"Листи на Наддніпрянску Украіну"

Змiст

Лист I

„Листи з Наддніпр'янскоі Украіни" д. Вартового. Йіх метод. „Сервілізм", инакше монархізм старших украінских писателів XIX ст. Початок лібералізму й демократизму на Украіні: В. Капніст, „Исторія Русовъ", Рилєєв. Інтернаціональна політична наука і національне почутє на Украіні.

Лист II

Що може дати сама етнографічно-національна свідомість і при яких умовах? „Шовінізм і галушковий націоналізм" старих Украінців перед Турками і Поляками. Й іх історичні раціі. Нова постанова украіно-турецкоі і украіно - польскоі справи в новіщі часи.

Лист III

Звідки почався лібералізм і демократізм Шевченка ? Шевченко й справи відрубний літератури украінскоі. IIогляди на сю літературу Костомарова. Фантазіі д. Вартового про сервілізм Костомарова й мі й. Суд д. Вартового про д. Куліша. Справа спілки Украінців з Поляками.

Лист IV

„Спантеличанє" украійскоі громади, по д. Вартовому, через іі погляди Костомарова, Куліша й моі. Дійсний стан украінскоі науки і літератури в 70-ті роки, під напрямком реально-соціальним і в 80 - ті , під напрямком формально - націоналістичним.

Лист V

Три сегочасні групи украінскі по д. Вартовому: украінофіли, радикали й націонали -народовці. Де четверта: „новоерці - угодовці"? IIрограма д. Вартового. Наші виводи.

ДОДАТКОВІ ЛИСТИ

• Передне слівце автора.
• Лист I - В справі розвитку украінскоі літератури.
• Лист II - Новина думки про самостоячу украінску літературу. Поява сеі думки у Костомарова і Куліша. Йіх пізніщі погляди, більше панрускі. Автономні думки і праці Нечуя. Новіщі праці російских Украінців і австрійских Русинів для зросту украінскоі літературноі автономіі. Неслушність автономного фанатизму в сій справі в Росіі і в Австріі. Погляди д. Вартового на москалефілів галицких. Резонна половина йіх і фанатична. Складний характер австроруского москалефільства. Єго натуральні причини. Заграничний і реакційний елемент в нему, а надто в єго генеральному штабі. Москалефільска молодіж. Провінціальні москалефіли. Точки незґоди і можливоі солідарности австроруских москалефілів і радикалів. Церковна реформа, православіє і справа свободи совісти в Галичині. Стан москалефілів і радикалів перед сими справами.
• Лист III - Нові листи д. Вартового в „Буковині". Йіх новий характер. Рішуча заява радикальноі програми політичноі і соціальноі. Зміна погляду на нас грішних. Наша прихильність до Москви і до Австріі. Сентіментальність постанови д. Вартовим справи про згоду між народовцями і радикалами в Галичині. Єго історичний недогляд: радикалізм річ стара в украінскому руху, а консерватизм і ново-ерство — нова; ренегатский елемент в украінскому консерватизмі і ново-ерстві. Отчаянно - брехливий елемент в борні новоерців проти радикалів. Єго вплив на Украіні. Початок кінця сего впливу в нових листах д. Вартового. Точки згоди радикалів і д. Вартового. Точки незгоди: дрібниці і непорозумінє. Порожнеча миротворства д. Вартового. Наш проект практичного миротворства. Єго неймовірність. Точки незгоди самого д. Вартового з народовцями. Непремінність війни єго зо львівскими народовцями. Потреба самостоячоі організаціі поступових націоналів украінских. Народовска лівиця. Кінець кінців: з ким мир, а з ким війна?
• З поводу XVI, XVII і ХVІІІ Листів д. Вартового.

В наших „Чудацких думках про украінску національну справу" ми мали пригоду говорити про те, як філософія наівних московских шовіністів (руссанёты як колись йіх звали в Росіі) прийшлась по серцю й деяким украінским патріотам, котрі те ж усвоіли собі манєру рішати всі трудні справи „без німецкоі науки — своєю мудростю", „своимъ умомъ", „по глазомЪру", „безь нЪмецкихъ инструментовъ" і т. д. Ми показували примір такого „глазомЪру" в статях д. Баштового про украінску національну справу, в „ДЪлЪ".

На лихо, „глазомЪръ" причепився і тут! Д. Вартовий сам отверто признався, що він „ніякий історик", — ну, а звісно, що для політики потрібна історія, як для медіціни фізіологія. А до того д. Вартовий видимо поклав собі обходитись в загалі без наукового точного методу, а руководитись тілько „глазомЪромъ" по своему зрозумілого етнографічного патріотизму *) [*) Треба завважати, що се взять човник, не стілько самобутний украінский, скілько украдений у московских сашобитників. Так Катков колись писав: „Спрашиваютъ, какой мы партіи? - Русской. Тутъ все сказано" і т. д. і т. д.]. Через те Листи д. Вартового можуть послужити приміром самого безпардонного субєктівізму в обсуджуваню справи досить складноі і важноі.

Д. Вартовий вказує, так рельєфно, як сего доси ніхто не робив, на московско-монархічні заяви чільних украінских писателів: Котляревского, Квітки, Гулака, Стороженка, і поясня ті заяви недостачою національноі украінскоі самосвідомости - тим, що „в тодішньому украінскому діячеві сиділо дві душі — одна украінска, а друга російска". Він назива монархічний настрій думок тих наших писателів — сервілізмом. Ми не згоджуємось на такий термін. Сервілізмом власне можна назвати пошану до якого пана, як до фетіша по єго самій истоті, а надто пошану, котра має егоістичні цілі. Тілько ж монархізм, виходящий з певноі політичноі доктріни, котра все таки, по своєму, має на цілі громадске добро, сервілізмом признати не можна. Уся напр. культурна Азія й Африка, котрим далеко не бракує чесности й сміливости, монархічна. Нігде стілько не вбивали царів, як там, а китайский філософ Менгдзи навіть виложив цілу теорію законних революцій і законних царевбивств, а все таки не доказав иншого ідеалу політичного, як монархія, звісно, розумного й доброго царя. У нас у Европі історія двічі виробляла такий же монархічний ідеал: раз в римско-византійску добу, а в другий не так давно: в ХV-ХVII ст. Тілько наукові спомини про грецко-італіянскі республіки, спомини, щасливо сполучені з примірами краін, в котрих задержались зостатки домонархічного порядку, — як Швейцарія, Нідерлянди та Англія з Шотландією, — вирятували Европу від азіацкого політичного ідеалу, тай то навіть у ХVШ ст. більша частина західноі Европи перейшла через період „освіченого деспотизму" котрого міцні зостатки живуть ще й доси навіть у такій висококультурній землі, як Германія.

Росія, з Украіною, в політичному житю власне проходять европейский ХVII-ХVІII вік, і через те не дивно, що тут навіть у XIX ст. ще бачимо повну силу монархічного ідеалу у чеснійших людей. Виводити той монархізм з недостачі національноі самосвідомости— є чистою фантазією. У Москалів напр. національна самосвідомість ніколи не потемнялась, а чому ж ми бачимо й у них монархізм? Инший може скаже, що така вже власне національна вдача (душа) Москалів. Так. ми вкажемо на те, що й у Москалів були в свій час віча, земскі собори, котрі зовсім відповідають подібним радам у середневічніи Західній Европі, були теоретики "народосовЪтія," як кн. Курбский, Голицин, Довгорукі, котрих теоріі зовсім відповідають теоріям англійских Фортескью, французких Комінів і т. і.; чистісінькі Москалі брали з своіх царів конституційні записі і в початку XVII ст. і в 1730 р. Москалі в ХVII-ХVIII ст. також ускочили в бюрократично-монархічний період, як Французи в ХVІ-ХVII і також виходять з него за помічю науки в XIX ст. як Французи в ХVIII ст. (Ми вже мали пригоду: Либерализмъ и Земство) нагадувати параллель між історією Московщини й Франціі, як тіпічно і контінентальноі держави, і таку хронологічну таблицю : Франція виділяєся з Каролінгского конгромерату в 843 р. - Володимерщина зо старих князівств у 1243 р. Початок etats generаux французких в 1302 р. — перший земский собор у Москві в 1550 р. Остатній збір еtаts gеnеrаuх в 1614 р.— остатний земский собор у 1698 р. Проба поновити etats genеrаuх в 1649-51 — проба конституційноі грамоти Ганни Івановни в 1730).

З того часу искорки лібералізму можна бачити тілько в грамотах запорожців кінця ХVII ст. а верхом его може служити умова Костя Гордієнка з Орликом і Карлом XII у 1710 р. умова цілком для того часу утопічна, та до того й емігрантска (про се ми говорили докладно в І. вип. Політичних пісень Украінського Народу XVIII. ст.) Далі лібералізм проявляєся перед самою смертю Гетьманщини в петиціі козацкоі шляхти 1767 р. (требовались між инчим сейми) а також в шляхецких Наказах депутатам всеросійськоі комісіі 1767 р. Тут можна вже бачити вплив західно-европейского парляментарізму через молодих козацких шляхтичів що, як Скоропадский, побували в Західній Европі. Тілько ж той лібералізм лучився з замірами обернути поспільство наше в кріпаки, і через те тим паче зостався безплодним. Катерина не дала сеймів, а дала крепацтво, а потім "дворянскія собранія" богатшоі шляхти, і тим задовольнила нашу „історичну шляхту".

Я зрю мою отчизну днесь .*) [Редакція „Основи" (1861, Мартъ) згадуючи Оду Капніста з поводу закону про волю крепаків, замітила, що й Шевченко уявляв крепацку Украіну вдовою]

Позаяк тоді по всій Европі "освічений деспотизм підрізував зостатки крепацтва й сама Катерина поставила перед "Имп. Вільним Економічним Товариством" на суд справу увільненя крепаків у Росіі, **) [Див. про се в книгах В. Семевского "Крестьяне въ царствованіе императрицы Екатерині II" і „Крестьянскій вопросъ въ Россіи въ XVIII й въ первой половинЪ XIX в." Ми дуже рекоменуємо ті книги Галичанам, бо там зібрані факти і про крепаків на Украіні, а також оглянуті літературні виступи проти крепацтва Великорусів і Украінців.] то Капніст мав рацію сподіватись, що незабаром цариця скасує крепацтво на Украіні як і в всій Росіі, і те обернув другу половину своєі оди до самоі Катерини :

Першим проявом політичного лібералізму украінского треба признати „Исторію Русові" ІІсевдо-Кописького, котра, як тепер можна знати, вийшла з сімйі Полетик (див. Кіевскую Старину 1893, І, 41—76, звідки досить ясно видно, що та книга написана була коло 1810 р. і стоіть у звязку з тодішніми констітуційними планами Александра І. і его першого міністра Сперанского. Треба завважати, що ще батько автора „Исторіи Русовъ", Гр. Полетика, депутат 1767 р. був один з немногих тодішніх украінских козацко-шляхецких лібералів — противників крепацтва). На щасте, на сей раз лібералізм явився вкупі з демократизмом, відповідно тим розмовам про увільненє крепаків, що велись у европейско-російскій громаді й навіть в урядових кругах ще в часи Александра І. *) [ *) 3 громадским і придвірним лібералізмом тих часів. Галичане можуть познакомитися з книги Пипіна: „Общественное движеніе при АлександрЪ І." Звязком між полтавскою шляхтою і ліберальним кружком Александра І, котрий царь звав навіть „Соmіte du sаlut рubliс" і котрому признавав за ціль „d'аbоlir lе desроtіsmе еn Russie", служив міністр В. П. Кочубей, властитель Диканьки. Вас. Полетика,— котрий певно був автором „Исторіи Русовъ", — був великий політичний патріот „Малороссійкаго Отечества", по своему автономіст, але при тому не сепаратист, і всего менше патріот етнографічний. Він ідеалізував порядки козацкоі „Малоросіі" і думав, то констітуційна Росія як раз буде те ж саме („Новые русскіе законы, писав він, будутъ то самое, что наши старые малороссійскіе"). Приятіль В. Полетики, А. Чепа говорить про „Исторію Малороссіи", котру писав ІІолетика, як про „славную вЪтвь россійской исторіи" і заінтересований більше всего певними „правами" —перш усего, звісно, шляхти, а зовсім не етнографічними ознаками украінскими. Так він каже, що доки „права дворянъ русскихъ были ограничены до 1762 г. (коли шляхта московска мусіла обовязково служити царям) то „малороссійское шляхетство почло за лучшее быть въ оковахъ, чЪмъ согласиться на новые законы. Но когда поступили съ ними по разуму й изданъ указъ Государя Имп. Петра III о вольностяхъ дворянъ (1762) й Высочайшая грамота о дворянствЪ (1787) когда эти двЪ эпохи поровняли русскихъ дворянъ въ преимуществахъ съ малороссійскимъ шляхетствомъ, тогда малороссіяне начали смЪло вступать въ россійскую службу, скинули татарскія и польскія платья, начали говорить, нЪтъ и плясать по русски" (К. Ст. І. сіt. 54) 3 сих виписок видно думки й мову тодішніх патріотів „Малороссійской націи", або „отечества, як вони себе звали і не без раціі.] Але впять „Исторія Русовъ" написана була мовою не украінскою, а російскою! До того перша поетична проба звязати европейский лібералізм з історичними традіціями украінскими була зроблена навіть не Украінцем, а Великорусом, Рилєєвим.

В 1822-1825 р. Рилєєв напечатав ряд поезій під назвою „Думы", в котрих формально наслідував Немцевича Spiewy Нistoryczne, але також і украінскі пісні. В переднім слові до видяня 1825 р. Рилєєв говорить: „Дума — старинное наслЪдіе отъ южныхъ братьевъ нашихъ, наше русское, родное изобрЪтеніе. Поляки заняли ее отъ насъ. Еще до сихъ поръ украинцы поютъ думы о герояхъ своихъ: ДорошенкЪ, НечаЪ, Сагайдачномъ, ПалЪЪ, — и самому МазепЪ приписывается сочиненіе одной изъ нихъ. Сарницкій (Аnnales Regni рoloniae, t. II, k. 1198) свидЪтельствуетъ, что на Руси пЪлись элегіи въ память двухъ храбрыхъ братьевъ Струсовъ, павшихъ въ 1506 году въ битвЪ съ валахами. „Элегіи сіи, говоритъ онъ, у русскихъ думами называются".

Видавши „Войнаровского", Рилєєв почав писати ще дві поеми з украінскоі історіі: „Наливайко " і „Xмельницкій", але не вспів викінчити йіх. З тих поем звісні тілько вривки, з котрих ліпший ИсповЪдь Наливайка, котра була напечатана ще за житя автора і переложена двічі па французку мову, а також на італіянску і на голландску. Ми приводимо тут усю ту ИсповЪдь.

равнымъ. *) [ Порівн. Шевченка "до Бр Залєского". ]

Під упливом ліберального европейско-російского настрою в 1823—1834 на Украіні дійшло навіть до практичного прояву нового лібералізму, коли там, серед охвицерів склалось поряд з "Южнымъ Обществомъ" „Общество Соединенныхъ Славянъ", котре грало найактівнішу ролю в оружному рrопиnсіaтепtо коло Білоі Церкви в январі 1826, що б поправити невдачу Петербургскоі проби 14 декабря 1825 р. зроблену „СЪвернымъ Обществомъ", де видне місце займав Рилєєв. (Ми говорили про „Общество Соединенныхъ Славянъ" в переднім слові до „Письма Костомарова къ издателю Колокола"). В сему товаристві майже всі члени були з украінскоі дрібнішоі шляхти (Горбачевский, Драгоманов і т. и.) та (на жаль нам тепер !) в нему не було ніякоі украінскоі етнографічноі свідомости, ні знатя народнього житя. Се мусіло статись між инчим і через те, що украінска шляхта ще за козацких часів у ХVII ст. почала складатись з елементів ріжнонаціональних: були в ній і Украінці, і Поляки, Волохи, Татаре, Серби, навіть Греки і Жиди, а потім Москалі. Сей увесь ріжнорідний клас не міг моделюватись по приміру визчого соціально елементу украінского і мусів, по силі річей, у XVIII ст. змоделюватись по приміру панства російского. Для украінізаціі єго треба було більше часу й демократичних ідей.

Так сталось, що нові европейскі ідеі демократизму і лібералізму, котрі згодом мусіли довести освічену громаду украінску й до національного автономізму, появились на Украіні в перший раз не в украінскій одежі, не на украінскій мові, а на російскій. Сталось се, мабуть, переважно через те, що европейство приходило на Украіну через столиці, Петербург та Москву та через всеросійську армію, котра, воюючи з Наполеоном, ходила по Европі (Ми в повищому огляді говорили тілько про прояви европейства у звязку з украінскими історичними традіціями, пропускаючи всякі инші єго прояви в російскій громаді й літературі в часи Александра І. Дійсно в тому европействі лежить корінь всего поступового в усій Росіі і почастно в Украіні XIX ст.) Ті, хто сидів на Украіні, або рідко з неі виходив, — як перші украінскі писателі XIX ст., ті могли більше задержати в себе украінского етнографічного почутя, та за те менше могли всвоіти собі европейского лібералізму й демократизму. Так то й почався фатальний поділ між вільнодумним і просвітним европейством і украінским етнографічним патріотизмом, поділ, котрий не скінчився й доси. Тілько ж без того европейства, котре нехай ішло, або й доси йде до нас на чужих мовах, — і украінский етнографічний патріотізм не міг би й не може набути ваги справді користного для народу нашого напрямку.

Під кінець сего листу дозволю собі обернутись до наших учених, а переважно до молодих. У нас тепер чимало появилось архівних дослідачів, та на лихо праця йіх або безсістемна, або йде по протореній уже дорозі і звертаєся на дрібязки і через те часто власне не дае ніякоі дійсноі користи, по крайній мірі нічого нового. Тим часом в нашій історіі цілі основні точки, напр. історія інстітуцій і ідей зовсім не оброблена, майже не зачеплена. — Напр. ми вже мали пригоду в „Народі" вказувати на те, що в нас нема ні одноі праці про козацкі й чорні ради, про зйізди нотаблів (свого роду сойми) ХVII-ХVIII ст. тоді як у Великорусів єсть уже докладні роботи про „вЪча", „земскіе соборы", „коммиссіи для составленія уложеній", до чого приклали руки й наші вчені, по крайній мірі Костомаров. Тепер ми мусимо обернутись до історіі літератури. Наші дослідачі в сій науці звертають увагу тілько на форму, а зовсім пропускають осередок, а надто ідеі, а вже зовсім не звертають уваги на твори Украінців, писані польскою мовою (як напр. в старі часи Шимонович, Оржеховский, Ш. Зіморович, автор Rохоlаnkі і др.) або російскою. Досить буде сказати, що в Исторіи литературы рускои д. Огоновского нема й слова про „Исторію Русовъ", без котроі абсолютно неможливий Шевченко. Тим часом, читаючи істориків літератури напр. російскоі, надибуєш Украінців, як Капніст, Яценко(въ) — видавець ліберального „Духа Журналовъ" в часи Александра І, реаліст НарЪжный (не кажемо вже про Гоголя), як Гамалія, перші славісти і славянолюбці, починаючи з Каразіна і т. д. Сі люде між инчими заносили певні ідеі і на Украіну, - з другого боку і в йіх твори заходив украінский матеріал, а до того може й украінскі традіціі, украінске житє давали йім і імпульс до певних ідей. Хто нам усе те докладно роскаже, коли не Украінці? Тепер прочитаєш де що про таке найбільше в Пипіна...

Все що може виходити в громадских справах з етнографічно- національного почутя — се змаганя до національноі незалежности. Та й то для того що б воно стало будующим фактором у народному житю, треба, що б і воно осложнилось свідомостю певних матеріальних і моральних інтересів. А без того напр. Украінці в однім місці будуть сваритися з Татарами, в другім з Мадярами, в четвертім з Москалями і т. д., а все таки до думки про національну солідарність не дійдуть, як ее по части ми бачимо і в історіі і навіть в сучасности нашого народу, в котрім свідомість національноі солідарности ще виробляєся дуже важким процесом. (Замітимо, що тут иноді мають велику вагу такі речі, котрі на перший погляд не мають нічого спільного з національностю і навіть не виходять з власноі ініціатіви певноі націі, як напр. залізні дороги, котрі тепер Росія і Австрія будують часто по раціям стратегічним, і котрі дають людім нашоі націі спосіб познакомитись проміж себе. А перед тим напр. Бантиш, автор „Исторіи Малороссіи" був не певний, чи справді в Угорщині живуть тіж самі „малороссіяне"; я знав купу досить освічених Полтавців, котрі дивувались, довідавшись, що на Волині живуть тіж самі люде, що й у Полтавщині ; Стецкий, автор польских книг про Волинь найсуріозно впевняв мою сестру, що волинский орнамент не може бути однаковим з Полтавским і т. д. і т. д. Тепер дороги з лівого берега на правий, а звідти через Галичину й Угорщину більше зробили, що б звести до купи Русинів-Украінців, ніж книги).

Придивившись до речі, знайдемо перш усего, що скрізь на світі власне історичний патріотізм і націоналізм означаєся шовінізмом, галушечним (чи, як кажуть Великоруси „квасним") патріотізмом і т. д. і що ті хиби власне слабнуть у народів, коли патріотізм ставиться під контроль космополітізму (І в Москалів самий вираз „квасний патріотізм", появився після появу космополітичних, „западнических" думок у 30-40 рр. XIX ст.) Так значить і тут зовсім не недостача націоналізму украінского була причиною сих хиб, правдиво показаних д. Вартовим у старших украінских писателів XIX ст. Скорше треба сказати, що сі хиби були ознакою власне початку украінскоі національноі свідомости, котра свідомість нігде не обійшлась без них.

Такими національними завдачами були між инчими: увільненє нашого краю від насильства татаро-турецкого і від підданства польского. Ніхто, як польска політика в XVI—ХVII ст. попхнула увесь наш народ до царя восточного, тим паче, що союз из Татаро-Турками був для нас неможливий, бо Татари й Турки дивились на Украіну, як і на Московщину, як на білу Африку, звідки вони мусіли діставати рабів, каторжників і яничар (се показано численними фактами в „Исторических ПЪсняхъ Малорусскаго Народа" Антоновича і Драгоманова). Без північних берегів Чорного Моря Украіна неможлива, як культурний край; ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмутороканскоі Русі; ми відбили впять частину йіх перед нападом Турків у XV ст. і мусіли так чи сяк узяти йіх потім. Не вдалось сего нам зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусіло се зробитись під московскими царями (Польща була власне державою Балтійского бассейну і чорез те байдужою до чорноморскоі справи, інтересноі для подніпрянців. Московщина, як держава Балтійского й Каспійского бассейну, теж байдужа до тоі справи, але Донщина притягала єі до Чорного Моря. Ось де фатальна причина, чому всеевропейска, а не спеціально украінска завдача зруйновати Туреччину XV —XVI ст. виконана була в XVII—XIX ст. державою московскою. а не польскою...) Наш народ се нюхом чув. В кінці XVII ст. запорожці зовсім було налагодились бунтоватись проти Москви, — і мали на те рацію, — але як тілько Петро І почав воювати з Турцією, що б пробити „вікно в Европу" на Азовскім та Чорнім морі, запорожці стали вірними єго слугами і помогли здобути Азов і добивались Очакова. Петро повернув очі на Балтійске море й примусив Украінців проливати кров свою там. Украінцям се було за тяжко, і запорожці стали проти Петра і після Полтави опинились навіть в „протекціі кримскій", але вся Украіна почувала ненормальність такоі протекціі, і як тілько, після Петра, німецка партія в Петербурзі повернулась проти Туреччини — зараз запорожці - емігранти вернулись до Росіі і щиро стали служити, що б привернути до неі степи й береги чорноморскі (В І. томі наших Політичних Пісень Украінського народу XVIII — XIX ст. показані факти, як тодішня украінска інтелігенція раділа з того повороту Украінского Марса до Російскоі Беллони і осміювала Бунт, то б то Орлика, тим часом, як простий народ упять заспівав, як у часи Хмельницкого й Дорошенка, пісню :

Ся завдача закінчилась аж при Катерині II, і треба ж признати, що не глядючи навіть на руіну Січі 1775 р. і на крепацтво 1783 р. (котре народ спершу не дуже запримітив, бо все вже для него виготовила старшина козацка), Катерина ІІ. („великий світ — мати") дуже була популярна серед нашого народу, як і інтелігенціі. Навіть по части крепацтва треба сказати, що набуте до Росіі Буджацких, Кримских та Кубанских степів було полекшінєм для крепаків з Гетьманщини й правобічноі Украіни, бо крепаки ті могли тікати хоч на панскі „слободи" в Новоросію, де зрештою й крепацтво було встановлено вже після Катерини і куда крепаки тікали зо старих наших краін до самого 1861 р.

Я колись знав одного, навіть ученого украінолюбця, котрий любовався іділією сусідства Татар з січовиками, не глядючи на бійки між „молодцями" з обох боків. Для культурного історика ся ідеалізація— наівна романтика. Я кличу кого вгодно уявити собі культурну Украіну з набігами Татар за „ясирем" — котрі відбивались у Полтавщині ще в 1739 р. — з Турками в Азові, на Дніпровому й Дністровому Лимані, без Одесси й Таганрогу і т. и. (Те, що царский уряд не вмів упорядкувати Криму, котрий був у XVIII ст. багатший, ніж тепер, що він негуманно поступав там з Татарами — друге діло. Та чи ж розумніше й гуманніше поступа французкий уряд у Альжирі, котрий в додаток не так потрібний для Франціі, як Азов, Буджак та Крим для Росіі ?) А коли так, то треба ж признати, що московске царство все таки виповнило елементарну географічно-національну завдачу Украіни!

Ся завдача не кінчаєся на самому березі Чорного Моря між Дністром і Кубаню. Справи европейскі з часів появу Турків у Европі так склались, що хто доторкався до Чорного Моря, той мусить брати на себе всю вагу турецкоі справи. В XV ст. Володислав Польский і Литовский мусів ходити під Варну битися з Турками за Сербів, Волохів, Болгар та Греків. З XVIII ст. се мусіла робити Росія, між инчим не тілько через те, що з самого 1453 р. до того кликали і підтурецкі християне, папа, Венеція і самі Габсбурги, а й через те, що Украіна не може бути забезпечена, поки в Константинополі не сяде дружня ній сила, поки звідти можуть приплинути кораблі й поруйновати єі порти, поки украінским кораблям не буде забезпечена вільна дорога через проливи в Середиземне море, а тепер і в Суецку канаву. Ось де рація російско-турецких війн і в самому XIX ст. після того, як Росія набула для Украінців Азов, Таганрог, Акерман, Очаків, Одессу (Кочубей) і Кубань. Війною 1877—78 рр. ся справа не скінчена. Скінчить ся вона тілько тоді, коли султан покине Константинополь, решта єго держави в Европі буде поділена між Греками, Болгарами та Сербами і виробиться на місці Турціі Балканска Федерація. Ся справа не обійдеся без Росіі, то б то значить і без украінскоі крови !

Після всего що сталось між Польщею і Украіною в 1568 — 1654 рр. присяга Богдана Хмельницкого Цареві Восточному була актом не тілько натуральним, але цілком національним тим більше, що єго попередила масова еміграція Украінців з під Польщі в Московскі землі, де в короткий час виросла нова Украіна, Слобідска (з теперішнім центром Харьковом). Після того, не глядючи на розмири, в котрих, звісно, багато винен царский уряд, — Украінці все таки масою своєю оставались на боці царя Московского, а надто власне на правім боці Дніпра, де мали діло з Польщею. ІІаліівщина, бунти 1733 і 1768 рр. справлялись під прапорові Московским, дійсним чи фантастичним (Дивись праці про Палія та Гайдамаччину дд В. Антоновича і Я. Шульгина). Поділи Польщі в кінці ХVIII ст. народ украінский приняв без усякого жалю за Польщею, Косцюшка він висміяв у своій пісні. В 1830 - 31 рр. польскі патріоти не вміли користуватись тим недовольством народу украінского своім станом, котре викликала рекруччина і вбільшенє крепацтва і котре вилилось у словах пісні:

Народ на правобічній Украіні був поголовно проти того повстаня: навіть на лівім боці бували приміри, коли крестяне арештовували управителів - Поляків. Інтелігенція украінска в „Основі" (Костомаров, Куліш і др.) ще перед вибухом повстаня рішучо сказали, що не радять єго. Те ж сказала і виділившася з Поляків купка „хлопоманів" (В. Антонович, Т. Рильский). Царский уряд пішов на аграрні реформи, котрих хотіли крестяне (обовязковий викуп землі з полегкостями для крестян) і в самій Конгресівці дав крестянам землю, побільшивши єі конфіскатою земель манастирских. Інтелігенція украінска стала й собі на боці уряду, що стало тим легче, що тоді було в ходу „народовство", думки „злитись з народом". На службу уряду, не тілько в Західних губерніях, а і в Конгресівці, пішли старші украінолюбці, як Стороженко, котрого треба власне поставити в до-Шевченківску добу, а іі середні (Білозерский, Куліш) і навіть молодші (Нечуй). Багато з молодіжі кіевскоі, украінолюбці, трохи не сепаратисти, поступили в мирові посередники, котрі мають за себе оправданє в тому, що вбільшили крестянску землю в трьох правобічних губерніях майже на два міліони моргів. Рідко хто передвидів тоді, що виставлена урядом (в котрому тоді був щирий демократ II. Мілютин і зовсім не обруситель) сістема побиваня польского клерикалізму й панства повернеся в чисто реакційне „обрусеніе", за котрим піднімеся й панство.

Аграрні реформи 1863 — 66 рр. власне закінчають період украінскоі історіі, початий Б. Хмельницким, і через те одчиняють новий період. Вони добили політичну силу панства польского на Украіні і через те поставили й справу украінско-московску так ясно, як доти вона не могла ставитись. Тепер тілько могла стати ясно справа й про те, як увільнитись Украіні і від московського чиновництва, як інтелігенціі украінскій зорганізуватись вкупі з народом, підняти украінску національну культуру і т. д. Сістема обрусенія і урядова реакція з 1866 р. розбила всякі надіі на царский уряд, показала, що він далі може йти тілько назад, і навіть всі фатальні помилки польского й мадярского панства на Русі австрійскій не зможуть підлити свіжого олію в лампу царского уряду на Украіні. Після аграрних реформ 1863—66, обрусеніе і реакція поставили на нормальний грунт і справу спільпости інтересів украінских і польских, там, де вона може бути, то б то в справі політичноі волі і краєвоі автономіі в етнографічних, а не історичних границях, при чому солідарність може бути власне тілько між демократією обох народів.

Нормальну украінску національну свідомість і вкупі народолюбство д. Вартовий виводить тілько від Шевченка, котрого ставить навіть учителем більш єго образованих словянских братчиків (як Костомаров), а не учеником. Поясня сю чудненьку появу д. Вартовий тим, що Шевченко був „геній; - а геній завсегда йде своім шляхом і розрубує плутанину" і т. д.

Думи і поеми Рилєєва, „Исторія Русовъ", „ Общество Соединенных Славянъ", "Полтава" Пушкина — проявились перед Шевченком. Йіх Шевченко не міг не знати, а вплив „Исторіи Русов" ясно видний на творах Шевченка. У Костомарова поліція знайшла печатний екземпляр „Сенатскихъ ВЪдомостей", де був напечатаний досить повно процес т. зв. „декабристів", між котрими судились і „соединенные Славяне". Такі екземпляри могли бути і в других і діставатись Шевченкові ще в Петербурзі перед написанєм „Гайдамак". До того Шевченко ще тоді був знайомий з полтавскими панами, досить освіченими, котрим присвячував своі твори. Ми знаємо, що серед тих панів виросла і "Исторія Русовъ", котра досить була між ними розширена й ними занесена в Петербург, де нею зачитувався Пушкин, похваливший єі досить сміливо в печаті, коли ще вона ходила в рукописях. Німець Кohl, проживший доволі в Диканьці, говорить в своій дуже інтересній книзі „Reise іn Кleіnrussland" про велику пошану, яку мають полтавскі ліберальні пани до одній рукописноі історіі Украіни, і говорить очевидно про „Исторію Русовъ". Звичайно пани - знакомі й навіть приятелі Шевченка виставляються, як „мочеморди", по образу Закревского, або каррікатурно, по образу II. Скоропадского (внук ліберала ХVII ст. і родич звісноі потім Милорадовички, фундаторки Товариства ім. Шевченка), про котрого Шевченко писав: „у свиті ходить між панами, і нє горілку з мужиками, та вольнодумствує в шинку". Але були між тими панами й ліпші, як напр. Де Бальмен, Каппісти, Репніни й т. и. *). [*) Про Н. Репніна час би вже було публіковати більше звісток, котрі між инчим пояснили б, через що сей важний генерал за Александра І, віцекороль Саксоніі в 1814 —15 рр. а потім: Малоросійский Генерал - Губернатор, став немилим Николаю І і мусів сидіти на селі, в Яготині, Полтавскоі губерніі, де приймав і Шевченка. Між инчим Репніна очевидно винувачено і в украіно-козакофільстві, бо він радив задержати кадри „малороссійскихъ козаковъ", котрих набрано в часи турецкоі війни 1828-29 рр. і котрих Николай І звелів, чогось перелякавшись, поселити на Кавказскій лініі. Поки що нагадаємо, що Н. Г. Репнін сказав знамениту для свого часу народолюбну промову, офіціально відкриваючи в 1818 р. дворянскі збори в Полтаві і Чернигові. Ось витяг з сєі промови: „вы не будете взыскивать все, что можетъ дать вашъ крестьянинъ доходу, а то, что можете отъ него требовать, не уменьшая его благосостоянія; напротивъ, вы изыщете способы увеличить оное; вы пожертвуете для сего изъ доходовъ вашихъ, вы устроите училища для малолЪтнихъ, больницы для недугующихъ; вы улучшите хижины крестьянъ вашихъ; вы снабдите неимущихъ скотомъ и плугами для воздЪлыванія земли ; вы займетесь нравственностью подвластныхъ вамъ и отвлечете ихъ отъ порока (пьянства) столь межъ простолюдинами здЪсь обыкновеннаго, и не будете на немъ основывать дохода своего. По сіи попеченія ваши да не будутъ подвержены кратковременности жизни человЪческой... Изыщите способы, коими, не нарушая спасительной связи между вами и крестьянами вашими, можно бы обезпечить ихъ благосостояніе и на грядущія времена, опредЪливъ обязанности ихъ" (А. Галаховъ — Исторія русской словесности, 2 изд. т. II, 155). Ся промова була напечатана брошурою, а потім перепечатана в „ДухЪ Журналовъ" Яценкова (1818, пр. 20). Інтересно було б знати, за що був висланий на Кавказ і Де Бальмен, котрого памяти Щевченко посвятив свій "Кавказ" і т. д. і т. д. ] Я сам, у свій хлопячий вік, у 50- ті роки, надибавсь напр. на сліди впливу Капністів, — лібералів і аболіціоністів, — із кружка котрих в перший раз здобув і „Сон" і „Кавказ" Шевченка. Ті Капністи, як і другі подібні йім знани лівобережні були старші й освіченіші, ніж Шевченко. Та й між „мочемордами" були люде, котрі йіздили за границю, читали европейскі ліберальні книги й газети і навіть сам П. Скоропадский, щоб „вільнодумствовати в шинку", мусів же щось знати, або хоч чути вільнодумного (Шевченко ставить ему головно в вину те, що він „перебира дівчаток". Пригадаймо, що й пани й преслати часів Rеnaissаnce і в XVIII ст. те ж були „ласі до солодкого", як каже Запорожець цариці в Гоголя, а все таки „аристократическими ручками выкормили львенка. революціи", як каже Герцен) *) [*) Звісно, що Шевченка привіз у перше до кн. Репніна Олексей Вас. Капніст, син автора „Оды на рабство". Той Капніст, вкупі з родичем своім, Ил. Петр. Капністом, звісні були серед полтавских панів своєю освітою і „англоманією" і записками про еманціпацію крестян. Я сам, у хлопячі часи своі, перед емапціпацією (1856 -1857) мав пригоду замічати вплив йіх обох на краєвих панів і ріжночинців (попів, лікарів і т. и.). В обох Капністів були добрі бібліотеки, а ще більша в Репніна, де були збори найліпших писателів европейских XVІІІ-XIX ст. В селі одного з Капністів був навіть піп, котрий виговорював у французькій книзі всі букви, але прекрасно знав ліберальну літературу французку XVIII ст. Син єго означався лібералізмом серед харківских студентів 1857-1859 рр.] Геній Шевченка мав дечому навчитись і від таких панів, котрі бачили світа й знали більше, ніж він. Від себе особисто Шевченко привносив своє мужицтво, своі спомини, хоч се був дуже ховзький елемент, бо скілько мужиків, пройшовши в пани, забували своє мужицтво. (На сором природи людскоі, до самих остатніх часів, свідомих, демократів було більше з панів, ніж з мужиків).*) [*) Виступи проти крепацтва не були в часи Шевченка новиною і в російскій поезіі. Так Пушкин ще в 1819 р. написав свою прекрасну поезію „Деревня". Власне коло 1840 р. коли виступив Шевченко, в Росіі і серед освіченого панства і навіть в урядових кругах знов піднялись розмови про волю крепаків, затихші було після 1825 р. — Див. книгу В. Семевского.]Нарешті Шевченко прибавляв і свою геніальність, і вже з сумми всіх сих елементів, а не з одніі геніальности, вийшла національна свідомість і народолюбство Шевченка, котрі справедливо хвалить д. Вартовий, і котрі дійсно ставлять Шевченка, як епохальну прояву в історіі громадскоі думки на Украіні.

Вже зо сказаного зараз виходить, що між Шевченком, з одного боку, й Костомаровим і Кулішем, з другого, не така велика ріжниця, як виставля д. Вартовий, у котрого виходить, що мов би то Костомаров і Куліш понизили національну самосвідомість украінску, підняту так високо Шевченком. Д. Вартовий має на оці, що Костомаров налягав на те, щоб украінскі писателі писали більше про простий народ і для него, згоджуючись навіть на літературу „для домашняго обихода". Він навіть, видимо, ставить у вину Костомарову те, що він списав томи на московскій мові, а мало писав на украінскій. В тих поглядах, які викладав Костомаров на украінску літературу в книзі Гербеля „Поэзія Славянъ" і в „ВЪстникЪ Европы", звісно, є певна доля оппортунізму („Москаля одурити!"), але в єго бажаню, щоб украінскі писателі звернули свою головну увагу на "простий народ", писали про него і для него — багато щирости й багато вірного. Костомаров писав таке ще в „Основі", закликаючи земляків до писаня і виданя популярних книг. Д. Вартовий даремне так легковажить сю річ, кажучи, що вона не може збудити ентузіазму, так як ціль витворити цілком самостоячу літературу.

Дійсний ход річей показав, що наша громада не проявила ентузіазму ні в напрямку Костомарова, ні в напрямку д. Вартового, і винна тут зовсім не теорія украінскоі літератури „для домашнього обиходу", а „всеросейская вялость". Тілько ж думка витворити літературу для простого народу і про него, котра б змалювала нам всі боки житя міліонів і давала б тим міліонам всесвітню поступову просвіту (не 23 книжок, як каже згорда д. Вартовий !) може збудити ентузіазм у народолюбців, не так млявих, як наші земляки. До того ж така література зробила б величезний грунт і для широкоі національно-самостоячоі літератури і дала б йій живість, вберегла б єі від схоластики, котрою часто хибує новіша, як иноді кажуть і в украінских кружках, „украінофільска, а не украінска література".

Що до того, що Костомаров списав томи по московску, то як его за те покарати Украінцеві, коли все таки Костомаров писав переважно про Украіну, а до того, виходячи з украінства, перевернув зовсім історію і Північноі Русі, Московщини, і виробив в усій Росіі наукову підставу для думок федеральних. (Далі ми побачимо, що сам д. Вартовий, бажаючи провести свою програму в діло, показуєся не так то байдужим до „російскоі інтелігенціі"). Очевидно, Костомарову було важче писати наукові праці по украінскому, важче було знайти для них видавців і публіку, коли б він писав йіх по украінскому. Се фатальні обставини, і не знаємо, хто б що виграв з того, як би 15 — 20 томів праць Костомарова зостались "мишам на сніданє", або не були написані. Адже ж все рівно ніхто другий , ні з таких патріотів, як д. Вартовий, не написав і не напечатав нічого й здалека подібного науковим творам Костомарова, і все, що появила украінска історіографія розумного на украінскій мові в остатні часи, були переклади частини творів Костомарова ж, иноді не дуже зручні і котрі в додаток не дуже то росходяться і без припадкових меценатів не могли б печататись. (В Галичині ті переклади росходяться мало, в Росіі вони заборонені, та все одно там, де знають орігінали, не стануть читати перекладів. Видавець, д. Ол. Барвінский мусів прохати підмоги в сойму і слухати нотацій польских історичних патріотів з поводу праць Костомарова). Нічого ж нам ганьбити Костомарова, навіть коли б ми пішли далі єго в наших національних думках.

Мені тепер треба сказати ще про спеціальну точку, про те, що говорить д. Вартовий з поводу деяких моіх заміток про Костомарова. Д. Вартовий каже, буцім то я закидав Костомарову сервілізм. А в мене й думки такоі не було! Я тілько вказував на незовсім достойний, а до того і незручний оппортунізм Костомарова („примиритъ съ нами правительство", як писав мені Костомаров у 1878 р.) і на єго відсталість в соціальних і релігійних справах, котра між инчим довела єго до того, що він писав про те, як можна украінским евангеліем та проповідю „викорінити штунду" і т. и.

Нехай ми й справді думаємо тілько „обмоскалити" Украінців, але при чому тут сервілізм?? Але ж се термін з кругу політичного, то б то „зовсім з другоі опери"! Ми напр. показали в „Чудацких Думках", як французкий Конвент хотів пофранцузити всіх провінціалів Франціі, але ж доси люде бачили в членів Конвента всякі гріхи, окрім сервілізму. Ми ж сорок раз заявляли нашу незгоду з Конвентом у тому, що дій вважаємо за безпремінну умову політичноі волі автономію громад, повітів і краін. Се мусіли ж сказати д. Вартовому і Гоголівскі дами, коли він сам не бачив нічого писаного нами. Отже допустімо, що хоч половина з нашого політичного ідеалу виповниться в Росіі, то тоді смерть нашому „обрусительству", хоч би воно було ще більше, ніж видає д. Вартовий. Бо тоді шановний противник наш не тілько матиме право печатати своі думки над Дніпром, а не в Чернівцях, а може намовити земство Мирґородске заложити в себе украінский університет (єсть же в Швейцаріі кантональні університети!) і викладати там своєю прекрасною мовою хоч історію, аби хто хотів єго слухати. Якого ж ще більшого лібералізму хочеся від нас д. Вартовому?

По словам д. Вартового, погляди Костомарова, Куліша й моі „спантеличили" земляків, затемнили національну свідомість Украінців і здержали зріст украінства, між инчим і літератури. Чудна се скарга ! Скрізь на світі діскусія живить думку людску, а в нас вона затемнює! Такі скарги тілько показують нетерпимість і значить необразованність певних наших патріотичних кругів. Вони нагадують мені одного беллетриста нашого, котрий, прочитавши досить умірковану критику на своі твори, писав, що після таких критик ніхто не схоче писати! На заклик до чесноі діскусіі справи, ми вміємо тілько мовчати, або кричати: зрада!

Нарешті еретичі погляди Костомарова і т. и. зовсім не спинили нікогісінько а нікогісінько. По моім поглядам, виложеним в статях „Література російска, велико-руска, украінска й галицка", украінским писателям радилась певна сістема праці: „ знизу вгору" (від літератури простоі до високоі), але зразу же відводилось досить широке поле навіть для простонародноі літератури. І я можу сказати, що дехто й почав працювати, по моім планам: напр. Старицкий почав перекладати Сербскі пісні, Гамлета *). [*) Я думав і думаю, що, з маленькою зміною фраз, великі псіхологічні драми Шекспіра, як Гамлет, Макбет, Лір, Отелло — можна і слід давати нашим мужикам читати і грати перед ними, і завше плачу, чому Кропивницкий і Заньковецка не попробували грати напр. Гамлета в перекладі Старицкого.] Я сам передав у Галичину переклади Руданского, радив перекласти всего Гомера, Антігону Софокла, твори Данта, Вільгельма Теля й Орлеанску Дівчину Шіллера і т. д. По части се й сповнилось. Проб зовсім не спиняли (я й не думав про яку регламентацію) і навіть Костомаровских рад ніхто не слухавсь: Ол. Пчілка перекладала високі твори, писала романи з житя вищих класів, котрі в Росіі не говорять по украінскому; те ж робили Кониський, Нечуй, Чапченко і т. и. Сам Куліш переклав Дон Жуана Байрона, звісно, більш далекого від нашого простого народу, ніж Гамлет, Отелло і др. подібні твори Шекспіра... Словом, хто хотів працювати чи з низу в гору, чи з гори в низ, той працював. Коли вийшла яка задержка в праці укряінолюбців і певна темнота думок (зрештою не так національних, а політичних, соціальних і культурних) і далі упадок украінскоі літератури, в 80-ті роки, то зовсім не від тих думок, котрі між инчим викладав і я, а від чогось инчого: від необразованности, а далі реакційности, котра прикривалась націоналізмом, на манір галицких народовців і по части під йіх впливом.

В 70-ті роки украінська етнографія видала величезну збірку Матеріалів Чубінского (при котрих, замічу, сам Чубінский з Михальчуком виголошували до того вже „москвофільскі" думки, що я сам мусів полемізувати з ними в „ВЪстникЪ Европы")? Чумацкі пісні Рудченка, Історичні пісні укр. народу Антоновича й моі, мій звод украінских казок і легенд, Думи Вересая; Буковинско-рускі пісні (здобуті мною й упорядковані по плану, виробленому Антоновичем і мною), праці Кієвского географічного товариства і т. и. Сміло скажу, що в 80-ті роки етнографія украінска пішла назад, а не в перед, після тих усіх видань, навіть матеріально, а всякий розсудний чоловік легко може побачити, чи ті виданя 70-тих років могли служити для украінскоі самосвідомости й знатя мови народньоі, без котрого не можлива жива національна література.

В 80-ті роки формальний націоналізм запанував в украінских кружках над космополітичним науково-соціальним напрямком. Сталось се зовсім параллельно зросту московского „самобытничества", а на решті й Петербургского Побєдоносництва і по части під йіх косим упливом. Почалось з того, що видумано було безполітичне „культурництво", подібне до Юзовского антіліберального „народничества", а далі політика, вигнана в двері, таки влізла в вікно в формі похвал галицким народовцям і самому еп. ІІелешу навіть у корреспонденціях у російскі ліберальні журнали, а на решті завершилось усе поновленою „Правдою" (з поновленою Духинщиною) і „новою ерою" в загалі.

Дійшло діло до такоі чудасіі, що мені з Украіни писано, що б не видавати навіть матеріалів народніх у „Політичних піснях укр. народу XVIII—XIX ст., ні поезій Шевченка, заборонених у Росіі, бо все політичне тепер шкодливе для Украіни (Звісно, я не послухав такоі мудроі ради і тілько через те вийшло, що моі вяданя були єдиними збірками етнографічного украінского матеріалу в 80-ті рр. а також і те, що женевске виданє Шевченка примусило і львівських народовців видати нарешті повного Кобзаря, хоч по страшенно дорогій ціні, не доступній для маси). Поглянувши ж на те, що печаталось на Украіні по части етнографіі, всякий скаже, що та наукова праця пішла в 80-ті роки там назад проти 70-х років. Ледви в останні часи, переважно під упливом европейского порівнячого методу у фольклорі, — проти котрого украінскі самобутники, навіть учені, спершу виступали,— почала наша етнографія набиратись свіжого наукового духу в працях харьківскоі школи (Потебня, — котрий зрештою вів з тиха стару лінію німецко-російскоі науки 60-х років, — Сумцов та збирачі Манджура, котрий почав працювати в 70-ті роки, Іванов і др.) та заграничноі (Волков, В. Охримович і др.) Треба ще спомянутм з подякою д. Янчука, котрий власне належить до кружка учених у Москві, при чому дав притулок новіщим украінским етнографічним працям у московському „Этнографическомъ ОбозрЪніи".

По своєму матеріалу нова драматична література украінска майже виключно „простонародна". По своєму напрямку вона далеко близча до соціальних тенденцій 70-тих років, ніж до націоналістичних 80-х років. По літературній манері вона дуже не рівна й анахроністична: єсть там і сентиментальність і жарт Котляревского й Квітки, єсть трохи псевдокласична „високопарність" трагедій Костомарова, єсть і реалізм.70-х років. Видно, що тут не пройшла критика й не вирівняла літературноі манери до сучасноі европейскоі. Та і в загалі з чисто літературного боку наша нова драматургія не дуже то сильна; вона бере більше виконаним на сцені пильними й талантовими акторами, для котрих дає все таки ефектні рямки. Спасибі й за се!

[*) На лихо, про 9/10 наших поетів тепер можна сказати, що вони „переводять" незручно, або що вони, на горе наше, не мовчать!]

З такою ж безцеремонною субєктивностю д. Вартовий виставля й теперішній стан і працю ріжних украінских кружків. Він поділив иіх на три групи: 1) украінофіли, 2) радикали і 3) правдиві націонали й правдиві народовці.

Чим властиве недовольний д. Вартовий в основах напрямку украінофілів — не дуже ясно. Він закида йім формальний націоналізм без народолюбства, каже, навіть буцім то вони не признають украінскоі літератури для народу, а признають єі тілько для самоі інтелігенціі; каже далі, що вони працюють мало, тай то не на вкраінскій мові, що вони задержують деякі праці. В сих закидах єсть кілько правди, та тілько що б добре осудити „украінофілів" д. Вартового, треба б ясніще означити, про кого власне він говорить. По деяким ознакам можна думати, що „украінофілами" зве д. Вартовий ученіщих Украінців, котрі сидять на професорских та учительских місцях та літераторів. Звісно, захвалювати ми йіх не станемо, та тілько й згодитись з д. Вартовим, що вони безплодні, або навіть шкодливі для украінства, ніяк не можемо. Такий Антонович, Житецкий, Лазаревський (вибираємо імена сотрудників „Основи", то б то людей, котрі самі себе заявили украінофілами) не пишуть нічого по украінскому, а все по московському, але ж усе таки наукові праці йіх поясняють і украінску народну мову, украінску історію, народне житє, і всякий Украінець мусить бути йім вдячний, як і тим Украінцям з роду, хоч не украінофілам, як дд. Сумцов, Дашкевич, Лучицкий, або Білорусам, як Н. Петров і Малишевский, Великорусам, як д. Буданов, Вікторов і др. котрі працюють над украінскими сюжетами і редакціям „Кіевской Старины", „Этнографическаго ОбозрЪнія" і т. и. котрі дають місце таким працям. Нехай се все „общеруси", по галицко-народовецкій мірці, але все таки найзавзятший украінский автономіст, коли він тілько освічений чоловік і розуміє ціну науки, мусить шанувати працю тих людей. Коли ж він не вдовільняєся московскою мовою йіх, то єму остався тілько одно: працювати, як і ті люде, тілько на украінскій мові. (Те, що б „украінофіли" не признавали украінскоі літератури для простого народу, навіть нема, що говорити. Може й справді д. Вартовий бачив де такого дурака, так дуракам закон не писаний!)

Тілько ж д. Вартовому видимо страшно немилі украінскі радикали. Він йім закида зневагу до націоналізму, легковаженє украінскоі мови, котроі б то вони не хотять учитись, те, що вони нічого не роблять і поряд з тим те, що вони пишуть для украінского народу московскі книжки. Не знаємо, які власне особи має на оці д. Вартовий. Може єму й пощастило наскочити на таких власне недоладних радикалів. Тілько ж, коли напр. Вартовий говорить, що украінскі радикали солідарні з „Народом" і нами (д. Вартовий говорить про се досить неприличним тоном, кидаючи нам імена „отамана", „премієра" і т. и.!) то ми вже сорок разів викладали своє рrоfеssiоn de fоі в сій справі. Ми говорили, що ми признаємо національности, як очевидний факт, як результат певних природних і історичних об-ставин житя народнього (хоч иноді ще необсліджених науково і завше перемінних); ми признаємо, що сей факт завше треба мати на оці, при громадскій праці, а надто ми признаємо важність найвиднішоі національноі ознаки, народньоі мови, як способу морального звязку між людьми. Ми признаємо не тілько право живих груп людей, в тім числі й національних, на автономію, а й безмірні користи, які виносять люде від такоі автономіі. Тілько ми не можемо шукати собі провідних думок для громадскоі праці культурноі, політичноі і соціальноі, в почутях і інтересах національних, бо инакше ми б заплутались в усяких субєктівностях, в лісі історичних традіцій і т. д. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдских. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий себе сам виразно противуставля людскости, або космополітізму; ми не признаємо примусових думок і почуть, котрі видаються за національні, ніяких обовязкових історично-національних святощів, а надто ненавистів до других національностів (Д. Вартовий між инчим ганьбить украінских радикалів, що вони забувають моі власні слова, висказані б то „в одному з остатніх моіх творів" і признаваємі галицкими радикалами, то б то, що "розвиток (мас народу) можливий тілько на національному грунті". На самім ділі, я висказував подібну думку завше, починаючи від своіх перших печатних студій по римскій історіі (1863), в котрій я в перше здибався зо справою космополітизму й націоналізму в ту пору, як по слову римского ж поета „заполонена Греція заполонила суворого побідителя" своєю культурою. Починаючи з тих студій, я всякий раз, коли була потреба, казав одно: космополітізм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурноі праці! Я полемізував 30 років проти російских псевдокосмополітів, котрі не признавали украінскоі націоональности, і протів украінских націоналістів, котрі виступаючи проти космополітізму, рвали єдину провідну нитку безпохибного людского поступу і саму підставу новіщого возрождіня національностів і відкривали дорогу до себе для всякого шовінізму, виключности й реакціі. Може бути, що я так незручно писав, що д. Вартовий тілько недавно добачив у мене таку думку?! А зрештою, і за те спасибі !)

Такого ж характеру почасти і докір украінским радикалам, що вони нічого не роблять. В Росіі тепер рідко які оппозіційні елементи що роблять, окрім роботи літературноі, та в остатні часи помочи голодним. По правді кажучи, Украінці всяких напрямків по всякій праці ідуть по заду від Великорусів, і коли б йіх можна було підогнати докорами, то в добрий час! Тілько ж докоряти треба трохи правдивіще, ніж д. Вартовий.

На скілько ми знаємо, украінска праця на украінскій мові тепер у Росіі майже виключно зводиться на поміч галицким виданям, печатане певних творів у Галичині і т. и. Радикали Украінці дещо роблять такого, але справді менше ніж другі украінскі кружки. Тут почасти винна ще мало численність радикалів, а з другого боку більша на око енергія деяких других кружків, — напр. істнованє „Правди" поясняєся чисто випадковими, особистими причинами. Але в усякім разі украінскі радикали дійсно могли б робити більше, — як з другого боку і тим націоналістам украінским, котрі, як д. Вартовий, згоджуються на радикальну програму, можна б проявити ту згоду чим небудь реальним. Праця по радикальній програмі не мусить бути монополією якого небудь кружка! Вона витіка з розуміня певних потреб громадских, і в путніх сторонах, напр. в Англіі, ми бачимо радикалів торійских, вігских, незалежних, — соціалістів христіянских, віль-нодумних і т. д. і т. д. Чому б і в нас не мало бути того ж самого?! Чому ми мусимо зостатись при таких дурницях, як, мовляв: "ти радикал, то й знай свій „Народ", а я украінофіл, то й знаю тілько „Правду" з єі австропольскою Побєдоносцевщиною, хоч я й знаходжу, що „народолюбиві ідеі радикальноі групи такі, що до них буде прихильний усякий народолюбець", як каже д. Вартовий.

З поводу радикалів д. Вартовий зачіна справу, котра близько торкаєся всякоі інтелігентноі людини на Украіні. Він каже: „Кожний хто принесе хоч крихту обмоскаленя у наш нарід (чи словом з уст, чи книжкою) — робить єму шкоду, бо відбиває єго від національного грунту" і т. д. Ми раді б помилитись, але нам видиться, що слова сі треба розуміти так, що всякий, хто дасть Украінцеві московску і в загалі де украінску книжку, той робить єму шкоду.

Не кажучи вже, що люде живуть не одною національностю з єі мовою (инакше напр. французи мусіли б увесь вік плакати, що вони тепер не говорять по гальскому, хоч дійсно вони прийняли не мало лиха, поки нороманились), а станемо на просту точку щоденного житя. Візьмім напр. ідеального украінолюбця і народолюбця де небудь у полтавскому селі, такого, що сам не тілько ширить між народом, а і пише украінскі книжки. Поряд з ним живе письменнний мужик, котрий схоче напр. навчитись з книжки, як ліпше вправляти бжоли, або ліс, рілю і т. д. і просить у мене об тім книжки. Украінскоі книжки такоі нема, а московска (а в Галичині польска) єсть, — так народолюбець єму не дасть єі, такоі книжки, що б він не помосковився, або не сполячився?? Деж тут буде народолюбство? Колись, у 60-ті роки й мені траплялось бачити таких украінофілів, котрі казали, що ніхто не смів давати нашому народові инших книг, окрім украінских і мусить заждати з усякою просвітою народу, аж поки патріоти украінскі не напишуть усяких украінских книг. Потім таких украінофілів щось не стало видно, і вся справа звелась на те, що єдиний спосіб запобігти лиху — се писати як найбільше книг по украінскому, але де конче потреба єсть, то послугуватись і книгами на чужих мовах, як се робиться скрізь на світі, а про шкодливі боки денаціоналізаціі (погорду до своіх і т. и.) говорити при таких нагодах свою думку народові. Тепер така допотопна виключність вилазить у такого народолюбця в печатному слові. Ні, ми воліли б помилитись у розумінню слів д. Вартового! Так можна подумати тим паче, що в своій програмі під конець листів д. Вартовий згоджуєся, що б на Украіні в школах народніх учили і „державноі мови!"

Про четверту групу „новоерців", д. Вартовий не спомина, — про ту, що видумала „угоду" з польскими магнатами-клерікалами, що поставила украінский рух під берло галицких епископів-ультрамонтан, поновила Духинщину й почала навіть єі популярізувати, що повертала надіі Украінців на польских панів навіть в соціальних справах („Правда" про "разверетаніе" лісів і насописк на правім боці Дніпра), вторила польско-панским газетам в справі еміграціі селян-Русинів із Галичини й Буковини, і т. д. Ми знаємо, що актівних членів ся група богато не мала, хоч вона й виголошувала в „Правді" про свою силу, та все таки один час вона напустила туману по украінских кружках досить широко. Тепер фіаско новоі ери в Галичині прибило ту групу, але вона ще не вимерла і ще шкодить, хапаючись за теорію „неутралітету"' Украінців у галицких справах, і ще шкодитиме, вигадавши щось друге. Не вже д. Вартовий не чув про сю групу? Єму ж тим більше треба було відділити єго люблених націоналів-народолюбців від сих новоерців, бо сі „часто-густо" сиплять у своєму органі словами „національно-народній".

Свою програму д. Вартовий почина з того, що „зрікався усяких заходів коло політичноі самостайности украінскоі". Прочитавши таке, я не міґ не спитати себе: за віщо ж д. Вартовий так сердиться на мене за мою полеміку проти украінского сепаратизму? І тепер мушу сказати два слова про сю точку, це так рrо dоmо mеа, як для поясніня справи.

Д. Вартовий навіть просто недобросовістно поступив, коли написав (у 11 нрі „Буковини") таке: „д. Драгоманов нападав на справжній, правдивий украінский націоналізм, звучи єго „сепаратизмом". Я виступав проти певного націоналізму, признаючи національности (див. про те обширно в Чудацких Думках), але ніколи не змішував того націоналізму з сепаратизмом, знаючи, що націоналізм бува й централізаційний, заборчий напр. у Москалів, Поляків, Німців, Французів і т. д. (Інтересно напр. як виступа проти „націоналізму" д. Волод. Соловьов, котрий був навіть членом петербургского Славянскаго Благотворительнаго Общества — див. его „Національный вопросъ въ Россіи"). Під сепаратизмом я розумів, — відповідно до того, як се вживався в усіх літературах, — стремлінє до державноі окремности, котре може проявлятись і без усякоі етнографічно-національноі барви, напр. як було в часи повстаня південних Штатів Північно-Американскоі Спілки, коли власне і пішло в моду слово сепаратизм і коли діло йшло об тім, що б властиво в одній національности зробити дві держави.

Коли я виступав проти розмов про украінский сепаратизм, то власне вказуючи, що се пусті розмови, котрі не мають під собою ніякого грунту. Я й говорив про се навіть не зо взгляду на російску Украіну, де люде прекрасно знають ціну сему сепаратизму, а взглядно до Галичини, де люде в загалі мало знають російско-украінскі справи, де я в часи написаня своіх статей у „Правді" 1873 р. здибувався з людьми, котрі рівняли до Украіни мірку напр. корони св. Степана Угорского (Маgyаr Оrszаg) і де ще недавно „ДЪло" говорило про Кіевске королівство, „Правда" про „цілу австрофільску партію" в російскій Украіні, де навіть в соймових бесідах д. Січинскиіі і др. говорили про можливість Ukrаіnаm соnvеrtеre політично до Австріі, як релігійно до Риму.

Так він напр. резонно радить Украінцям увійти в спілку з людьми тепер недержавних націй Росіі. Думку сю ми не раз висказували за 20 років і навіть пробували реалізувати єі напр. виданєм брошури на мові білорускій, пробою зблизитись з Литвинами, про котру хоч брехливі звістки подали й „Московскія ВЪдомости" і т. д. До такоі спілки може прислужитись загранична пресса, — тепер між инчим і в Америці, де дуже близько одні до одних зійшлись напр. Русини, Поляки і Литвини, з котрих кожда нація має навіть і печатні органи, — але, звісно, треба б, що б ся загранична пресса була підперта голосами із Росіі, а далі працею в самій Росіі. Ми звертаємо увагу на се одномишленників д. Вартового хоч би й з поводу виставки в Чікаго.

Тілько ж і другі недержавні національности в Росіі, виключаючи хиба привислянских Поляків, стоять так, що і в них сепаратизм державний також мало має надій вигоріти, як і на Украіні, так що і йім треба прийняти програму політичноі земскоі автономіі замісць сепаратизму. До того така автономія навряд вигорить у Росіі без підпори самих Великорусів. Я мав пригоду говорити про се не раз, і вважаю за дуже щасливий випадок, що у Великорусів, при всіх централістичних звичаях, котрі виробила в них історія, — як у многих друґих народів Европи, склавших великі держави, — все таки єсть великі сімпатіі до адміністратівноі децентралізаціі і земскоі автономіі. Яка тому причина, чи дуже вже велика ширина Росіі, чи явна дурость російскоі бюрократіі, але по правді треба сказати, що в великорускій громаді далеко більше прихильности до децентралізаціі, ніж напр. у французкій.

В російскій печаті єсть органи, котрі більше мають права на имя ліберальних, і по правді кажучи, Украінці всего менше мають права жалітись на йіх неприхильність. Ми не приводимо фактів, сподіваючись, що по крайній мірі в Росіі, та й у Галичині чимало йіх звісно тим, хто слідів за російскими місячниками, і що всякий навіть народовець у Галичині читав недавно в „Зорі" хоч би й про те, що одна великоруска народницка фірма прийма на себе видавництво і ширенє і украінских книжок, що недавно в Галичині було напечатано об тім, що образ Шевченка виставлено в московскому історичному музею, як образ всеросійскоі знаменитости і т д. Перед такими фактами ніяк не можна признати тактовним те, що деякі наші патріоти трохи не всю свою працю зводять на те, що підхоплюють яке небудь слівце, або навіть промовчуванє в російскій печаті, що б зараз же возвістити urbi еt оrbi, які Великоруси неприхильні до Украінців (Недавно "Правда" вшпигнула „журнал Стасюлевича і Пипіна" за те, що він ні словом не згадав про голод в Кієвщині і на Поділю, — коли ВЪстникъ Европы зовсім і не думав оглядати голоду по всім губерніям Росіі, а мав дати тілько загальну картину і коли тут винні (коли вже хто винен) самі Кіяне й Подоляне, що не подали в столичну печать таких дописів, які зробили за своі краі гр. Бобринский, Л. Толстой, Корнилов і т. и. І сей докір зроблено в тому самому числі, де напечатано ювилейний панегірик одному сотруднику, про котрого говориться між инчим, що не було „ні одного поступового видавництва, в Росіі, котрого б ювилят не запомогав своіми многоцінними працями про безталанну неньку-Украіну" і т. д.! Ну, хиба се не дитинство?! Тим часом ліберальні виданя в Росіі так наівно вірують в дружбу до себе украінских і галицких націоналістів і в йіх лібералізм, що напр. той же „ВЪстникъ Европы" напечатав у себе допись в похвалу галицких народовців і між ними навіть єпископа ІІелеша!).

Поряд з такою безтактовностю украінских націоналів барви д. Вартового стоіть те, що вони не показують ні недержавним націям, ні Великорусам реальних точок для спільности, то б то свого власне політичного, державно-адміністратівного ідеалу. Через сю точку д. Вартовий перескочив так мов би то єі і не було на світі.

Ми цілком розуміємо, що тепер у Росіі у многих може розвитись наикрайніщий пессімізм. Але ж думаємо, що власне історичні досліди й порівнаня можуть побороти той пессімізм, з котрим жити актівно не можна. На лихо, в Росіі знатє історіі, а надто новіщих часів, далеко не цвіте, а окрім того навіть у школах Росіяне навчаються якось виділяти Росію від усего світа. Тим часом і тепер Росія пережила тілько пору, котрій подібні переживали і другі народи Европи і з котрих вони вийшли, між инчим дякуючи ідеалізму своєі інтелігенціі, иноді навіть оптімістичному. Не раз бувало в історіі Европи, що найгірші часи апатіі громадскоі, реакціі були власне перед часами акціі, поступу: А и денегъ нЪту — передъ деньгами! як говориться в великорускій пісні. Не так давно сама Росія пережила сумну добу часів Николая І, а надто після 1848 р. Доба та безспорно була гірша, більше безнадійна, ніж теперішня, бо тоді Росія була більше відрізана від Европи, ніж тепер, тай у самій Европі панувала реакція, а найблизчі до Росіі уряди Пруский і Австрійский були не дуже ліпші від російского. І все таки після севастопольскоі війни наступила на кілька часу в Росіі доба поступу, в котру щось було зроблено, дякуючи тому, що в попередню добу інтелігенція хоч де що собі вияснила з політичного ідеалу: волю крепаків, печаті, земство, публичні суди і т. и.

Тепер реакція багато зламала із того, але де що зосталось. Теперішньоі печаті і університетскоі науки в Росіі не можна і з далека рівняти до николаєвских. Тепер і з гидкого „Нового Времени", людина, в тім числі і робітник, а иноді і селянин, котрий загляне в трактир, або везе пошту, може довідатись про те, що дієся на вільніщому світі. Число людей з гімназічною і вищою освітою безмірно збільшилось. Ми ніяк не можемо собі уявити, що б із тих людей ті, хто має які ідеали, в тім числі й автономно-украінскі, не могли зовсім йіх пропагувати хоч би між своіми приятелями, родичами, сусідами, навіть між мужиками. Особисто я напр. ніколи „не ходив у народ", бо моя робота вдержувала мене в великому місці, в кабінеті. В селі бував я рідко, як гість і, звісно, панич або пан. Але в мене були добрі знаємі і серед мужиків, колишніх наших крепаків, котрі знали, що я лихого не роблю (учиться, а потім учителює, мовляв) і готовий послужити йім, чим умію: лист прочитати, відповідь написати, „бумагу" до уряду, сказати слівце чиновникові, попові, навіть хініну дати проти трясці і т. и. Сусіди-мужики охоче розмовляли зі мною, і мені траплялось говорити йім і про державні справи і виясняти йім і що таке констітуція (хоч і без сего слова) і що було доброго в нашій козаччині, котру все таки наші селяне, а надто на лівім боці Дніпра і в Новоросіі памятають, і чому ліпше б було, як би всякі книжки писались по нашому, украінскому, і чому я пишу новобранцеві, або заробітчанину на лист, писаний московско-писарским штилем, відповідь від батька, матері, брата его — по нашому, по украінскому, і т. д. І ніхто на мене з мужиків не доніс. Не кажу про родичів і сусід з більше освічених, з котрими лекше розмовитись про всякі громадскі справи, в тім числі й політичні.

І при такій малій розвазі над економічним житєм, д. Вартовий далі говорить, що націонали народолюбці мусять поставити „насамперед народній добробут (економичний), котрий, по єго словам, попереду стоіть і в радикалів*). [*) Не буду говорити за всіх радикалів, але позаяк се вже не перший д. Вартовий говорить таке, то я мушу по крайній мірі за себе сказати, що, вважаючи людский організм за річ дуже складну і будучи єретиком проти всіх ортодоксій, в тім числі й соціалістичноі (або ліпше німецкоі соціал-демократичноі) я ніяких громадских інтересів, ні культурних, ні політичних, ні економічних, не становлю на перед, а всі нарівні — всі вкупі!]Добробут той д. Вартовий хоче підняти „в межах від россійського уряду дозволених"—сільско-господарчими школами (не каже: приватними, чи урядовими або земскими?), позичковими касами, крамницями для доброго й дешевого продажу потрібних селянинові продуктів. Чи треба говорити, що ся програма смирніща для наших часів, ніж оффіціальна програма кн. Н. Репніна для 1819 р.? Далі що сказати про крамниці і т. и. коли вже й украінска „житниця Росіі" не має чим заплатити податки, а навіть і що йісти? Недавно доказано було цифрами, що гроші, котрі ще хлібороби мають у Росіі за хліб, як він де уродить, дістають вони лишень через те, що сами не дойідають того, що потрібно людині і що йідять люде в найгірше впорядкованих державах Европи, окрім Галичини!