов'ян і навіть італьянців; вони казали: добре б було, коли б уся
Європа була сполучена в одну державу, то поки що нехай Венеція
належить до німецької Австрії, а чехи до Німеччини; добре б було,
якби всі народи могли порозумітись на одній мові, то нехай, напр.,
чехи забувають свою, а вчаться німецької і т. ін.

Я не раз виступав проти таких фальшивих всесвітників і, власне,
опиравсь на правдиву світову людськість. Останній раз я говорив
проти них у книжці «Историческая Польша й великорусская демо-
кратия», де я показував, що противники українства, котрі послугую-
ться всесвітністю, дійсно зовсім не космополіти, а московські на-
ціональники, або російські державники, і мені, признаюсь, самому вже
нудно вертатись до спору з такими людьми. До того ж на всякий
час своя боротьба! Був час, коли на нашому грунті треба було бо-
ротись з недовченими й поверховими напередниками, котрі не розу-
міли ваги національностей, а тепер треба боротись з назадниками,
котрі в барві національній хочуть вести нашу громаду до застарілих
і шкідливих думок суспільних і освітніх.

Скажу тільки про справу мови. Звісно, добре б було, якби всі
люди на світі могли розуміти один одного. Може, колись яким спо-
собом до того дійде. Але поки що люди говорять сотнями, тисячами
мов, і найважніше тепер діло, щоб просвіта доходила до людей на всіх
тих мовах, щоб усі люди скорше й легше могли ту просвіту при-
йняти. Кількасот років тому назад була в Європі сама тільки церковна
просвіта, котра пішла по Європі від латинського чи римського
народу і викладалась на латинській мові. Так що ж? На тій мові
дійсно попи, напр. італьянські, англійські, шведські й польські і т. ін.,

476

могли порозумітись проміж собою, та зате простий народ ні в Англії,
ні в Швеції,'ні в Польщі не тільки не розумів того, що говорять
чужі прості люди, а не розумів і свого попа і не брав від нього
освіти. Завваживши це, розумніші прихильники церковної освіти —
протестанти (Вікліфи, Лютери, Кальвіни і т. ін.) почали вживати по
церквах серед кождого народу його живої мови, і через те, напр.,
євангеліє розповсюдилось. Тепер світська наука йде по тій же дорозі:
вживає всяких живих народних мов і приходить до самих далеких
сторін, до найдрібніших народів. А найбільше вчені люди або по-
дорожні порозуміваються проміж себе тим, що вчаться кільком мовам,
на котрих говорять найбільше або найвище освічені народи, напр.
мовам французькій, англійській (найбільше), німецькій. Коли тепер
люди найменшого народу получать хоч початкову науку на своїй
мові і кому з них того буде замало і він схоче вищої науки, а письмен-
ство його мови не буде в силі йому послужитись, бо замалий на-
род не в силі оплатити коштів великого письменства та вищих шкіл,
то така людина візьметься за книжки на чужій мові. Коли б згодом
усі люди такого народу покинули навіть зовсім свою питому мову й
пристали до чужої — на це б не можна було нарікати, бо це б ста-
лось з власної волі тих людей і тоді, коли б уже стара їх мова
зробила, що могла: дала просвіту, хоч початкову. Зовсім інакше було б,
якби хто, державники чи пани, стали висміювати стару мову та заборо-
няти її в школах та книгах. Через те не тільки терпіли б живі люди
від погорди других, а ще й просвіта б їх спинялась, бо поки то ще
люди забороненої мови вивчаться чужої, на це треба не одного
людського віку! А до того просвіта на чужій мові була б для людей
важка або й неприступна.

Коли це все прикласти до української мови, котрою говорить в
Росії, може, яких 17 мільйонів людей, то побачимо, яку шкоду,
власне, для зросту всесвітньої освіти роблять ті, хто забороняє
мову українську в школах і книгах. От через те я, напр., уважав
себе обов'язаним кричати проти такої заборони й перед українцями,
й перед росіянами, й перед усім освіченим миром в дописях і книж-
ках італьянських, англійських, французьких і т. ін., протестував
проти тої заборони на всесвітніх з'їздах письменників у Парижі й
у Відні (на віденський з'їзд я послав протест вкупі з д. Павликом).

Тільки ж ця прихильність до письменства українського не за-
сліплює мені очей і не забороня мені цінити вартість і письменства
російського самого в собі і для нас, українців*.

* На цей раз я не буду вже говорити про те, як та ж сама прихильність
до нашого письменства, а ще більше до нашого народу примушує мене
розбирати й те, які, власне, думки ширяться українською мовою, й бажати, щоб
та мова була струментом для проводу в наш народ думок поступових, а не
старосвітської гнилизни й темноти (обскурантизму), як це часто бачимо в
писаннях українських національників або всесвітніх ретроградів-назадників,
котрі підшиваються під українське національство, як, напр., єзуїти й їх приятелі
між галицькими попами й урядниками.

477

З моїх противників деякі кажуть: звісно, коли що добре пише-
ться на російській мові, то те можна й слід читати й другим ради-
ти, але ж нащо осібно розмовляти про вартість російського письмен-
ства? Це, кажуть, шкідливо для письменства українського, бо й так ба-
гато людей вихваля російське письменство та радить українцям
покинути для нього своє.

На це я відповім: добре, так навіщо ж деякі українолюбці пе-
чатають такі розправи, в котрих проводиться думка, що в російсько-
му письменстві нема й не може бути нічого вартого, такі розправи,
яких, напр., повно в «Правді»? Коли б подібне хто став говорити й про
поляків, німців, іспанців і т. ін., розводячи розмови про їх жовту чи
сіру кров, то треба б же було, щоб хто-небудь виступив проти того,
бо шкода ж терпіти неправду та проповідь людоненависництва.

До того ж справа про вартість російського письменства стала
в остатні роки, по крайній мірі в Галичині, на черзі в ряду практичних
справ. Вже в часи заснування бібліотеки «Січі» (про що я розказував
у моїх «Австро-руських споминах») і початку народолюбного посту-
пового руху серед львівської молодіжі (1875—1876 рр.) було апробо-
вано, яку користь поступове народолюбство серед галичан може при-
нести з російського письменства. Між іншим, знайомість з цим
письменством довела декого з молодіжі, що належала до старої
галицької партії, неправедно названої москволюбцями, до українсько-
го народовства (дд. Павлик і Франко можуть те посвідчити, бо
самі перейшли через таке). От через це львівська й краківська по-
ступова молодіж, котрим ніякий москвоненависний українолюбець не
може відректи най гарячішої прихильності до Русі-України, не раз
обертались до мене й до других російських українців, щоб ми за-
помогли їм дістати деякі російські книжки наукові, повісті (напр.,
Тургенєва, Герцена, Достоєвського, Некрасова, Успенського і т. ін.),
поступові (і, додамо, прихильні українській справі) журнали та пере-
клади російські знаменитих англійських, французьких і т. ін. писа-
телів.

Я робив, що міг, по цій справі, але з чужини багато робити не
міг. Знайшлись такі українолюбці, котрі виразно відповідали гали-
цькій молодіжі, що не будуть помагати їм здобувати російські
книжки та журнали, бо все російське письменство вважають за невар-
те й навіть шкідливе для русинів-українців по своєму духу чи ха-
рактеру. (На це, що тепер розказую, я маю документи.)

Шкода вiд таких відповідей вбільшуеться ще тим, що, власне, в
остатні роки письменство українське в Росії пішло назад, а не
наперед, як це можна бачити, напр., по тому, що ліпші тамтешні
українські писателі, Нечуй і Мирний, упали до таких творів, як
«Опеньки», «Перемудрив», та показують таку темноту думок і
такий брак навіть поверховного письменського смаку, який видно,
напр., у повісті «Над Чорним морем». Погляд на дійсну умілість
письменську такого Тургенєва чи Л. Толстого або принаймні на

478

натуральність картин такого Гл. Успенського міг би показати ліпші
письменські взірці молодим галицьким письменникам і, власне, збуди-
ти в них, при їх безспірному українолюбстві, дух конкуренції з ро-
сіянами. Я вже не кажу про переклади на російську мову творів
європейських писателів.

От через що, між іншим, власне тепер була невідложна потреба
виступити проти такого українолюбства, котре ширило зневагу
до всього російського письменства. А були й є ще й інші потреби.

Деякі з наших противників говорять, як, між іншим, сказано й у
«Правді»: чого це ви нам вихваляєте непремінно московське письмен-
ство? Хіба наші люди й наше письменство не так стоїть до нього,
як і до другого: французького або й іспанського?

Я мушу сказати перш усього, що такі слова я чув найбільше
від людей, про котрих я можу закласти свою голову, що вони самі
не тільки іспанської, а й французької мови не знають, і взагалі
ніякої, окрім російської, і дуже часто навіть не знають добре й
української. Можу також посвідчити, що між українцями, котрі пи-
шуть для печаті і притому противні або байдужі на словах до
письменства російського, дуже мало таких, щоб були здібні напи-
сати що по-українському: коли ті люди пишуть що, то преспокійно
по-московському і по більшій часті таке, що в ньому не знайдете
нічого українського, а іноді знайдете зовсім навіть казенні думки про
«православіє, самодержавіє і народність», то по частинах, то й
цілком. Через це виключне й москвоненависне українолюбство ви-
ходить на ділі якимсь лицемірством і по більшій часті прикрива
просто безписьменство, а то й обскурантство (темнолюбство).

Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на публічну
службу чи учителя, чи писателя, то не пропускав пригоди говорити мо-
лодшим людям на Україні, що вони не можуть уважати себе навіть
образованими, доки не вивчать, по крайній мірі, двох-трьох західно-
європейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі. Не раз
усно й печатно говорив я, що українське письменство доти не стане на
міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати все-
світні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не
через Петербург і Москву, через російське письменство, як робить-
ся це досі, через що виходить так, що навіть москвоненависне україно-
любство по своїх основних думках бува ні що інше, як європонена-
висне москволюбство, тілько трохи перелицьоване *.

І отже, я мушу признати, що як бачив я, так і бачу й чую від пев-
них свідків, що знаття західноєвропейських мов дуже мало розширене
серед українців, навіть серед університетських, і що дуже рідко хто

* В своїй статті в «Зорі» я доводив, що теперішнє старозаконне націо-
нальство українське є ні що інше, як перелицьована катковщина й побєдо-
носцевщина, з чого дд. правдяни зробили, буцімто я увесь український рух
назвав катковщиноюі

479

Коли обернемось до писаного про Україну навіть по-москов-
ському українцями, то й тут побачимо теж не дуже відрадосні про-
яви. В усякім разі, тепер твори навіть найбільше вчених україно-
любців стоять далеко нижче по науковій вартості, ніж твори чистих
москалів або українців-общерусів. Тут причиною почасти провінціаль-
не життя українців, котрі не мають під рукою столичних засобів
до науки, а також те, що стан національності, котру кривдять у Ро-
сії, не дає, власне, українолюбцям спокою духа й потрібного для
науки концентрування, збору уваги на певних точках праці. Тільки
ж тут винна й власна воля українців, котрі засиділись на старих
думках про національність і зв'язані з нею справи, думках, котрі
панували в науковому й політичному світі, а надто германському
й слов'янському, перед 1848 р., але тепер дуже перемінились в
більше освічених народів, навіть у германських і в самій Росії.

Перед 1848 р., коли у нас складались думки членів Кирило-
Мефодіївського товариства, скрізь в Європі були «Молода Італія»,
«Молода Германія»,загальне германофільство, кельтофільство,
піддаючись котрому навіть соціаліст Прудон казав, що «вільність —
річ кельтська, а деспотизм — франкська» («la liberte est gauloise, le
despotisme est franc»). В передових кругах у Росії панувала одна-
ково серед западників, як і слов'янофілів, гегельянська система
з її думками про зміни національних гегемоній по періодах все-
світньої історії. Німець Гегель думав, що німецька (германська)
гегемонія буде остатньою. Московським гегельянцям, восточникам
або слов'янофілам, звісно, це не подобалось, і вони ждали, що
після доби германської буде слов'янська, переважно великоруська.
Російські западники почасти спорились проти того й радили Росії
просто вживати готової європейської просвіти, а почасти самі
вірили, що буде слов'янська доба історії, та тільки малювали її
собі не в образі Московського царства, а в формі ліберально-со-
ціалістичній, для котрої підстави бачили в сільській громаді, котра
зосталась у Московщині (Герцен і другі). Подібні надії держались
і де в кого з восточників (Хом'яков, браття Аксакови і др.). Наші
українофіли того часу, або ліпше — українські слов'янофіли, стали
посередині між російськими западинками й московськими слов'я-
нофілами, чи восточниками, як їх звав Гоголь,— і цей стан їх, почасти
відповідаючий історичним ознакам України, давав їм свою оригі-
нальність і силу, через котру вони вносили багато поправок в теорії
російських западників і слов'янофілів і в науці, і в політиці. Дякуючи
тому наші старші українофіли, починаючи від таких, як Максимович,
котрих націоналізм зв'язувався ще з європейським романтизмом,
і кінчаючи кружком Костомарова, котрого політичні тенденції в
1848 р. були недалекі від тенденцій «Молодих Італій», «Германій»
і т. ін., не тільки дали нам наукові праці про Україну, і досі найліпші
з того, що в нас про неї писано, а ще багато де в чому вели перед
навіть усій Росії.

482

Але ж час не стояв. Після 1848 р. виявилось, що національна
ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадські (примір не тіль-
ко Венгрії й Германії, а й самої Італії, де національна ідея тісно
зв'язувалась із всеєвропейським ліберальним рухом), а часом без
других культурних ідей може служити джерелом великих помилок
(примір союзу слов'ян з реакцією в Австрії); виявилось, що питання
політичні, культурні, соціальні мають свої задачі, по крайній мірі,
стільки ж важні, як і національні, і для котрих національності можуть
бути тільки грунтом і формою варіацій. Чисто наукова праця рішуче
виділилась з літератур національних і стала цілком інтернаціональ-
ною. Виділилась із національних рамок і справа освітня, напр.
боротьба за світську школу проти церковної. Ще більше інтер-
національним став рух соціальний — боротьба за права найбіднішо-
го з працюючих класів. Навіть в таких кругах культурних справ,
в котрих націоналістичні теорії мали собі найбільше прикладу» по-
гляди перемінились: нововідкриті археологічні матеріали показали,
що культурні взаємини між народами існували за сотки, за тисячу
літ до Христа, що, напр., фінікійська азбука, від котрої пішли майже
всі теперішні азбуки на світі, сама була плодом інтернаціонального
обміну культур, так само, як і монета; що грецька скульптура й
навіть філософія, жидівський монотеїзм, римське право і т. д.— все,
що вважалось колись за плоди чисто національні, виросло під
впливами інтернаціональними. Про цільність національності в культу-
рі новіших народів християнських і магометанських, а надто після
XVI ст., і говорити сором. В самій усній простонародній словесно-
сті, котра вважалась колись дзеркалом народно-національного духу,
нова наука показала черти, спільні всім народам або просто взяті од-
ним народом від другого через перехід байок, пісень і т. ін. від Азі.
в Європу й навиворіт. Словом, навіть у тій науці, котру німці назвали
трохи по-старому націоналістичному Völkerpsychologie, матеріал
інтернаціональний висунувся на перший план; притому існування
національного елемента не відмовляється, а тільки конечний суд
над ним відкладається на той день, коли можна буде точно розді-
лити національне від інтернаціонального, а в самому національному
те, що є основне, природжене якій національності, від перемінного,
історичного, котре в одну добу життя нації існує, а потім щезає, або
в одну добу не було, а в другу появляється.

Треба сказати, що науково-політична думка в остатні часи трохи
розкидалась по подрібних справах і тепер нема таких цільних
світоглядів, як, напр., гегелівська філософія. Через те нові наукові
погляди трохи роздріблені й їх нелегко звести докупи. Тим-то можна
побачити немало противомовного навіть в писаннях одних і тих же
великих розумів нашого часу. Але більше-менше новий світогляд ви-
яснивсь не тільки в учених, але й у звичайної освіченої громади в
Європі.

В Росії, звісно, справа стоїть гірше як через меншу освіту гро-

483

мади, так і через те, що там цілі відділи нової науки, напр., ті,
котрі чіпають релігію, просто заборонені. Та все-таки середнім чи-
слом ліпші російські вчені свідомі в новому науковому світогляді і
його методах, а іноді їх вільність від впливів національних традицій
старих наукових центрів, їх рівні стосунки з французами, англича-
нами, німцями, слов'янами дають їм особливу ширизну поглядів.
В усякім разі загал учених росіян вийшов уже із старих націоналі-
стичних теорій, котрі ще зостались тільки в секті слов'янофілів
і найбільше у славістів, котрі обмежились тісненьким кружком ма-
теріалу й думок. Тільки ж і там старий гегельянсько-московський
націоналістичний світогляд дуже підкопаний і систематично проявив
себе недавно тільки в книзі Данилевського «Россия й Европа»,
писаній не спеціалістом гуманних наук, а натуралістом, котрий під
кінець життя понаписував такі примітки на своїй книзі, котрі рівні
тому, що він зрікається многого з того, що перше написав. Книга
Данилевського пішла в хід більше серед такої публіки, котра з власти-
вою наукою мало має діла, котра зветься в Європі шовіністами,
державно-національними самохвалами, от як, напр., буланжисти серед
французів, а наукові поваги в Росії навіть усміхаються над книгою
Данилевського.

На Україні діло стоїть далеко гірше. Тут ще живіші старі націо-
налістичні погляди як через те, що українці більше відстали від
Європи, ніж петербуржці та москвичі, так і через те, що урядові утиски
на українську національність дражнять українців і примушують їх
перецінювати вартість національності в історії й житті.

Відсталість українську не тільки від європейців, а й від росіян
можна було бачити навіть на Костомарові. Він сам, розказуючи про
свої незгоди з ліберальними професорами й літераторами петербур-
зькими, котрі гаряче прийняли його після саратовського вигнання,
говорить у своїх листах, що, може, він за 9 років життя в глухому
місті відстав від передового світу. Але це не вдержувало його від
ви ходок, переважно в «Основі», проти «модного соціалізму» або
«модного матеріалізму». Погляди, відповідні цим виходкам, були при-
чиною не тільки того, що Костомаров надавав клерикальний характер
тій популярній літературі, котру він хотів видати для України, і того,
що він дуже звужав ту літературу (ми про це говорили в II т. «Гро-
мади»), але й пошкодили йому оцінити науково багато боків у житті й
історії України. Так, він перецінив «український індивідуалізм»
і відбив увагу від спілкових змагань українців. Так, він зовсім не
зрозумів вартості неправославних впливів на українське письмен-
ство з XVI ст., протестантських і римських, і навіть зачатків пито-
мого протестантизму в братствах та в таких писателів, як Іван
Вишенський. (Про це я говорив ще 1870 р. в статті «Малороссия
в ее словесности» в «Вестнике Европы».) До того, перемішавши
європейське ліберальне демократство зо слов'янофільським народ-
ництвом, Костомаров, описуючи Виговщину, дуже став на бік черні й

484

Запорожжя, котрі підперли московського царя проти автономізму
козацької старшини, і через те, власне, стратив провідну думку для
суду над московською політикою в часи від Чорної Ради 1663 р.
до мазепинщини, а далі випустив з-під очей саму Січ Запорозьку,
котра в його працях по історії Гетьманщини являється уривками,
і, нарешті, не оцінив як слід і зросту ліберально-автономічних ду-
мок серед січовиків від 1667 до 1710 р., зросту, котрий натурально
привів до запорозького нарису конституції України в 1710 р., на-
писаного під впливом Костя Гордієнка. (Ми старалися показати той
зріст у передньому слові до І вип. «Політичних пісень українського
народу в XVIII—XIX ст.») Сам Гордієнко, найбільше достойний сла-
ви з українських козаків, і його конституція зостались у Костомаро-
ва загубленими серед «мазепинців», тоді як, власне, Гордієнко все
життя своє проборовся з Мазепою і опинився в союзі з ним тільки
тоді, коли не було йому іншого вибору.

В етнографічних роботах відсталість Костомарова ставила його
просто в чудний стан. Так, він усилювався по піснях установити
український народний світогляд і, між іншим, символіку, а не звер-
нув уваги на те, що найзвичайніші українські зілля носять уже
чужі — то грецькі, то латинські назви (васильки, конвалія, рута,
м'ята і т. ін.), і що з назвами мусили до нашого народу перейти
про них і погляди, казки й т. ін. з чужих сторон, і що, значить,
перше ніж ламати собі голову над окрушками чужосторонніх по-
глядів, котрі зайшли до руського народу і дуже часто не сходяться
один з другим, треба обернутись до їх джерел: візантійських, араб-
ських, латинських, перекладів церковнослов'янських і т. д.

Коли так багато важного недобачав, так помилявся й так заплуту-
вався сам Костомаров, то чого ж можна ждати від людей меншого
таланту й ученості! А й досі уся українська наука й усі українолюбці,
власне, живуть думками Костомарова. Поскільки ж ті думки в своїх
історико-філософських основах сходяться з думками московських
слов'янофілів, то виходить досить кумедна річ, що українолюбці жи-
вуть окрушками зо старої пруссько-московської філософії, котру не-
давно підновив Данилевський. Ця філософія зовсім уже не личить
українолюбцям, а надто в своїх практичних прикладах, бо вона рахо-
вана на історичну московську державу, котра душить українців.
Українолюбці це чують, але, держачись за старомодний націоналізм,
не мають сили вибитись із зачарованого круга.

Недавно можна було побачити в українській печаті зовсім ку-
медну прояву. «Правда» переклала з «Вестника Европы» статтю
д. Слонімського «Национальность в политике». Автор, досить свідо-
мий нового науково-політичного напрямку європейського, російський
ліберал, та ще й жид, безпощадно розбива московсько-слов'яно-
фільські теорії, хоч приміри приводить переважно німецькі, по-
частно пруссько-бісмарківські. Видавці «Правди» взяли до себе працю
д. Слонімського (і прекрасно зробили, бо це одна з немногих ста-

485

тей у львівському органі, котрі може читати людина з європейським
літературним смаком) і до прусських примірів автора подобавляли ро-
сійські. Автор, певно, не зостанеться тим недовольний. Та тільки ку-
медність виходить у тому, що основи нових національних, власне,
інтернаціональних поглядів д. Слонімського зовсім не підходять
до націоналістичної філософії правдян, котрої вихідні точки зате
підходять до філософії тих, котрих, власне, хотів побити д. Сло-
німський.

Але залишимо правдян, а перейдемо до справді учених українців.

Перше місце по пильності й талановитості між українськими
ученими тепер треба признати д. Потебні за його праці про мову й
народну словесність українську. Про лінгвістичні праці д. Потебні
я не компетентний говорити. Але про праці його про народну словес-
ність я дозволю собі сказати, що вони дуже часто мають характер
самого зводу чи покажчика матеріалу, без усякого навіть натяку на те,
яку ж провідну думку можна в йому знайти, в якім напрямку шука-
ти її. До того дивно, чому це д. Потебня, при його великій пильності,
майже ніколи не виходить за границі матеріалу слов'янського, тоді
як тепер європейська наука поставила питання про подобенство в
творах різних племен і тоді, як в Росії виходять такі широко по-
рівнявчі праці, як петербурзького професора Олександра Весе-
ловського? (Щоб мені не докорили, що я захвалюю все велико-
руське, а принижую українське, я мушу сказати, що я зовсім не
«преклоняюсь» перед усіма працями д. Веселовського, а надто пи-
саними в остатні роки, коли він часто громадить матеріал, навіть
сирісінький, мов у записній книжці, так що навіть один звісний
європейський учений, великий прихильник петербурзького професора,
як і я сам, недавно сказав про такі праці: «Це не наука, а ерудиція».
Та все-таки і в подібних працях д. Веселовського видно широку
основу, котрою може покористуватись всесвітня наука.)

Другий харківський україновідець д. Сумцов недавно попробу-
вав було в «Киевской старине» навіть виступити проти нового євро-
пейського порівнявчого методу в етнографії, але потім сам узявсь
за нього, тільки дуже незручно. Його нові праці виходять набором по-
частних вказівок, котрі повиписувані з книг, що мов пригодою по-
пались авторові до рук, і котрих вказівок учений не склав навіть
в який-небудь порядок.

Праці д. Сумцова про наших старих писателів XVI—XVII ст. цін-
ні, та тільки по виписках з рідких тепер книг. Ясної ж, а тим паче
вірної провідної думки з них не виведеш і не доб'єшся відповіді
на пекуче питання: чому наше письменство в XVII ст. пішло де в чому
навіть назад проти XVI ст., а потім і замерло не в одній Росії, а й у
Галичині, що вела перед у XVI ст.

Праця д. Сумцова про григоріанський та юліанський календарі
на Україні явно показує, чого бракує нашим ученим для того, щоб
витолкувати нашу старину, а далі дати нам раду в пекучих справах.

486

Для університетського професора д. Сумцова, як і для сільського
попа Ст. Качали, юліанський календар — це наша національна святи-
ня, а григоріанський — це папська удка, щоб піймати нас і сполячити.
Д[обродій] Сумцов і не подумав поглянути на те, що говорили
в XVI—XVII ст. про той календар протестанти, особливо німецькі,
і як вийшло, що нарешті цей календар прийняли й протестанти і
ніхто через те не став папівцем, ні не стратив національності.

Подібне треба сказати й про праці д. П. Житецького, напр.,
про остатню: «Очерк литер[атурной] истории малор[оссийского]
наречия в XVII—XVIII в.». Поки йдуть виписки з матеріалу та гра-
матика, то все добре й пожиточне, а як тільки вчений писатель
переходить до суті письменства, до справ освітніх, до грунтів їх, так і
виходить темнота, а то й просто фальшиві думки, котрі можуть нас
відвести просто в край, противний освіті й самому українству.
Д[обродій] Житецький теж замітив, що наше письменство в XVI ст.
подавало більше надії розвитись, ніж потім сталось у XVII ст.,
і навіть згодився з тим, що в XVI ст. оживляв наше письменство
вплив західноєвропейського руху, котрий звуть новонародженням
наук (renaissance) та протестантством. Тільки ж усе-таки він не
міг дати собі ради далі, коли прийшлось йому говорити про новий
зріст на Україні православної церкви, підпертої в XVII ст. рухом
козацьким. Д[обродій] Житецький забув усе, що він було признав до-
брого за неправославними впливами на Україну, і пішов, як зви-
чайно наші й московські казенні писателі, без розбору захвалювати
православно-козацький рух як наш «народний», як «спасителя нашої
національності». А як же вийшло, що під впливом сього спасителя
наше письменство стало йти навіть назад, а не вперед по змісту
і нарешті стало вимирати, піддаючись московському,— ця важна
наукова й практична справа зосталась зовсім для д. Житецького
і для його публіки темною. Інакше б було, якби д. Ж[итецький] не
піддававсь старомодним словам про народ та національність та по-
глянув на історію письменства других народів, де б можна було по-
бачити, що, власне, помагало, а що спиняло зріст «народного»,
тобто перш усього світського, в тім числі й простонародного, а
за тим безпремінно й національного матеріалу в старих європейських
письменствах. Літературна історія латинського Заходу ясно пока-
зує, що жива світська література переховалась там після запаку-
вання церкви, дякуючи зостаткам класичної, дохристиянської літе-
ратури на мові латинській, котра була все-таки живою для певного
класу людей; що ця латинська світська література будила охоту
і в покатоличених варварів збирати й своє усне письменство, а
далі розвивати його. Далі зросли світські громадські інтереси —
феодальні, державні, міщанські й т. ін., котрим стала відповідати
література, і нарешті під новим впливом доцерковної літератури
то через арабів, то просто наступив рух новонародження наук і
реформації, котрий рішуче освободив різні світські елементи від

487

тісних рамок католицьких i породив великі національні літератури.
І наша література на Україні, поскільки була доткнута тим рухом
всеєвропейським, постільки й починала жити; поскільки віддалялась
від нього, постільки й замирала. Правда, наше мужицьке життя,
більше або менше спеціально питоме, породило усну словесність,
подібну котрій, може, й не знайдеш в освічених сторонах Європи,
де другі класи закрили розвій сільського мужицтва. Так і то треба
було, щоб до нас дійшов демократичний рух Європи XVIII —XIX ст.,
щоб наші письменні люди довідались про ту нашу мужицьку сло-
весність і вирятували хоч частину її від безслідної смерті. На лихо,
наші народовці зле зрозуміли європейський демократичний рух,
котрий привів нашу громаду до пошани простонародної словесності,
перемішали його з примусовим національством і через те не можуть
собі дати ладу ні в усій історії нашого письменства, ні навіть з тим,
як їм бути з нашою простонародною словесністю, через що, між
іншим, стали думати, що одної її досить для основи всього письмен-
ства, і в самій цій словесності не розличили живих, спосібних до
поступу ознак і думок від мертвих і противних поступові.

Між теперішніми істориками України перше місце займає
д. В. Антонович. Праці його дають дорогий матеріал для історії
України, але коло того матеріалу треба ще багато заходу, щоб він
став історією, тобто викладом, освіченим ідеєю. Найліпше видно це
з того, що коли, напр., українофіли і навіть галицькі відрубники
бачать в д. Антоновичеві партизана своїх ідей, легенькі ретушовки
його праць, зроблені, напр., д, Щебальським, появлялись в «Русском
вестнике» в підпору тенденцій «обрусения», або навіть його праці
з маленькими пригіисочками звісного М. Юзефовича видавались як
програма такої системи «обрусєния» й релігійного примусу, якої в
XIX ст. навіть російський уряд не сміє провести, (Ми говоримо це,
маючи на думці переважно брошуру «Очерк истории православной
церкви в Юго-Зап[адной] Руси в XVII й XVIII ст.», фінал котрої,
де говориться, що в свій час польський уряд робив резонно, коли ни-
щив православіє, і що тепер рос[ійський] уряд мусить також нищити
католицизм, переносить пас в часи Пилипа II Іспанського і пануван-
ня теорії cujus regio, ejus religio (чиє царство, того мусить бути й
віра). Брошура та була видана від імені Київської археографічної
комісії (прсдсідатель М. Юзефович, головний редактор В. Антоно-
вич), але недавно перепечатана в монографіях В. Антоновича без
фіналу. Я висказав в «С[анкт] -П[етербургских] ведомостях» свою
думку про чудну для наших часів ідею цеї брошури ще в той час, як
вона появилась.)

Ніхто з наших істориків не вміє так точно возстановити фак-
ти переважно історії державно-політичної, коли який князь або
гетьман став правити, коли взяв яке місто й т, ін., але д. Антоно-
вич мов навмисне обходить усі ідейні боки історії, виводи з фактів,
порівняння з історією других народів і т. ін,, через що й можливе

488

вживання його праць і відрубниками й обрусителями, а ще гірше те,
що ширша публіка зовсім нічого не виносить з праць д. Антоновича
й через те, власне, не чита їх.. Іноді д, Антонович натяка на «народні
ідеали», котрі переважно виявились у козацтві, і говорить так, мов
народник. Тільки ж даремне ви б шукали в його працях ясного
показу тих ідеалів, а ще менше осуду їх, показу, яке місце вони
можуть мати в спільній великій еволюції європейської людності
й т. ін., тобто таких провідних думок, котрі одні тільки й можуть
сказати громаді, як їй бути з народницькими й козацькими симпатія-
ми, куди їх приткнути в сучасності. Найліпший показ такої неясності
проступів народництва в д. Антоновича можна знайти в одній з ліпших
і найстаранніше оброблених його праць — в монографії про Палія й
кінець козацтва на правім боці Дніпра. Там прекрасно показано,
коли й де був Палій, кого коли побили його козаки й т. ін., не видно
тільки, які, власне, порядки були в «Палiївській державі», що там
робили люди щодня, як господарювали й т. ін., не натякнуто на те,
яке місце займала та «Паліївська держава» по своїм внутрішнім
порядкам і культурі в ряді других форм громадського життя євро-
пейських народів і т. ін, (Вважаю не лишнім нагадати, що цей закид
я говорив д. А[нтонови]чеві ще в 1870 р., коли він прилюдно боро-
нив свою працю про Палія як магістерську дисертацію в Київському
університеті.)

Хиби д. Антоновича в більшій ще силі виступають у працях
його учеників. Ми спинимось на одному тільки примірі проф. Дашке-
вича. Між іншим, він написав одну працю, котра зветься «Борьба
культур й народностей в литовско-русском государстве в пери од
динас тичес кой у ний Литвы с Польщею». Тільки ж, не глядячи на
таке ім'я праці, даремне б стали ви шукати в ній справдешню іс-
торію цивілізації, тобто порівняння порядків державних, соціальних,
освітніх Польщі, Литви й Русі перед їх унією й у часі її, та показу,
якому ступню європейської еволюції відповідав стан кожної з трьох
країн в певні епохи. Щось подібне такому порівнянню бачимо
тільки в огляді прав королів польських і литовських в епоху Ягелло-
иів. Тільки ж автор не глянув на Польщу назад, в ті часи, коли її
королі були подібні до литовсько-руських князів, а тим паче не гля-
нув на відповідні епохи в Європі. Властивого ж культурного порів-
няння в нього зовсім нема. А тільки повна й порівнявча студія життя
Польщі, Литви й Русі з оглядом на європейську еволюцію й може
пояснити, наскільки натуральним було те, що Польща взяла гору
над Литвою й Руссю. Замість такої студії вчений автор займає нас
розмовами про те, чи «винен чи не винен» був Вітольд, або про те,
що якби Свидригайло вмів «соблюдать надлежащий порядок», то
все пішло б інакше. Звісно, після таких розмов такий великий факт,
як перевага Польщі над Литво-Руссю, зостається темним, або цілком
випадковим, або результатом «інтриг» польського вовка проти нашого
руського телятка.

489

Найбільше показує хиби теперішньої науки про Україну, власне,
те, що ця наука ніяк не може дати собі ради з козацтвом, хоч най-
більше з ним возиться. Остатніми часами з цією справою вийшов
чистий скандал: д. Куліш, один з найбільших наших національників
і козаколюбців, став дуже гостро нападати на наше козацтво, нази-
ваючи його чистим розбищацтвом, похваляти польських панів, що
не хотіли терпіти козацтва, та Петра І й Катерину II, що зруйнували
Січ, й т. ін. (Розбишаками вийшли козаки в д. Куліша, між іншим,
через те, що він, як звичайно наші вчені, огляда нашу історію без
порівняння з історією других народів. Тим часом в історії західно-
європейських народів можна знайти факти, з котрих методом д. Ку-
ліша можна довести, що всі корпорації й класи — рицарі, міщани,
студенти, навіть монахи, а нарешті й інституція королів — були роз-
бишаки і всі революційні рухи, як і державні війни, були розбоями.)
Така переміна в поглядах д. Куліша підняла проти нього всіх
українолюбців, та, окрім заміток Костомарова, котрий поправив деякі
почастні помилки д. Куліша, українські козаколюбці нічого не виста-
вили проти нього, окрім лайки, часто зовсім неприличної. (Найваж-
ніше, що писання проти недавньої праці д. Куліша про Богдана
Хмельницького писане москалем Карповим, котрий боронить коза-
ків проти Польщі та зате видає їх головою царському московському
урядові.) Безспірно, д. Куліш пересолив і наговорив багато зовсім
чудного, та все-таки зміна його поглядів свідчить, по крайній мірі,
про те, що настав уже час, коли не можна цінити історію нашої
України з погляду одного, та ще й хвилевого стану людності, ні
навіть з погляду тільки національного, а надто перемішаного з пра-
вославним; що треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби:
княжо-городську, феодально-литовську, пансько-польську, козацьку,
царсько-російську (з виділом цісарсько й конституційно-австрій-
ським) — і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок
людності, господарства, порядків і думок громадських і державних,
освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в
історії й культурі європейській. Зложити правдивий суд над усіма
ваганнями цих всіх справ у нашій історії можна, тільки рівняючи
її з історією других народів Європи. Тільки таким же способом
можна сказати правдивий суд і почастно над нашим козацтвом,
над його вартістю й хибами, над причинами його смерті (осередні-
ми, як і побічними) і над тим, що воно залишило по собі цінного в на-
шому народі, котре може ще дати свій плід, а що в ньому є такого,
котре треба просто «здати в архів» і признати навіть шкідливим для
поступу.

Але ж наші вчені, звичайно, й не думають про таке опрацюван-
ня історії ні всієї нашої країни, ні почастно козацтва, з котрим
вони найбільше мають діла, а думають, що кількох доволі неясних
слів про народ і народність досить буде, щоб пояснити все в такій
заплутаній справі.

490

Впрочім, цю хибу українські вчені ділять із московськими істо-
риками Русі, котрі теж думають, мовбито історія Русі є наука осібна
від історії всієї людності, так, якби хто з учених природників подумав
би, що наука про лисиці осібна не то від загальної науки про животи-
ни, а навіть від науки про вовків! Та все-таки російські історики,
хоч стоячи на державній точці, зачіпають іноді відносини Росії
та Західної Європи, пробують виводити якусь філософію історії,
показують для Росії якісь перспективи на всесвітньому театрі жит-
тя. Українці ж або обходяться без усякої філософії, або держать
себе в якомусь узенькому, провінціальному та до того й зовсім не-
ясному, плаксивому романтизмі, перед котрим людині, що не має
сама охоти пускатись у довгі наукові досліди, зостається тільки
сказати: було колись, та що з того?!

Поясню свою думку такими примірами: величатись запорозькими
набігами на Малу Азію й не рахувати в позитивні пригоди україн-
ської історії, напр., завоювання берега Чорного моря Катериною II
(нехай і запізнього через помилки московської політики перед Ук-
раїною) або остатньої війни Росії проти Турції (при всіх дуростях,
які наробив російський уряд перед війною й послі) — ще більша
помилка, ніж та, яку роблять московські історики династичних по-
глядів, коли вихваляють Олега Київського, а пропускають без уваги
прилучення Подолії до руських земель під литовською династією.
Далі, розводитись в історії українського письменства про всякі
посередності, аби вони написали два вірші по-українському, а про-
пускати без уваги в історії культури на Україні заснування
трьох університетів (нехай уп'ять запізно), Гоголя, перших сла-
вістів російських, українців з роду, й т. ін.— значить нічогісінько
не розуміти в культурних справах. А в обох показаних примірах
поверховне українофільство просто зрікається свого «національного
добра» на користь «зажерного сусіди». Будучи консеквентним у по-
верхньому національстві, прийдеться й Костомарова віддати москалям
в «заесманську літературу», бо Костомаров писав переважно й най-
ліпші свої праці по-московському. Тим часом Костомаров має в істо-
рії українства далеко більше ваги як автор «Богдана Хмельницького»
і т. ін. «московських» творів, ніж як автор «Переяславської ночі»
і т. ін. слабих українських проб. Правдиво науковий, широкий погляд
на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим,
як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чу-
жими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій
формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства.
Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б
цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при пов-
ній самосвідомості й автономії, до котрих вона поривалась не раз
і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу.

В чому наглядно видно, наскільки українолюбська наука стоїть
нижче навіть від російської, так це в справі про історію й теперіш-

491

ній стан володіння землею на Україні Скільки людей у нас заходилось
коло історії селянства нашого, і це, думалось би, найцікавіша справа
для народолюбців, А тільки остатніми часами чоловік майже по-
сторонній, професор загальної історії, д, Лучицький пролив світло
на цю справу, показавши, що на нашій Україні було повсюдне гро-
мадське володіння землею, що сліди його зостались і досі навіть там,
де нема вже такого загального громадського володіння, яке є в Слобід-
чині або в Новоросії і яке мало відрізняється від великоруського.
І показав він це, між іншим, по тих самих архівних грамотах, котрі
навіть напечатані другими — українцями й українолюбцями. Як це
сталось, що другі дивились і не бачили? А так, що їм засліпили очі
слова про національні духи та вдачі, слова, по котрим московський
дух міг жити в громадському володінні землею, а український не
міг і т. д,

Є одна галузь науки, в котрій ще недавно українці, можна ска-
зати, вели перед у Росії,— це те, що зветься не зовсім точно етно-
графією з виділом про народні звичаї й право. Наука про звичаєве
право ще недавно майже була основана в Росії українофілами Чу-
бинським, Юхименком, Кістяківським. А тепер де вона на Україні,
коли тим часом російська наука дійшла по цій часті до праць євро-
пейської важності, як книги д, Макс, Ковалевського (українець з
роду, але не українофіл), російські, французькі й англійські?! І такий
упадок вийшов не тільки через пригодову недостачу особисто тала-
новитих спеціалістів, а через навмисну зневагу космополітичного,
порівнявчого напрямку в науці, проти котрого в часи археологічного
з'їзду в Одесі виступали українофільські вчені в спорах з тим же
д. Ковалевським, називаючи той напрямок «плавбою по океану без-
бережному». Тепер зо спеціально українського боку в один круг з пра-
цями д. Ковалевського можна поставити хіба працю д. Волкова про
весільні звичаї слов'ян, котра знайшла собі місце не в «Правді», ні
в «Зорі», а... в болгарському «Сборнику» міністерства народної
освіти!

Для того, щоб допевнити, що це не випадкова пригода, а послідок
навмисного реакціонерства, котре запанувало в остатні роки в певних
українофільських кругах, я мушу розказати одну приключку. Як
звісно, «Правда» приобіцяла було в початку служити органом євро-
пейської науки на Україні. Скоро після початку получив я просьбу від
основателя «Правди» написати європейську наукову хроніку для
одного з чисел. Я відповів, що, не будучи енциклопедистом, про всякі
науки писати не можу, а міг би написати про ті галузі, котрими
більше займався, напр., про нові праці й теорії в науці про народну
словесність (folklore) і про нові книжки по історії Ізраїлю, по котрій
в ті часи вийшов початок праці Ренана, що звернула на себе увагу
всього світу. Тільки ж п'озаяк реставратор «Правди» писав мені,
що мовбито українська громада бажає націоналізму і не хоче космо-
політизму й раціоналізму, то я просив дати мені вказівку, як мені

492

написати про космополітично-антропологічний напрямок в етнографії,
щоб не обурити націоналістів, а про Ренана — щоб не показатись ра-
ціоналістом? Відповіді на ці запити я не получив. І всякий, хто по-
гляне на «Правду», побачить, що там і сліду нема європейської науки,
котра тепер після того, як галицько-український національний рух
офіціально поставлений під начальство галицького єпископату, мусить
бути згори вигнана з галицько-українського національного письмен-
ства. Нагадаю, що тим часом як українофільське письменство,
діставшись під диктатуру певних авторитетів, добровільно втікало
від нових наукових напрямків навіть в тих галузях, котрі були для
нього найприродніші, як folklore, польська журналістика, навіть
підцензурна (в Варшаві), вспіла познайомити свою публіку і з новою
працею Ренана і стала видавати спеціальне фольклорне письмо в дусі
нової космополітично-антропологічної школи («Wisla»), а далі й по-
російському почали появлятись «Этнографическое обозрение» і
«Живая старина», котрі хоч не так рішуче, а все-таки виступають
на ту ж дорогу, причому «Этн[ографическое] обозрение» має навіть
сотрудників-українофілів. Нарешті, навіть наймолодший слов'янський
брат, Болгарія, заложив фольклорне видання, котре зразу звернуло
на себе увагу вченого світу (див. «Archiv für Slav[ische] Philolo-
gie», «Am Urguell» і др.) і навіть почало приймати до себе україн-
ські праці. Тим часом уже років 6-7, коли піднялась справа реорга-
нізації львівської «Зорі», я радив закласти при ній фольклорний
виділ на європейський лад, і були тоді сили, котрі могли поставити
цю справу по-європейському. Але мій проект упав не через кого, як
через наших національників. Так ці добродії добровільно спиняють
зріст нашого письменства гірше, ніж усяка царська цензура, бо нема
нічого гіршого над добровільну реакцію. І після цього ми ще будемо
плакати, чому наші сусіди не шанують нашого письменства нарівні
зо своїми!

З усього зараз сказаного ясно, що українське письменство й на-
ука про Україну мусять перш усього обновитись, приставши до
тих методів і напрямків, котрі тепер творять силу письменського
й наукового руху в Європі й Америці й котрі найтісніше зв'язані
з теперішнім всесвітнім громадським рухом: культурним, політичним
і соціальним. Між іншим, українолюбці мусять вийти з того вузького
й поверхового національства, котре в Європі втратило смисл після
1848 р. З цього зовсім не слідує, щоб вони мусили зректись своєї
прихильності до України, до її нації або й заходів відшукати дійсні
національні ознаки в історії й сучасності українського народу *.

* При цій нагоді я, в інтересах згоди, попробую-таки «проковтнути жабу»
й сказати два слова проти того перекручування моїх думок, що буцімто я
зовсім не признаю національності. Ще в своїй статті в «Зорі» я виразно
сказав, що національності я признаю, а тільки противлюсь націоналізмові,

493

Напроти, прихильність до своєї країни й народу тільки виграє,
коли вона очиститься від старозаконної ненависті до чужих і осві-
титься світлом вселюдського спрямування до поступу. Наука ж про
свою національність стане на міцний грунт, коли всесвітній порівняв-
чий метод встерегатиме дослідувачів від скорих і поверховних ви-
водів, які робили старі націоналісти, навіть такі, як автор праці «Две
русские народности», й котрих запізнені приміри можна було бачити
недавно в «Правді» в очерку «Три національних типи народних»,
котрого не можна без скандалу виголосити, напр., ні на одному науко-
вому конгресі, ні навіть напечатати ні на одній звісній науковому
світові мові, напр., і на російській, на котрій появились же і навіть
на свій час з виблиском «Две русские народности».

Я певнісінький, що таке обновлення українського письменства й
науки настане незабаром; деякі ознаки показують уже початки та-
кого обновлення. Найскорше пішло б те обновлення, якби наша
письменська Громада взялась рішуче вчитись європейським мовам та
просто увійшла в прямі стосунки з європейською наукою, письмен-
ством і політикою. Але позаяк життя не жде і позаяк всі письменні
українці добре розуміють російську мову, а більша частина їх
лінується вчитись мовам європейським, то для користі самого укра-
їнського письменства треба показувати молодіжі, чого, власне, му-
сить вона шукати в російському письменстві, й посилати україн-
ських молодих письменників шукати провідних думок і взірців пись-
менської вмілості й наукових заходів скорше в російських повістярів,
навіть таких, як Успенський та Короленко, в російських учених, як
Пипін, Веселовський, М. Ковалевський і др., аніж в теперішньому
українолюбському письменстві, навіть в такому, що пишеться по-
російському, тобто все-таки мусить оглядатись на якусь критику, не

тобто примусу держатися звісних почуттів і думок (політичних і культурних)
по тій причині, що вони національні або (частіше) вважаються за такі.
В рецензії на брошурку д. Стодольського (в «Товариші») я показав, що при
теперішньому стані науки питання про національні відміни стало зовсім не
таким простим, як було 50—60 років назад. Тепер багато з того, що вважалось
колись за національне, признано спільним усім народам на певній ступені зросту
або й продуктом інтернаціонального процесу, котрий начався давно. Я сказав
вище, що тепер наука про національності мусить розібрати, що в певних озна-
ках нації є сталого, більше-менше біологічного, а що перемінне, і багато ще
треба праці наукової, зробленої найширшим, всесвітньо-порівнявчим методом,
щоб дійти до можливості сказати щось тверде про суть національностей.
В міру своїх сил я працюю над обробкою матеріалу для національної пси-
хології української і в своїх працях по народній словесності відмічаю завше
подобенство й відміни українських творів від чужих, українські варіації азятих у
чужих народів тем і т. д. Але я не позволяю собі ніяких сумарних виводів,
доки сотні робіт по подібному методу будуть зроблені в однім крузі народної
словесності, а є ще немало й других кругів.

494

так як українолюбські пера й чорнила в галицьких часописях *.
Бо письменство російське при всіх хибах таки ближче стоїть до сучас-
ного європейського руху, ніж теперішнє українське.

Так ось чому я, зовсім не думаючи голосити «смерті українському
письменству» (ще раз беру на себе сором і виголошую перед
земляками в тому «очистительную присягу» проти донощиків «Прав-
ди»!), а, власне, бажаючи добра українському письменству, вважаю
тепер потрібним виступати проти тих, хто відкида російське пись-
менство як буцімто нічого не варте і тим відкида найприступніший
для загалу нашої громади колодязь, де все-таки тече жива вода, й
хоче засудити ту громаду на виключне вживання загнилої вже
водиці, а то й просто мертвої, котра бучно зве себе «патріотичною»
українською наукою, белетристикою й т. ін.

А окрім того, тепер, власне, треба раз назавше вияснити справу
відносин українського письменства до російського взагалі. Не один

* Д[обродій] Пипін став тепер, після своєї рецензії на «Историю русской
литературьі» д. Ом. Огоновського, дуже непопулярним серед українолюбців,
з котрих деякі навіть просто записують його в катковці. Мені навіть один укра-
їнський національник ставить у вину, чому я нічого не пишу проти д. Пипін а;
тим паче я боюсь, що на мене розсердяться за те, що я раджу вчитись у д. Пи-
тна. Теорія примусового писання проти д. Пипіна не так-то й ліберальна.
Всякий волен писати про те, що йому інтересне. Для мене ж, та, думаю, й для
многих українців, спір д. Пипіна з д. Огоновським і навпаки мало інтересний.
Д[обродій] Огоновський написав слабу з наукового боку книгу, хоч з великими
претензіями (хиби обробки старшого періоду показані досить ясно в рецензії
д. А. С. в «Историческом вестнике»). Ці претензії розсердили д. Пишна, і він
написав рецензію далеко не з луччих, в котрій, видимо, пересолив і забув ба-
гато з того, що сам говорив, а рівно й те, що про спірні з д. Ого-
новським предмети він ліпше сказав у статті «Спор южан й северян» у «Вестни-
ке Европы» ж. От і все! Не варто було роздувати спору між рецензентом і
автором. Що ж до справи про широту української літератури й права її на рів-
ність з російською, то спір у цій справі — найпустіша гайба часу. Щоб літе-
ратура мала право на широту, треба, щоб вона була широка. От, напр., гол-
ландська література пише, власне, діалектом долішньонімецької мови, та коли
на ній появляються твори первокласної наукової вартості, напр. твори Тіле
або Кюнена по історії релігій, то, значить, вона й має право на такі твори.
Я з свого боку вважаю ліпшим розказати по-українському про праці, напр., тих
же Тіле й Кюненів, ніж споритись з ким-небудь про право української літе-
ратури говорити про такі широкі речі, як історія релігій (див. брошуру
«Нова теологічна наука»). А головніше — у д. Пипіна є багато праць і окрім
рецензії на книгу д. Огоновського. З тих праць, напр., «Опыт литературной
истории русских сказок и повестей», котра появилась раніше знаменитої
праці Бенфея про Панчатантру, якби була переложена на яку-небудь
західноєвропейську мову, могла б мати високе місце в усесвітній науці
як один з початків нової порівнявчої школи, котру часто звуть школою Бенфея.
А українці можуть знайти в цій праці й досі вказівки для історії старого письмен-
ства і впливу його на народну словесність і на Україні, яких не дасть, напр.,
компіляція д. Огоновського, найслабша, власне, в подібних точках.

495

уже десяток років чуємо ми про самостійність українського письмен-
ства, про його право бути рівним з російським і т. ін. Тільки ж дійсна
праця українських письменників зовсім не відповіда таким претен-
зіям, а в письменстві, може, ще більше, ніж у чому другому, право
без праці, котра дає силу, не має ніякої вартості: буряти, напр.,
мають, може, ще більше право мати свого Шекспіра, ніж англіча-
ни, котрі з певного погляду могли б задовольнятись латинською
мовою, та, отже, англійського Шекспіра увесь світ чита, а про бурят-
ського не чути. В часи «Основи» українські письменники ображались,
коли навіть московські слов'янолюбці, такі як їв. Аксаков, В. Ла-
манський, згоджувались на те, щоб українське письменство було собі,
та тільки для «домашнего обихода». Але ж тепер, майже через
30 років, по совісті треба сказати, що ми самі, російські українці, мало
зробили для того, щоб добре виповнити навіть ці рамки, хоч зро-
били кілька кроків, щоб виступити з цих рамок, переважно в літе-
ратурі переводній, хоч виключно поетичній. Прози української, окрім
белетристичної, як не було, так нема ніде, окрім у женевських
виданнях.

При цій нагоді замічу, що пора б уже порахувати перешкоди й
переслідування, яких дізнали за остатні 30—40 років літератори
і письменство російське ліберально-радикального напрямку і укра-
їнське. Звісно, проти російського письменства не було таких за-
гальних заборон, як проти українського 1863 і 1876 рр., та все-таки,
напр., кара Чернишевському і кружкові його в 60-ті роки, висилка в
Сибір цілої купи літераторів у 70-ті й 80-ті роки, заборона «Совре-
менника», «Русского слова», «Отечественных записок», «Дела», не
числячи газет, і вигонка цілого ряду ліберальних професорів з ка-
федр — чогось та коштують. А проте ліберальна наука й література в
Росії живе й бореться далеко енергічніше, ніж українське письмен-
ство, котре має коло себе грунт у Галичині. Напр., заборона 1863 р. не
виключала можливості печатати по-українському не тільки белетри-
стики, але й наукових праць, а забороняла тільки духовну й попу-
лярно-наукову літературу. Чому ж ні один український учений не
видав наукового діла за ті часи? Далі, закон про печать 1865 р. да-
вав усякому можливість обійти попередню цензуру, печатаючи в
Петербурзі й Москві книги в 10 листів, котрі заборонити мав
право тільки суд, і кілька років цей закон досить совісно сповнявся.
Чому ні один український письменник не попробував скористува-
тись тим законом і поставити навіть адміністративну заборону
1863 р, перед судом, котрий в ті часи держав себе досить незави-
симо й пропускав не раз такі книги, котрі цензори хотіли задер-
жати, й навіть (вироком про Вундта «Душа человека и животного»)
укоротив руки духовній цензурі взагалі? Тим часом російські лібе-
ральні писателі тим законом користувались і навіть вибороли для себе
певний простір, котрого зовсім не сміє відняти від них і побєдо-
носцівська доба. Нарешті, я спитаю, хто перешкоджав, напр., Косто-

496

марову видати переклад «Біблії» й популярно-наукові брошури, напр.,
у Галичині? Хто перешкоджа вченим українолюбцям закласти в Га-
личині серйозне наукове видання і т. д. і т. д.?

Не дуже-то багато зроблено й у Галичині, а надто осібними укра-
їнськими національниками, бо якби від їх письменського плоду від-
кинути те, що мусило бути зроблено, бо від самого уряду згори
були признані русинам школи, і що зроблено за оплатою урядовою,
то зостанеться не дуже багато; а як ще й те розібрати щодо се-
редньої вартості, то зостанеться справді цінного ще менше від того,
що зроблено російськими українцями. Не можна пропустити того фак-
ту, що в галицькій печаті проби перенести до своєї хати передові
наукові й літературні думки й заходи європейські, тобто надати
живий характер літературі, роблені були майже виключно ради-
калами: в «Громадськім друзі», «Дрібній бібліотеці», «Науковій
бібліотеці», «Літературно-науковій бібліотеці». Проби ці при-
йшлось радикалам робити не тільки без помочі національників, а
при опозиції з їх боку. Те ж треба сказати й про такі проби, як
«Жіночий альманах». Навіть єдиного галицького белетриста після
Федьковича, котрого може читати літературно вихована публіка
поза Галичиною, радикала Франка, націоналістична громада трохи
на той світ не загнала й не перестає обкидати болотом. Та й самого
Федьковича повісті видав радикал і навіть «обруситель», по словах
націоналістів. Ось де, між іншим, треба шукати причин невеликої
прихильності радикалів галицьких до націоналістів. Усе живе, не
тільки в політиці, але навіть в письменстві, приходиться радикалам
вносити в свою громаду з бою проти національників, котрі хочуть
вдержати скрізь панування мертвецької рутини і добровільно спи-
няють зріст нашого письменства до рівності з європейським.

Тим часом російське письменство, не глядячи на всі перешкоди з
боку уряду, не спало й добилось собі становиська світового й осібно
в кругу слов'янському. Чи це кому подобається, чи ні, а європейський
світ признав російське письменство рівноправним членом у своїй
сім'ї, і тепер не проходить тижня, щоб не появлялось чого-небудь
перекладеного з російської на яку-небудь світову мову: французьку,
німецьку, англійську. Багато європейців тепер учиться російської
мови, й недалеко той час, коли вона буде прийнята в число мов
світових.

Серед слов'ян російська мова стала вже дійсно посередньою.
Цього хіба сліпий не примітить, коли буде їздити по слов'янських
землях. Я, напр., ще в 1871 р. у Празі ніяк не міг вдержати з чеха-
ми розмови по-чеському, бо вони (навіть ті, що ніколи не були в
Росії) говорили зі мною по-російському. Недавно мені довелось
бути в Сербії, і я побачив те ж саме. На одному офіціальному візиті
розмова почалась по-французькому, та приймавший мене достойник
попрохав у мене «дозволу говорити по-російському». А йому добре
було звісно, що я далеко не прихильник офіціальної Росії. В Болгарії

497

я щодня бачу приміри, як, напр., чех або галицький русин (народо-
вець, котрий ніколи не був у Росії) говорить з болгарином по-ро-
сійському. Поляки більш других слов'ян опираються проти вживання
«московської» мови. Напр., у Женеві можна побачити студенток-
польок, котрі скінчили гімназію на московській мові в Варшаві або
й в Одесі, а розмовляють з росіянами не інакше як по-французько-
му. Тільки ж коли поляк за границею стає до практичного діла,
зараз пише на своїх дверях у Женеві й Парижі, як і в Софії: «Здесь
говорят по-русски», а в Болгарії польські емігранти, напр, лікарі,
ще до війни 1877 р. просто починали говорити з болгарами по-росій-
ському, і є такі, що й досі майже на тому й зостались.

І зовсім не треба думати, щоб таке вживання мови російської
було зв'язане з яким-небудь «москволюбством», а надто з таким,
про яке говорять у Галичині. Зовсім ні. Специфічні питання секти
«московських слов'янолюбців» всього менше читаються слов'янською
(як і російською) публікою, а читаються нею, власне, ті писання,
котрі звались колись у Росії «западническими»,— твори Тургенева,
«Вестник Европы» і т. ін. Таке я бачив у 1871 р. в Празі; те ж саме
бачу тепер у Болгарії. Ніде в світі тепер так не лають Росію, часом
не саму тільки урядову, як у Болгарії, і ніде тепер так багато не купу-
ють російських книг, як у Болгарії ж, і купують тих книг багато на
кошт уряду, котрий на ножах з Росією. Читають болгари російські
книжки оригінальні, а також переводні, бо як же, напр., студентові
вищої школи, історикові, не прочитати Бокля, або Спенсера, чи
Моммзена, а коли він не зна англійської ані німецької мови, то
мусить читати по-російському. Недавно я робив пробу: давав болга-
рам-студентам читати польський переклад звісної книги американця
Моргана про первісні громади, так мені його вернули: кажуть,
«важко розуміти».

Цю пригоду — всеслов'янську вартість російської мови — треба
признати як дійсність, проти котрої упиратись — все рівно що
противу рожна перти. (Подібна проява показується і в герман-
ському світі. Так, напр., датчани хоч не люблять німців, а часто
пишуть по-німецькому, коли хочуть ширшої публіки. Так робить звіс-
ний Брандес. Так же поступає й багато голландців.) Не важити цеї
дійсності — така ж сама глупість, як і задля вартості російської
літератури зневажати осібні національні слов'янські мови й письмен-
ства, в тім числі й наше українське. Всякому своє, по його силі!
В усякім разі, ми, російські українці, нічого не тратимо на тому,
що признаємо російську, «московську» мову за посередню слов'ян-
ську, бо ми її знаємо й завше знати будемо. Тому ж, хто б у та-
кому признанні побачив яку зраду чи шкоду для осібних україн-
ських справ, я нагадаю, що таке признання входило в програму
кирило-мефодіївських братчиків 1847 р. Костомарова, Шевченка й ін.,
котра й досі є найрозумніше з усього, що вигадало українолюбство.

На цьому тепер ми й скінчимо розмову про вартість для Украї-

498

ни російського письменства, а мусимо поговорити про те, що таке
«обрусеніє», звідки воно взялось, на чому опирається, і після того
про те, як найліпше з ним боротись.

IV

Звідки пішло обрусеніє? Самобутні мудрування в
цій справі українсько-галицькі. Потреба наукового
досліду цеї справи. Державно-національний цен-
тралізм і культурний космополітизм з національ-
ним автономізмом у старі віки. Дві системи в почат-
ку середніх віків у Європі. Латинський централізм
в церкві римській і національний автономізм проте-
стантський. Централізм у церквах східних. Націо-
нальний централізм в англійській державі (норма-
но-анжуйська Англія, Валлія, Ірландія, Шотлан-
дія), у старій королівській Франції, в Бургундії
і новій пореволюційній Франції. Французькі рес-
публіканці-централісти, правдиві батьки теперішніх
«обрусеній». Германізація. Обрусеніє.

Сподіваюсь, що скільки-небудь безсторонні читачі розібрали, на-
решті, мої думки про національність і космополітизм, а також і
про вартість для українців теперішнього російського письменства й
про вагу для них надалі російської мови. Хто буде мені ще тикати,
що я взагалі не признаю національностей, а почастно української,
або що я проповідую обрусеніє, з тим я більше говорити не буду.
Тепер по черзі справ нам треба розібрати, що то таке система об-
русенія, звідки пішла вона, на чому держиться. Тільки тоді, коли ми
точно відповімо на ті питання, ми можемо відповісти й на друге: як
ліпше боротися з цим лихом.

Знову я б радніший просто приступити до розбору цеї справи, не
зачіпаючи нікого, так знову не можу так зробити, зваживши обстави-
ни, при котрих мені приходиться говорити з громадою.

Мене повідомляють з певного боку, що слова мої приймаються
гірше, ніж як чудацькі, що вони «страшенно непопулярні», бо укра-
їнська громада гаряче почуває свою національність і ставить її вище
всього, обрусеніє ж так допекло їй, що вона гаряче готова битись
не тільки з ним, а зо всім, що хоч поверхово нагадує обрусеніє, і
навіть з тим, хто холодніше дивиться на нього. Ще мене повідом-
ляють, що українська громада дуже не задоволена полемікою проти
тих, хто, нехай і з помилками й хибами, а все-таки служить най-
важнішій тепер для неї справі — ширення національної української
свідомості й ненависті до обрусенія.

Треба коротко відповісти на ці закиди.

499

Перш усього скажу, що хто хоче по правді служити громаді,
той мусить не гнатись за популярністю і навіть пам'ятати мудрі
слова Ренана, котрі я вже раз мав пригоду нагадувати, що «іноді
найліпший спосіб мати рацію — не боятись пробути певний час не в
моді». А ще важніше, що сама боротьба з певним лихом потребує
холодного розсліду справи, мабуть, чи не більше, ніж гарячого по-
чуття. Щоб ви сказали про лікаря, котрий би озброївся самим тільки
гарячим почуттям на боротьбу з певною хворобою? Чи не прирівня-
ли б ви його до того кухаря в Гоголевих «Мертвих душах», котрий
державсь системи: «катай, валяй, было бы горячо»?

Щодо полеміки та ще й різкої, то я покликуюсь на одну з поезій
Шевченка:

Ой вигострю товариша,
Засуну в халяву;
Та піду шукати правди...
Та спитаю в жидовина...
І у ченця, як трапиться;
Нехай не гуляє
Та святе письмо читає,
Людей навчає...

Оті наші вчені національники, що, маючи всі засоби і навіть
будучи просто службою, обов'язані стежити за наукою, досі сидять на
думках, які наука в Європі вже покинула 30—40 років назад; оці
наші публіцисти і політики, котрі стають до праці, не вислідивши її
цілей і способів науковим способом, не познайомившись, як така
робота ведеться по більш освічених сторонах, хіба це не ті ченці, котрі
гуляють? Хіба не треба хоч показати їм гострого товариша з халяви?
Помилиться той, хто подума, що полемістові так любо ходити по
світу з таким товаришем замість того, щоб ходити з хлібом-сіллю,
або санітарові любіше гребтись у бруді, ніж ходити по рожевих сад-
ках... Зрештою в словах моїх про більшу частину названих вище
писателів і вчених українців нема, власне, ніякої полеміки, а є тільки
одвертий вияв моєї думки, на котрий всякий має право в літературній
республіці і котрий є навіть обов'язковим знаком пошани до чесних
і заслужених писателів. І мені б першому стало гірко, якби мої
уваги були ким-небудь взяті за напади. Коли я з чим полемізую,
так це з лінивим на думку, а буйним на слова шарлатанством та
з крутійством, котрі хочуть взяти монополію українолюбства; Це такі
прояви, котрі справді мусять бути викоренені ножем полеміки з
нашого поля...

По тій передмові, гірко зітхнувши, о Музо, над нашею долею, трош-
ки пополемізуймо, а потім приступимо просто до діла.

В остатні часи по-нашому написано чимало проти обрусенія,
тільки в більшості писання це нагадує страви Гоголевого кухаря.
На нашій половині Європи мозок у людей ще дуже лінивий і довго

500

думати не любить, а любить короткі заходи, рішучі слова. Це можна
запримітити однаково в москаля, як і в українця, в поляка, як і в
болгарина»— у консерваторів, як і у революціонерів, у космополітів, як
і у націоналістів. До того я мав уже нагоду завважати, що наші
українські національники, хоч на словах і бунтуються проти Москви,
а на ділі живуть московськими ж думками і московськими ж спо-
собами думати, навіть не дуже-то перелицьованими, беруть, напр.,
основи своєї націоналістичної філософії просто в московських «само-
бытников» і навіть ще не першого сорту. Між іншим, у таких «са-
мобытников» ще за часів царя Миколи була думка, що, мовляв,
«русскому человеку все немецкие науки и машины может заменить
одна природная сметка да глазомер». Така самобутня думка ускочила
навіть в голови російських соціалістів-революціонерів бакунінського
«согласия», вважаючих себе космополітами, котрі проповідували нік-
чемність «буржуазных наук», і глибоко залягла в головах «русских
народников» всяких «согласий», від Юзовського до Льво-Толстов-
ського. Подібна ж зневага до «науки узловатого німця», котрій
противуставлялась «своя мудрість», продиктувала Шевченкові звісні
уступи в його «Посланії», істинно глупі, і вони, власне, через свою
глупоту, котра освящає лінивство нашого мізку, так само стали по-
пулярні, як і виклики Бакуніна проти буржуазних наук і шкіл.

Звісно, тепер зовсім без наук (і досі для нас німецьких та бур-
жуазних!) та без сяких-таких машин не проживеш. Я знав колись у
Женеві одного російського народника-соціаліста, досить доброго
кравця, котрого «спропагандировали» бакуністи і котрий схотів
бути хліборобом* та ще й на «чистій» землі, в Америці. Той народ-
ник не признавав ні наук, з книгами, географічними картами, ні
машин, напр. залізниць, пароходів і т. і., але все-таки вживав ножів
і ножиці, хоч я йому й доказував, що відповідно до його думок
не треба йти дальше зубів та нігтів. І в Америку він хотів дістатись не
просто плавом руками й ногами, а все-таки на старенькому човнику,
котрий стояв прив'язаний коло берега Рони і котрий він думав
украсти. Атласів наш народник не признавав, а все-таки уривки гео-
графії дійшли до його і він таки знав, що Рона тече в море та що
Америка за морем; він тільки не знав про пороги на Роні, про Perte du
Rhone та про те, що таке Середземне море, а що Атлантика.

Не раз мені нагадується цей народник, коли я бачу або читаю
«самобытников» московсько-консервативних і російсько-революцій-
них, народників, українських народовців і т. і. Надто часто при-
ходиться мені споминати мрії мого народника про човен на Роні.
Згадую я його, як він думав викрасти той човник і проскочити не-
заміченим від берегової поліції швейцарської і французької, коли

* Бачите, хлібороби — це чистий «народ». К слову сказати, й наші
русько-українські радикали не могли інакше назвати газету «для селян і
міщан», як «Хлібороб»?

501

я читаю темні натяки про те, що наші національники думають
визволити Україну з пазурів Москви анонімними статейками в га-
лицьких виданнях. Згадую я його й тоді, коли читаю загальні проби
філософії наших національників. Бо що ж таке їх теорія спеціальних
національних духів українського й московського, як не старенький
човен, викрадений коло берега «Москвы-реки», де його збудовано
50 років назад по образу Гегелевої барки на річці Шпреї?

Приступаючи просто до справи: звідки пішло «обрусеніє», ми
знаходимо, напр. у «Правді», десятки вироків, що воно йде «з духу,
вдачі, характеру, історії великоруського народу». Коли поглянеш на те,
чим підпирають сотрудники «Правди» такі вироки, то побачиш в них
зовсім уже кухарів Гоголевого Ноздрьова, так що спинятися на них
значило б зовсім уже гаяти час. Трошки старанніше, хоч в тім же
роді, озброєний сотрудник «Діла» д. Баштовий, котрий недавно ви-
ступив з довгою статтею «Українство на літературних позвах з
Московщиною», і про нього треба сказати кілька слів.

Основні історично-філософічні думки д. Баштового ті ж самі,
котрі виложив систематично москаль Данилевський в книзі «Россия й
Европа» і котрі в своїй суті є ні що друге, як московська перели-
цьовка Гегелевого германофільства, котра запізнилась років на 30-
40. Д[обродій] Баштовий не звернув уваги навіть на російські
критики основ цеї філософії, зроблені дд. В. Соловйовим, Кареє-
вим і інш. Про власний перевір та передум тих основ д. Баштовим
нічого й говорити. Д [обродій] Б [аштовий] досі вірує в цільні націо-
нально-культурні типи й нічогісінько не знає про інтернаціональні
елементи навіть у старих азіатських культурах, більш ізольованих
(відділених), ніж середземноморська й європейська культура, в котрій
різні національні елементи перемішались з досить давніх часів, коли
показався вплив єгиптян, ассіріян, фінікійців на греків і т. і., тобто з
самого початку грецької історії в XII ст. до Р. Хр. Баштовий, зайшов-
ши в суперечці з д. Пипіним про «Історію руської літератури» д. Ого-
новського аж у стару Азію, шука там цільних національно-культур-
них типів, говорить про Китай, Індію, Юдею і ані на хвилину не
спиняється над тим, що в Китаї теософія Лао-дзи зовсім подібна
до теософії індійських брамаїстів, а що потім серед китайців поши-
ривсь індійський буддизм і пустив глибокі корені. Д[обродій]
Баштовий ще досі вірує в те, що жидівська культура основана на
«чистому монотеїзмі», тоді як європейська наука давно вже доказала,
що в свій час жиди були такі ж фетишисти й політеїсти, як і
другі народи, що жидівський монотеїзм пізніших часів виробивсь
інтернаціональним процесом, під впливами на жидів думок іранських,
єгипетських (в Єгипті державна проба свого роду монотеїзму зробле-
на була ще під XVIII династією, тобто ще за 1500 років до Р. Хр.)
і навіть грецької філософії. Коли вже говорити про «чистий моно-
теїзм», то треба б пам'ятати, що він появився тільки в освічених
європейців в часи деїстичної філософії після реформації, а до того

502

часу навіть християнство було свого роду дуалізмом і навіть полі-
теїзмом. І всією такою старою й хисткою машинерією д. Баштовий
хоче допевнити, що в «українців є свій національно-культурний тип, а в
москалів його нема й не може бути». Зовсім, мов у звісному анекдоті
про те, як колись високий візитатор зайшов у шпиталь божевільних і
стрів там індивідуума, котрий показав йому усіх хорих, а, нарешті,
сказав про одного: «А це послідній дурень! Дума, що він Ісус Христос,
коли всьому світові звісно, що їсус Христос — я!»

Сівши на крадений човник, стару й підгнилу теорію осібних ціль-
них і віковічних національних духів, д. Баштовий пустивсь розмов-
ляти про справу національно-державних централізмів і національної
автономії в Європі. Про цю справу не могло нічого дати д. Баштовому
російське письменство, очевидно, єдине, котре йому доступне, бо по-
російському в цій справі є тільки мої статті «Новокельтское й прован-
сальское движение во Франции» в «В[естнике] Европы» та С. Подо-
линського про Каталонію в «Русской мисли». Перших д. Баштовий
не згадує і, очевидно, не знає поданих там фактів; другу зна тільки
в досить безцеремонній переробці д. Мордовцева. То й прийшлось
д. Баштовому або піти в науку до «узловатого німця», або пропо-
відати «мудрість свою», склавшись на «глазомер». Як добрий укра-
їнський національник, він вибрав останнє і по «глазоміру» поділив
Європу на три полоси по породах (расах): на романську, німецьку
і російську. Держави першої раси, по слову д. Баштового, можуть при-
класти до себе приказку: живи сам і другим давай жити. Про Австрію
й Пруссію (держави німецькі, по д. Б-ому) можна сказати, що там
вже інший девіз: живи сам і другим трошечки давай житиі В Росії
же панує такий девіз: живи сам і нікому іншому не давай жити!
(«Діло», 1891, ч. 66).

Далі ми будемо докладно говорити про відносини державної й
недержавних національностей у Франції, і читач сам побачить, на-
скільки вірно схарактеризував «глазомір» д. Баштового романську
полосу Європи. Поки що скажемо, що не тільки Австрія, навіть
у Транслітавії рай для провінціальних національностей, але й Прус-
сія і сама Росія не дійшли ще до державного національного цен-
тралізму французького.

Щодо Росії, то ми тут скажемо, що до неї тепер в усьому, а надто
в літературних справах, скоріше може бути приложена приказка:
i сам не живи, і другим не давай жити! В літературі ця приказка оли-
цетворяється попередньою поліцейською цензурою, котра була ко-
лись в усій Європі, в часи, коли там панували політичні порядки,
подібні до теперішніх російських, а тепер зостались тільки в Росії
вкупі з самодержавієм царським або ліпше чиновницьким. Ця цензура
зробила можливими заборони української літератури приказами 1863
і 1876 рр., звісно, неможливі тепер ні в якій державі Європи. Але ж
цензура душила й душить і російську літературу, і не так далекий від
нас той час, коли міністр освіти і шеф цензури гр. С. Уваров,

503

котрий ще був освітніший од багатьох російських чиновників, ка-
зав прилюдно; «Хоч би вже раз література російська зникла, спо-
кійніше б булої» Винуватити громаду росіян за систему обрусенія
так, як можна винуватити французів або німців за францизацію
або германізацію, тепер ще принаймні передовчасно, бо закони в
Росії пишуться не парламентами, вибраними поголовним голо-
суванням, як у Франції та Германії. Пождімо, то тоді й судити-
мемо.

Як дісталась у романську полосу д. Баштового Бельгія, ми й
зрозуміти не можемо. В Бельгії властиво германців більше, ніж ро-
манців, бо по ревізії 1880 р. було 2 479 747 душ людності з виключно
фламандською мовою, 2 327 867 душ з французькою та 433 749 обо-
мовних, так що в ній германська раса перемагає тим більш, що
обомовні здебільшого фламандці зроду. Дійсно, Бельгія належить до
держав рішуче мішаного національного складу, як Швейцарія та Ав-
стрія, і не диво, що там мови обох національностей дійшли майже
до повної рівноваги, але це сталось зовсім не через толерантність
романську проти других національностей. Ми покажемо далі цю толе-
рантність властиво в Бельгії, а тепер скажемо, що й у новому бель-
гійському королівстві, котре вийшло із спільного повстання фла-
мандців і французів (валонів) проти корони голландської в 1830 р.,
фламандці лиш довгою боротьбою в письменстві, в радах міських і
державних добились того, що тепер мова їх майже рівноправна з
французькою. Не далеко ходячи, досить було прочитати, напр., в
«Independance Belge» (котра досить поширена і в Росії) спори в
бельг