ВІД АВТОРА

Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він завжди був противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких звязків із німцями, а навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, та як то він чудом пережив роки німецької окупації....

Кость Паньківський.

Сьогодні нікого не здивуєш тим, як вулицями Львова та інших міст Галичини (та навіть і Києва!) дефілюють учасники "визвольних змагань" в бандерівських одностроях, марширують молодики із смолоскипами та з хижим блиском в очах (поки-що без зброї), як горять кострища книг на площах, а на громадських зібраннях ті ж бойовики з оскаженілим азартом шарпають і б'ють дідусів і бабусь, ветеранів Вітчизняної війни. І нічого дивного, що в такій анархо-розхристаній обстановці новоявлені "демократи", так звані "національно свідомі," чи відверті шанувальники й послідовники бандерівщини, відроджують старі, пошматовані часом міфи: і заяложену концепцію "галицького п'ємонтизму", і сумнівні за своєю суттю традиції, і тоталітарну ОУН (Організацію українських націоналістів) з її антинародною ідеологією і кривавою практикою, і все-все, що було так осоружне людям доброї волі в цьому багатостраждальному краї в часи австрійського цісаря, польської санації та в тіні фашистської павучої статистики. І ті "патріоти" все це називають "національним відродженням"!

Мало того, виховані чужими штудієнратами і культуртрегерами, націоналісти з Галичини тепер прагнуть стати наставниками і носіями культури для українців усієї України. Галицький фундаменталізм стає виключно войовничою ідеологією новітніх інтегральних націоналістів, його хочуть нав'язати як зразок трудящим всієї України, і примусити їх виконувати його догмати.

Я не випадково поставив епіграфом до цієї книги слова К. Паньківського. По-перше, вони відображають політичну, морально-психологічну суть, характер подій та явищ минулої війни та її наслідків. По-друге, К. Паньківський - не рядовий свідок, а особа неординарна в "українських справах" часів минулої війни. Він був заступником В. Кубійовича в УЦК (Українському центральному комітеті), створеному гітлерівцями в 1940 році в генерал-губернаторстві із середовища українських ландскнехтів і кондот'єрів, потім головою УКК (Українського крайового комітету) як філіалу УЦК у Львові, і, нарешті - членом бандерівського "уряду" Я. Стецька, проголошеного 30 червня 1941 року.

По-третє, вони відображають настрої і тенденцію минулих і нинішніх "національно свідомих".

Справа в тому, що поширилось учора, і продовжує ширитись сьогодні, істеричне шумувиння про те, що націоналістичний рух 40-х років в Західній Україні був ніби-то "національно-визвольною боротьбою" українського народу, та що ОУН - УПА завжди опиралась на "власні сили", а в роки минулої війни націоналісти з ОУН вели війну "на два фронти" - "проти більшовиків і фашистів". Тому-то, не питаючи думки народу України, нинішні поборники інтегрального (всеохоплюючого) націоналізму не тільки реанімують колишні націоналістичні організації типу ОУН, але й творять численні нові організації й угропування під вивіскою націонал-демократiї, вихваляють творця українського войовничого націоналізму Д. Донцова, віддають шану колишнім бойовикам ОУН - УПА як національним героям, споруджують пам'ятники Коновальцю, Бандері та їх поплічникам, есесівцям 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина",вимагають державних пенсій і немалих компенасацій від "демократичної" влади (а отже народу), забувши про свої незліченні злочинства проти того ж народу.

Дикунські парадокси! В умовах всеохоплюючого катарсису, очищення і прагнення до гуманізації суспільного життя одні стараються назавжди відмовитися від усього злочинного життя, а інші - все злочинне, що було в минулому, реанімують і відроджують, проголошують гідним подиву. З одного боку, жертви засуджують і проклинають катів, з другого - кати оголошують себе жертвами і вимагають милосердя у жертв.

Нинішні "національно свідомі" від націонал-демократів до націонал-фашистів в Галичині (і не тільки в цьому краї) прагнуть не лише створити націоналістичну еліту, яка б запанувала над усім життям України, але й націоналістичну диктатуру типу Муссоліні й Гітлера, яку б очолила ця націоналістична еліта. Про таку диктатуру над власним народом вони сьогодні заявляють відкрито. Все це відбувається при всебічному потуранні місцевих, так званих "демократичних", властей.

30 червня 1990 року у Львові на площі Ринок відбулося "віче громадян Львова" з приводу "проголошення" українськими націоналістами 30 червня 1941 року "самостійної" України. На "вічі" "національно свідомих" у виступі одного з керівників СНУМу (Спілки націоналістичної української молоді), а тепер УНА - УНСО (Української національної асамблеї - Української націоналістичної самооборони), О. Вітовича прозвучали такі слова: "Ті ідеї, за які боровся Степан Бандера, актуальні й сьогодні. Це ідеї націоналістичності революційного руху на Україні. Ми, молода генерація націоналістів, беремо сьогодні ці ідеї знову на озброєння".

А далі учасники "віча" почули від того ж Вітовича таку пересторогу: ".. .завтра стануть нові полки і батальони членів ОУН, які поведуть націю до перемоги. Навіть якщо ця перемога буде окуплена кров'ю. Нація понад усе! Україна понад усе! То ж, слава Україні, слава безсмертним ідеям української націоналістичної революції, українському націоналізму! Слава Степану Бандері!"

Тут, як бачимо, опріч перефразованого расистського заклику нацистів "Deutschland uber alles!" ("Німеччина понад усе!"), є прямий заклик майбутніх батальонів і полків відродженої бандерівської ОУН здобувати перемогу, хай навіть "окуплену кров'ю".

Такі заяви не поодинокі. Шанувальники Бандери і бандерівщини подають голоси все частіше. 26 травня 1991 року на мітингу, присвяченому відкриттю пам'ятника воякам дивізії СС "Галичина" в селі Ясенові Бродівського району на Львівщині, прозвучав виступ депутата обласної Ради, голови Дрогобицького бойовика, а нині члена УНП (Української націоналістичної партії) Мирослава Глубіша. В ньому, зокрема, є такі слова: "Не буде зброї - не буде демократії!.. Недалеко відійшли ти часи, коли повстанська куля косила більшовицьку наволоч. Як треба буде, вона знову буде косити! Пощади вам тут не буде!"

Коментарі тут зайві. Однак варто привести доволі передбачливі слова С.Бандери:

"З минулого досвіду тільки тоді може нарід витягнути належні висновки на майбутнє, коли це минуле висвітлене в найважливіших, історичних моментах, а не закрите туманом мовчанки і неправди. По-друге, все це дуже недавнє минуле, тому й у сучасному живуть і діють ті самі мотори, ті самі сили, напрямки і концепції, які тоді діяли. І в найближчому майбутньому далі будуть діяти ті з них, які залишаються. Отже, роз'яснення вчорашнього служить роз'ясненню сьогоднішнього, і кидає жмутки світла на зародки вчорашніх подій в українському політичному житті".

Такі застереження, звичайно, мають сенс. Кинемо і ми "жмутки світла" на період минулої війни, на ті драматичні і трагічні дні німецько-фашистської окупації, які пережив наш народ. Рани цієї війни ще й досі кровоточать.

Тому і не дивно, що в нинішній доволі драматичний період постають численні питання, які хвилюють багатьох людей: яким був і є український войовничий націоналізм? Хто був його творцем? Якими були взаємостосунки українських націоналістів з гітлерівцями? Якими були батальони "Нахтігаль" і "Роланд"? Чи справді "Акт 30 червня 1941 року" був і є "національною подією"? Якою була дивізія СС "Галичина" -"національною" чи фашистською? Проти кого воювала Українська повстанська армія (УПА) в роки війни та в повоєнний період? Ці та подібні питання, по суті, зводяться до узагальнення: з ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни?

Відповіді на це дуже важливе питання і подані у цій книзі. Звичайно, весь його багатогранний спектр просто неможливо охопити. Автор призначав матеріали даної книги для публікацій в газеті як відповіді на численні запитання читачів. Частково ці матеріали надруковані в незалежній газеті "Вільна Україна" у Львові і вже отримали немалий резонанс серед громадськості.

І ще одне застереження до читача. Може здатися, що в книзі надмірне цитування документів і літературних джерел. Вважаємо, що така манера є обов'язковою і надзвичайно необхідною, бо ж на поставлені читачами запитання відповідають націоналістичні документи і націоналістичні автори, а не автор цієї книги. І ще одне немаловажне: матеріали книги подаються так, щоб кожний читач долучився до відповіді на поставлене в заголовку питання.

ЧИ БУВ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ФАШИЗМОМ

Трактування діяльності ОУН - УПА націоналістичними авторами

Я, звичайно, маю свою усталену позицію історика і багаторічного дослідника історії України часів Другої світової війни та повоєнного періоду. Але вважаю, что цю позицію нема потреби визначати, а тим більше нав'язувати читачеві. На численні поставлені питання найкращі відповіді можуть дати документальні аргументи і факти, а читач сам розбереться в суті. Разом з тим однозначно вважаю, що всебічно і змістовно відповісти на них можна, перш за все, розглянувши найсуттєвіше із них: чи був український, так званий інтегральний, націоналізм фашизмом?

На це надто визначальне питання відповідають самі ж націоналистічні автори - різні "історики", "історіософи", "біографи" ОУН-УПА, які претендують на істину в останній інстанції. Наведемо кілька фактів, не коментуючи та не інтерпретуючи їх, а лише уточнюючи чи пояснюючи окремі малозрозумілі місця у тексті.

Ще напередодні війни провідна газета Організації українських націоналістів (ОУН) "Наш клич" досить чітко визначила напрям своїх політичних дій: "Це - суспільно-політичний рух, який існує сьогодні в усьому світі. В одній країні він виявляється як фашизм, в іншій - як гітлеризм, у нас - просто як націоналізм." ("Наш клич". 1938. 9 липня.)

Газета націонал-клерикалів в Галичині "Мета", нещодавно відновлена у Львові, недвозначно заявляла про мету українських войовничих націоналістів: "Український націоналізм мусить бути підготовлений до всяких засобів боротьби з комунізмом, не виключаючи масової фізичної екстермінації (винищення), хоч би й жертвою мільонів людських екзистенцій (існувань)." ("Мета". 1932. 17 квітня.)

Додамо до цього два цікавих застереження авторів-неукраїнців. Один із найавторитетніших у середовищі українських націоналістів-дослідників минулого, автор відомої книжки "Український націоналізм", американський "радянолог" й "українолог" Д. Армстронг констатує, що ОУН виникла з "терористичних напівфашистських організацій" - УВО (Української військової організації) і Союзу української націоналістичноннї молоді під керівництвом Д.Донцова.[1]

Французький публіцист та історик Аллен Герен характеризує ОУН як організацію "пронімецької і профашистської орієнтеції", яка в міру зростання стала "фашистською організацією" не тільки політично, але й ідейно.[ 2]

А тепер звернемося до синтезуючих застережень. Колишній офіцер спеціаль-батальону Абверу "Нахтігаль" ("Соловей"), а нині політолог, Прокоп пише: "...У 1930-х роках націоналістичний табір пішов... ще далі,

точніше від авторитаризму і критики демократії до ідеологічного конформізму та намагання не тільки здобувати впливи в суспільстві... Це були вже риси т.зв. всеосяжносте, інтегральности чи, як пізніше цю течію названо в соціологічній і політично-науковій літературі - тоталітаризму. Цю філософію сприйняла не тільки ОУН, але також і легальна формація націоналістичного руху, що діяла в західних областях під польською окупацією, а саме фронт національної єдності під керівництвом Дмитра Палїєва."[ 3]

Тут треба дещо уточнити. Фронт національної єдності (ФНЄ) у 30-ті роки - це невелика легальна організація, яка відкрито проповідувала фашизм і будувалася за зразками гітлерівських загонів штурмовиків. Д. Паліїв як фюрер ФНЄ став пізніше офіцером есесівської дивізії "Галичина", був радником її командування, i загинув у боях під Бродами влітку 1944 року.

Далі М. Прокоп зауважує, що всі "українські" (тобто націоналістичні) партії та організації "чекали на війну", як на нагоду "для розгорнення боротьби за незалежність. А оскільки єдиною... силою, яка прагнула до зміни "статус кво", і мала для цього засоби, сили, була Німеччина, то на неї розраховували всі українські (читай: націоналістичні - В. М.) політичні групи...". [4] В "Енциклопедії' українознавства" (яка, до речі, нещодавно перевидана у Львові, і яку редагував і видавав В. Кубійович - керівник УЦК (Українського центрального комітету) в часи німецько-фашистської окупації Галичини, а затим видавець багатьох "наукових" праць націоналістів за кордоном) відомий історіософ І. Лисяк-Рудницький визначив зміст терміну "український націоналізм" так: "Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так в німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румуньска "Залізна гвардія", словацькі глінківці, польська ОНР (Обуз народово-радикальни).[ 5] І далі:

"Український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху... Символічне значення мало запозичення українськими націоналістами деяких параферналій руху (напр., форми привіту)". Тут автор має на увазі запозичення націоналістами у гітлерівців вигуків "Слава Україні!", "Слава Бандері!" з викиданням наперед правої руки. Правда, І. Лисяк-Рудницький не зазначає, що ОУН бандерівців перейняла у гітлерівців і кольори (червоно-чорний) свого партійного стягу. І там же:

"Хоч часом в українського націоналізму була орієнтація на власні сили, однак у своїй зовнішній політичній концепції він поклався на союз з Німеччиною. Певні кола з райху підтримували ці сподівання і розрахунки..." Посилаючись на вищезазначені міркування І. Лисяка-Рудницького, відомий в діаспорі історик О. Субтельний дещо скромніше зазначає: "Український інтегральний націоналізм цілком очевидно містив елементи фашизму й тоталітаризму". [6] Така позиція, як бачимо, влаштовує нинішніх націоналістів, бо вони настирливо рекомендують (а в Галичині насильно нав'язують) цю книгу О. Субтельного у школах і вузах як основний підручник з історіїУкраїни.

У своїй праці "Напрями української політичної думки" вже згадуваний

І. Лисяк-Рудницький відвертіше зазначав: "У процесі свого природного зростання український інтегральний націоналізм, безсумнівно, брав собі за зразок сучасні йому фашистські рухи і режими на Заході..."

І тут же: "Інтегральні націоналісти, усвідомлюючи свою ідеологічну спорідненість із західним фашизмом, мали змогу отримати політичний виграш на прагенні до міжнародних змін, дуже поширеному в українському суспільстві".[7]

Свої міркування про український інтегральний націоналізм як різновид фашизму І. Лисяк-Рудницький завершив так:

"Для небайдужих спостерігачів, навіть для тих, хто сам брав участь у цьому русі, стало з часом очевидним, що український інтегральний націоналізм має серйозну внутрішню хворобу. Це призвело до притуплення морального відчуття, що виявилося у застосуванні фізичного і морального терору проти українських політичних опонентів. Волюнтаристський характер націоналістичної ідеології, опора на "міф", а не на знання завадили відчути реальність об'єктивно, а отже зробити раціональні і відповідальні висновки. Хоча інтегральний націоналізм підніс войовничість і життєздатність українського народу в часи воєнних потрясінь, він разом з тим знизив рівень його громадянської зрілості... Роки Другої світової війни принесли заразом апогей і кризу інтегрального націоналізму". [8]

На жаль, об'єктивний в цілому дослідник І. Лисяк-Рудницький піддався невластивим таким людям емоціям. Інтегральний націоналізм сьогодні не тільки реанімували, але й плодиться він не тільки в Галичині.

Хто був творцем "інтегрального" націоналізму фашистського типу

Його витворив Дмитро Донцов (Шелкопьоров), син херсонського землевласника і торговця хлібом, росіянин за походженням та водночас ідеолог українського войовничого націоналізму.

Мітька Шелкопьоров так був перейнятий ворожістю до Росії та росіян, що надовго заразив галицьких націоналів, хоч для цього в Галичині не було особливих підстав. І водночас "москаль" Шелкопьоров став речником українського націоналізму і шовінізму, так божевільно пройнятого русофобством. Чи не парадокс?

Інтегральний ("всеохоплюючий", "всеосяжний", або частіше - чинний) націоналізм насправді не був творінням самого Донцова. Взагалі все, що було в його працях було запозичене, а, вірніше, змавповане, списане з зарубіжних авторів - Шопенгауера, Ніцше, Барреса, Гюйо, Сореля, Морраса, Бергсона, Шпенглера та багатьох інших. Справжнім творцем ідеології інтегрального націоналізму у Франції був Шарль Моррас, виходець із Прованса, однієї з відсталих провінцій (що і спонукало Донцова так часто вживати термін "провансальство" з поваги до свого ідейного метра - в українській мові не знайшов відповідного слова).

Вже в 1923 році в статті "Чи ми фашисти?" Д. Донцов беззастережно заявляв, що той "політичний і морально-психологічний дух", яким дихають такі, як він, є незаперечно фашизмом. Стаття вийша в тому ж "Літературно-науковому віснику", який за протекцією провідника УВО (Української військової організації), а затим ОУН, Євгена Коновальця був переданий

в руки Донцова. Згодом він розвиває свої погляди (запозичені з фашизму і нацизму) в книзі" Націоналізм " (1926 р.). А в 1935 році Донцов тлумачив уже фашизм, як "щось своє": "Ви і ваші приятелі, - відповідав він своїм численним опонентам, - завжди звинувачували мене в наслідуванні фашизму й гітлєризму. Ну то читай пресу фашистську, читай же пресу римську, берлінську, пресу "франсистів", або "огневиків" в Парижі (тут Донцов нагадує про фашистів у Франції, зокрема про "Вогнистий хрест" полковника де ля Рока - В.М.). Там велика проблема нашої доби уймається якраз так, як уймаю її я".

Аналізуючи поведінку Донцова того часу, вже згадуваний американський політолог Д. Армстронг писав у статті "Колабораціонізм у Другій світовій війні": "Донцов... є людиною надзвичайно складного інтелектуального походження. Східний українець за місцем народження, він сильно захоплювався марксизмом перед Першою світовою війною. Цілком можливо (хоч він різко викривав російське народництво), що Донцов був під впливом конспіраторського зразка "Народної волі". Під кінець 20-х років, однак, Донцов відкинув всі "ідеї дев'ятнадцятого століття" і почав славити дивну концепцію "героїв", включно з Ніцше, Бергсоном, Сорелем, Кіплінгом, Кічінером і Рузвельтом. Головну інтелектуальну інспірацію в тому періоді Донцов черпав із Моріса Барра та з Шарля Морра." (Так англійською мовою читаються Моріс Баррес і Шарль Моррас - В. М.). [9]

Надаючи українському націоналізму рис агресивності, волі до влади, елітаризму, "творчого" насильства і т. п., Донцов вже після видання своєї книги "Націоналізм" уточнював: "Націоналізм - се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консумента над продуцентом, інтереси одиниці над загалом, кляси над нацією, інтереси робітничих синдикатів, що об'єднують два чи три мільйони, над інтерсами сорока чи п'ятдесят мільйонової нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм - се бунт проти ідеології затомізування і розпорошення суспільності; бунт в ім'я старих і вічних правд - праці, дисципліни, культу предків, власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації. Як такий, націоналічний рух виказує, річ природна, багато спільних рис - в Фінландії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Еспанії, у Франції, в Австрії.:. Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціялістичних чи просто імперіялістичних в однаковій мірі)".[ 10] Тут Донцов трактував націоналізм (звичайно ж, український), як бачимо, в абсолютно фашистському розумінні.

Біограф Донцова М. Сосновський в книзі "Дмитро Донцов: політичний портрет" не випадково зазначає: "Сучасні дослідники фашистського феномену 20 - 30-х однозгідно підкреслюють характеристичні прикмети фашистської ідеології, які в основному збігаються з засадами "чинного націоналізму" Донцова: антиматеріалізм, авторитаризм, етатизм, інтегралізм, скрайній етноцентритизм, агресивність в зовнішній політиці, расизм, романтичний антиінтелектуалізм, засада, що ціль освячує засоби. Ці дослідження теж вказують на схожості між фашистськими рухами, коли мова йде про державні інституції чи про внутрішню політику будь-якого фашистського авторитарного руху:

сновидна демократія, розгром добровільних громадських і політичних груп, товариств, партій і заміна їх "корпоративною" організацією, пбліційний режим, економічний прагматизм (економія підпорядкована політичним цілям), провідницька стистема з "дуче", "фюрером", "вождем", "провідником", однопартійна система й заборона діяння інших політичних партій поза фашистською".[11] Сосновський, як бачимо, повністю погоджується з тим, в чому звинувачують Донцова противники того ж Донцова.

Донцов був закоханний в Беніто Муссоліні, дуче італійських фашистів. В передмові до брошури про Муссоліні він писав: "В наші часи, просякнуті отруйним запахом прогнилого соціялістично-ліберального світа, він (Муссоліні) був перший, хто тому світові завдав рішучий удар... своїм чином очистив він народ від розкладаючих сил, інтернаціональності і рідної колтунерії. А Італію з країни-провінції зробив нацією, без якої не сміє нічого важного статися на нашім континенті, а подекуди й поза ним. Проти сил, з якими боровся фашизм, вів пропаганду "Вісник" і "Літературно-науковий вісник" від 1922 р. спочатку серед повного незрозуміння нових ідей нашою суспільністю. Тому якраз "Книгозбірня Вісника" вважає за свій обов'язок дати читачам сильветку людини, яка тріумфом своїм і свого діла здвигнула нові дороговкази для збаламучених конаючим XIX віком народів".[12]

Тут же Донцов хвалиться тим, що за його ініціативою, при його участі та за його кошти, видана так звана "Книгозбірня Вістнйка" - серія брошурок, в яких пропагувались "фюрери" європейського фашизму: М. Островерха - "Муссоліні: людина і чин", М. Макіявель - "Володар", Р. Єндик - "А. Гітлер", Л. Мосендз - "Штайн: ідея і характер", В. Темляк - "Вогнистий хрест: полковник ля Рок", М. Антонович- "Маршал Вперед (Блюхер)", Р. Керч - "Франко - вождь еспенців", Д. Варнак (Донцов) -"О'Коннель", Д. Варнак (Донцов) - "Кардинал Мерсіє", Д. Донцов -"Партія чи орден" та інші. Брошурки залежувалися на полицях книгарень, однак, войовничі націоналісти читали їх з захопленням.

Далі М. Сосновський зауважує: "Захоплений їхньою (тобто фашистською - В.М.) зовнішньою силою, яка йому завжди імпонувала.., Донцов у жодному із своїх творів, у жодній статті не зробив спроби вглянути глибше в ці рухи, заглянути за їхні "фасади" й "куліси", познайомитися з їхньою мораллю, з їхнім характером.

У доволі широко знайомій націоналістам брошурі "Де шукати наших історичних традицій" Донцов заявляв, що люди типу Муссоліні - "люди одного світогляду, однієї психіки...", якою є і "наша психіка". [13]

Ця заява, звичайно, не потребує роз'яснень, бо, як відомо, люди одного психологічного складу, однієї ментальності думають і діють однаково.

Однак, все це не зупиняє, а, навпаки, надихає на "вищі ідеали" нинішніх шанувальників інтегрального націоналізму Донцова, тобто українського фашизму. Вони, всупереч Конституції незалежної України, всупереч рішенням Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочцнцями гітлерівської Німеччини, який засудив фашизм, як "злочин проти людства", пропагують сьогодні ідеї Донцова, ідеї "інтегрального" націоналізму, що був звичайним різновидом фашизму.

Диву даєшся! Хіба є десь в Європі пам'ятники фашистам, вулиці і площі імені Геббельса, Розенберга, Гітлера, Муссоліні, Морраса чи

Франко? Нема. А у Львові є і "Клуб імені Д. Донцова", і вулиця імені Донцова, і тривають в середовищі новітніх націоналістів традиції Донцова. Одним словом, сьогодні в націоналістичній Галичині донцовщина яскраво процвітає.

Як в 30 -ті роки реагували на інтегральний націоналізм Д. Донцова

Як приклад, з цього приводу наведемо відповідні місця із книги М. Конрада "Націоналізм і католицизм", виданої у Львові в 1934 р.

Микола Конрад (1876-1941) - священик, професор історії філософії й соціології Греко-католицької богословської академії у Львові, автор кількох книг, яких важко назвати богословськими. Однією з них є невелика книжка "Націоналізм і католицизм". В ній позиція автора значно відрізняється від писань багатьох клерикалів у Галичині. Та й не тільки в Галичині. Однак та позиція аж ніяк не відрізнялася від офіційної (апостольсько-ватиканської) точки зору. Справа в тому, що греко-католицька (уніатська) церква все тісніше входила в орбіту політичного католицизму, і М. Конрад був одним із чільних виразників його доктрини в Галичині. Правда, в книгу він вніс чимало своїх пристрастей та емоцій, які в офіційні релігійні писання вносити не дозволялось.

Конрад в книзі "Націоналізм і католицизм"[14] якраз переважну більшість матеріалів присвячує розгляду суті інтегрального націоналізму Донцова, називаючи його "модерним націоналізмом". Власне, позиція Донцова повністю імпонувала цьому священику-богослову якраз "за правильне розуміння націоналізму". Конрад, звичайно, мав на увазі ту інтегральність (всеосяжність ідей і дій), волю до влади, "творче" насильство, нетерпимість до політичних противників та інші вагомі компоненти, що були у Донцова.

Чим саме полюбився М. Конраду той інтегральний ("модерний") націоналізм?

"В Європі, - пише він, - всюди замітні націоналістичні рухи, а саме: французький, італійський, німецький, ляпівський у Фінляндії, мослівський в Англії, прещівський в Португалії, український у нас. Всі вони мають дещо спільного, а кромі того ще свої специфічні риси".

Далі Конрад з величезним захопленням, але досить коротко, знайомить читачів з французьким, італійським, німецьким та іншими фашизмами:

"Французький націоналістичний рух повстав з монархічної організації "Аксіон Франсез" (" Аксьон Франсез" - В. М.) під проводом Леоне Доде в Карла Морра (вірно: Шарля Морраса - В.М.). Він створив містику традиції і культ романської раси й генія...";

"Італійський фашизм створив ідею всевладної держави", де держава - найвища цінність. Початком дії став активний рух групи "політичних інтервентистів", які вчинили похід на Рим і згодом захопили владу. "Рух повстав як реакція проти безладдя, яке наступило після світової війни і зросту симпатій до комунізму", бо в Італії склалася ситуація, коли "на кожному закруті вулиць лунала пісня червоного Інтернаціоналу";

"В Польщі замітний націоналістичний фермент як рух "Молодих Стронніцтва Народовего".

До таких націоналістів фашистського типу М. Конрад відносить і "український модерний націоналізм", тобто інтегральний націоналізм

Донцова. Цей націоналізм в 1920 р. "найшов перший свій організаційний вияв в т. зв. "Партії національної роботи" з ідеологічним своїм органом під заголовком "Заграва". У 1925 р. цей рух перейшов до рядів студентської молоді і завзято боровся з комуністичними організіями, що були взяли верх між українським студенством. По завзятих боротьбах націоналісти взяли верх і підпали під духовний вплив Донцова".

Далі Конрад зазначає, що "модерний націоналізм" ще не має "одностайної, закінченої доктрини", але продовжує формуватися під впливом відомого німецького філософа Ф. Ніцше:"... Найбільший вплив на оформлення націоналістичної модерної ментальносте Європи має безперечно філософія Ніцша. Ніхто не зрозуміє наставления, кольориту думання та ідеології модерного націоналізму, хто не знає ніцшеанського світогляду".

Після такого присоромлення недолугих із середовища галицьких націоналістів священик М. Конрад з захопленнями знайомить читача з "філософією Ніцше", відзначаючи його крайній індивідуалізм, волюнтаризм ("гін до сили", "воля до влади", "жити інстинктами, афектами, проявами волі"), аморальність (в етиці - аморалізм, "мораль панів", націоналістичної еліти, якій "все дозволено", а добро, доброта - це слабосилість), антидемократизм (демократія - ворог людини). Ніцше - це "вияв сліпої сили без світла думки, стихійна гра сил, демонічний екстаз й оргії".

Спеціальний підрозділ Конрад присвячує "донцівському націоналізму". Тут священику, професору богослов'я імпонують: донцовський "героїзм абсурду"; "головною понукою наших діянь є наші інстинкти, пристрасті, афекти"; "головним двигуном націоналістичного руху має бути сліпа активність". Автор досить чітко пізнав головну суть та ідею "націоналізму Донцова": "Чин до чину, хоч би це був огонь, землетрус, чи страшний суд, хоч би він окупався сльозами і кров'ю мільйонів". (Виділено мною - В.М.). Тобто: боротьба для боротьби і те "хижацтво", яке проводить націоналістична еліта, повинно стати "насиллям, безоглядним терором", бо "ножем і кров'ю" треба накинути свою волю масам. От вам і біблійне "Не убий!" із уст священика і професора богослов'я!

Наприкінці М. Конрад визначає: "Націоналістична ментальність Донцова сперта на філософії Ніцша".

Читаючи все це, мурашки повзуть по тілі. Коли ж подумаєш, що все це писав слуга Божий, то хочеться неодмінно продовжити цитування його "писань" - хай прочитають нинішні читачі!

Чи підтримувала греко-католицька церква войовничий націоналізм

М. Конрад подає питання так: "Як ставиться сучасний католицизм до "модерного націоналізму"? Під "модерним націоналізмом" він розуміє, звичайно, не тільки "донцовський націоналізм", але й усі європейські рухи фашистського типу. І відповідає: "Терміном "сучасний націоналізм" розумію релігійний рух, оформлений католицькою ідеологією. Він тепер найживіше проявляється в організації "Католицькі акції"... Націоналізм

і сучасний католицизм є близькі собі ідеалізмом й активізмом... Націоналізм і католицизм - це могутні союзники в боротьбі з лібералізмом ісоціялізмом".

Для чого ж потрібний такий альянс католицизму і націоналізму?

Конрад відповідає: "Зібрати нову, енергійну, ентузіястичну еліту і поставити її під провід відомих і характерних вождів, і пхнути маси до чину, до рішучої і подібної боротьби з гнилим духом капіталізму і з сатанинським комунізмом, і до обнови людського життя приватного, родинного, національного, державного на принципах християнської справделивости й любови - це наказ XX століття... Сучасний католицький і націоналістичний рухи є новітнім хрестоносним походом - в католицизмі з гаслом : "Вірую! Так Бог хоче!", а в націоналізмі з гаслом: "Хочу! Voglio!"...Сполука релігійного етосу з націоналістичним патосом - це непоборна сила! Меч і хрест - ось надія народів і людства на нове краще завтра". (Виділено мною - В. М.)

Правда, Конрад визнавав, що "націоналізм... має свої зоологічні нахили", однак якщо Гітлер висловив заяву про необхідність "міцно охороняти християнство", а Муссоліні щиро поєднує фашизм з церквою і клерикалізмом, то це значить, що все гаразд. Тому так завершував свої "писання" Конрад: "і у нас є слідний зворот, спрямований до синтези націналізму і католщизму..." (Виділено мною - В.М.).

Отже, священик-богослов М. Конрад виступав не тільки завзятим захисником й апологетом фашизму й інтегрального націоналізму, але й ідентифікував фашистсько-націоналістичні рухи в Європі з "модерним націоналізмом" Донцова в Галичині, і, по суті, єднав доктрини, наміри і дії Гітлера і Муссоліні, Донцова і католицької (і греко-католицької) церкви. "Меч і хрест, - вказував ін, - непоборима сила хрестоносного походу"! Але проти кого?

"Писання" М. Конрада - не просто якісь маячіння священика-фашиста. Як активний клерикальний функціонер й ідеологічний поборник "Католицької акції", декларованої й організованої Ватиканом, він, по суті, беззастережно виконував і пропагував ті принципи, які здійснювало керівництво католицької церкви у міжвоєнний період, в руслі якої і діяла греко-католицька церква в Галичині.

Уся справа в тому, що з кінця XIX століття Ватикан і католицька церква в цілому, прагнучи розкласти і ліквідувати соціалістичний і усякий революційний рух, беззастережно впливали на соціальні і політичні процеси, висунули свою соціальну доктрину і почали об'єднувати своїх численних прибічників під прапорами політичного католицизму. Масово виникають організації клерикального напряму і змісту: молодіжні клуби і гуртки, жіночі союзи, просвітні товариства, політичні партії й угруповання (типу партій "Християнсько-демократичний союз" (ХДС) і "Християнсько- суспільний союз (ХСС) у Німечинні), бажаючи надати їх політичним діям католицького характеру і, беззастережно керувати всіма політичними процесами.

В орбіті цих дій почали активізуватись і галицькі клерикальні кола. Створені в 1890 р. об'єднання "Нової ери" реорганізовувались у 1911 р. в клерикальну партію "Християнсько-суспільний союз", яка об'єднувала релігійних і світських функціонерів українського походження для підтримки Ватикану і цісарського режиму. Партія припинила свою

діяльність тільки під час розвалу Австро-Угорської імперії, але позиції політичного католицизму не похитнулись, а ще більше розширились і зміцніли.

На початку 30-х рр. Ватикан оголошує новий "хрестовий похід" (про який і пише М. Конрад у своїй книзі) проти СРСР і революціних рухів в країнах Європи, заявляючи про організацію і діяльність так званої "Католицької акції". На початку 1931 р. націонал-уніати в Галичині активно підтримують цю "акцію", негайно створивши нову клерикальну партію "Український католицький союз" (УКС) під керівництвом митрополита Андрія Шептицького. Вслід за цим у Станіславі (нині Івано-Франківськ) створюються дві клерикальні організації - "Скала" й "Українська народна обнова" (УНО або "Обнова"). В 1933 р. інтенсивно формується ідеологічний націонал-клерикальний центр - "Генеральний інститут католицької акції" (ГІКА), відкривається ряд клерикальних газет і журналів. Спеціально для духовного впливу на молодь створюється напіввоєнізована організація "Католицька акція української молоді" (КАУМ), яка вела інтенсивну підготовку "захисників церкви". "Католицький союз, - писала газета Комуністичної партії ЗахідноїУкраїни "Сила", - стає зборищем запеклих ворогів Радянської України, які збираються засобом війни знищити її, і на її руїнах побудувати панську, фашистську Україну." ("Сила". 1931. 10 травня.)

Політичний католицизм, в цілому, і "католицька акція", зокрема, "іменем Бога" стаивли завдання організувати й очолити боротьбу проти революційних сил. І це їм значною мірою вдається досягти. Створюється міцний альянс клерикалів з націоналістами, так званий філетизм (клирекальний нацоналізм) як симбіоз цих двох явищ. Націонал-уніати в Галичині створили eklessiamilitans ( войовничу церкву), до якої і закликав у своїй книзі "Націоналізм і клерикалізм" М. Конрад.

Хто ще був "теоретиком" українського "інтегрального" націоналізму

Питання це надзвичайно резонне. До створення ідеології українського націоналізму як різновиду фашизму залучалося чимало діячів. Чимало авторів вже писали про нього, багато пишуть і сьогодні. Особливо часто і відверто розповідали про нього в 30-ті роки. Ось два характерних приклади.

"Чи справді маємо фашизм? - запитував досить відомий тодішній Галичині поет Юрій Липа. - Наші публіцисти охоче приєднуються і до Гітлера, і до Муссоліні, кажучи, що вони "роблять так само, як Гітлер, і те саме, що й Муссоліні", ба популярним взором ставиться й творчість Кіплінгу... Усі вони мають одну спільну тенденцію - одна спільна прикмета ціх світоглядів - це їхнє побожне відношення до джерел власної раси... "[15]

А ось ше один націоналістичний автор тих часів, що був фанатично закоханий у виключну і високу антропологію і расовість українця:

"...Палають вогні... Ідуть ряди, гримлять ряди й купаються в крові, гартуються в огні. Вогонь і кров, життя та воля, або смерть палахкотить у їх грудях... Чуєш крик - Зіг хайль! Хайль! Зіг хайль!.."[ 16]

В довоєнний період на теми ідеології і практики українського

войовничого націоналізму багато писали Ю. Вассиян, В. Марганець, Є. Онацький, Д. Андрієвський, 3. Книш (Михайлюк), М. Сціборський, Ю. Липа та інші націоналістичні автори. В усіх цих "теоретиків" досить близькі інтерпретації основних положень українського націоналізму. Проте з їх середовища особливо виділяється Микола Сціборський, офіційний теоретик проводу ОУН, один із заступників провідника організації Є. Коновальця, а затим і А. Мельника.

Націоналістам, особливо в Галичині, досить відома книга М. Сціборського "Націократія", яка вийшла друком в Парижі в 1935 р. Написана з претензією на науковість, книга містить чимало положень, які перегукуються з донцовськими. Власне, на положеннях Донцова і Сціборського і базувались ідейно-політичні засади ОУН в довоєнний період. Четвертий розділ книги так і називається - "Фашизм", де на всі лади вихваляється ідеологія і практика цього нового для світу політичного явища:

"Фашизм - це, насамперед, ідейна і духовна реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціялізм і комунізм... Фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідеї (спірітулалізм, волюнтаризм, ідеалізм) за рішаючих чинників історичного розвитку... Фашизм - це, насамеперед, націоналізм...

Провідна еліта творить і наказує, маси виконують і повинуються - така формула фашизму... Еліта (провідна меншість) є функцією власного народу...

Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинності вони поклали здорові принципи авторитарності проводу нації, гієрархії, обов'язку й дисципліни. На цих ідеях і принципах оперта їх велика місія лікарів хворої епохи. Одначе, не слід забувати, що вони переносять початковий стан свого оформлення, що характеризується всіма позитивними особливостями творення нової провідної еліти. В цих умовах диктатура є тим творчим, мобілізуючим і виховуючим фактором, що пориває за собою більшість і твердою рукою скеровує її до розбудови духових і реальних цінностей. Не признавати цього можуть лише сліпці, або озлоблені прихильники старих, збанкротованих талмудів... "[18]

Отже, фашизм - це диктатура, диктатура "еліти", яка виконує місію "лікарів хворої епохи", а для народу лише залишається кричати гасло "Німеччина понад усе!".[ 19]

М. Сціборський продовжував:

"Їх (фашистів) ідеї, науку і досвід зобов'язана використати українська нація в процесі своєї державницької розбудови. В застосуванні цих вартостей до повного національного будучого полягає одне із завдань українського націоналізму...".

Правда, Сціборський тут же зазначає, що "український націоналізм будує устрій України на власних, оригінальних націократичних основах". А далі бачимо, що ці "оригінальні націократичні основи" - звичайнісінькі копії фашистсько-нацистських положень із адепітв Гітлера і Муссоліні.

Ось вони:

"Національно-державницький імперіялізм - це неминуючий прояв історії... Основою існування є... боротьба і сила". [20]

Виходячи із того ж, фашистського, звичайно, "спірітуально-волюнтаристичного світогляду", український нацоналізм "сприймає власну націю за найвищу, абсолютно ідейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: "Нація понад усе!"

"...Свою ідеологію націоналізм будує на максималізмі, здоровому егоїзмі, любові до свого, нетерпимості до чужого... Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу, і дійсно наближаючись до нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом наскрізь оригінальним і ні від кого незалежним. Він орієнтується лише на завдання власної нації... Націонакратія визнає, шо нерівність іманентна (тобто притаманна - В.М.) суспільству..."[ 21]

А далі, в запалі "творчості", М. Сціборський говорить про "національну диктатуру", основними принципами якої є: "...ударний, бойовий легіон революції - організований націоналізм, що черпатиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й його провідної верстви - еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлюватиметься не класовими і становими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не "партійними переконаннями" (як цього бажали наші політикуючі інтелігенти) - лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активністю й якісними, творчими властивостями її представників."[ 22] Отже, як ясно бачимо, йдеться тут про націоналістів-фанатиків, які і становитимуть ту "еліту". І ця націоналістична "еліта" пануватиме беззастережно в тій диктатурі націоналістів.

І на довершення цього, зазначав Сцібородський, "на чолі нації й державної організації стоятиме голова нації... Це буде вождь нації..."

Тріада "диктатура - еліта - вождь" і була беззастережно покладена в основу майбтутньої конституції націоналітичної України, яку від імені проводу ОУН розробляв той же М. Сціборський, поклавши в її фундамент симпатію до фашизму й адепти своєї ж праці "Націократія".

Однак ці задуми провідників українського войовничого націоналізму не здійснились. Проте сьогодні їх шанувальники не тільки реанімують їх божевільні "концепції" і "теорії", але й з притиском і безпардонним цинізмом видають їх за свої. Знову затято кричать про ту націоналістичну "еліту", знову мусується ідея націоналістичної диктатури і ставляться за зразок режими Муссоліні і Гітлера та інших диктаторів минулого. Про те сьогодні з відвертістю і неабияким завзяттям пишуть і "Націоналіст", і "Голос нації", і "Нескорена нація", і "Шлях перемоги", і "Державність", і "Республіканець", і всі інші націоналістичні "часописи" і видання різних реанімованих і нових партій та організацій.

Наведемо лише один уривок із численних публікацій на цю тему. А. Карпінський в невеличкій статті під назвою "Диктатура чи національний порятунок" відверто вимагає: "Прискорити процес творення національної еліти під проводом сильної особистості, встановити на певний період національну диктатуру" ("Напрям". 1991. №6. С 15; виділено мною - В.М.).

Над ким пануватиме ця "національна еліта" і "націоналістична диктатура", думаю, цілком зрозуміло.

Ідеї інтегрального націоналізму в соціальній поведінці членів ОУН

Д. Донцов у своєму "Націоналізмі" досить яскраво висловив підстави (вимоги) "волевого" ("модерного", "інтегрального") націоналізму так: " 1) зміцнювати волю нації до життя, до влади, до ескпансії;
2) стремління до боротьби;
3) романтизм, догматизм, ілюзіонізм;
4) фанатизм і аморільність;
5) синтеза раціоналізму та інтернаціоналізму (в захопленні та в пануванні над іншими);
6) "творче насильство".

Тут же він вказував на, мовляв, "своєрідні ідеї" українського войовничого націоналізму - яскравість, виключність і всеобіймаючість. Тим читачам, які бажають вникнути в суть цих "рис" та "ідей" Донцова, слід прочитати все його "писання" під назвою "Націоналізм" (бажано третє видання).

ОУН же у своїй практиці повністю перейняла ті ідеї і риси українського інтегрального націоналізму, що були сформульовані Донцовим. В Організації були спеціально розроблені "Матеріали ідеологічного вишколу", де коротко сформульовані суть і цілі цього націоналізму, визначені вимоги до членів ОУН. Тут же визначались і "головні ідеї" (цілком за Донцовим): виключність, яскравість, всеоб'ємність. Ідеологію цього "модерного" (а, по суті, списаного із західних зразків) націоналізму зводили до восьми головних рис:

"- Догматизм. Це безмежна віра в ідею, фанатизм запалює свідомих на боротьбу.

- Ілюзіонізм. Це уява в образах, які в дійсності не існують, ілюзіонізм спонукає нас до боротьби.

- Романтизм. Проявляється як прагнення до боротьби. Аморалізм. Надзвичайна відданість якійсь справі, безпощадна боротьба з ворогами.

- Творче насильство. Це нетерпимість до всього, що хоче нашого упадку.

- Ініцітативна меншість. Ініціативу держави в нації має ініціативна меншість, а не маса (ініціативна меншість - це пануючий шар).

- Гераклізм. Це рішучість жертвувати теперішнім щастям заради вічного щастя". [23]

Виховні закони і правила в ОУН виконували "Десять заповідей українського націоналіста" (Декалог):
" 1. Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ані честі твоєї нації.
3. Пам'ятай про великі дні наших визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба.
5. Пімсти смерть великих лицарів.
6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а - з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати величезне злодійство, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів твоєї нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української держави навіть за рахунок пригнічення чужоземців". [24]

Сьогодні цей "Декалог" суттєво відредаговано нинішніми націоналістами, які бояться повторювати окремі фрази. Так, замість "величезного злодійства" записано "найнебезпечнішого чину", замість "ненавистю і підступом" - "ненавистю і безоглядною боротьбою". В останньому ж правилі повністю вилучено слова "навіть за рахунок пригнічення чужоземців". Так-то "прикрашають" свою історію нинішні шанувальники інтегрального націоналізму новими (вже "демократичними") іграшками!

Пишномовне словоблуддя і водночас найдешевший примітивізм формулювань "Декалогу" вимагали коментарів. Чимало членів ОУН просто не розуміли, чого від них вимагають. Тому з'явились "Короткі пояснення. Як зрозуміти декалог", в яких, зокрема, підкреслювалось, що націоналістична мораль - мораль завойовників, які не знають сумнівів і вагань. Мета боротьби освячує засоби, в боротьбі з ворогами націоналісти безпощадні: "потрібен револьвер, віроломство і яд - засоби, які може використати націоналiст", не звертаючи жодної уваги на осуд "цивілізованого світу". [25]

Особисті якості войовничого націоналіста перераховуються в "12-ти прикметах характеру українського націоналіста". Він повинен бути: "все готовий, безкорисливий, чесний, карний, активний і підприємчивий, відважний, рішучий, витривалий, врівноважений, точний, здоровий, обережний". [26] Все це, звичайно, потрібно було для того, щоб рішуче і без вагань застосувати "револьвер, віроломство і яд".

Опріч цього ще існували "44 правила життя українського націоналіста" та багато інших правил, настанов, вимог. Незаперечно, що ідеологи українського войовничого націоналізму буквально списували, мавпували всякі догмати з італійського фашизму і німецького нацизму, ставали їх затятими адептами.

Опріч вище зазначених обов'язкових правил поведінки вводились беззастережйо "мале націоналістичне привітання" - "підняття долоні правої руки на рівень лба, рука зігнута в лікті" (як салют у радянських піонерів!), і "велике націоналістичне привітання" (абсолютно змавповане у фашистів!) - "стійка "струнко", підняття прямо перед собою на рівень лоба простягнутої правої руки". "Малим привітанням" зустрічали друзів і знайомих. "Велике привітання" демонструвало готовність "найвище гасло нації утвердити діями правої руки" й обмін фразами "Слава Україні"! - "Вождю слава!" (типу: "Хайль Гітлер!" - "Зіг хайль!"). Простягнутою правою рукою потрібно було вітати прапор і тризуб, провідників організації. На II зборі ОУН (в квітні 1941 р.) бандерівці ввели партійний червоно-чорний прапор, точнісінько таких же кольорів, як у нацистів гітлерівської Німеччини.

В дусі намецького нацизму була видана в 1944 р. брошура "Матеріали політичного виховання", яка однозначно трактувала напрям націоналістичного виховання. Тут роз'яснювалось, що майбутнє української держави - "не якась філантропічна інституція", а політику її буде визначати "закон національного егоїзму", оскільки "націоналістичний світогляд відрізняється нетерпимістю".[27] Що ж це за держава? Націоналістична диктатура, диктатура ОУН-бандерівців!

Як С. Бандера оцінював взаємостосунки ОУН з гітлерівською Німеччиною під час Другої світової війни

Як відомо, Степан Бандера не був теоретиком, а лише практиком українського войовничого націоналізму. Вже в повоєнний час, перебуваючи в Мюнхені, він зрідка прикладався до паперу. Ці "писання" сьогодні поширені в Галичині під назвою "Перспективи української революції" (видання ОУН, 1978) з багатьма перевиданнями його шувальників. В цьому збірнику статей центральне місце займає доволі велика праця "Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном", яка в липні 1948 р. вийшла друком там же, в Західній Німеччині, окремою брошурою. Це не просто сповідь провідника ОУН-"революціонерів" як виправдання за минулі акції. В ній Бандера немов підводить певний підсумок діяльності ОУН-бандерівців і власної діяльності, і досить відверто визначає свою політичну позицію в час минулої війни та в перші повоєнні роки. Хоч, правду кажучи, та позиція не розкрита до кінця. Правда, послідовники українського інтегрального націоналізму і в минулому, і сьогодні ретельно правлять, ретушують, а то й просто витирають окремі положення цієї щирої відвертості Бандери. Ось місця iз цієї статті:

"З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни стали очевидними гітлерівські плани супроти України: підманути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невольничої робочої сили...". [28]

Тут, зрозуміло, Бандера не називає, кого гітлерівці дурили "туманними кличами й обіцянками" і кого хотіли "запрягти до свого імперіялістичного воза". Читач, думаю, легко здогадається "кого". Зачитуємо далі:

"Спершу, на час війни, Берлін плянував грати на облуду: з одного боку, обіцяли державність, а з другого - викручуватись воєнними обставинами, українською непідготовленістю і т. п.". І тут же уточнює:

"Одним із головних аргументів гітлерівської облудної політики був закид, що українці не підготовлені (до державотворення - В.М.), не об'єднані, розсварені, нема з ким говорити і т. д. А при тому була ставка на розігрівання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння..." (Виділено мною - В. М.)

Отже, як бачимо, українським націоналістам гітлерівці обіцяли "державність", але обдурили, посилаючись на "воєнні обставини", на "непідготовленість" націоналістів до державотворення, на "необ'єднаність", "розсвареність" їх між собою, чи на те, що "нема з ким говорити". Але зауважте, головне тут те, що Бандера розкриває тут тіньову, мабуть, одну із головних причин розколу в ОУН в лютому 1940 р. на ОУН-бандерівців та ОУН-мельниківців, який закінчивася, як відомо, великим братовбивством: "ставка на розігрівання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння..." Тут, звичайно, визначено досить важливе і при цьому досить чітко: гітлерівці не тільки інспірували, але й здійснили розкол в ОУН в своїх політичних планах та інтересах. Це - однозначно! А далі Бандера намагався пояснити позицію і поведінку гітлерівців:

"Було ясно, що гітлерівська Німеччина не думає позитивно ставитися до справи державної самостійносте України, а з другого боку, не хоче відразу викликати боротьби українського народу (читай: українських націоналістів - В.М.) проти себе. Невиразною політикою та кишкою обіцянок, що не зобов'язують, і проволок, підтриманням надій на державну самостійність України після закінчення чи то вирішення висліду війни з СРСР, гітлерівський режим плянував не допустити до того, щоб прагнення українського народу до державної самостійності рішуче спрямовувалося проти Німеччини. Берлін не хотів мати проти себе України, намагався втягти її насамперед у свою війну проти СССР і тим зв'язати її з усією своєю політикою...".

Тут треба суттєво уточнити. Як бачимо, Бандера досить легковажно підмінює термін "Україна", бо має на увазі українських націоналістів, говорячи про Україну. Звичайно, бендерівці добре знали, що гітлерівців абсолютно не цікавила ні червона, ні жовто-блакитна (а тим більше самостійна) Україна, а цікавив "лєбенсраум", життєвий простір, і дармова робоча сила на цьому просторі на користь Німеччини. Знаючи це, вони все ж вірно служили Гітлеру, сподіваючись отримати якісь крихти із столу хозяїна. Та й чи питали бандерівці трудовий народ України, чи хоче він тої "самойстіності" під штандартами і свастикою Гітлера. При тому ж, не Україну, а українських інтегральних націоналістів гітлерівці намагалися втягнути (і втягнули!) у свою війну проти Радянського Союзу і "тим зв'язати їх усією своєю політикою". Далі Бандера писав відверто, без викрутасів: "Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильно цього факту... Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її - готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти большевицької Росії і тільки проти неї". (Виділено мною - В.М.). Як бачимо, тут вираз "і тільки проти неї" визначає досить багато, якщо не все.

Завершує свою думку Бандера щодо визначення спільної (з Німеччиною, звичайно) війни "проти большевицької Росії" такими - однозначними словами-застереженнями: "Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли - і до неї завжди признаємося..."

Отже, свою, як і ОУН-бандерівців, позицію у минулій війні Бандера вважав "єдино правильною" і до неї "завжди признавався", тобто - від неї не відмовлявся. Нагадую читачам, що стаття була написана Бандерою в 1948 році, коли вже чимало його сподвижників затято "не признавалися", кому вони служили і чим ще недавно займалися.

Про таких (а їх було і є сьогодні досить багато) писав Кость Паньківський, голова Українського крайового комітету (УКК) і заступник В. Кубійовича в УЦК (Українському центральному комітеті) в часи війни в своїй книзі спогадів "Роки німецької окупації": "Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він був завжди противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких зв'язків із німцями. А навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, як то його переслідували і в'язнили, та як то він чудом пережив роки німецької окупації... "[29].

проти них. Краще б почитали статтю С. Бандери "Слово до українських націонашстів-революціонерів за кордоном".

Примітки

БАТАЛЬЙОНИ АБВЕРУ "НАХТ І ГАЛЬ" І "РОЛАНД''

Якими були батальйони "Нахтігаль'' і "Роланд"

Спочатку подамо дані про організацію цих формувань в системі гітлерівського Абверу. Степан Бандера писав: "На початку 1941 року відкрилась можливість зробити при німецькій армії вишкіл двох українських відділів, приблизно в силу куреня". [1] Тут же Бандера зазначав, що "військово-вишкільну працю" виконували в ОУН-бандерівців Р. Шухевич, Д. Грицай-Перебийніс та О. Гасин-Лицар. Досить добре відомо, що спеціаль-батальйон Абверу "Нахтігаль" ("Соловей", "Нічний птах") імені С. Бандери був сформований у березнi-квітні 1941 р. із бандерівців. Формування проходило військову підготовку в Нойгаммері в складі 1-го батальйону полку спеціального призначення "Бранденбург-800", який був підпорядкований Абверу-2 (відділ Абверу, що займався здійсненням диверсій у стані противника). Політичним керівником батальйону був Теодор Оберлендер (відомий німецький діяч, який займався німцями Сходу, оберфюрер СС), командиром батальйону з боку німців був обер-лейтенант Альбрехт Херцнер, командиром батальйону з боку українців - капітан Роман Шухевич.

Спеціаль-батальйон Абверу "Роланд" імені Є. Коновальця і С. Петлюри був сформований у квітні 1941 р. із бандерівців, мельниківців, петлюрівців і гетьманців і проходив військову підготовку в Зауберсдорфі поблизу Відня під керівництвом веркрайскоманди XVII м.Відня, яка також підпорядковувалась спеціальному формуванню Абверу "Бранденбург-800", але призначався батальйон для віськових дій на південному напрямку Східного фронту. Керівниками його були: Ріко Ярий з німецького боку та майор Євген Побігущий ("Рен") - з українського. По суті, керівником батальйону був майор Побігущий, бо Р. Ярий, як член проводу ОУН-бандерівців і водночас резидент Абверу в тій же ОУН, постійно виконував інші доручення.

Перш ніж говорити про ті так звані "українські" спеціаль-батальйони, треба дати коротку інформацію про формування Абверу "Бранденбург-800", в яке вони входили, та про "спеціальне" призначення цих формувань (що, якраз часто приховують націоналістичні автори). А суть тут така. В книзі німецького генерала Б. Мюллера-Гіллебранда "Сухопутна армія Німеччини. 1933-1945" зазначено: "Дивізія "Бранденбург-800" сформована 21 вересня 1943 р. на базі розгортання підрозділів 800-го будівельного учбового полку особливого призначення "Бранденбург", який був спеціальною частиною, яка перебувала в розпорядженні 2-го управління абверу ОКВ (Служба розвідки й контррозвідки ОКВ). Однак розгортання дивізії затримувалось. У жовтні 1944 р. вона була переформована в моторизовану дивізію "Бранденбург".[2]

Тут, як бачимо, автором оминаються гострі кути і дивізія представляється як звичайна військова формація, ще й за політикою "будівельна", "учбова"та водночас "спеціальна частина спеціального призначення". Що ж будували абверівці-диверсанти 2-го відділу, якщо полк, а затим дивізію названо "будівельною"? Аж нічого. Вони чинили руйнування, диверсії і масові вбивства!

Істину розкривають інші автори. Виходить, що полк спеціального призначення "Бранденбург-800" і дивізія спеціального призначення "Бранденбург" були "будівельними" та "учбовими" тільки для маскування. Насправді ж, ці формування були спеціальними частинами Абверу-2 (диверсіі в стані противника) тільки тому, що виконували спеціальні завдання на фронті та в найближчому тилу противника: організовували і здійснювали диверсії, очищували цілі райони противника від можливих і неможливих приготувань диверсій проти Німеччини. Загони цього формування створювали паніку і хаос в районі дії. Акції їх також призначалися і проти партизанських загонів і з'єднань, які вели часті і масові диверсії в тилу гітлерівських військ.

Історіограф Абверу Герт Бухгайт свідчить, що в час "Східного походу" гітлерівців тільки однією фронтовою розвідкою, підпорядкованою першому відділу (Абвер-1) управління Абверу при штабі верховного командування вермахту (ОКВ), було "знешкоджено", тобто ліквідовано, 20 тисяч радянських громадян. [3] Бухгайт не називає подібну дію 2-го відділу Абверу, який безпосередньо займався диверсіями і каральними акціями в стані противника і якому, власне, належали формування спеціального призначення "Бранденбург-800" і "Бранденбург", а їм, в свою чергу, - такі спеціаль-батальйони, як "Нахтігаль" і "Роланд".

В цьому напрямі яскраве світло кидає інший дослідник - угорський історик і публіцист Юліус Мадер, який провів доволі об'ємний аналіз багатьох досліджень дій Абверу часів минулої війни: "Закордон (Абвер, - вказував він, - мав широко розгалужений апарат для боротьби з активними противниками гітлерівського режиму, наполягаючи на якнайшвидшому знищенні груп опору і патризанських загонів. Абвер та його особлива частина "Бранденбург-800" орудували в 13 європейських країнах. Тільки в 12 із них (не рахуючи СРСР) нацистські окупанти вбили в ході воєнних дій, розстріляли і замучили в тюрмах понад 1 277 750 чоловік. Більшість цих жертв слід віднести на рахунок убивць із Абверу та їх професійних "мисливців на партизанів". [4] А скільки ними знищено радянських людей? Поки-що не підраховано. Думаю, що майбутні історики ще підрахують і ці жертви.

Таким чином, зробимо певні уточнення і підведемо підсумки. Формування спеціального призначення "Бранденбург-800" виникло ще до війни гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу. Спочатку воно було спеціальним батальйоном, який у 1940 р. став полком спеціального призначення "Бранденбург-800", а затим в 1943 р. - дивізією "Бранденбург". Це не було звичайне військо, а спеціальне об'єднання диверсантів, карателів, башибузуків, сформоване з осіб кондотьєрів ненімецьких національностей, із тих країн, проти яких гітлерівці готували агресію. Так, 1-й батальйон, дислокований у Бранденбурзі (іменем якого і названо весь полк та дивізію спеціального призначення), був сформований з представників народностей Східної Європи (в основному територій СРСР)

і призначений для війни на "східному напрямку" (до нього і був приписаний батальйон "Нахтігаль"для вишколу в Нойгаммері і наступу на Львів); 2-й батальйон дислокувався в Дюрені (Рейнська область) і складався з ельзасців, зрадників-французів, бельгійців і голандців; 3-й батальйон був розквартирований в Бадені (поблизу Відня) і призначений для операцій на півдні, в країнах Південно-Східної Європи (до нього якраз, і був приписаний спеціаль-батальйон "Роланд"). При цьому роти, батальйони, а затим полки цього формування щодо своєї кількості значно, а то й в кілька разів, переважали звичайні нормативи комплектування.

Отже, "Нахтігаль" і "Роланд" були не просто звичайними військовими формуваннями в складі вермахту (націоналісти й досі намагаються називати їх "Дружинами українських націоналістів" (ДУН), а формуваннями Абверу спеціального призначення - для здійснення диверсійних і каральних акцій в стані противника. Для цієї мети вони і проходили військову підготовку в спеціальних школах для забезпечення виконання завдань. Є. Побігущий, керівник батальйону "Роланд", а затим шуцманшафт-батальйону, в своїх спогадах так і зазначає, що завданням загону було "вишукувати розробки совєтських частин і так забезпечувати запілля...". [5] А що таке "забезпечувати запiлля" добре відомо, бо це означало ліквідовувати ті "розбитки"!

Обидва формування, як свідчать майже всі націоналістичні автори, були здійсненням давньої мрії провідників ОУН сформувати за допомогою гітлерівців професіональні військові підрозділи і перетворити їх на основу своїх майбутніх націоналістичних збройних сил. Ця мрія, як відомо, збулася, але невдало і невдячно.

Дїї "Нахтігалю'' і "Роланду"

Це питання складне, бо Абвер, як відомо, не афішував свої дії. Відомо, що 30 червня 1941 р. спеціаль-батальйон "Нахтігаль" увійшов у Львів разом з 1 -м батальйоном полку спеціального призначення "Бранденбург-800". Гестапо та підрозділи СБ (служби імперської безпеки) ще не прибули у місто, а тому внутрішній порядок покладався на воєнного коменданта генерала Ренца та його польову комендатуру. Це і дало підставу польським і радянським публіцистам та історикам в 50 - 70-ті роки звинуватити брандербуржців і нахтігалівців у каральних акціях перших днів окупації Львова. Як свідчив відомий вчений і громадський діяч НДР А. Норден на прес-конференції в Берліні 22 жовтня 1959 р. з приводу розслідування злочинств боннського міністра Т. Оберлендера (колишнього політичного керівника батальйону "Нахтігаль" та інших подібних диверсійних формувань на Східному фронті, зокрема загонів "Тамара-1" і "Тамара-2" у Чечні), з 1 по 6 липня 1941 р. абверівці із "Нахтігалю", керованого Оберлендером - Херцнером - Шухевичем, спільно з брандербуржцями, фельджандармами і бохвкарями крайової екзекутиви ОУН-б, знищили у Львові 3 тисячі чоловік, в основному радянських активістів, євреїв і поляків, серед них понад 70 відомих вчених і діячів культури.

Віриться, що в недалекому майбутньому все це буде до кінця досліджено, незважаючи на дотеперішні "тумани" і "димові завіси", як у польській і радянській, так і в літературі українсько-націоналістичній.

Проте вже й тепер є окремі прояснення. Нещодавно в Лондоні вийшла книга польського автора Олександра Кормана "З кривавих днів Львова 1941 року". [6] Автор наводить численні факти, прізвища, свідчення очевидців цієї трагедії. Дослідник твердить однозначно: з 3 червня до 6 липня 1941 р. (час перебування спеціаль-батальйону "Нахтігаль" у Львові) польських вчених, євреїв і комуністів нищили гітлерівці, нахтігалівці та боївкарі із ОУН-бандерівців.

Корман наводить в книзі фотокопію звернення Степана Бандери, яке розповсюджувалось у Львові з 30 червня по 11 липня 1941 р. у вигляді летючок та афіш: "Народе! Знай! Москва, Польща, мадяри, жиди - то твої вороги! Знищуй їх!". В іншій інтерпретації ця листівка звучала так: "Ляхів, жидів, комуністів знищуй без милосердя, не жалій ворогів української народної революції!".

Автор стверджує, що акцією винищення керував гауптштурмфюрер (капітан) СС Ганс Крюгер (Крігер), який пізніше керував гестапо в м. Станіславі. Вбивства проходили за списком, підготовленим службами Є. Врецьони (СБ ОУН-б) і "Легенди" (І. Климіва), керівника крайової екзекутиви ОУН-б. Арешти проводили відділи Абверу (бранденбуржці), фельдполіції і "Нахтігалю". Розстріли здійснювали вони ж. Сам Є. Врецьона особисто брав участь у розстрілах польських учених.

А. Корман наводить у книзі багато свідчень. Ось кілька з них: "Нахтігалівці" витягали з будинків комуністів і поляків, яких тут же вішали на балконах..."; "Українських вояків батальйону "Нахтігаль" мешканці Львова називали "пташниками"..."; "Пташники були в німецьких мундирах і з німецькими військовими відзнаками. Розмовляли на українській мові..."; "На вулицях Руській і Боїмів застрелили кілька польських студентів, яких привела боївка українських націоналістів..."; "...500 євреїв. Їх усіх замордували українці..." і т. д.

Автор наводить і факт про те, що дружина заарештованого професора Львівської політехніки Казіміра Бартеля (колишнього прем'єр-міністра Польщі) відвідала арцібіскупа Шептицького з проханням допомогти звільнити чоловіка, але той відповів, що "нічого зробити не може..."

В цілому книга Олександра Кормана - достовірне, змістовне дослідження. Однак, воно одностороннє, бо пройняте не вселюдськими, а переважно польськими пристрастями.

Незважаючи на брак вагомих і всебічних документів й аналітичних досліджень, ми тепер достовірно знаємо, що бандерівська акція перших днів окупації Львова - широкомасштабна і доволі відчайдушна: від проголошення "Акту 30 червня" до кривавого побоїща по винищенню радянських активістів, представників польської інтелігенції та єврейського населення. Керував цією акцією, безперечно, М. Лебедь -шеф служби-безпеки ОУН, а дещо пізніше - провідник всієї ОУН-бандерівців у краї. Його підручними стали: його заступник по службі безпеки ОУН Є. Врецьона та керівник крайової екзекутиви ОУН-б "Легенда" (І. Климів), лейтенант гестапо Я. Мороз та керівники "Нахтігалю" Т. Оберлендер, А. Херцнер і Р. Шухевич. Хоч над усім цим тяжіла важка рука гестапо (Г. Крігер) й Абверу (Т. Оберлендер).

Спеціаль-батальйон Абверу "Нахтігаль" спільно з 1-м батальйоном полку "Бранденбург-800", загонами фельджандармерії та боївкарів ОУН із ресорту "Легенди" - Климіва брали безпосередню участь у кривавих оргіях перших днів окупації Львова.

Подальша "доля" спеціаль-батальйонів

Після невдалих "порозумінь" з гітлерівцями в час створення "Акту 30 червня 1941 -го", тобто так званого проголошення самостійної України у Львові, яке здійснив Я. Стецько ("Карбович", перший заступник Бандери), з допомогою "Нахтігалю" імені С. Бандери та за наказом Бандери, та після арештів учасників цієї затії обидва спеціаль-батальйони були відізвані з фронту і наприкінці жовтня об'єднані в одне формування, яке негайно розпочало вишкіл для нового призначення.

В середині березня 1942 р. об'єднаний (тепер уже шуцманшафт) батальйон під командою Є. Побігущого ("Рена") був посланий в Білорусь і діяв у трикутнику Могильов - Вітебськ - Лепель в складі 201-ої поліційної ("охоронної") дивізії генерала Якобі проти білоруських партизанів і мирного населення.

В збірнику "Дружини українських націоналістів в 1941 - 1942 роках" (видання 1953 р.) Є. Побігущій пише: "Малярі мали б прекрасні мотиви для малювання", описуючи і вражаючись прекрасними білоруськими краєвидами тих місць, куди їх привезли.

Але їх сюди прислали, звичайно, не для малювання на пленері, а для того, щоб "охороняти мости", зауважує Побігущій. Ми добре знаємо, що "охоронці мостів" не воювали з партизанами, а лише охороняли мости постійно, день у день несучи цю службу. Водночас добре знаємо і про те, що "охоронці війська" гітлерівської Німеччини охороняли не мости, а несли охоронну службу в тилах гітлерівських військ, а це озночало, що вони постійно проводили каральні акції проти "бандитів" (як називав червоних партизанів Побігущій) та місцевих жителів, які допомогали "бандитам".

Відомо також і те, що шуцманшафт-батальйон, чотирма ротами, якими командували Р. Шухевич, М. Бригідер, В. Сидор і Павлик, став підрозділом 201-ої поліцейської дивізії і бригад та окремих оперативних батальйонів, якими командував фон-дем Е. Бах-Зелевскі, обергруппенфюрер (генерал-полковник) військ СС. Цей обергруппенфюрер СС керував боротьбою з партизанами на окупованих теріторіях Радянського Союзу і Польщі, особливо в Білорусі та в північній частині України. Підзвітні йому частини були переважно есесівськими, а тому 201-ша поліційна дивізія змушена була діяти як і вони.

Стає дещо яснішим, коли Побігущій -"Рен" пише про "бойові операції" (які, звичайно, аж ніяк не проводили "охоронці мостів") та про те, що обергруппенфюрер СС фон Бах "сказав на відправі всіх командирів, що це мій найліпший відділ, то він говорив це не для пустого говоріння, а заслуга в тому - старшин". Відомо також, що тих старшин, в тому числі Шухевича і Побігущого, не за "охорону мостів", а за "бойові доблесті" гітлерівці відзначили "залізними хрестами". Побігущій при тому констатував: "легіон виконав своє завдання. Так, і то на 100 процентів". Тут же він хвалиться, що командування дивізії прохало "легіон" охороняти командира дивізії. Отже, заслужили колишні нахтігалівці та роландівці такої честі! Недаремні, звичайно, такі відзнаки!

Той же Є. Побігущій у своїх спогадах більш відвертий: "Безумовно, що були часті бої проти партизан, перешукування лісів, напади на їх місця

постою...Курінь виконав добре своє завдання, як це говорив фон Бах, ствердивши, що з усіх 9 куренів, що охороняли середнє запілля Східного фронту, - наш курінь виконав найкраще завдання..." [7]

Тепер уже цілком ясно, що не "охороняли мости", а "охороняли середнє запілля" групи гітлерівської армії "Центр", яка наступала на Москву.

Інший автор, М. Кальба в книзі "Нахтігаль" (курінь ДУН) в світлі фактів і документів" (Денвер, 1984 ) пише, що "Нахтігаль" ніколи не був диверсійним формуванням і жодних диверсійних актів не виконував, хоч тут же визначає, що курінь "був прилучений до "Бранденбургу". А далі Кальба посилається на німецького автора Вернера Брокфорда, який писав про формування "Бранденбург" і, між іншим, вказував, що "Нахтігаль" "виявляв фантастичні діяння" в дусі "воєнного фільму американської продукції". Що мав конкретно на увазі Брокфорд поки-що невідомо, залишається поза кадром, але "фантастичні діяння" в дусі "воєнного фільму американської продукції" інтригують не тільки фантазію автора.

Однак, вже сьогодні досить чітко визначено, що шуцманфафт-батальйон не "мости охороняв" в партизанському краї в Білорусі, а діяв у складі каральних формувань обергруппенфюрера СС фон-дем Баха-Зелевскі проти білоруських партизанів і мирного населення, брав участь у каральних операціях "Болотяна лихоманка", "Трикутник", "Котбус" та інших. Що сусідом 201-ої охоронної дивізії і заповзятливим партнером у бойових діях проти партизанів і селян Білорусі була горезвісно відома в часи війни "бригада Дірлівангера", сформована із кримінальних злочинців, професійних садистів та убивць. Кілька чот "українського" формування в складі 15-го поліцейського полку брали участь у каральній акції, описаній в документальній повісті Володимира Яворівського "Вічні Кортеліси", в результаті якої звіри з людськими іменами стерли з лиця землі разом з жителями волинські села Борки, Заболоття, Борисівка і Кортеліси.

Той же Побігущій-"Рен" згадує, що перед Різдвом 1943-го р. "легіон розв'язали". Причини цього досі не з'ясовані. Чудово служили, отримували "залізні хрести", були найкращими в каральних військах СС фон-дем Баха-Зелевскі і раптом..., "розв'язали"! Побігущій згадує і про те, що обергруппенфюрер СС фон Бах заявив йому особисто, що "всі легіонери" (так Побігущій та інші автори називають поліцаїв-карателів) "поїдуть малими групами додому і там мусять зареєструватися в поліції у Львові".[8]

"Демобілізація" відбулася, але при дуже таємничих обставинах. Проте у Львові частину українських офіцерів та підофіцерів, в тому числі і Побігущого, гітлерівці тримали "в арешті", але "зміна політичних умов врятувала нас...". Йдеться тут, зрозуміло, про те, що в час формування 14-ої гренадерської дивіїСС "Галіцієн" їх покликали молодшими офіцерами тепер уже есесівського формування, де Побігущій -"Рен" спочатку був командиром полку, а затим батальйону в чині штурмбанфюрера (майора) СС. Так, нарешті, вимріяні офіцерські кадри з абверівсько-поліційних перетворились в есесівські. "Яка ж користь від ДУН?" - питав Степан Бандера в одній із своїх статей і тут же відповідав: "Особливе, що вони принесли з собою - це пізнання організації, стратегії і тактики партизанської боротьби, стасованої большевиками в другій світовій війні, та німецьких методів поборювання партизанських відділів. Це знання було дуже корисне в творенні УПА..." [9]

Як бачимо, Бандеру цікавив досвід боротьби гітлерівців проти радянських партизанів. А ще треба додати, що очолив УПА, став її "головнокомандуючим" нещодавній капітан Абверу та шуцманшафт формування Р. Шухевич, який в УПА негайно став генерал-хорунжим.

Отже, не досвіду "охорони мостів" навчились колишні нахтігалівці і роландівці, а боротьбі проти партизанів та мирних жителів Бiлорусі на німецьких методах" фон-дем Баха-Зелевскі та Дірлівангера.

Примітки

ПРО "АКТ 30 ЧЕРВНЯ 1941-го"

Суть "Акту 30 червня 1941-го''

Розглянемо "Акт 30 червня 1941-го року" очима його авторів і сучасників.

В Центральному державному архіві вищих органів державної влади (ЦДАВО) України є група документів, які безпосередньо стосуються цієї події. Серед них є і чорнові варіанти, де тексти правлені рукою самого Ярослава Cтецька, головного творця акції й керівника "уряду", створеного ним же. Експерти довели, що ці правки документів, а також рукопис під назвою "Мій життєпис" безсумнівно належать Я. Стецькові.

Як потрапили вони сюди? Архівісти не можуть відповісти на це питання, бо в документах не значиться їх надходження. Тим більше, що в архіві вже нема людей, які б пам'ятали про їх безпосереднє прибуття. Однак, можна сказати з впевненістю, що ці документи - фрагменти архіву гестапо в окупаваному гітлерівцями Львові, який не встигли вивезти чи знищити при втечі з міста, і який потрапив до рук радянських військ, а потім - до спеціальних органів.

Серед цих документів є такий, що його потрібно привести повністю. Текст його правлено і підписано рукою Стецька, який, як видно, призначався для публікації в пресі як інформація про подію. Подібний текст був опублікований на початку липня 1941 р. в окупаційних газетках, зокрема в Дрогобичі і Жовкві.

Документ іменується: "Звіт із Національніх зборів українців, які відбулися дня 30 червня 1941р." Наведемо його без жодних скорочень і правок.

"Дня 30 червня відбулися о год. 8-ій вечором у салях матірного Товариства "Просвіта" у Львові великі збори українців ("західних областей України" - закреслено - В.М.), на яких проголосили святочно відновлення Української державности й скликання першого Краевого Правління (Виправлено з великої букви - В.М.) на чолі з Ярославом Стецьком, Заступником Провідника (Виправлено з великої букви - В.М.) Організації Українських Націоналістів.

Збори пройшли серед небувалого одушевлення.

Збори відчинив урочисто ("урочисто" дописано - В. М.) промовою Заступник провідника ОУН Ярослав Стецько і передав привіт від Провідника ОУН Степана Бандери, візвав віддати честь борцям поляглим за волю України і відчитав святочний акт проголошення Української Державності.

Всі присутні бурею оплесків і сльозами радости вітали стоячи цю велику історичну хвилину та відспівали потім Національний Гімн.

Опісля о. Др. Гриньох, довголітній душпастир українського студентства, а тепер душпастир Українського Національного Легіону (виправлено з великої літери і затим закреслено слова "Степана Бандери" - В.М.) виступив у сірім вояцькім мундирі й передав привіт від Команданта (виправлено з великої літери -В. М.) легіону, сотника Романа Шухевича і всіх українських вояків, котрі присягали віддати Україні свою кров і своє життя.

Наступно говорив делегат Краевого Проводу Українських Націоналістів, підкреслюючи жертвенну боротьбу цілої великої підпільної армії ОУН, яка положила безконечні жертви та бореться дальше - проте вже ситуація дозволяє, стає до безпосереднього державного будівництва.

Опісля відчитано перший декрет провідника ОУН Степана Бандери про покликання Краевого Правління Західних Областей України з головою Ярославом Стецьком на чолі - до часу створення (Дописано рукою Стецька: "З волі Українського Народу". - В.М.) Центральних областей у Києві.

Наступно о. Мітрат Сліпий привітав Збори в імені Митрополита Андрея Шептицького, що Митрополит витає цілим серцем і цілою душею цей великий історичний почин відновлення Української Державности та взиває всіх вірних і ввесь народ стати негайно до праці для цього великого діла.

Усі промови пройшли серед бурі оплесків і проявів найбільшого ентузіязму.

Збори вислали як вислів почувань Українського Громадянства - привіт провідникові ОУН Степанові Бандері.

Привіт Творцеві й Вождеві Великої Німеччини АДОЛЬФОВІ ГІТЛЄРОВІ (Виделіено великими літерами - В.М.).
Привіт Славній Німецькій, непобідній Армії,
Привіт Митрополитові Андрєєві, й
Привіт усім героям за волю України.

Заступник провідника ОУН та всі присутні вітали зокрема дуже горячо й щиро присутніх на зборах високих старшин німецької армії. (Цей абзац закреслено. - В.М.). Представник німецької армії, бувший полковник (Закреслено "полковник" і дописано "старшина"- В.М.) УГА, Прфоесор Кох привітав також присутніх на зборах і візвав до праці та якнайтіснішої співпраці з німецьою армією (Далі викреслено слова: "великого вождя німецького народу АДОЛЬФА ГIТЛЄРА". - В.М). Збори закінчено відспіванням національного гимну (Дописано: "і "Не пора.. ." - В.М.).

Далі рукою Стецька дописано: "Провірив. З Українських Національних Зборів".[1] І підпис Стецька. Отже, збори закінчилися співом "Не пора, не пора..." та криками "Слава Україні!" і "Хайль!". "Це засвідчувало наші справжні почування", - писала про це зборище газета "Самостійна Україна" від 10 липня 1941 р. Правда, "Хайль!" звучало частіше, хоч в залі було тільки три німці.

Отож, на цих зборах були пристуні аж 60 (за свідченням одних авторів) чи близько 100 (за свідченням інших) чоловік. Проте чимало істориків в діаспорі і сьогодні в Галичині називають їх "великими", "народними", "національними" зборами. Так їх називав і сам Стецько в книзі спогадів "30 червня 1941" (Торонто - Нью-Йорк - Лондон, 1967).

Однак, для контрасту (плюрализм так плюрализм!) наведемо враження від побаченного і почутого на цих зборах доктора богослов'я, отця Гавриіла Костельника:

"Зігнано було людей, мабуть, більше сотні - української інтеллігенції. Кажу "зігнано" тому, що це був перший день вступу німців до Львова. У місті лунали постріли, здалека чувся гуркіт гармат. Люди побоювалися виходити на вулицю, а ті, що виходили, не відривались далеко від дому. Серед присутніх чимало було греко-католицьких священиків, зібраних зусиллями бандерівського капелана отця Івана Гриньоха. Представником митрополита був коадютор Йосиф Сліпий, який поводив себе тут чи не як протектор тих, хто скликав цю нараду. Виявилось, що це непроста нарада. Оголошено було, - бігме, сором про це говорили тепер, - що всі ми пристуні являємо собою "народні збори", які мають проголосити утвердження української держави і затвердити "уряд", сформований за вказівками Степана Бандери якимось Ярославом Стецьком. "Народними зборами" цю нараду вирішено було назвати не просто для авторитетності її, а для того, щоб протиставити це збіговисько тим Народним Зборам, що були скликані у Львові в жовтні 1939 р., на яких було проголошено встановлення радянської влади в західній Україні. Тут були присутні і представники німецької влади в Західній Україні. Тут були присутні і представники німецької військової влади. Слово взяв голова "уряду" Ярослав Стецько - миршавенький чоловічок, який, не вміючи себе тримати на людях, тремтячим голосом зачитав акт проголошення "державної соборної самостійноїУкраїни" і проголосив, так би мовити, декларативну заяву "уряду". З того, що оголошував і говорив цей миршавий чоловічок, який іменував себе головою "уряду", запам'ятались дві особливості: це -неперевершена хвалебність німецькому фюреру і його непереможному воїнству, і погрози, страшні погрози всім, хто виявляє непокору "урядові" "української держави", який, говорив Стецько, "буде діяти в єдності з Великонімеччиною фюрера". "Політику ми будемо робити без сантиментів, - намагаючись взяти застрашливий тон, цілком серйозно провістив миршавий чоловічок. Ми винищемо всіх, без винятку, хто ставатиме нам на перешкоді. Керівниками всіх галузей життя будуть українці і тільки українці, а не вороги-чужинці - москалі, поляки, євреї. Наша влада буде політичною і воєнною диктатурою ОУН, диктатурою, для ворогів страшною і навблаганною..." Згадуючи про це, дивуєшся, як ми, душпастирі греко-католицької церкви, могли піддатись тій силі сатанинської ненависті до радянських людей, до всіх інакомислячих, що її проголосили на тому збіговиську діти наші, діти, що були виховані і виплекані нами..."

Що проголосили бандерівці 30 червня 1941-го року у Львові

Спочатку пошлемося на самого затійника акції - Ярослава Стецька -"Карбовича". В промові на "великих", "народних", "національних" зборах він, виявляється, сказав таке: "...Німеччину, яка веде війну проти Росії, уважатимемо нашим союзником, якщо вона визнає наше право на державну незалежність, з істотними ознаками суверенности. Тому творення національно-визвольної армії - закон хвилини! Без армії немає держави!

Німецьку армію трактуємо як гостей на нашій землі і ми є готові на тісну співпрацю з Німеччиною проти Росії, на базі рівноправності і визнання нашоїдержавности..." [2]

Важко повірити, що бандерівці вголос трактували німецьку армію "як гостей", та й ще "на базі рівноправності". Це вже Стецько-"Карбович" написав пізніше. Текст промови, з якою виступав Стецько на "великих зборах" 30 червня 1941 року у Львові, досі невідомий, його неподають ні Стецько, ні інші націоналістичні автори. Його, звичайно, приховують. Однак, ми можемо повірити отцю Гавриїлу Костельнику щодо тих стецькових погроз, з якими він звернувся до противників бандерівців у своїй промові. Нижче ми подамо кілька документів, зміст яких відзеркалює настрої бандерівців того драматичного періоду.

Що ж до самого "рішення №1" - "Акту проголошення (відновлення) Української Держави",то тут йшлося про те, що ОУН "волею українського нараду" (все це, звичайно, несусвітня брехня, ніхто не питав думки народу, тим більше бандерівці! - В.М.) проголошує (відновлює) українську державність. Справа в тому, що Бандера та його спільники досить серйозно вагались "проголошувати" чи "відновлювати" Українську державу. В документі, який зберігається у Києві в ЦДАВО України та іменується як "Акт проголошення Української Держави", слово "проголошення" закреслено і тут же дописано слово "відновлення" рукою самого ж Я. Стецька, бо підпис і правка в тексті цілком ідентичні. Так "проголошували" чи "відновлювали" українську державність бандерівці 30 червня 1941 року у Львові?

На це питання відповісти досить важко, бо цей "великий державний акт", виявляється і представляється так, як хочеться тому чи іншому інтерпретатору. Відомий політолог Іван Кедрин (Рудницький) в статті "Чому я згадав про "Акт 30 червня"?" пише про три різні тексти цього документу, що, на його думку, применшує вартість "акту" "з огляду новітньої історії України". [3] Це надзвичайно важливо не тільки "з огляду новітньої історії України", але й елементарних міжнародних правових норм.

А головне, численні націоналістичні автори, майже всі без винятку, виключать із документу пункт "3". Виключає його і сам Я. Стецько в своїх "спогадах", і К. Паньківський в книзі "Від держави до комітету", а тим більше виключають його нинішні шанувальники й інтерпретатори "Акту" - надто вже копрометує він його творців та нинішніх апологетів, викриває їх політичну позицію й етику, а, головне, суть справи. Однак поборники українського інтегрального націоналізму не в силах все це приховати.

Ось він, пункт 3 "Акту 30 червня 1941-го":

"Відновлена (в інших варіцтах - "новопостаюча" - В.М.) Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гiтлєра творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національно-Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі." [4] (Виділено мною - В. М.).

О, як бояться розголосу цього пукту і як його приховують минулі і нинішні інтегральні націоналісти в Галичині! Але чи питали вони тоді український народ його народну, національну думку? Не питали, звичайно. Чи хотів український народ "тісної співпраці і співдії" з фашистською Німеччиною, щоб "під проводом Адольфа Гiтлєра" визволитися "з-під московської окупації"? Не хотів, зрозуміло. Та й чи можливо звільнитися від одного тирана (Сталіна) за допомогою іншого тирана (Гітлера)?

Якраз з точки зору вище поставлених питань цікава бандерівська "Декляряція Правління Української Держави", видана Я. Стецьком та його помічниками відразу ж після здійснення так званого "Акту 30 червня". Наведемо "декляряцію" повністю:

"ДЕКЛЯРЯЦІЯ ПРАВЛІННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Волею українського народу відновлено й проголошено Українську Незалежну Державу у звільненому, внаслідок побіди німецької збройної сили, місті Львові.

Українська Держава має свою тисячолітню традицію. Останньою історичною формою Незалежної Української Державности була Українська Держава в 1917-1920 рр., визнана урядами Австрії, Німеччини й інших осередніх держав, які заключили з Українською Державою союз у мировому договорі в Бересті.

Формально існувала Українська Держава - і досі у формі Союзної Української Республіки. Однак фактично вона не була незалежна й не мала в собі українського змісту та не відповідала волі й бажанням українського народу.

Сьогодні український народ відбудовує на руїнах московської тюрми народів свою справжню незалежну державність, пов'язуючи до давньої, тисячолітньої традиції, а зокрема до міждержавного акту, доконаного в Бересті в 1918 році.

Акт відновлення Укранської Державности, проголошений дня 30 червня 1941 року у Львові на Зборах Українського громадянства походить з волі цілого українського народу.

Безпосереднім виразником цього акту й усіх наших змагань була і є Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери. Вона проводила під час польської й московсько-большевицької окупації революційну боротьбу на визволення українського народу, відбудування Української Державности на основах правдивої незалежности і суверенности і протиставленні до нереальної фікції Радян-Союзної Державности.

Боротьбу цю проводить український народ під проводом ОУН і її провідника Степана Бандери дальше там, де ще сьогодні стоїть ворожа совітська влада і її війська. У тій боротьбі складала і складає ОУН безконечні гетакомби жертв.

Там, знову, де вже українська територія звільнена у висліді воєнних ділань Славної німецької Армії від ворожої окупації, - Організація Українських Націоналістів приступила негайно до перебудови цілого життя, опертого досі на фікції радянської державности, що була тільки формою поневолення - на основах правдивої свободи і державної суверенности України.

Довершення цього великого історичного діла і висловом бажань і

довголітної боротьби цілого українського народу, в якій він положив безконечну кількість кровавих жертв. Нова Українська Держава, базуючись на повній суверенности своєї влади, стає добровільною в рамці нового ладу Європи, який творить вожд німецької Армії й німецького народу Адольф Гітлер.

Ми мали змогу доконати акту відновлення нашої державности саме завдяки побідам Славної Німецької Армії, яка під проводом свого великого вождя вийшла на боротьбу за цей новий лад.

Виходячи з цієї основи, пов'язуючи дальше до міждержавного акту з 1918 р., до почувань найглибшої приязні, які має український загал у відношенні до Німецької Армії та світоглядових і ідеологічних заложень Українського Революційного націоналізму, Нова Українська Держава і її Влада - стають у процес будівництва нового ладу в Європі і цілому світі, за який розпочали боротьбу найбільші провідні мужі і народи нашої доби, та заявляє про свою волю і готовність взяти в цій боротьбі якнайбільшу активну участь.

Ми боремося і кровавимося від самого початку у боротьбі проти марксистсько-московської потвори, бо доля судила нам бути висуненими на перший фронт на сході Європи. І тому з найбільшою радістю привітали ми факт виступу до цієї боротьби також інших народів і держав, які прийшли нам у цей спосіб з найбільшою поміччю.

Отже, будемо з ними дальше йти й дальше боротися. Нашим першим змаганням буде тепер утворити якнайскорше українську Збройну Силу, щоби Вона відтяжила німецьку армію й пішла негайно в бій за новий і остаточний розвал московської тюрми народів.

Рівночасно будемо старатися сконцентрувати найбільші зусилля в тому напрямі, щоб звільнені терени якнайскоріше зорганізувати, привернути спокій, лад і порядок, усунути наслідки воєнних ділань, а зокрема урухомити й піднести якнайвище господарське життя. В той спосіб створимо здорові й сильні підвалини нашої Державної Незалежности й будемо рівночасно в стані дати незалежну економічну допомогу Німецької Армії. Слава Україні! Героям слава!"[ 5] (Тут і вище виділено мною - В.М.). Коментарі зайві.

Що відбувалося після проголошення "Акту"

Ейфорія з "Актом 30 червня 1941-го" тривала лише кілька днів. Першого липня 1941 р., на наступний день після проголошення "акту", в місті з'явилися оголошення і летючки. Функціонери ОУН-бандерівців спішно роз'їхалися в населені пункти Галичини шукати підтримки і схвалення у народу. Проведені ними "вітальні збори" з "урочистими" арками в окремих селах і містечках, на яких, звичайно, віддавлась перевага вихвалянню "побідоносної німецької армії та її фюрера", безапеляційно оголошувались "народним плебістом". Однак, окупаційна преса, яка почала видаватися тими ж націоналістами з дозволу та на догоду німецьких окупаційних властей, категорично замовчувала "Акт 30 червня". Навіть газети, які підпорядковувалися безпосередньо ОУН-бандерівцям, повідомляли про "великі", "народні" і "національні" збори у Львові досить стриманно, або промовчували. Зате на шпальтах газет на всі лади вітались і вихвалялись гітлерівці.

Тон в усій цій буфонаді, а затим мовчанню, задало послання митрополита Андрея Шептицького від 1 липня 1941 р., спочатку опубліковане в "Українських щоденних вістях", а затим передруковане в усіх окупаційних газетках. Тут митрополит поштиво вітав "Акт 30 червня" та вихваляв акцію гітлерівської окупації. Наведемо це послання повністю:

"З Волі Всемогучогр і Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного почалася Нова Епоха в житті Державної Соборної Самостійної України.

Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту історичну Подію.

Повідомляючи Тебе, Український Народе, про таке вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячності для Всевишнього, вірності для Його церкви і послуху для Влади.

Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло, розпочате в ім'я Боже і з Божою благодаттю, буде доведено до успішного кінця.

Жертви, яких конечно потреба для осягнення нашої ціли, полягатимуть передусім на послушньому віддаванні справделивим Божим законам, спротивним розказам Влади.

Український Нарід мусить історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету, солідарності і життєвої сили, щоб заслужити на таке положення серед народів Європи, в якім би міг розвинути усі Богом собі дані сили.

Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов'язків докажіть, що Ви дозрілі до Державного Життя.

Побідоносну Німецьку Армію вітаємо як освободительку від ворога. Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо Головою Краевого Правління Західних Областей України Пана Ярослава Стецька.

Від уряду ним покликаного до життя очікуємо мудрого справедливого проводу та заряджень, які узглядняли б потреби і добро всіх замешкуючих Наш Край громадян, без огляду на це, до якого віросповідання, народності і суспільної верстви належать. Бог нехай дасть усім нашим Провідникам святу Мудрість з Неба.

Дано у Львові при Арх.Храмі Св.Юра І. VII. 1941 (-) + Андрей".

Це вихваляння війни, "розпочатої в ім'я Боже" (подумайте, який цинізм!) отримало продовження (правда, вже без згадування "Акту 30 червня") в "пастирському слові", виданому митрополитом Шептицьким 5 липня 1941 р.: "З Волі Всемогучого і Всемилостивого Бога починається нова епоха нашої Батьківщини. Побідоносну німецьку армію, що зайняла вже майже цілий край, витаємо з радістю і вдячністю за освобождения від ворога... Щоби Всевишньому подякувати за все, що дав і упросити подібних ласк на майбутнє, кожний душпастир відправить у найближчу неділю по отриманні цього заклику благодарственну Богослужбу та по пісні "Тебе Бога хвалим..." внесе многолітствія побіднонісній німецький Армії та Українському народові..."

Таким чином, напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз глава греко-католицької церкви назвав "справою в ім'я Боже"! Розвиваючи думку митрополита в його "пастирських посланнях", душпастирі цілком категорично твердили, що "Гітлер - Божий вождь, і війна - то є війна Божа. Тут не б'ється чоловік, а Бог в чоловіці, рука Божа йде вперед і побиває ворога".

Незважаючи на все це "тріумфальне" шумовиння, все ж і клерикальні

кола, й окупаційна націоналістична преса, і націоналістичні функціонери на місцях говорили і писали про "Акт 30 червня" досить стриманно і неврівноважено. Що ж сталося?

Справа в тому, що гітлерівцям бандерівські затії аж ніяк не сподобалися і розцінювались однозначно як підступне самовправство, вияв крайнього екстремізму і непослуху, непростиме хуліганство кишенькових політиканів. Такого гітлерівці не дозволяли нікому і не прощали нікому. Непослух бандерівців добряче розсердив нацистів, які аж ніяк не бажали мати якихось (хоч і примітивних) політичних конкурентів у своєму тріумфальному "поході на Схід".

Тому вже 1 липня 1941 р. голову "уряду" Ярослава Стецька було попереджено негайно згорнути і "розв'язати" цю затію. "Уряд" бандерівців, по суті, проіснував неповний тиждень, якщо тільки можна його діяльність назвати "урядуванням". Як писав у своїх спогадах Я. Стецько," 5 липня 1941р. відбулася нарада в головній квартирі Гітлера в справі нашого уряду і державності у приявності Кайтля, Ріббентропа, Гіммлера, Канаріса. На нараді після декількох хвилин Гітлер вирішив, незважаючи на пересторогу Канаріса, що "українські націоналісти -це фанатичні борці і ідеї української державності не можна легковажити", а, звертаючись до Гіммлера: "Parteigenosse Himmler, machen Sie Ordnung mit dieser Bande!" ("Партайгеноссе Гіммлер, наведіть порядок з цією бандою!").[ 6]

Стецько далі зауважував, що про цю команду Гітлера довідався його "міністр закордонних справ", тобто В. Стахів, від міністеріяльного радника, який, мовляв, протоколював розмову на цій нараді. Але такі "зауваги" пана "прем'єра" є, звичайно, сумнівними. По крайній мірі, досі не існує документальних свідчень про зміст такої розмови в штаб-квартрирі Гітлера.

Того ж 5 липня 1941 р. був заарештований у Кракові Степан Бандера. За словами Я. Стецька, на нього було "накладено почесний арештеренгафт". Даремно Стецько 3 і 4 липня посилав вірнопіддані листи - привітання Адольфу Гітлеру, Герману Герінгу, Іоахіму Ріббентропу, Беніто Муссоліні, навіть фюреру іспанських фашистів Франціско Франко та поглавнику хорватських усташів Анте Павелічу з визнанням щирої вірності ідеям фашизму та з надією отримати підтримку бандерівській затії. 7 липня довелося також писати на ім'я І. Ріббентропа, міністра закордонних справ імперської Німеччини, "виправдальну заяву". Але нічого не допомогло. Гітлерівці вимагали негайно припинити самоініціативу "націоналістичного ентузіазму" й відмовитися від вчиненої акції.

Дев'ятого липня о 4-ій годині дня "прем'єра" Стецька заарештувало гестапо. Йому відверто сказали, що все це діється "за дорученням Райхсрегірунгу" (тобто імперського уряду) та що він має негайно прибути в Берлін. Стецька було відвезено в будинок львівського гестапо. "На вечерю гестапо принесло... какао з хлібом", - зазначив поверженйй "прем'єр".[7] Далі шлях Стецька лежав у Краків, "столицю" генерал-губернаторства, а затим у Берлін, до полковника Абверу Е. Штольце. П'ятнадцятого липня його разом з Бандерою було звільнено "з забороною опускати Берлін та з обов'язком голоситися на поліцію", -уточнював Я. Отецько. Тут, як бачимо, все сталося без афектів і стресів.

Після розгону "уряду" Я. Стецькові,С. Бандері та іншим функціонерам ОУН часто доводилося виправдовуватися, каятися, писати різні пояснення - "ерклерунги", "комунікати", "меморандуми" чи просто вірнопідданчі заяви.

Так, в "Комунікаті", датованому 4 серпня 1941 р., бандерівці запевняли гітлерівців:

"...Українське Державне Правління закликає весь український нарід вести дальше непохитно безоглядну боротьбу, всякими засобами, завжди і всюди, проти Москви й большевизму. Українське Державне Правління взиває водночас Український Нарід допомагати всюди Німецькій Армії розбивати Москву й большевизм". [8]

Ще в першому "меморандумі", складеному С. Бандерою, О. Гасиним, І. Габрусевичем та В. Стахівим і датованим 23-м червня 1941 р., бандерівці досить завзято запевняли німецькі власті, що вже створилось немало підстав дл