"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

І. ПРОБЛЕМАТИКА, ЗАВДАННЯ ТА ПОЧАТКИ НАУКИ ПРО НАЦІЮ (НАЦІОЛОГІЇ)

1.Національне пробудження й відродження Европи

Від середини минулого століття національне питання відіграє дуже активну ролю в політичному житті Европи. Під цим оглядом революційні події 1848 року, що символічно й віщо названо „весною народів" є свого роду Рубіконом у новітній європейській історії. Фактично вихідну точку сучасних національних змагань і рухів хронологічно можна посунути ще дальше назад. Уже в першій чверті XIX ст. можна констатувати революційні виступи поневолених народів, напр., на Балканах проти турецького утиску: перше сербське протитурецьке повстання вибухло у 1804 році. Але щойно масове грецьке повстання у 1821 р. та звірська розправа з ним з боку турецьких урядів — звернуло увагу європейської опінії на безпросвітню долю балканських християнських народів, що гинули в турецькій неволі, викликавши одночасно живі симпатії до їхніх визвольних змагань. Паризька липнева революція 1830 р. — мала наявний вплив на визвольні змагання європейських пригнічених народів. Відгомін її можна простежити від Балкан, через Польщу (Листопадове повстання) аж до Ісляндії, де з цією зв'язані початки новочасних національних і політичних змагань цього нийменшого європейського народу.

Добу 1848-1871 років історики називають слушно епохою національного ренесансу Европи. Попереджувала її після Віденського Конгресу (1815 р.) доба „національного пробудження" (1815-1848) за влучною назвою французького історика Ґ. Веля (G.Weill). Дійсно, минуле століття було свідком пробудження цілої низки т.зв. „неісторичних", а властиво недержавних народів, як в європейській частині Туреччини, так і в Австро-Угорщині, що з національного боку уявляла з себе дійсно якийсь живий „етнографічний музей . На сході Европи, цебто в межах колишньої Російської імперії, цей національний процес захопив у першу чергу тільки західню її територію від Фінляндії через Балтику до України.

Активніше він тут виявився згодом, щойно з початком XX ст., у зв'язку з першою російською революцією (1905-06 рр.). Одним з найяскравіших виявів цього європейського національного відродження XIX ст. було осамостійнення та об'єднання з одного боку Італії, а з другого боку Німеччини. Ці дві події мали далекосягле політичне значення, ґрунтовно змінивши європейські міждержавні відносини, що були встановлені на Віденському Конґресі під впливом Меттерніха, непримиримого ворога національної засади, за його думкою, революційної та дуже загрозливої для державного абсолютизму і централізму.

Так у зв'язку з національними визвольними змаганнями неминуче мусив виринути конфлікт між державою і нацією, особливо ж там, де кілька народів було скупчено під чужим політичним пануванням, і де державний централізм вороже ставився навіть до культурних змагань недержавних народів, проголосивши непримириму боротьбу їхнім національним змаганням та програмово ставши на шлях примусового вмнародовлення їх.

Звичайно, що виникнення нації, як політичного чинника на канві історії Европи, поява цієї драматичної постаті, що досі була здебільшого пасивним статистом, мусила викликати до себе зацікавлення з боку політичної ідеології та теорії. Природно теж, що перші ідеологи нації мусили вийти з табору поневолених народів, як передовсім заінтересованих у теоретичному обґрунтовані та виправданні своїх національно-визвольних змагань.

В дійсності це було так. На цих сторінках мені доведеться не раз вертатися до питання про ідеологію та теорію модерної нації, а при цій нагоді ілюструвати цей його бік відповідними фактами й доказами. Тут покищо обмежуся двома типовими й дуже яскравими прикладами, які, до речі, й хронологічно належать до перших проявів новочасної національної ідеології.

Фіхте (1762-1814). Отже, передовсім згадаю славетні „Промови до Німецького народу" Фіхте (1808 р.), виголошені під час розбиття й поневолення Німеччини французькою інвазією наполеонівських військ, і що стали справжньо „національною біблією" не тільки політичного визволення та об'єднання німців, але залишилися свого роду догматичним каноном романтичного націоналізму взагалі. Завданням цих промов, як каже німецький історик П. Йоахімсен, автор програмової монографії „Від німецького народу до німецької держави" (Історія німецької національної свідомости) було „показати нації її втрачену самобутність і навчити, як вона може її знову здобути. Це має статися шляхом нового виховання, що не є тільки народнім вихованням у розумінні Песталоцці, але національним вихованням". В першу чергу це має бути виховання національної свідомости. Фіхте хотів її будити прищепленням своїм землякам почуття національної гордости, що свідомо й програмове підносилася до щабля німецького месіянізму й виключности одночасно. У своїх „Промовах до німецького народу" Фіхте із захопленням пророка проповідував, що лише німецький нарід є праджерелом справжньої культури; що тільки німецька мова є дійсно живою та творчою; що лише німці вносять поважність, працю, Ґрунтовність у всі питання культурного життя й що тільки вони зможуть відновити й відродити світ". Філософія Фіхте — як каже попередньо цитований автор — „є релігією, а його релігія є, моральним домаганням. Оце саме надає цій постаті особливу велич і виключність".

Палацький (1798-1876). Зовсім іншого характеру має другий документ, який я хочу тут навести. Це уступ із голосного листа великого чеського історика й будівничого модерної чеської нації — Ф. Палацького, написаного 11.IV.1848 р. у відповідь на заклик всенімецького франкфуртського сейму, куди його було запрошено. Автор славетної історії чеського народу, у своєму згаданому листі, мотивуючи причини своєї відмови, одночасно при цій нагоді позитивно виклав свої погляди на право народів на самовизначення. „Право народів, — писав Ф. Палацький, — це дійсне право природи; жодний нарід на землі не має права вимагати, щоб для його користи приніс себе в жертву його сусід; жодний сусід не є зобов'язаний відцуратися або офірувати себе для добра свого сусіда. Природа не знає жодних пануючих народів або народів наймитів".

Цікаво порівняти цю національну ідеологію чеського діяча та вченого з попередньо зазначеними поглядами на цю саму справу славетного німецького філософа. Між ними відчувається наявна суперечність, що не є випадкова, але власне типова для новочасної національної ідеології. Цей дуалізм між німецьким національним аристократизмом, який характеризує програмовий національний месіянізм, виключність, заборчість і чеським національним демократизмом, що знову відзначається свідомою людяністю, визнанням засади рівноправности і толеранції (терпимости), — відтак тягнеться червоною ниткою через усю історію національних ідеологій аж до наших часів. Може ніколи ця досі згадана суперечність національних світоглядів не виявлялася так непримиримо гостро і ворожо, як саме тепер у добу загального розбурхання національних пристрастей і стихій.

Національні ідеології були першими теоретичними рефлексами на прояви національного ренесансу, про який тут згадувалося на вступі. Суспільні ідеології, навіть коли вони суто теоретичні, не можуть бути науково зовсім об'єктивними. На них все лишається певне тавро неминучого суб'єктивізму в наслідок заінтересованости, що є невідлучною ознакою людей, діючих як представники громадських гуртків або течій. Ця власне обставина найбільше ускладнює науковий дослід суспільних явищ і наявно гальмує розвиток і поступ громадознавства. Цим у великій мірі можна пояснити релятивно запізнене постання соціології, як окремої науки, як і всі ті манівці, якими мусіла пройти ця молода галузь науки, заки вона щойно у цьому столітті вийшла справді на науковий щлях свого розвитку. Не можна дивуватися, отже, що спеціяльні соціологічні дисципліни поставали і відокремлювалися також з великим запізненням. Не дивно, що й наука про націю ще й досі власне не самовизначилася як слід і є все дискусійним питанням між заінтересованими поодинокими науковими ділянками. Адже нація, без сумніву, належить до найскладніших витворів людського співжиття, природу та істоту якої науково дуже тяжко збагнути або з'ясувати. І це тим більше, що згадане явище відзначається великим динамізмом. Зокрема від середини минулого століття ритм і рух національних процесів є дуже швидкий. Націю символічно можна порівняти з річкою, береги якої викликають ілюзію тривкости форми, але яка вічно пливе, все міняючи своє русло. До цього боку національної проблеми доведеться ще звернутися у зв'язку із самоозначенням націології, як самостійної науки.

Цих кілька попередніх зауважень мають пояснити, чому початки наукового підходу та трактування національних питань були більш випадкового, ніж систематичного характеру й чому в них імпровізація й інтуїція поки що переважали над методичністю й систематичністю. Психологічно не мусить теж дивувати обставина, що піонери націології переважно виходили з рядів поневолених народів і що наука державних націй менше цікавилася націологією й мало сприяла її творенню. Історія або слушніше преісторія націології красномовно стверджує цю тезу. Національна проблема в середині XIX ст. найбільше зацікавлення викликає серед німців та італійців, що переживали у цю добу процес свого політичного самоозначення. Має вона чимало самостійних дослідників серед поневолених народів габсбурзької та царської монархії: чехів, мадярів, поляків, українців, що, або боролися за свою державність (мадяри й поляки), або були захоплені процесом національного відродження (чехи, українці). Властиво, кожний поневолений нарід у процесі своєї національної боротьби скоріше чи пізніше мусить мати не тільки своїх ідеологів нації, але й теоретиків, що більше чи менше науково обґрунтовують засади та загальну програму його визвольних змагань. Багато в них різного й своєрідного в залежності від індивідуальности кожного окремого народу. Але чимало є в них теж спільного і загального у зв'язку з всеевропейським спочатку, а тепер уже всесвітнім характером новочасного національного ренесансу. Саме цей факт, так би мовити універсальної актуальности й подібности між усіма національними рухами, є одною з підстав для творення й виправдання націології, наперед забезпечуючи в ній типологічну методу дослідів, цебто використання способом порівнання збірного, мовляв, характеру національних явищ.

Таке питання не є зайвим або безпідставним. Фактично дотеперішній розвиток дослідів щодо нації йшов скоріше шляхом міжнаукового розподілу цього питання, ніж по лінії самоозначення націології як окремої науки.

Ф. Й. Нойман. На це звертає увагу один із найстарших дослідників національної проблеми — Ф. Й. Нойман (Fr. І. Neumann), автор джерельної й досі все ще цікавої студії „Нарід і нація" (Vоlk und Nаtiоn, 1888). Він у вступі для прикладу наводить список тих наук, для яких національне питання має, на його думку, спеціяльне значення, а саме: народознавство (етнографія), популяціоністика, антропогеографія, народне господарство, соціологія, правознавство, особливо ж державне і міжнародне право. Цей реєстр не є вичерпуючий і вимагає доповнення. Бо, крім згаданих у ньому дисциплін, ще ціла низка інших наук також більше або менше цікавиться національним питанням, напр., антропологія, етнологія, психологія народів, (Volkerpsусhоlоgіе), історія, естетика, мовознавство, а передовсім політика.

В цьому списку є дві науки — етнологія й етнографія, що на підставі їхньої назви (етнос — нарід), неначебто спеціяльно є присвячені вивченню питання, про яке тут мова. Таке припущення було б однак помилковим, бо обидві ці дисципліни мають на увазі початкові фази формування народів, а не модерної нації, їх більше цікавлять примітивні, а не культурні народи. Вони здебільшого закінчують свої досліди саме на порозі появи новітньої нації й через це не виключають потреби самостійної націології; скоріше передбачають та обумовляють цю наукову дисципліну. Це саме у великій мірі можна було б сказати й з приводу науки про психологію народів. Зацікавлення інших наук, що наведені у згаданому списку, дійсно є суто спеціяльне; вони можуть і не трактують нації загально.

П. Сорокін. Неначебто й логічно нація мала б у першу чергу бути об'єктом систематичного вивчення з боку соціології, як науки про суспільство. Але передовсім спеціялізація цієї молодої науки не пішла ще так далеко, а відтак дехто із соціологів зовсім неґативно ставиться до нації, як до предмету соціологічних дослідів. Напр., відомий російський (тепер перебуваючий в Америці) соціолог П. Сорокін виключає націю з числа своїх „комулятивних груп", цебто суспільних колективів. Нація, за його думкою, це нетипово суспільна, але тільки збірна група, яку неможливо визначити, ані на підставі поодиноких ознак, ані на засаді так чи інше комбінованих її властивостей. Через те нація, як така, не є суспільною групою, так само, як, напр., „дичина" — зоологічною, „овочі" — ботанічною. Річ ясна, що таке ставлення справи автором оригінальної „системи соціології" є помилкове й продиктоване власне науковим формалізмом. Складність даного явища, як у цім випадку, не може, звичайно, бути підставою для виключення його за межі спеціяльного вивчення з причин кваліфікаційного лише догматизму. Адже ж французький соціолог Р. Моньє (R. Мaunier) у своїх викладах про суспільні групи (Essаis sur lеs grоuреment sосіаuх. 1929) знайшов місце для нації серед груп територіяльного типу (Grouреmеnts dе lосаlіtе).

Р. Челлен. Останніми часами націю, як об'єкт спеціяльного вивчення, зараховують до політики, де давніше гегемонію мала держава. Під цим оглядом цікавою спробою треба вважати „Нарис системи політики" (1920) покійного шведського мовознавця — Р. Челлена (R. Кіelln), в якому національній проблемі визначена була окрема ділянка, названа автором етнополітикою. Конкретизуючи цю назву, що придбала вже право громадянства в Німеччині, можна б було етнополітику вважати національною політикою, отже, спеціяльною або практичною націологією. У своїй системі шведський автор має на увазі державну націю. Досліду її він присвячує спеціяльну ділянку свого нарису, якій дає спеціяльну назву — демополітика. На думку Челлена, це ще непочатий кут науки, що немає попередників, бо, як він зазначає, „етнографи загалом зовсім не дбають про державні народи й у своїх системах зовсім не торкаються справи політичних кордонів". Демополітика Челлена є, отже, політичною, а не загальною націологією. Вона свідомо обминає недержавні нації, на які теоретична націологія має звертати спеціяльну увагу, бо власне з їх визвольними змаганнями актуальною стала і все більше активізується проблема модерної нації й новочасній історії.

На цьому прикладі можна бачити, що політика, як наука, також лише зі свого становища трактує та студіює національну справу. Це саме можна сказати і про всі інші науки, що так або інакше цікавляться нацією. Кожна з них вивчає лише один бік чи вияв нації, як громадського явища. Кожна з них робить це своєю власною методою. А тому, що науки, які цікавляться нацією, дуже різноманітні, одні природничі (антропологія, біологія), інші — гуманітарні (за німецькою термінологією — Gеistwissenschaften), як соціологія, історія, філософія, правознавство й т.д., ще інші врешті мішаного й переходового типу, як антропогеографія або етнологія, — то, звичайно, неоднакові їх методи й результати дослідів. Загалом, ця „мозаїкова", так би мовити, метода трактування національного питання лише ускладнює вивчення нації, як такої, цебто як окремого й своєрідного явища людського розвитку та співжиття. Через це саме попередньо з'ясовану тут парцеляцію проблеми нації між окремими науками навіть з методологічного боку доводиться визнати недоцільною. Інакше кажучи, в інтересах всебічного та вичерпуючого дослідження цього питання теоретична загальна націологія, як спіціяльна наукова ділянка соціології, за зразком, напр., такої науки про релігію, є необхідна й виправдана.

Ст. І. Папроцкі. Однак, таке неначебто зовсім зрозуміле домагання — ще й досі не визначається багатьма дослідниками національних питань. Ще й досі є прихильники вищезгаданого розподілу систематичного вивчення національного питання. Захищав його саме з методологічних мотивів 1933 р. польський дослідник Ст. І. Папроцкі, по думці якого, націологія або природознавство за німецькою назвою - Nаtіоnаlіtatskunde), не є наукою, але тільки предметом наукових дослідів. Особисто належу до протилежного табору. Гадаю, що нація, як суспільний факт, відіграє у сучасному громадському житті культурного людства не меншу ролю, ніж держава або релігія. Питома її вага, як культурного й політичного чинника, все зростає й зростатиме в найближчій будуччині. Заплутаність, складність а через це і гостра дискусійність національних питань у політичній практиці конче вимагає теоретичного збагнення та з'ясування істоти нації в її генетичному розвитку й сучасному стані. Найкраще цього можна досягти відокремленням націології в самостійну науку про націю. Лише цим шляхом можна усунути дотеперішній хаос у теоретичних дослідах проблеми нації. Тільки самостійна націологія може покласти тривкі теоретичні основи для практичної національної політики (етнополітики). Зайво казати, як це конче необхідно, а особливо тепер, коли не лише Европа, але й інші континенти (Азія, Африка, Південна Америка) масово захоплені національною стихією, що в зорганізованім стані може бути творчою силою й передумовиною культурного здвигу сучасного людства, й яка, навпаки, будучи полишена сама собі без організуючого й контролюючого впливу критичної, наукової думки, стане великою небезпекою й надзвичайно деструктивним чинником.

Суспільні явища та процеси дуже складні. Крім цього, вони занадто динамічні. Властиво вони не існують в статичному стані, цебто бодай відносного спокою. Це дуже утруднює їхнє вивчення. Цим пояснюється, між іншим, чому в соціології, від самого початку, цебто від А. Конта (А. Соmtе), динаміка все переважала над статикою; чому соціологічно краще з'ясована механіка суспільних процесів, ніж аналітика основних суспільних явищ. Щойно новітня соціологія, як „наука про відносини" (Веziеhungslеhre) за назвою Л. фон Візе (L. von Wiessе), одного з її основоположників і провідників т.зв. „кельнської школи", в цій науці або сучасний „bеhаvіоrіsm" в американській соціології, напрям, що студіює суспільні явища та процеси, як вислід громадської поведінки людей, — промощує творчі шляхи для розвитку й поступу соціологій, як справжньої науки.

Громадські взаємини людей дуже різноманітні. Чим вищий культурний щабель, тим складніші вони і тим більше виявляють вони нахил до різничковання в міру суспільного поступу. Ці взаємини бувають морального, правного, господарського, політичного, релігійного й т.д. характеру. Кожний рід цих взаємин став об'єктом окремого досліджування й вивчення окремими спеціальними соціологічними дисциплінами. Так повстали та існують політична економія, наука права, наука про релігію, етика, естетика. Деякі з них, як народне господарство, наука права, з'явилися ще перед народженням загальної соціології. Нікому в голову не приходить думка, що можна заперечувати або обмежувати їхнє право на існування.

Соціологічним фактом є також національні взаємини між людьми. Цей рід міжлюдських взаємин виразно виявився пізніше у порівнянні з іншими проявами міжлюдських стосунків. Національні взаємини є дуже типовим явищем новочасного громадського життя, передовсім в Европі. На підставі їх та у зв'язку з ними населення ділиться на своєрідні суспільні колективи, що називаються націями. Модерні нації розвинулися впродовж останніх майже двох століть із народів, що творилися впродовж кільканадцяти попередніх століть. Модерна нація є кінцевим виявом новітнього культурно-істричного процесу. Нарід — це старий витвір не лише історичного, але й природного процесу, вихідними точками якого були розпорошені племена, злучені кров'ю, цебто спільним походженням. Територія, як спільна батьківщина, об'єднувала народи. Історія моделювала їхню душу, цебто свідомість власної відрубности та самобутности. Модерна нація є витвором цієї національної свідомости та волі до незалежного існування.

Така загальна схема постання й розвитку модерної нації. Докладніше мова про це буде далі. Але тут вже слід зазначити два основні етапи в націотворчих процесах. П. Мілюков — у своїй теорії нації: „Национальный вопрос" (1925) яскраво розрізнив дві головні фази в історії постання та розвитку народів. Констатування цього факту є дуже важне методологічно з погляду наукового дослідження нації. Виходячи з нього, можна й слід усунути передовсім деякі термінологічні неясності в націологічних студіях. Ми побачимо далі, як паралелізм, а іноді навіть плюралізм назв для означення явищ і фактів народотворчого процесу спричинили зайву й шкідливу плутанину в теоріях нації. Люди були та є рабами слів. Ґете влучно зауважив, що людина, коли їй бракує якогось поняття, підкидає замість нього по суті порожнє слово. Очевидно, як протест проти цього культу слова, автор геніального „Фавста" демонстративно підкреслив, що на початку було не слово, але чин, цебто факт. Для соціолога взагалі, а для націолога зокрема, таке розрізнювання фактів від слів, як визнання пріоритету фактів над словами, мало б бути першим і основним методологічним правилом. Тоді скоріше можна було б усунути той хаос понять, що, завдяки повному анархізму, панує непереможно в писаннях про національні справи. Тут увесь час плутаються вирази нація, нарід, люд, народність і т.п., однаково в усіх мовах, не зважаючи на те, що цитований попереду німецький дослідник Фр. І. Нойман написав цілу студію, щоб внести світло в цей термінологічний хаос, і що згодом інший його земляк, відомий географ Ал. Кірхгоф присвятив цьому питанню спеціяльну студію; „До зрозуміння понять нації та національности" (1905).

Ед. Єллінек. Націологічні досліди ускладнюються не лише через згадану попередньо термінологічну плутанину. Нація, як громадське явище, безперечно належить до найскладніших витворів суспільного життя. Дослідники марно намагаються знайти такі ознаки, що вичерпували б повно істоту нації та уможливили б наукову її дефініцію. З цих причин, як ми бачили, Сорокін націю взагалі викреслив зі списку об'єктів соціологічного досліду. Під цим оглядом цей російський соціолог не є унікум. В особі відомого німецького дослідника держави Ед. Єллінека він має свого попередника. У своєму клясичному підручнику: „Загальне державознавство" Ед. Єллінек спеціяльно звертається та аналізує істоту нації й приходить з цього приводу до такого зовсім негативного висновку: „Неможливо, отже, навести хочби один певний, об'єктивний критерій народа. Неможливо також витворити такий критерій шляхом комбінації кількох ознак. З цього випливає, що нарід не є нічим об'єктивним в розумінні чогось назовні існуючого. Скоріше він належить до великого гурту суспільних явищ, які взагалі неможливо визначувати зовнішніми мірилами. Нарід - це скоріше щось істотно суб'єктивне, прояв певного змісту свідомости. Багато людей, що почувають себе зв'язаними багатьма спільними культурними ознаками і через це відрізняються від інших — творить нарід". Тут не місце для аналізи та критики такого погляду. Зроблено це буде на дальших сторінках цієї праці. Але тут я навів горішню цитату, як клясичну ілюстрацію того, що нація, як об'єкт наукового дослідження, належить до найскладніших і найспірніших питань новочасної соціології. Цей скептицизм іноді доходить до заперечення самої можливости об'єктивно-наукового збагнення її істоти, а таким чином і самої науки про націю взагалі. Треба, отже, відповісти на питання — чи цей скептицизм є виправданий. Інакше кажучи, чи можлива націологія? Чи є вигляди й підстави для існування такої спеціяльної соціологічної дисципліни?

Ми бачили, що „мозаїкова" метода вивчення нації, цебто фактичний розподіл дослідів над цією проблемою між різними науками, не є задовольняючою з багатьох причин. Постає природне питання, чи можлива окрема наука про націю? Чи є для цього потрібні передумови й головно окремий дослідний матеріял?

Цікаво, що під цим оглядом народження націології багато де в чім нагадує історію початкового розвитку соціології. Саме минає 100 літ від засновання О. Контом соціології, як окремої науки, місце якої автор у свій час славетного „Курсу позитивної філософії" точно визначив у своїй відомій клясифікації наук, одночасно з'ясувавши проблематику та завдання цієї наймолодшої дитини в родині наук та охрестивши її (у 1838 р.) новою назвою „соціологія", замість „соціяльна фізика", як би вона мала бути названа по думці декого з тогочасних дослідників, напр., Кетле (Quеtеlеt), одного з фундаторів наукової статистики.

Виявилося однак незабаром, що самоозначення наукових дисциплін є зв'язане з тяжкою боротьбою. Поява соціології зустрічалася з відвертою ворожнечою з боку сусідніх наук: народного господарства, історії, філософії й т.д., представники яких заперечували право на існування цієї наймолодшої наукової дисципліни. Ця боротьба тяглася продовж цілого майже XIX ст. Заперечувалася сама навіть назва соціології, яку мовні пуристи вважали недопустимим філологічним варваризмом через те, що перша її половина була латинського походження, а друга грецького. В цьому добачали вороги соціології злочинне порушення мовного стилю. Для ілюстрації цих критик соціології наведу уступ з відомої фундаментальної праці Дільтея (Dіlthеу): „Вступ до гуманітарних наук" (1883), де цей оборонець відрубности т. зв. „духових наук" (Gеistwissenschaften) в протилежність до наук природничих (Nаturwissеnschаftеn) на адресу громадознавства й спроб О. Конта відокремити вивчення суспільних явищ та процесів, як самостійну науку, — іронічно писав: „Нова наука встановлюється відкриттям важних правд, а зовсім не шляхом огородження патиками досі не окупованого у світі терену фактів...".

Ще в кінці минулого століття П. Варт (Р. Вurth) написав велику полемічну монографію з цього приводу, а саме: — „філософія історії, як соціологія" (1897 р.). Майже кожен підручник соціології, що виходив перед першою світовою війною, починався з виправдання назви та права цієї науки на існування.

Зупинився я тут на цьому через те, що доля націології, яка саме народжується, дуже нагадує початки історії соціології, Як безпідставно там було заперечувано права соціології на існування, так немає рації поборювати спроби обґрунтуваяння націології, як спеціяльної соціологічної дисципліни. Заслуга О. Конта саме полягає в тому, що він визначив суспільне явище, як об'єкт самостійного наукового досліду, що правильно розмежував сферу її дослідження від інших наукових комплексів і, напр., біологічного, як найближчого. Інша справа, як Конт сам виклав основи цієї науки. Сьогодні соціологія Конта, цього батька філософського позитивізму, звичайно, має переважно лиш історичне значення. Але свого часу це був величезний крок на перед у напрямі наукового трактування питань суспільного характеру. На О. Конті базувався дальший розвиток новочасного громадознавства.

Природною була також пізніша диференція та спеціялізація соціології. Адже загальна соціологія могла вивчати суспільні явища й процеси в цілому. Завданням окремих спеціяльних соціологічних дисциплін є досліджування поодиноких проявів суспільного життя. Як вже згадувалося, деякі з цих спеціяльних соціологічних дисциплін постали вже перед появою соціології, як напр., народне господарство. Інші, як скажім, наука про релігію або культуру, появилися згодом. Є фактом, що соціологія та соціологічна метода трактування явищ громадського життя мали незвичайний корисний вплив на гуманітарні науки. Модерні наукові напрями в історії, філософії історії, естетиці, правознавстві, науці про релігію, державу, культуру, літературу тощо є незаперечним цього доказом.

Ця спеціялізація соціології опинилася на порозі національної проблеми, як вияву, без сумніву, своєрідних та з фактичного боку дуже типових явищ нашої доби. Спеціальну своєрідність національних явищ, як окремого фактора громадського сучасного життя, либонь ніхто не буде заперечувати. Для теперішньої доби доводиться їх визнати мабуть найбільш типовими. Масовий їх характер конче вимагає систематичного й всебічного їх вивчення. Ця справа дуже утруднюється у зв'язку з надзвичайною складністю природи національних взаємин людей, однаково зовнішніх (інтернаціональних), так і внутрішніх (інтранаціональних).

Наука покищо безсила дати відповідь на питання: що таке нація? Через що і як люди відчувають свою національну приналежність? Як поставали народи? Як перетворювалися вони в модерні нації? Яка суспільна функція нації? Проблема еволюції народів це одно з найактуальніших і все ще відкритих питань націософії. Масарик, що як філософ і соціолог, багато присвятив уваги національним справам, писання якого з цього погляду мають каменярське значення для націології, у своєму відомому трактаті: „Нова Европа", написаного під час Першої світової війни, дуже добре ілюструє цю складність проблематики народознавчих дослідів, кажучи: „Нації зміняються з бігом часу; в якій мірі і через що? Чи вони зміняються фізично (анатомічно) шляхом схрещування, або й в наслідок професії? Через те, що живуть у містах? В залежності від харчів? Можливо, що в наслідок потестеуй? А як впливає зміна тіла, зглядно кістяка на психічні властивості? Чи психічні властивості народів зміняються незалежно від фізичних і чому? Чи ці властивості зміняються самі по собі, або під впливом сторонніх психічних властивостей? Шляхом засвоювання чужих думок, звичаїв, установ і т.д. Виникає, отже, нелегка проблема самобутности народів, самостійности та самодостятности їхньої культури".

Вже ці питання — це свого роду націологічна проблема. Вже вони виправдують потребу націології, як окремої спеціяльної соціологічної дисципліни. Бо тільки націологія, використовуючи дані й матеріяли окремих наук, що зі свого становища цікавляться деякими з цих питань, як, напр., антропологія, етнологія і психологія народів може дати критичну й вичерпну відповідь на них.

Саме тепер, після великої війни, національні справи як дуже складні та заплутані в своїй істоті, ще більше ускладнюються. Перед нашими очима постали і творяться незвичайно складні суспільні витвори національних колективних шукань і змагань. Напр., італійський фашизм, німецький гітлеризм, що знаходили більший або менший відгомін не лише в Европі, але і по всьому світі (Японія). Дослід і вивчення належать до компетенції соціології. Але загальна соціологія не зможе з'ясувати вичерпуюче причини та природу цих явищ, як і передбачити можливі вигляди їхнього майбутнього розвитку. Найкраще це могла б зробити знову таки націологія. Конкретно — ті соціологи, що спеціялізуються на вивченні національних рухів і питань. Отже, констатую і підкреслюю знову: є досить своєрідної, мовляв, „суспільної матерії", для націології. Саме життя вимагає уконститування цієї спеціяльної дисципліни соціології. Передовсім це лежить в інтересах самої загальної соціології. Відкидати або заперечувати націологію можна лише з мотивів наукового формалізму чи консерватизму.

Так само, як тепер нехтуються чи поборюються змагання або спроби в напрямі самоозначення націології, в минулому можна було заперечувати осамостійнення кождої нової спеціяльної соціологічної дисципліни. Візьмемо для прикладу одну з них: науку про релігію. Аджеж доба, коли релігія домінувала в громадському житті, належить вже (бодай для Европи) до минулого. Природа релігійних почувань значно простіша за національні. Гострота їх наявно занепадає у порівнанні, напр., з минулими століттями (ХV-ХVІІ), коли релігія відігравала дуже активну політичну ролю, була одним з провідних чинників державного життя, доказом чого може бути дуже вимовна тогочасна теза: cuіus rеgіо, еіus rеlіgіо (чия влада, того віра); врешті, спричинила горожанські й міждержавні війни, напр., у Чехії з приводу гуситства, а скрість по всій Европі на ґрунті антагонізму між католицизмом і реформацією — сьогодні все це принаймні в Европі належить до історії.

Це значить зовсім, що роля релігії, як фактора суспільного розвитку народів, є вже остаточно скінчена. Соціологічно, безперечно, релігія є одним з найцікавіших і найглибших суспільних явищ і заслуговує якнайдокладнішого з'ясування з боку науки. Можна констатувати, що наука віддавна і широко цікавилася проблемою релігії. Не згадуючи вже про богословії, інтерес якої до релігії був специфічний та обумовлений здебільшого потребами церкви, ціла низка різних наук від історії, філософії, етики до етнології та соціології виявили не абияке зацікавлення до питань релігійного характеру. Здавалося, що таким чином вивчення релігії є достатньо забезпечене з боку науки. А проте, у середині XIX ст. постала наука про релігію та порівнююче вірознавство, як спеціяльні соціологічні дисципліни. Право громадянства цих наук ніхто не заперечує, а позитивне їхнє значення для загальної соціології є поза всяким сумнівом.

Так само недоцільним і безпідставним є заперечування потреби або можливости науки про націю, що однаково виправдана як з теоретичного, так і з практичного боку. Найкращим доказом цього може бути факт, що націологія силою обставин почала вже творитися від середини минулого століття; що вона має чималу свою преісторію, що видатні соціологи, як Масарик, передбачили й констатували потребу цієї спеціяльної соціологічної дисципліни, присвяченої вивченню нації, національних рухів і національних питань.

Звичайно, я не маю наміру писати тут докладної й вичерпної історії початків науки про націю. Я хочу лише пригадати загально про тих і те, ким і що було зроблено для постання новочастної націології, а одночасно коротенько схарактеризувати відношення поодиноких народів і країн до національного питання.

І. Ґ. Гердер. Хрещеним батьком націології слід уважати І. Ґ. Гердера (1744-1803), цього „архіжерця чистої людяности", що наприкінці XVIII ст. підніс проблему нації, передбачуючи майбутню ролю та значення як культурного та громадського чинника в новітній історії Европи. Нація для Гердера є природним органом людства; держава — „штучним витвором". Природа, — писав він у своїх славетних „Ідеях до філософії історії людяности", — виховує родини; найприродніша держава є також один нарід з одною національною вдачею, що в ньому заховується впродовж багатьох тисячоліть; а якщо народжений з нього володар захоче цього, то може її (національну вдачу, — Б.) дуже легко виплекати; бо нарід — це також природна рослина, як і родина, тільки що вона має більше галузів. Нічого, отже, завданню влади не є більше протирічним, як неприродне перемішування людських племен і народів під однією булавою". Гердер передбачає, що держави — з національного боку мішані — розпадуться й що ідеал всесвітньої людяности здійсниться в національних державах. Звичайно, що націософія Гердера ще дуже романтична, сьогодні його погляди вимагають ґрунтовних наукових коректур. Проте, незаперечною заслугою цього німецького філософа лишиться назавжди те, що він перший належно розрізнив націю від держави. Аж до світової війни в західній Европі науково й особливо політичне ці два поняття без потреби плуталися, особливо ж у Франції та в Англії. Подекуди й головно з політичних міркувань на цей шлях вступила й об'єднана державно батьківщина Гердера. Є зрозумілим також той величезний вплив, який мала національна філософія автора „Ідей" на пробудження й відродження всіх поневолених народів взагалі, і на слов'янські зокрема, що констатує Масарик у своїй монографії „Чеське питання", кажучи: „Був, отже, Гердер головним слов'янським учителем у добі відродження".

В Німеччині, як реакція проти спроб Наполеона збудувати універсальну монархію, прокинулося, про що вже тут була згадка, сильне національне почування. Воно виявилося більше у формі національних ідеологій, ніж теорій. Докладна історія націології мусила б узгляднити обидва ці прояви зацікавлення до національної проблеми й то тим більше, що здебільшого вони мають не чистий характер, цебто ідеологія переплітається в них з теорією (напр. у Фіхте).

Отже, щодо Німеччини, то крім Фіхте, про якого тут вже була мова, слід згадати ще Геґеля, філософії якого з її апотеозою германо-німецькою культури та духа, була впливовим причинком до модерної націології або точніше висловлюючись, до націософії. З нею зв'язані пізніше досліди над взаєминами між расою та нацією. Ґенетично з неї можна виводити німецький расизм, з його племенним месіянізмом і очевидним прямуванням до германської гегемонії в Европі. В Німеччині елементи нації та її впливів були введені в деякі спеціяльні соціологічні науки: напр.: до народного господарства Лістом і до права Савіньї (Sаvlgnу). В мистецтві взагалі, а зокрема у музиці, програмове підкреслює національний момент Р. Ваґнер, правда скоріше як ідеолог, ніж теоретик. До цього доведеться ще вернутися на дальших сторінках цієї праці.

Австро-Угорщина своєю різноманітною національною структурою була природним тереном для розвитку націологічних теорій. Тут у завзятій боротьбі зустрічалися народи державні з народами поневоленими. Тут у клясичних формах, напр., у чехів, проходив процес національного відродження. Тут робилися безнадійні спроби з боку народів-панів законсервуватися й витримати незайманим свій історичний „стан посідання". Зрозуміло, що Австро-Угорщина впродовж усього XIX ст. і на початку XX ст. була майже батьківщиною всіляких націологічних спекуляції і теорій. З боку чехів слід згадати Ф. Палацького та Масарика. З поляків науково національним питанням дуже цікавився відомий соціолог Л. Гумплович, автор джерельної монографії „Право народів і мов в Австрії" (1879 р.). З мадярів барон Еетвеш, теорія якого про націю, як „історично-політичні індивідуальності" була дуже популярною в середині минулого століття.

Цікаво, що в Австро-Угорщині була опрацьована національна програма соціяльно-демократичної партії, звідки вийшли видатні соціялістичні націологи: К. Кавтовський, К. Реннер, автор фундаментальної монографії: „Боротьба австрійських народів за державу" й особливо О. Бавер, що написав марксівською методою модерну націологію. Маю на увазі клясичний його твір — „Національне питання й соціяльна демократія" (1907 р.). Австро-Угорщину називали часто „національною лябораторією". Вона цю назву дійсно виправдала. Політична історія габсбурзької монархії від 1848 до 1918 рр. є для дослідника національних питань пракличною національною школою. Для історика початкової націології колишня придунайська монархія залишила чималу теоретичну спадщину, що вимагає свого критичного огляду й наукового усистематизування.

Не можна дивуватися, що Італія в процесі свого національного „risоgіmеntо" (відродження) в середині XIX ст., коли вона проробила величезну еволюцію від „географічного поняття", за висловом Меттерніха, до модерної державно об'єднаної нації — дала низку видатних дослідників національної проблеми й що їй належить почесне місце в історії початків націології.

Я вже тут казав, що перші ідеологи та теоретики нації, природно виходили з табору поневолених народів, які визвольні змагання своїх народів хотіли обґрунтувати й виправдати науковою методою. Саме під цим оглядом справді піонерське значення мають праці перших італійських націологів, так само, як зрештою, попередня італійська національна ідеологія мала незаперечний і великий вплив на національні рухи по всій Европі. Під цим оглядом Дж. Мадзіні (G. Маzzіnі), один із духових провідників італійської визвольної боротьби, автор містично-романтичної та яскраво месіяністичної ідеології, фундатор відомої організації „Молода Італія" (Gіоvаnе Itаlіа), заснованої у 1831 р. фактично був головним ідеологом тодішньої всеевропейської національної боротьби. По зразку „Молодої Італії" політичні емігранти та революціонери заклали на весні 1834 р. (у Швайцарському Брні) аналогічне товариство, назване „Молода Европа". В історії національних змагань по-неволених народів — ця „Молода Европа" була справжнім ідейним ферментом, що підсилювала духово закріпачені нації в їх визвольній боротьбі.

Італійська трійця. Але Італія дала Европі в цей час не тільки видатного ідеолога національної боротьби в особі Дж. Мадзіні, що був, так би мовити, втіленням національної думки. Одночасно Італія дає зразкові приклади діячів на двох інших головних відтинках національної боротьби. Дж. Ґарібальді (G. Gаrіbаldі) - це ідеал вояка на постлугах національної революції; ідеал шляхетної й святої справи національного визволення відданого революціонера; це персоніфікація національно-революційного чину. А. Кавур (Саvur) — рідкий приклад незвичайно талановитого дипломата на початку політичної кар'єри народу, що зриває пута чужої неволі. Згадана італійська „трійця" — це справді майже винятковий приклад щасливої гармонії головних чинників визвольної боротьби. В історії він майже не повторюється. Інші поневолені народи могли багато дечого навчитися з цього італійського прикладу. Як було уже зазначено, „Молода Европа" у процесі свого національного самоозначення взорувалася здебільшого на зразку „Молодої Італії" та італійської визвольної боротьби. Націологічно — з погляду не лише своєї ідеології, але й техніки боротьби, політичної тактики та дипломатії, вона мусить цікавити кожного дослідника національних рухів, хоча сьогодні вже має головно історичне лише значення.

Від ідеології національно-визвольної боротьби Італія незабаром перейшла до теорії нації, до наукового обґрунтування свого "risоndіmеntо" — ренесансу. Власне з цього боку її досягнення і спадщина, як оригінальний матеріял до пренаціології, яка нас тут передовсім цікавить.

Манчіні та Маміяні. Під цим оглядом в історії початків наукового досліду нації особливе значення мав Туринський університет, два професори якого, Манчіні (Маnсіnі) а Маміяні (Маmіаni), звернули особливу увагу на націю, як об'єкт наукового досліду. Посівши в 1851 р. катедру міжнароднього права в згаданому університеті, П. Манчіні виголосив свій славетний інавгураційний виклад на тему: „Про націю, як підвалину міжнароднього права", що відтак був оголошений друком в його курсі міжнароднього права, а згодом й окремо не раз публікувався. Для Манчіні, нація — це джерело свободи та основа громадських взаємин взагалі. Це думка вченого. Але Манчіні одночасно також і ідеолог визвольної боротьби свого народу. В його ідеології нація - це „свята та божеська річ", (Sаntа е dіvіnа соsа), „як сама воля" (quаntо lа stеssа lіbеrаtа). Націологічно заслуга цього італійського вченого полягає в тім, що він у своїй теорії нації дав цікаву й досі ще актуальну аналізу та клясифікацію головних елементів нації, з якою нам доведеться ознайомитися в дальшому нарисі цієї праці так само, як з дефініцією нації цього піонера націології. Крім цього, на увагу заслуговує також те, що Манчіні в основу своєї системи міжнароднього права кладе націю замість держави. Це й тепер, після першої великої війни та відомих „14 точок" президента Вілсона й всупереч новітнім спробам модернізації міжнароднього права — все ще „музика майбутності". Колеґа Манчіні, також професор Туринського університету й спеціяліст у ділянці міжнароднього права, Маміяні, в 1859 р. у додаток о своєї праці: „Нове право вільної Европи" видає цікаву розвідку: „Про краще людське об'єднання та національну засаду", де викладає свою теорію нації, а головно подає власну дефініцію нації, на думку самого автора „ясну та стислу", й яка відтак не раз цитувалася пізнішими дослідниками цього питання. Пізніше ми подамо її серед інших зразків різних дефініцій нації. Покищо обмежимося цими матеріялами щодо ролі Італії в преісторії націології.

У зв'язку з цим треба тут у кількох словах зупинитися на Польщі, що поруч із Італією в XIX ст. відограла дуже активну ролю у національно-революційних змаганнях „Молодої Европи". Під цим оглядом однак, значення тодішньої Польщі, конкретніше, її національної еміґрації, було з одного боку ідеологічне, з другого — активно-революційне, але менш усього теоретичне у розумінні націологичнім. Ідеологічно мав вплив месіянізм польської поезії (Міцкіевіч, Словацкі, Красінскі), містична польська національна філософія. Революційно — не лише два польські протимосковські повстання (1830 і 1863 рр.), але й передовсім активна участь польських леґіонів майже у всіх тогочасних національно-революційних акціях по всьому світі, а передовсім в армії Наполеона. Теоретично поляки не внесли багато в теорію нації, їхня концепція нації — була історична. Вона жили здебільшого спогадами про колишню Річ Посполиту. Мріяли про відбудування незалежної Польщі у межах 1772 року. Але їхній революційний табір зумів органічно зв'язати справу визволення польського народу з політичними змаганнями тодішньої європейської демократії. Поляки були співфундаторами та активними членами „Молодої Европи". їм вдалося придбати для польської справи тоді повстаючий І Соціялістичний Інтернаціонал. Батько наукового соціялізму К. Маркс був здеклярованим полонофілом. Міжнародній соціялізм у своїй першій фазі наявно космополітичний і байдужий, коли просто не ворожий до національного відродження та визвольних змагань інших поневолених народів, а передовсім слов'янських (в Австро-Угорщині та на Балканах), взяв під свій захист польських самостійників і не раз активно виступав на оборону визвольних змагань польського народу. Поляки фактично перші здобули партійну автономію в лоні Соціялістичного Інтернаціоналізму, зрештою збудованого на основі державного, а не національного представництва. Щойно після неуспіху їх січневого повстання 1863 р. і в наслідок цього занепаду революційної ідеології, а поруч з тим і спроб замирення з існуючим політичним „stаtus quо", робляться з польського боку теоретичні спроби виправдання існування й „культурної нації" державно поневоленої, та навіть пошматованої. Маю на думці цікаву польську ідеологію т.зв. органічної праці. Теоретично це т.зв. „варшавський позитивізм" з відомим польським філософом і письменником Сл. Сівєнтоховскім на чолі. В основу цього світогляду була покладена відома теза Декарта: „думаю, отже існую" в її застосованню до поневоленого народу, що позбавлений політичної самостійности, проте, культурно існує і є здатний до поступового розвитку, як активний та рівноправний член людства.

Каталонія і Фр. Пі-й Марґаль. Від Польщі, цього тодішнього національного авангарду Европи, мусимо на момент перекинутися в західній куток Европи, бо аж у Каталонію, що в преісторію націології вписала кілька цікавих і ориґінальних сторінок, де націологія ще й досі є систематично та дуже успішно плекана.

Наполеонівська інвазія розбудила національне питання почування Еспанії й викликала стихійний опір проти спроб невгомонного корсиканця перекинути свою владу за Піренеї. Еспанський молодий націоналізм майже відразу ж пішов шляхом державного централізму. Звідки неминучий його конфлікт із новокаталонським рухом, що пізніше, в середині XIX ст. починав набувати виразно політичного забарвлення, нав'язуючи, паравда, дуже приспаних, але, проте все живих ще спогадів про колишню самостійність та автономію Каталонії, цієї транепіренейської України.

У зв'язку з темою цього уступу, мушу пригадати тут про видатного католицького діяча й політичного теоретика Ф. Пі-й-Марґаля (Fr. Рі у Маrgаll), якому припадає керуюча роля під час першої еспанської революції 1873 р. й що тоді вже робив заходи для проголошення каталонської республіки. Пі-й-Морґаль є автором джерельної монографії „Народи" (Lаs Nасіоnаlіdаdеs), написаної в 1876 р., і хоча конкретно пристосованої до політичних відносин в Еспанії але яка теоретично трактує проблему нації в цілому її засязі; тому в цій праці каталонського М. Дрогоманова належиться, без сумніву, почесне місце в преісторії націології.

Менше всього зацікавлення до національної проблеми знаходимо в той час у Франції. Це не тяжко зрозуміти й пояснити. В 1789 р. в наслідок Великої Революції Франція, перетворившись у „єдину та неподільну" (une еt іndivisiblе) республіку, пішла по лінії послідовного та безоглядного централізму. За революційною ідеологією нація стала синонімом держави. Таким чином офіційно все населення Франція уважала французьким, незалежно від його етнічного походження або рідної мови. Отже, однаково провансальці та баски, каталонці та бретонці, ельзасько-льотаринґські німці або фляманці. Французькі „аложені" (інородці) виснажені національне під час революції, що особливо дошкульно

вдарила по них, продикалися до нового життя дуже поволі. Новопровансальський та необретанський рух, що датуються від середини XIX ст., мали характер мовно-літературний, а подекуди культурний: чужі були їм національно-політичні аспірації, а тим менше якийсь автономізм чи федералізм, не кажучи вже про сепаратизм. Зрештою, вони не виходили поза місцевий провінційний масштаб. Париж політичне їх не боявся, а естетично кокетував з ними, доказом чого може бути загальнофранцузький культ великого провансальського поета Фр. Містраля, ідеолога і провідника т.зв. руху „фелібрів", цього найбільш яскравого вияву неопровансальського національного ренесансу, що знайшов згодом відгомін і серед бретонців.

Е. Ренан. Щойно поразка Франції у війні з Прусією (1870-1871) й втрата Ельзас-Льотаринґії викликала по той бік Рейну велику й зрозумілу реакцію. Французька опінія мусила задуматися над істотою національної проблеми. З національного боку цікавим цієї реакції можна уважати славетний трактат Е. Ренана (до речі, трактат цей — вклад бретонця для культури французької): „Що таке нація? (1882 p.), в якому видатний вчений і письменник з особливим наголосом підкреслив значення національної свідомості та волі, як найосновніших ознак нації, що за його думкою, є властиво „щоденним плебісцитом", стверджуючим її непереможне бажання бути та залишитися собою. Цей твір автора славетного життєпису Христа, є найкращим французьким матеріялом до преісторії націології. Бо інші французькі праці XIX ст., що трактують неначебто національні питання, як, напр., монографії Летурно (Letoueneau) або Лебона (Le Bon) — цього останнього відома й дуже популярна розвідка про закони духового розвитку народів — більше належать до обсягу етнології, ніж націології, як науки передовсім про сучасну націю, а не наріду його давніших стадіях творення. Лише перше видання оригінальної монографії Жоане (Johannet) „Національна засада" (1908 p.), можна уважати новою спробою модерної французької націології, яка щойно під час 1-ої світової війни виявила себе більше активно. Але з погляду історії націології — Франція може бути цікава, як країна традиційного азилю для національної еміграції всієї Европи, коли не всього світу. Через це вона претендує іноді на титул доброзичливого протектора народів-кріпаків. Справді, перед Першою великою війною в Парижі головно була зосереджена інформація та пропаганда поневолених націй. Звичайно, вона також цікава, як матеріял до історії націології. Хронологічно вона припадає вже на початок цього століття, точніше кажучи, на останні кілька років перед 1-ою великою війною.

У 1912 р. у Парижі заходами литовського емігранта й видатного національного діяча Й. Ґабріса був заснований „Союз поневолених народів" (Union des Nationalites) і почав виходити спеціяльний журнал „Les Annales des Nationalites), яскраво націографічного характеру. Між іншим одне його подвійне число (ч. 3-4, 1913 р.) було присвячене українському питанню. У зв'язку з цією акцією в 1913 р. вийшов також у Парижі збірник лекцій про поневолені народи Осередньої та Східної Европи й з цікавою передмовою відомого французького історика Ґ. Сеньобо. Заголовок цієї книжки та вступ до неї — „Автономічні прямування в Европі" — характеризує зміст цієї праці, що змальовує національні рухи в Европі напередодні вибуху всесвітньої катастрофи; гарну національну аналізу національно-визвольних змагань зробив згаданий французький вчений у своєму програмовому вступі до них. Було вже зазначено, що під час Першої світової війни українці, як зрештою, по всьому світі, виявилося живе зацікавлення національною проблемою. Оглядові впливу Першої світової війни на націологічні проблеми буде присвячений окремий уступ цього нарису. Там мова й про французькі надбання на цьому полі.

Тут на прикінці цього уступу ще кілька слів про Англію з погляду преісторії націології. Щодо цього, то роля її дуже нагадує вже з'ясоване становище Франції. Коли йдеться про Англію, як великодержаву, передовсім трансконтинентальну й позаєвропейську, то це зовсім зрозуміле. Англію фактично цікавили більше расові питання; конкретно проблема гегемонії білої раси серед кольорових племен, як тубільного населення позаєвропейських її колоній.

У себе дома, але за морем, Англія, правда, мала одно дуже дошкульне питання, а саме ірляндське, а в порівнанні з європейськими національними проблемами було дуже своєрідне. В ньому переважали моменти: політичний, релігійний, господарський, суспільний, але майже жодної ролі не відігравав мовний антагонізм, що на континенті й національних суперечках є здебільшого на першому місті.

Правда, й у себе під боком Англія мала одну національну справу, а саме кімрійську (у Велзі), кельтсько-мовний та культурний характер якого були наявні, натомість політичний — виявився після світової війни. Недиво, що англійська наука минулого століття зробила дуже багато й була у значній мірі каменярем у ділянці етнології та фолкльору, як розуміється й етнографії. На полі націології вона виступила самостійно вже під час Першої світової війни, якщо не рахувати цікавих націографічних монографій Сетона-Востона „The Southern Slav Question" (1911 p.), „Europe in Melting Pot" (1919 p.), присвячених положенню поневолених австро-угорських народів, передовсім словаків та югослав'ян.

Правда, в дорібку англійської наукової літератури є дуже цікава публікація Бейджота (Bagehot), яка у перекладах на чужі мови відома під неточною назвою — „Про походження народів", напр., в німецькому: „Ursprung der Volker", але що має на увазі не сучасні нації, тільки давні народи у початкових фазах їх творення з племен, коли природа була рішаючим чинником, ніж занадто ще примітивне суспільство. Автор сам назвав цю працю: „Природознавство і політика. Думка про застосування природної селекції та спадщини до громадським суспільств" (1872 p.). Як видно з цього заголовку, згадана праця Бейджота є даниною у той час пануючому у наступі дарвінізму та теорії еволюції. Звичайно, історично вона може цікавити націолога, що мусить студіювати повстання та розвиток модерної нації від найстарших її прапочатків. Проте, було б неправильним зараховувати цю книгу до преісторії націології. Своїм змістом вона скорше належить до ґенетичної соціології, що досліджує початки і первісний розвиток суспільних установ, а не до націології, яку у першу чергу цікавлять модерні культурні нації.

Ми бачили, як Австро-Угорщина, завдяки різноманітному національному складу її населення, була державою, що виявила себе дуже активно на полі націологічних дослідів, вписавши не одну цінну та оригінальну сторінку в преісторію нової науки про націю.

Цікаво, що цього не можна сказати про східню сусідку габсбурзької монархії, небіжку Російську імперію, що з національного боку також уявляла з себе якийсь дуже своєрідний „етнографічний музей" живих народів, різноманітного походження, культур, мов.

Ідеологічно, Росія в національному питанні здебільшого й за дуже незначними винятками стояла на дуже космополітичних та універсальних позиціях, оскільки, бодай, йде мова про її поступові демократичні та передовсім — революційні кола громадянства. Відомий ідеолог і теоретик російського соціалізму П. Лавров у програмовій заяві (1873 р.) писав, що: „... національне питання має зовсім щезнути перед завданням соціяльної боротьби..., а взагалі, на його думку, це вже ... „преісторична засада". Ще більше різко підкреслив це інший московський революціонер П. Ткачов, доводючи, що „розумовий поступ прямує до знищення... національних особливостей..." (1879 p.). Московський соціялізм і революціонізм фактично залишився на цих позиціях увесь час. Право народів на самозначення визнавалося ним здебільшого теоретично й під примусом невмолимої дійсності. Московський революційний табір був вірним традиційному російському централізму, заініційованому ще декабристами (Пастель).

О. Герцен. Винятком, заслуговуючим на увагу з цього боку, був відомий російський публіцист О. Герцен, видавець у свій час славетного закордонного часопису „Колокол" (Дзвін), до якого з великою пошаною ставився Т. Шевченко, ознайомившись з ним по дорозі зі свого заслання до Петрограду. Герцен не був теоретиком, але скоріше ідеологом національного питання. Для нього право кожного народу на самостійне існування було громадською аксіомою. Визнавав це право він і за Україною, тавруючи безпідставні зазіхання на неї з боку Москви, так і Польщі. Герцен йшов власне далі, бо право на самозначення визнавав навіть за кожним "географічним положенням". Писання цього видатного російського публіциста, а особливо славетні його спогади: „Билое й думи" (Минуле та думки) з погляду преісторії націології дуже цікаві через те, що в них автор багато присвятив уваги й живо змалював тогочасні національні рухи, зосереджені довкола „Молодої Европи". Майстер слова, він залишив митсецькі портрети видатних провідників національне визвольних змагань (Дж. Мадзіні, Гарібальді, Кошута, Ворцеля й т.д.), одночасно плястично схарактеризувавши додатні та відємні риси національних еміграцій тієї доби.

М. Бакунін. Його приятель і земляк, революціонер з фаху, М. Бакунін є другим білим кругом серед москалів, оскільки йде про їхнє ставлення до національних питань. Він також не був великим теоретиком у цій ділянці, але зате невтомним практиком. У поневолених народах М. Бакунін добачав природного союзника революції та ворога держави, яку він заперечував, ідеологічно стоючи на позиціях анархізму. Він активно брав участь у всіх тодішніх акціях поневолених народів, спрямовуючи їх у бік революції. Така його роля була на 1-му слов'янському конґресі (на Зелені Свята) в 1848 р. у Празі, що під його впливом закінчився вибухом відомої револьти. У 1849 р. він разом з Р. Ваґнером виступає активно у саксонській революції, стараючись, зрештою марно, зреволюціонізувати лужицьких сербів. М. Бакунін встряває також у підготовчі заходи до польського січневого повстання 1863 року. Відтак (1864-69 pp.) він закладає таємне революційне „Міжнародне Братерство", де скупчені були представники різних народів, що боролися за своє визволення (італійці, поляки, німці), або проти політичного абсолютизму (французи, скандинавці).

М. Бакунін був революційним слов'янофілом. Московське слов'янофільство, як відомо, у своїй історії було течією консервативною, коли не просто реакційною, — в кожнім разі антиевропейської орієнтації, що відкидало західний демократизм та конституціоналізм. Національна засада в цьому світогляді була одним із головних ідеологічних складників, але політично вона розумілася зовсім реакційне й немала нічого спільного з революційно-визвольними змаганнями поневолених народів. „Визвольна" роля царської Росії на Балканах, серед тамтешніх православних народів, у світлі фактів виглядає зовсім прозаїчно, без традиційного сержанку слов'янофільської романтики, в яку ці події були звичайно одягнені для приваблення симпатії ширшого загалу.

Писання російських слов'янофілів, що здебільшого були ідеологами повстаючого московського націоналізму, як Хомякова, Аксакова, особливо ж Леонтьєва, чи зрештою, московського націоналіста Достоєвського, звичайно, цікаві, як матеріяли до історії початків націології. Цікаві так само, як писання ідеологів німецького пангерманізму, багато зі становища взаємин між нацією та расою. З цього боку на особливу увагу заслуговує свого часу дуже голосний твір Н. Данілевського: „Росія та Европа", що уважався євангелією молодого російського націоналізму, науково, зрештою, праця мало оригінальна, бо здебільшого залежна від своїх німецьких зразків (головно, й оскільки йде про теорію „культурно-істричних" типів, запозичену від німецького історика Рюккерте), а до того ще й реакційну, поскільки вона стояла на протиеволюційних, антидарвіністичних позиціях.

Проф. П. Мілюков, що у своїй, попередньо фитованій, теорії нації, докладно аналізує споби російських національних ідеологій, слушно відокремлює А. Градовського, як чи не єдиного московського дослідника, що науково цікавився проблемою нації, правильно зрозумів їх істоту та оцінив її значення, як „ідеї нової, що належить до нашого століття".

А. Градовського та В. Соловьйова, автора спеціяльної розвідки про націю, доводиться з російського боку зарахувати до тих піонерів, що поклали свої цеглини під фундамент майбутньої націології. З приводу нації висловлювалися також інші російські вчені, напр., П. Струве або Бердяєв. Але їх трактування нації суто містичне та метафізичне (П. Струве дивиться на націю, як на „істоту понадрозумову та нерозумну"), — і через те я свідомо цих дослідників не зараховую до піонерів націології, бо такими вони в дійсності не були.

Звичайно, царська Росія, як жива, мовляв, лябораторія національних рухів, з погляду початкової націології є дуже цікавим джерелом. Але під цим оглядом історик націології автентичний матеріял та теоретичне його розроблення скоріше знайде серед національних ідеологів та теоретиків „інородчеського" походження, ніж серед росіян, що реально політичну вагу національної проблеми для імперії царів почали розуміти щойно після першої революції (1905-1906 pp.), а небезпеку її відчули аж після жовтневої революції (1917 p.), коли Російська імперія, цей „велетень на глиняних ногах" фактично вже завалився. Націографічно багатий матеріял до історії національних рухів у передвоєнній Росії, а також у Німеччині та в Австрії, був зафіксований в дуже цікавому збірнику А. Й. Кастелянського: „Формы національного движенія в современных государствах" (1910 p.), якому, звичайно, належиться почесне місце в бібліографії націознавчої літератури.

Українці та націологія. Оскільки в Австро-Угорщині чехи були піонерами національних дослідів, то в царській Росії ця роля припала українцям. Мотиви зацікавлення національною справою в обох цих випадках були ті самі: наукова теорія мала підсилити й виправдати національно-визвольну практику й змагання цих двох поневолених народів, що у XIX ст. національно прокинулися й були втягненні у вир всеевропейського національного ренесансу. Властиво майже кожен з українських вчених, що працювали для воскресення свого народу, фактично більше чи менше працював також, як каменяр майбутньої націології. Це доводиться однаково сказати як про М. Костомарова, так і про В. Антоновича.

М. Драгоманов. Але коли у цих українських вчених націологічний інтерес був побічним, то М. Драгоманова досліди на полі національних рухів й національної проблеми взагалі органічно входили в програму його наукової діяльності. У XIX ст. в Европі не багато було вчених, ім'я яких більш заслужено може бути вписане на сторінках преісторії націології, ніж ім'я автора „Чудацьких думок про українську національну справу" й „Історичної Польщі та великоросійської демократії", щоб обмежитися лише двома зі становища науки про націю, без сумніву, найцікавіших праць великого українського європейця, авторитет якого сучасний здезорієн-тований український націоналізм дарма намагається принизити, не розуміючи понадчасового в писаннях Драгоманова й політичне полімізуючи з ним у площині вузько-сучасного політичного реалізму.

Великі заслуги М. Драгоманова, як одного з найвидатніших каменярів націології, безсумнівні для кожного, кого проблема нації цікавить з наукового, а не виключно політичного або лише тактичного боку.

На II конгресі німецьких соціологів в Берліні (1912 p.), спеціяльно присвяченому науковому з'ясуванню істоти нації, значення цього українського дослідника національних рухів зокрема підкреслив відомий німецький вчений М. Вебер: „кожному, хто всебічно хоче зрозуміти велике значення правного утворювання міжнаціональних взаємин, то для того найголовнішим джерелом могли б бути писання Драгоманова..." Також Т. І. Масарик — у своїй цінній монограції про марксизм („Суспільне питання"), звертає увагу на М. Драгоманова, як на критика національного шовінізму Лясаля. М. Драгоманов справді має великі заслуги, як безоглядний критик того революційного соціялізму, що по суті був замаскованим лише державним націоналізмом представників пануючих народів та який прикривався абстрактним інтернаціоналізмом для поборювання реальних визвольних змагань поневолених народів. Для автора тези „космополітизм у цілях, націоналізм у засобах" між розумним інтернаціоналізмом і здоро творчим націоналізмом не було і не могло бути суперечне. М. Драгоманов добре розумів, що це лише два, один другого доповнюючі, громадські процеси. Через це М. Драгоманов був послідовним оборонцем усіх плебейських народів новочасних національних рухах він слушно добів поступову силу історії. Його національні й націографічні писання — це наріжні камені в будинку науки про націю, преісторія якої на все буде в першу чергу зв'язана з іменем цього трагічного українського вигнанця, якого доба переслідувала не лише за життя, але не залишає в спокої навіть після смерти. На цьому можна закінчити увагу з приводу преісторії націології перед світовою війною, але національне питання політичне поставила на чергу дня і одночасно викликала до нього теоретичне зацікавлення.

Коли наполеонівські походи по всій Европі будили серед пригнічених народів почуття національної свідомості та стіхійного протесту проти споконвічного утиску, протиставлячи проте, за малими винятками, національні проблеми, як політичного, конкретного домагання від віденського конгресу 1815 р. національна засада що існувала, як державнотворчий чинник, то після вибуху Великої Війни 1914 р. незабаром виявилося і це інстинктивно відчули обидва воюючі табори, що національне питання є однією з головних дієвих осіб цієї вселюдської драми що майбутня мирова конференція не зможе знехтувати засади, в ролі політичного фактора так, як це без труду могла зробити її віденська попередниця з перед сто років.

Уряди та визвольна боротьба. Цим пояснюється, наприклад, дипломатія обох ворожих таборів майже наперед прилюдно почала визнавати право поневолених народів на самовизначення; чому з обох боків дієвого фронту — було офіційно проголошено, що ця війна є війною за визволення народів.

Дипломатія й політика капітулюють, звичайно, перед непереможними фактами. Під час кривавих подій 1914-1918 pp. вони примушені були визнати політичне значення національної засади, рахуючись з наявним фактом стихійности й непереможности національно-визвольних рухів у всій Европі. Що робилося це під примусом імперат-дійсности, видко добре з того, що кожен воюючий табір конкретно мав на меті „визволення" поневолених народів, які були в ярмі ворожих держав, забуваючи чомусь зовсім про тих, що страждали під боком від свого власного утиску. Наприклад: Антанта цікавилася і підтримувала визвольні змагання австро-угорських югослов'ян, чехів, і словаків. Бльок центральних держав і особливо Німеччина виявляла велике політичне зацікавлення до східно-европейських народів, замкнених у царській „тюрмі народів" (українців, поляків, литовців, фінів і т.д.), або підтримували протианглійські змагання ірляндців. Проте, всупереч цій наявній нещирості, для якої національне питання було лише тактичним маневром чи політичною зброєю для ослаблення сил ворожого табору шляхом національної ірреденти, раз піднесена, поставлена руба й визнана урядовою національна засада, стала відтак політичним чинником, з яким довелося числитися мировій конференції, що у 1919-1920 pp. ліквідувала цю всесвітню пожежу.

Націографічна література. Нас цікавить тут балянс Першої світової війни з національного погляду. Він чималий і дуже різноманітного змісту. Отже, передовсім ця війна незвичайно поширила літературу про національні справи. Звичайно, наукова їх вартість дуже зглядна, бо ці писання в першу чергу були політичного та пропаґандивного характеру. Але серед цих писань є багато, що докладно знайомлять з історією поодиноких національних рухів та з фактичним положенням різних поневолених народів і через це мають незаперечне націографічне значення. Льозанська Централя поневолених народів (Oficce des Nationalits), на чолі якої стояв попередньо згаданий уже литовець Ґабріс, видала наприкінці світової війни цікавий каталог цієї пропаґандивної й інформаційної літератури, який можна уважати спробою бібліографічного покажчика літератури до національного питання за час Першої великої війни. Періодичний орган, що стежив головно за справами російських поневолених народів, були цитовані тут також („Les Annales des Nationalits"), який на початку війни було перенесено з Парижа до Льозанни. В Англії, за редакцією Сетона але під фактичним проводом Т. Ґ. Мвсарика, почав виходити тижневик „The New Europe" („Нова Европа"), спеціяльно присвячений національним справам у звязку з війною, але який більшу увагу звертав на положення австро-угорських недержавних народів. Націологічно і націографічно його науковий рівень був вищий за льозанський згаданий часопис, хоча й він, розуміється, не був вільний від певних політичних тенденційностей та однобокостей.

Об'єднання й конгреси поневолених народів. Перша Світова Війна була добою об'єднання й порозуміння між поневоленими народами як російським, так і австро-угорським. Виявом цього були міжнаціональні конференції або конгреси, як, напр. проектований у Берліні (в грудні 1915 р.) „Конгрес міжнародніх студій" („Congres international d'Etudes), що з технічних причин не відбувся, а на якому мали розглядатися: текст проекту „Деклярації прав народів", вироблений паризько-льозанською постійною комісією й на підставі спеціяльної анкети цієї комісії складені „максімуми" й „мінімуми" вимог поодиноких поневолених народів. Ці матеріяли оголошені були відтак (1916 р.) друком й гааґському „Збірникові звітів про різні точки програми мінімум", що вийшов заходами „Централі для тривкого миру" („Organisation Centrale pour le paix durable").

В. Вільсон. В літку 1916 p. у Льозанні відбувся конґрес поневолених народів, що пройшов під знаком славетних „14 точок" президента В. Вільсона, цього великого американського ідеаліста, що мав відвагу поставити національну проблему в цілу її природну величінь без традиційного дипломатичного крутійства, але який практично не орієнтувався в дуже заплутаних національних справах Европи та залишився осамітненим на мировій конференції зі своїми плянами, а, зрештою, був зраджений та здезорієнтований своїм народом і батьківщиною. Трагічний приклад В. Вільсона є саме клясичним прикладом того, як тяжко погодити національну ідеологію й теорію з політичною практикою.

В Льозанському конгресі поневолених народів активно брали участь також українці. Докладний звіт про нього є, звичайно, цікавим не лише як історичний, але й етнополітичний документ, бо знайомить читача з конкретними політичними домаганнями пригноблених націй і наявно демонструє поглиблення національно-визвольних змагань під впливом війни. Це ще в більшій мірі треба про римський конґрес поневолених народів (весною 1918 p.), що відбувся під егідою Антанти й де програми, головно австро-угорських поневолених народів були вже конкретно формульовані.

Ми бачимо, отже, як світова війна дійсно руба поставила національну справу. Для поневолених народів це була здебільшого непередбачена історична нагода, для поставлення своїх визвольних домагань на арену міжнародньої політики. Для великих держав, що поборювали або нехтували ці змагання, це була остання пересторога, що підкреслила реально-політичну вагу національних рухів у наш час. Все це разом має, звичайно, значення з погляду етнополітики, цебто національної політики. Але було б помилкою гадати, що зі становища теоретичної націології ввесь цей величезний матеріял не має вартости. Навпаки, він промощував природно й неминуче шлях до постання й самовизначення науки про націю. Від цієї масової омпірії був лиш один крок до націології. У моїй праці — „Національна справа", писаній у 1917-18 році, констатуючи в передмові незвичайну активність національного питання у зв'язку зі світовою війною, я, звертаючи увагу на те, що з наукового боку це питання все ще мало досліджене та з'ясоване, казав: „Націологія, як спеціяльна наука про цю справу, чекає ще на свого Челлена (цебто відомого шведського фундатора наукової системи політики,-Б.). Ця війна спричиниться до її постання, це річ певна...".

Пишучи це понад 17 роками в австрійському конфінаті, без доступу до тодішньої антантської літератури про національні справи, я не знав, що вже під час кривавих подій світової війни, були покладені перші підвалини під націологію й появилися перші наукові теорії нації. Із змістом головних із них ми ознайомилися згодом.

Перший президент Чехо-Словацької республіки має величезні заслуги, як один із найголовніших попередників і каменярів націології. Ще, як професор університету, Т. Ґ. Масарик у своїх викладах завжди жваво реаґував на всі актуальні питання. Недарма він називав ці свої виклади „практичною філософією"; власне й здебільшого були вони — практичною соціологією. Для Масарика теоретична наука, відірвана від реального життя взагалі не існувала. Наука для життя, а не життя для науки, — було його гаслом. У цьому одна з головних прикмет громадського реалізму цього вченого. Цікаво, що одна з найбільш теоретичних його праць, яка трактує питання клясифікації науки, називається „Спроба конкретної логіки" (1887 p.).

Зрозуміла річ, що великий цей організатор і будівничий чеського національного життя й державної самостійности, з його надзвичайною чуйністю до кожного прояву громадських змагань сучасности, не міг не цікавитися та не реагувати на національну справу, яка відігравала активну ролю в історії Австро-Угорщини від середини минулого століття аж до її занепаду. Реаґував він на неї передовсім практично, як публіцист і політик, цікавився й досліджував він її також теоретично, як соціолог і філософ. Трактуючи всі суспільні питання конкретною методою, Т. Ґ. Масарик, як соціолог, добре розумів і передбачав, що вивченню національного питання, мусить бути присвячена окрема спеціяльна соціологічна дисципліна. Думки ці він висловлює вже у своїй попередньо згаданій „Конкретній логіці". До неї автор клясичної монографії про чеське національне відродження: „Чеське питання" (1895 p.), — вертає відтак не раз, все підкреслюючи потребу такої спеціяльної науки й з жалем констатуючи, що вона ще не постала. Навіть під час світової війни, коли національні справи цікавили його передовсім з практичного боку, а саме у політичній площині, Масарик усе має на увазі теоретичний аспект цього питання. Після М. Драгоманова, Т. Ґ. Масарик безперечно найвидатніший каменяр сучасної націології. Хронологічно він, немов, продовжував працю в цій ділянці, яку розпочав його великий український попередник.

Про Масарика, як піонера націології, слід було б говорити вже попередньо, бо його перші націологічні писання й виступи датуються ще з кінця XIX ст. Якщо присвячую йому тут окремий уступ у зв'язку з Першою Світовою Війною, то роблю це свідомо тому, що саме у цих бурхливих і кривавах роках цієї всесвітньої завирюхи найбільше та найяскравіше виявилося відношення його до національної проблеми, як практика й теоретика.

У моїй монографії: „Т. Ґ. Масарик — національна проблема та українське питання" (1930 p.), я докладно з'ясував (у розділі VI), погляди будівничого чехо-словацької держави на національне питання, ясно документуючи їх цитатами із головних творів і прилюдних його заяв. У цій праці, на дальших її сторінках, мені ще не раз доведеться покликуватися на Масарика при аналізі різних проявів моментів сучасного національного процесу. Через це тут я обмежуюсь тільки стислою характеристикою становища Масарика до національної проблеми, маючи на увазі його заслуги, як каменяра наукового трактування цього питання.

Отже й насамперед, Масарик від самого початку студіював національні справи соціологічною методою. Він розрізняв у них політичний і соціологічний бік. Вже в передмові до згаданої тут своєї праці „Чеське питання" Масарик це виразно зазначає й підкреслює в перших її рядках, кажучи: „Чеське питання" трактую тут у політичному розумінні, в сенсі політичної практики, але маю на увазі соціологічну аналізу всіх отих питань, які виринають перед тим, коли хто хоче зрозуміти сенс чеської історії, хто хоче дізнатися, чим культурно ми живемо, чого бажаємо, чого сподіваємося, як окремий нарід".

Далі Масарик слушно особливу увагу звернув на методологію націознавчих сиудій. В цьому „Чеському питанні" (§21) він формолює своїх дев'ять методологічних правил з цьоого приводу, з яких три є загальних, а останні — спеціяльні. Отже, перше в них є спеціяльно характерне для Масарика, як соціолога-теоретика, а одночасно і політика-практика. Наводжу його тут, як основне правило, на якому має базуватися наукова націологічна методологія взагалі. Ось воно:

„Народи й нарід власний можна трактувати зовсім усебічно безсторонньо, й не має потреби обожувати весь свій нарід: для мене, напр., словаки не є менше милими через те, що я пізнаю їх помилки. Не розумію, чому пізнання дійсности мало б заважати природній любові до свого люду, своєї мови, свого народу. В народи особливого призначення — не вірю. Я не потребую принижувати інші народи для того, щоб піднести свій. Я пізнаю також помилки інших народів, але вони мене так не печуть, як помилки мого народу — або мої власні. Я радо визнаю кращі прикмети інших народів, але це не має жадного впливу на мої національні почування. На мою думку, є моральним обов'язком говорити відверто про чужі та свій нарід: національне крутійство заважає власному поступу..."

Правильним і загально націологічного значення є спостереження, зазначене у другому методологічному правилі Масарика, що про характер і властивості окремих народів висловлюється здебільшого погляди поверхові й неслушні. Через це автор „Нової Европи" рішуче проти узагальнювання, як методологічного правила, в трактуванні національних питань. Саме під час Першої світової війни, коли своєрідність і відрубність окремих національних питань виявилася з яскравою наявністю, Масарик у „Новій Европі" зформулював стисло цей свій погляд:

„Кожне національне питання, — писав він з цього приводу, — є самостійною, окремою проблемою, що вимагає знання фактичних відносин. Слід звернути на це методологічне правило якнайбільшу увагу; саме під цим оглядом серед політиків і державних діячів Европи є занадто мало фактичного знайомства з мовними та національними питаннями".

Беручи на увагу заплутаність і складність національних взаємин, Масарик є тої думки, що „стільки є національних справ, скільки народів і меншостей; отже, немає одного шаблону полагодження всіх національних питань".

Політична практика щоденного життя, головно в Австро-Угорщині, з якою Масарик мав нагоду досконало ознайомитися, як посол до віденського парляменту, приводили його до попередньо наведених методологічних висновків.

Його суто соціологічне розуміння та трактування історії нації уможливлювали йому правильну орієнтацію в конкретних національних справах. Доказом цього — його виступ у віденському парляменті (1908 р.) з приводу українського питання проти галицьких москофілів, що трактуючи цю справу однобоко й виключно з філологічного становища, приходили до зовсім безпідставного заперечування українського національного руху. У своїй цій знаменитій промові, полемізуючи з ними, Масарик, доводячи виправданість українських національно-визвольних змагань, дав цікаву й правильну формулу утворювання модерної нації:

„ Річ певна, панове, казав він, — політичні, господарські та суспільні причини формують не тільки нарід, але й його літературну мову. С тому помилкова думка, що мовознавство й література творять націю; ні, панове, важнішою є політична централізація й концентрація політичних сил".

Очевидно, що всебічне ознайомлення Масарика з емпірією сучасних національних процесів з одного боку, а з другого теоретичний його інтерес, як філософа й соціолога, до нації, вказали йому правильний шлях до вивчання цього своєрідного й складного суспілного явища сучасного громадського життя. Тому є зрозуміло, що він віддавна передбачав і висловлювався за самоозначення націології, як самостійної науки про націю. Вже в 1891 р. у своєму трактаті „Політика, як наука й мистецтво", Масарик говорячи про національне питання, писав: Постає тут нова нелегка ділянка для дослідів; народність, як нова категорія суспільна та політична стає важною для зрозуміння всекультурного розвитку й організації.

Я тут попередньою цитатою з „Нової Европи" ілюстрував, як Масарик ґрунтовно трактував проблематику нації, одночасно у низці запитань про те, як нація постала, творилася, розвивалася, — накреслюючи фактично програму та зміст майбутньої націології. Резюмуючи в цій праці свої уваги з цього приводу, він вкінці так конкретизує своє становище в цій справі: „такі є, коротко кажучи, проблеми науки національної філософії, що досі ще не була уконстатована точно, як наукова дисципліна. Де є питання, якими цікавляться історики, антропологи, етнографи. Філософи історії та соціологи; засяг і глибина цих студій у XIX ст. й в нашому є дальшим доказом, що національність є загально визнаною засадою, яка охоплює все громадське життя".

Масарик, як дослідник національних справ, слушно стояв на позиції самостійного та спеціяльного наукового вивчення цього складного суспільного явища. Парцеляція (розподіл) проблеми нації поміж окремими науками його наявно не задовольняла. Через це він все підкреслював неуконсти-туовання націології, очевидно уважаючи здійснення цього завдання лише питаннями часу й дальшої спеціялізації соціології.

Про цього видатного англійського дослідника національних питань в середині Европи була вже тут згадка. В преісторії націології йому належить почесне місце. Р. В. Сетон Вотсон (R. W. Seton Wotson) був одним з небагатьох європейських вчених і публіцистів, що ще перед вибухом Першої світової війни розумів велику вагу національної проблеми з погляду політичного майбутнього Европи. Свою увагу дослідника він звернув на Австро—Угорщину й Балкани, слушно вважаючи ці країни „небезпечною зоною" європейського миру. Він завчасу алярмував світову опінію, бажаючи запобігти міжнародній катастрофі, що лавиною впала на Европу влітку 1914 року. В передмові до свєї книги: „Европа в перетопленню" („Европа в плавильному кітлі"), („Europe in the Melting-pot", 1919), що постала із збірки націографічних нарисів, друкованих на сторінках заснованого ним у 1916 р. тижневика „The New Europe", Сетон Вотстон ретроспективне сам нагадує свою працю в цім напрямі. Його передвоєнні писання в другому десятиріччю цього століття увійдуть, безперечно до списку головних джерел націологічної літератури. На працях видатного шотляндського націолога англійської культури (звідси його псевдонім Scotus Viator, — шотляндський мандрівник), найкраще видно, як під впливом ознайомлення з національною емпірією таких країн національних суперечностей, як Австро-Угорщина і Балкани, та опанування цієї національної старовини методами наукового дослідника, поглиблювалися й ґрунтовно змінювалися теоретичні погляди й саме трактування цих питань з боку видатного спеціяліста в цих справах.

Огляд головних націологічних праць Сетона Вотсона. Сетон Вотсон дебютував у 1907 р. самостійною розвідкою: „Майбутність Австро-Угорщини" („The Future of Austro-Hungary"), в якій, висловлюючи загальну тодішню опінію про габсбурзьку монархію, рішуче поборював „поверховну тезу, що Австро-Угорщина великодержава розвалиться по смерті Франца Йосифа". Через рік цей автор дає свою джерельну монографію „Національна проблема в Угорщині" („Nacial problem in Hungar"), вивчення якої, звичайно, докладніше познайомила його з буденною долею й безпросвітньою прозою поневолених народів (головно — словаків і хорватів) по той бік Ляйти. Автор починає розуміти, що тут є ключ до політичної ситуації над Дунаєм і свій погляд висловлює як пересторогу на адресу габсбурзької династії, кажучи, що „доля Близького сходу" в першу чергу залежатиме від перебігу подій в Загребі, Будапешті та Відні та що „історичною місією габсбурзького роду є забезпечення рівноправности та свободи всіх народів цієї держави....". Протиставлення цьому, — на думку автора, — уможливило б Росії придбати зверхність на Балканах та було б загрозою для самостійного існування певної великодержави на середньому Дунаю".

На цю саме добу припадає ера будапештанського абсолютизму у відношенні до соборницьких югослов'янських змагань у наслідок сербо-хорватської коаліції від 1905 року, що найяскравіше виявився у відомому провокаційному загребському монстр-процесі в 1909 р. Сетон Востон, як і його колеґа, кореспондент „Times" — В. Стід (W. Steed) ґрунтовно вивчили значення й ролю югослов'янського питання для австроугорської проблеми. У 1911 р. появилася нова велика праця першого з них під заголовком: „Югослов'янське питання та Габсбурзька монархія" (The southern Slav Question and the Habsburg Monarchy), яку Сетон Востон присвятив „тому австрійському державному діячеві, що буде мати досить генія та відваги для вирішення югослов'янської проблеми". В кінцевому розділі він доводив, що „майбутність Австрії, як великодержави, залежатиме від розв'язання цієї проблеми..." й що „все східне побережжя Адрії лишається ще нерозв'язаним рівнянням європейської аритиметики". Ми бачимо, як завдяки науковій націологічній методі Сетон Востон все правильніше з'ясовує національний хаос середньої Европи й усе краще розумів істоту й майбутність австро-угорської проблеми. Трактує він її одночасно й націологічно й націографічно, цебто аналізує свою базу на багатому питомому й джерельному матеріялі політичних фактів. Паралельно зі своїми великими працями синтетичного характеру, він пише менші аналітичні студії, як, напр., „Корупція та реформа в Угорщині" (1911 р.), або „Абсолютизм у Хорватії" (1912 p.). Особливо балканські війни у 1912 і 1913 роках дуже вплинули на становище націолога до цих питань. Дві свої англійські публікації він переробляє та доповнює для німецького видання. Це дві його книги — „Мадярські вибори" й „Південнослов'янська справа", що вийшли вже напередодні Першої світової війни. Сетон Востон не втратив ще остаточно віри в Австро-Угорщину, але тут він їй закидає „з ґрунту помилкову політику відносно сербів і хорватів". Що правильна націологічна аналіза не позбавлена можливости політичного передбачення, доказом цього може бути такий висновок автора, зроблений в його німецькій монографії про Югослов'янське питання: „Балканський здвиг примушує Австро-Угорщину до прискорення її повільного кроку та до вжиття всіх зусиль для виправлення минулих помилок. Безпосередня майбутність покаже, чи має Австрія таку моральну силу, щоб вирішила питання сербохорватського об'єднання та примусила Угорщину до радикальної ревізії її національної політики, оскільки Австрія рішила спроневіритися своїй історичній місії, до абдикації на користь національних держав: сербської, болгарської й румунської. Ця альтернатива передовсім торкається Німеччини, яка легко може опинитися в позиції, що їй доведеться розплачуватися за австрійські політичні борги".

Перебіг і кінець Першої Світової Війни знаменито виправдали цю політичну і націологічну прогнозу Сетона Востона. Австрія навіть о 12 годині, коли цей автор адресував їй останню свою працю й пересторогу не спромоглася на рішучий крок у своїй національній політиці. Відень традиційно капітулював перед Будапештом. З приводу саме югослов'янського питання вибухла Перша Світова Війна, що поховала Габсбурзьку монархію. Берліну, як слушно передбачав ангілійський націолог, — довелося багато доплачувати за свій політичний аліянс із Віднем.

Націологічне здемаскування Австро-Угорщини. Австро-Угорщина була перед війною клясичною лябораторією національних питань. В особі Сетона Вотсона знайшла вона під цим оглядом свого славного дослідника. Праці цього англійського вченого є зразками наукової націологічної методи. Вони цікаві не лише з теоретичного боку, але й з практичного, як наявний доказ, що націологія можлива й здатна для політичної прогнози. Визвольна боротьба австро-угорських народів під час світової війни мусіла в першу чергу поборювати політичний забобон, що без заховання габсбурзької монархії неможливе нове політичне впорядкування Середньої Европи. Через усі меморанди проф. Масарика червоною ниткою тягнеться провідна думка, що передумовою не лише визволення наддунайських народів, але й утворення Нової Европи є розбиття й викреслення з політичної карти дуалістичної австро-угорської монархії. Ця акція мала успіх в антантському таборі, а передовсім в Англії, у великій мірі обумовлено було попередньо згаданими тут націологічними працями Сетона Востона про наддунайську чорно-жовту імперію, переконуюче виявившими нездатність цієї різнонаціональної держави до життя. Це може бути доказом практично-політичного значення теоретично-націологічних дослідів. Саме недослідженість із цього боку колишньої Росії й дуже поширений науковий забобон, що неначебто вона уявляє із себе географічну й економічну єдність, скріплену впродовж останніх сто літ політичною історією московського державного велетня, була великою перешкодою на шляху визвольних змагань поневолених народів Сходу Европи.

Після вибуху світової війни Сетон Бостон продовжував свої націологічні досліди, маючи на увазі конкретні політичні завдання, які взяла на себе Антанта, визнавши право на самозначення недержавних народів. Щодо Австро-Угорщини й Балканів, то він міг виступати в ролі справжнього експерта. Але всесвітній характер катаклізму 1914-1918 років примусив його значно поширити цю первісну програму національних студій, а саме в напрямі європейського сходу, цебто на терени небіжки царської імперії. У цитованій уже тут його передмові до книги „Europe in the Melting Pot", автор сам констатує, що перші два роки війни він присвятив писанню інформаційних публікацій про східньо-европейські політичні справи, якими англійці мало цікавилися, уважаючи їх питаннями другорядного значення. Одночасно він доводив тезу, що ліквідація Австро—Угорщини та Европейської Туреччини є „природним і неминучим наслідком національної програми Антанти, урядово проголошеної, а навіть більше, що „без цього неможлива повна її перемога". Відтак автор підкреслив світове значення югославської проблеми з геополітичного боку та у зв'язку з німецьким прямуванням на Схід (Drang nach Osten). Через це, за його думкою, Антанта мусіла найбільшу увагу звертати також на Македонський фронт. Позитивно Сетон Бостон формулював свою національну програму в цей час у цих словах: „На мою думку, питанням територіяльного характеру, хоча вони були тільки засобом до мети, хронологічно належало першенство; ці питання, як я гадав, — зосереджені були довкола утворення Нової Европи на основі, в першу чергу, „національній, отже, обмежуючи Німеччину до природних її кордонів, відмовляючи польську та чеську самостійність, довершуючи італійське, румунське, югослов'янське та грецьке об'єднання й виганяючи турків з Европи".

Пропаганді цієї програми був саме присвячений лондонський тижневик „Нова Европа", заснований у 1916 р. Сетоном Бостоном. Ближчими співробітниками цього органу та цієї програми були: Масарик, Стід та італійська публіцистка п. Розе.

Конкретна програма „The New Europe" передовсім мала на увазі державних діячів і політиків, від яких на майбутній мировій конференції залежало полагодження національно-територіяльних питань. Сетон Вестон скаржиться, що власне у цих чинників таке справедливе і радикальне ставлення спірних національно-державних справ зустрічалося здебільшого з малим зрозумінням і ще меншою симпатією. Автор згадує, що „безмежна іґноранція відповідальних діячів" у цих справах з одного боку, а з другого — байдужість і непоінформованість щодо них ширшого загалу, спонукали його до засудження часопису: „The New Europe", який крім справ суто практичного характеру, поширював також нову ідеологію та погляди на національні питання. Цей часопис, між іншим, слушно критикував анахроністичну теорію абсолютної державної суверенности , доводячи, що засада невтручання суперечить ідеї проектованого Союзу Народів, як зверхнього органу над усіма державами, побудованого на засаді міждержавної співпраці, а, отже, й міжнародньої контролі. Крім цього, тижневик „Нова Европа" пропагував тезу, що національні домагання всіх поневолених народів моють бути в межах можливости якнайбільше задоволені, бо „заспокоєний націоналізм є першою істотною передумовою нового міжнароднього ладу". Цей ідеологічний напрямок апелював відтак до широких мас і головно до працюючого люду, що чим далі більше буде все активнішим чинником у міжнародній політиці, а через це має бути заздалегіть політичне добре поінформований і підготований. „Єдиним ліком проти теперішньої ситуації, — писав Сетон Востон з цього приводу влітку 1919 р. (сьогодні це його зауваження є ще більш актуальним), — є все більше ознайомлення з чужими країнами та усвідомлення того, що закордонна політика не є монополем декількох небагатьох людей, але безпосередньою й життєвою потребою кожного чоловіка й кожної жінки на цьому острові (цебто в Англії,-В.)". Це правильне твердження англійського націолога можна, звичайно, адресувати до населення кожної культурної держави й в цьому саме загальне національне її значення.

Засада й ідеологія цього демократичного світогляду були для англійського загалу з'ясовані вже наприкінці 1914 р. у книжці „Війна та демократія" („The War and Democracy"), що вийшла налкадом „Робітничого Просвітнього Товариства" при ближчому співробітництві Сетона Востона й другого англійського націолога, проф. А. Е. Ціммера.

Нова Европа. Українська справа й Росія. Я казав уже, що у часописі „Нова Европа" Сетон Вотсон поширив свою націологічну дослідну діяльність на Схід Европи. В попередньо наведеній тут його конкретній національно-політичній програмі немає, однак, згадки про східньоевропейські національні проблеми. Це пояснюється тим, що актуальними вони стали щойно після жовтневої революції (1917 р.) у Росії. На цю історичну подію „Нова Европа", звичайно, жваво реагувала. Також Сетон Вотсон цікавився цими справами, доказом чого є збірка його статей: „Европа в переродженні", де є вміщений і спеціяльний його нарис „Українська проблема", первісно оголошений в серпні 1917 року на сторінках „The New Europe" (ч. 44). Ця стаття доводить, що Scotus Viator добре був ознайомлений з українським питанням у цілому соборному його аспекті. Цікаво, що вперше він з ним зустрічається у підкарпатському варіанті під час його студій (1907-8 pp.) національних відносин у передвоєнній Угорщині. Слід звернути увагу на те, що крім шведа Р. Челлена, Сетон Вотсон — це другий чужинець, як спіціяліст у національних справах, — зрозумів світово-політичне значення української проблеми, уважаючи її одним з п'яти головних мотивів (англо-німецький антагонізм, ельзас-льотаринська справа, Царгород і Дарданели, югослов'янське питання), які спричинили вибух світової війни. Він це зазначає на вступі свого нарису про українську справу. „Про п'ятий мотив, каже він: „... про українську проблему можна виправдано сказати, що після трьох років воювання, громадська думка ледве що знає про неї. Розвиток подій після революції спричинився, що не можна більше її нехтувати, особливо через те, що революція ґрунтовно змінила традиційні відносини Австрії та Росії до цієї проблеми й між ними. Варто зазначити, що за думкою цього націолога, Переяславська умова, не дивлячись на дефекти її стилізації, є одним з найважніших актів і головніших стадій у розвитку новочасної Росії".

Сетон Вотсон недарма довго й ґрунтовно студіював національні відносини в колишній Угорщині. Він, що приїхав до Австрії, як мадярофіл, у процесі цих студій опинився на протилежному боці, чудово зрозумівши національну вдачу мадяр, непримирно ворожих до угорських поневолених народів. Цей націологічний досвід поміг йому швидко зорієнтуватися в істоті московсько-українського питання за методою аналогії. Критикуючи централістичну політику Столипіна, зокрема його виборчий закон з 1907 р. скерований проти „інородців", Сетон Вотсон пише у своїй згаданій статті про українське питання: „Дійсно, московські націоналісти у відношенню до України послуговуються тими самими доводами, якими мадяри там довго баламутили західню Европу у справах поневолених угорських народів..." Щодо нової Росії перед большевицьким переворотом, він вимагав переведення демократичної програми. Після жовтневої большевицької революції й окупації України Німеччиною Сетон Вотсон (у 1919 р.) рішуче висловився проти совєтського ладу, був за протибольшевицьку інтервенцію з метою відновлення на теренах СРСР демократичного ладу, категорично відкидаючи думку монархічної реставрації та домагаючись радикальної аґрарної реформи, а з національного боку перебудови бувшої царської імперії на федеративних засадах, що „єдино, — за його думкою, зможуть зосередити тенденції господарського життя та замирити їх з особливими національними потребами і поглядами лімітрофних народів". Побоювання з боку німецького „Drang nach Osten" через Україну привело Сетона Вотсона, як і Масарика до ідеї російської федератії замість здійснення також на сході Европи засади самоозначення народів, яку вони пропаґували щодо Австо—Угорщини, Німеччини та Балканів. Це цікавий приклад національного компромісу й капітуляції націологічної теорії перед практично-політичною vis major.

Критика метод Мирової конференції. Одним з найголовніших мотивів, виправдуючих потребу й рацію існування теоретичної націології — це конче потрібний її вплив на практичну політику. Націологія науковою методою має з'ясувати складні й заплутані національні питання, промощуючи так шлях до справедливого й доцільного їх полягодження практичною політикою. Теоретична націологія, отже, має модернізувати старі дипломатичні мотоди й сприяти повстанню нової дипломатії. Під час великої війни багато говорилося й писалося про це. Пропаґандором нових дипломатичних шляхів був саме тижневик: „The New Europe". Сетон Вотсон у своїх писаннях про політичні й націоналіні справи присвячував цій темі особливу увагу. Думали, що післявоєнна Европа має будуватися й огранізуватися в дусі цих нових засад, з врахуванням усіх наслідків, що виникали з визнаного права народів на самоозначення. Так, на жаль, це сталося. Крім єдиного В. Вілсона, що щиро перейнявся духом цієї нової національної ідеології, доказом чого його відомі „14 точок", як конкретна новоєвропейська програма, решта дипломатичних керівників Мирової Конференції, як теоретично, так і ще більше практично були прихильниками метод старої аристократичної дипломатії, не маючи великих симпатій до її демократизації. Недивно, отже, що мирові пакти вийшли здебільшого дуже компромісовими, маючи в собі багато зародків майбутніх національних конфліктів. Запобігти цьому марно намагався Сетон Вотсон, гостро критикуючи методи Мирової конференції й завчасу остерігаючи перед неминучими шкідливими її наслідками. Його цитована вже тут книга: „Европа в переродженню" саме кінчається такою критичною увагою. Маю на думці його статтю: „Великі й малі народи" (За нові методи в Парижі), опубліковану в червні 1919 р. на сторінках „The New Europe". Сьогодні, після 15 років можна сказати, що розвиток Европи вповні виправдав цю етнополітичну пересторогу видатного англійського націолога. Провідні думки й тези цього нарису були покладені в основу практичної націології. Вони органічно належать до програми націології, творячи інтегральну частину проблематики й завдань цієї нової науки. Через це слід на них тут зупинитися.

Сетон Вестон нагадує в цій статті історію трьох попередніх мирових конференцій, на яких була в XIX ст. витворена політична карта передвоєнної Европи, а саме Віденського конгресу (1815 p.), паризького (1856 р.) та берлінського (1886 p.). Автор слушно констатує, що всі ці мирові конференції цілковито знехтували інтереси й потреби поневолених народів. „Мотиви, права й бажання народів, про які передовсім розходилося, — каже він, — майже не бралися під увагу; їх державні діячі, представники немов якихось нижчих формацій у політичнім організмі Европи, мусіли бути вдячні, що мали право боронити свою справу перед судовим трибуналом конгресу, хоч не були його делегатами...".

Це оскільки йде про два останні конґреси — паризький та берлінський. Віденський, — національну засаду взагалі зіґнорував і карту Европи збудував, рахуючись виключно з династично-монархічними інтересами. При вирішуванні таким чином т.зв. „східнього питання" із врахуванням інтересів виключно європейських великодержав і з одночасним трактуванням балканських народів, як „німої худоби", скупчувався поволі той запальний матірял, що в 1914 р. привів до вибуху всесвітньої катастрофи.

Сетон Вестон слушно звертає увагу на те, що й на Паризькій мировій конференції залишилося чимало ще з цього староевропейського духу й дипломатичної техніки. Доказом цього маже бути вже сама її організація з рішаючої роллю, за його висловом, „самозванних" Рад п'яти чи десяті далі абсолютна непоінформованість головних керманичі цього мирового конгресу про територіяльно-національї питання, які вони вирішували (автор лишає майбутньом історику відповісти на це питання, хто краще склав політичн карту Европи: Клемансо, Ллойд Джордж, Орляндо або Меттерніх, Кастяріф і Талейран чи врешті Бісмарк, Андраші та Дізраелі); головно ж механічна система територіяльних компенсацій за рахунок народів і, звичайно, без їх згоді прикладом чого може бути т.зв. лондонський пакт, авансом компенсуючий вступ Італії до війни по боці Антанти на шкоду австро-угорських югослов'ян. Засада права народів на самозначення була святочно проголошена, але „народи все ще лишалися фіґурками на шахівниці". Головним прогріхою Мирової конференції було те, що вона все притримувалася „фікції абсолютної індивідуальної суверенности", хоча одночасно керувала Союзом Народів, існування якого звужувало поняття державної зверхности. Мирова конференція занадто обмежила голос представників поневолених народів, про долю яких рішала, в результаті „Нова Европа", яку вона збудувала, хоч й є значним поступом у порівнянні з передвоєнною попередницею, оскільки йде про задоволення національних вимог деяких середньоєвропейських лімітровних східньоевропейських народів, проте ж загалом, політичним витвором недосконалим, сприяючим новим загостренням національних питань. Сетон Востон, як націолог й етнополітик, своєчасно й слушно скритикував дипломатичну техніку будування „Нової Европи", добре передбачаючи на підставі нещодавнього історичного досвіду що ця метода веде до полагодження, яке жодним полагодженням не буде, бо навіть найбільший автократизм чи наказ не примусять окремих людей або народи до самогубства".

Після воєнна історія „Нової Европи" чудово виправдала цю прогнозу. Одночасно вона є живим і непереможним доказом, що у наш час неможливо вже „полагоджувати" національні питання старими дипломатичними методами. Інакше кажучи, що практична етнополітика мусить спиратися на висновках теоретичної націології, що єдино в стані розплутати складні міжнародні відносини й дати ключ до доцільного вирішення національних питань із державного теоретичного боку. Я свідомо й довше зупинився тут на ролі Сетона Вотсона та його часописі „The New Europe". Під цим оглядом серед новочасних дослідників національної проблеми йому належить одно з перших місць. Його слід уважати одним з фактичних фундаторів практичної націології.

Велика війна викликала жваве зацікавлення національними питаннями не тільки з практичних мотивів, цебто з погляду на визвольні змагання поневолених народів, що домагалися фактичної реалізації свого права на самоозначення, яке засадничо було визнано обома воюючими таборами. Під час цієї критичної доби, коли завалювалася в безодню історії спорожнявші підвалини державного абсолютизму, коли в пожежі та крові народжувався новий світ і творилися контури майбутніх міжнаціональних і суспільних відносин, до національної проблеми був, природно, виявлений також і чималий теоретичний інтерес. Звичайно, не у бездоганно чистій та абсолютно науковій формі, що було неможливо з огляду саме на занадто складний характер конкретних справ цього порядку й наявно субєктивну заінтересованість у них, тих, хто їх підносив, Тому зовсім зрозуміло, що література про національні питання з цієї бурхливої доби, має більше пропаґандивний, ніж суто теоретичний характер; що в ній переважають праці націографічного, отже, описово-інформаційного типу над націологічними розвідками, яких цікавить у першу чергу науковий бік цих проблем. Часто ці праці були мішаного характеру, цебто в них переплітається ввесь час практика з теорією. Спеціяльна преісторія націології мусить цій воєнній літературі на національні теми також свою увагу. Бо не зважаючи на те, що здебільшого вона має вже лише історичний характер, й цікава, як джерельний матеріял до процесу самоозначення майже всіх поневолених народів цілого світу, проте серед цих публікацій в повені фактичного матеріялу, можна віднайти також цінні статті до національної ідеології й теорії, як вони були формульовані провідниками та представниками ріжних народів.

Націологічна акція Німеччини. На попередніх сторінках я змалював заходи й надбання з цього боку у Франції та Англії. В додаток до цього слід тут пригадати, що також Німеччина виявила під цим оглядом незвичайну активність. Тут постала низка спеціяльних товариств з метою систематичного вивчення та пропаганди різних національних справ: напр., української, польської, грузинської, вірменської, ірляндської, флямандської, пруської та паніслямського руху й т.д. Було засновано далі кілька спеціяльних видавництв, де виходили брошури й публікації інформаційного та пропаґандивного характеру, претендуючи на наукове трактування національних питань. Ось декілька зразків таких видань для прикладу: збірка публікацій „Німецького передньо-азійського Комітету", програмово-націологічного характеру: „Країни та народи Туреччини" („Lander und Volker der Turken"); або інша серія брошур на актуальні теми, що виходили у Франкфурті (Frankfurter Zeitgemasse Broschuren). Деякі німецькі журнали видавали спеціяльні числа, присвячені окремим національним питанням; напр., — мюнхенський щомісячник „Suddeutsche Monatshefte" випустив окремі числа про Бельгію, про східньоевропейських жидів (Ost-Juden). Виходили далі збірники про цілі комплекси національних питань, як, напр., колективна праця про Росію, названа „Колос на глиняних ногах" (1916 p.), що вже заголовком вимовно виявляє свій більш політичний, ніж науковий характер.

Зомбарт. Загалом доводиться ствердити, що наука взагалі, а в Німеччині особливо, під час війни не змогла утриматися на належній висоті теоретичної об'єктивности, здебільшого й майже без застережень опинившись на послугах офіційної політики. Як приклад згадаю, клясичну під цим оглядом, брошуру відомого німецького економіста й соціолога Зомбарта: „Крамарі й герої („Handler und Helden"), що була виявом „патріотичних міркувань цього вченого, але претендувала на також наукове схарактеризування національ-них вдач англійців і німців. Отже, за думкою Зомбарта, англійці це типові крамарі й тільки; натомість німці — це герої без докору і страху. „Найяснішою ознакою нашого німецького духа, — каже він, — є те, що ми вже на землі здійснюємо об'єднання з Божістю". Звідки логічний висновок, що німці — це народ Богом вибраний (Das Gottesvolk). Звичайно, отакі патріотичні міркування, навіть вчених, не мають нічого спільного з наукою. Ця публікація Зомбарта цікава як „документ доби" та яскравий приклад прострації наукової думки під час війни. Вона може бути зразковим прикладом в негативному розумінні попередньо цитованого методологічного правила Масарика, що не має потреби й не вільно вихваляти свій нарід коштом приниження другого, хоча б його ворога, як в даному разі — англійського. До націології, звичайно, цієї брошури Зомбарта не доводиться враховувати. Навіть навпаки: вона може бути клясичним прикладом того, як не мають бути писані націологічні розвідки, претендуючи на науковість.

Ф. Навмана „Середня Европа" (Mitteleuropa). Щоб закінчити цей огляд літератури більш пропаґандивного й тенденційно-політичного, ніж дійсно наукового й націологічного характеру, згадаю ще про одну програмову німецьку публікацію, що хоча суто політична за своїм завданням і змістом, була також спробою певної ідеології й пляну виразно націологічного напрямку. Маю на увазі книгу відомого німецького політика Фр. Навмана — „Mitteleuropa", яка після своєї появи під час війни набрала великого розголосу і викликала живу політичну дебату. Автор, що написав цей свій твір тоді, коли почала вже виявлятися трагічна безнадійність осамітненої Німеччини, висуває ідею й тезу свого роду нового політичного континенту „Середньої Европи", яка ще більш скріпленого об'єднання Німеччини з Австро-Угорщиною, довкола яких згодом мають гуртуватися країни й народи, що лежать на схід від Росії. Концепція навманівської „Середньої Европи" постала з переконання автора, що для Німеччини є виключене порозуміння з Францією, яка політичне зв'язала свою долю з Англією й згодом має стати якоюсь Португалією — більшого та кращого формату - по боці брітанської великодержавної унії. З другого боку на Сході є природний ворог Німеччини — московський колос. Між цими двома політичними бар'єрами лежить „Середньоєвропейська країна, що простягається з півночі від Балкан до Альп, Адріятичного моря до південних кордонів дунайської рівнини". Візьміть карту в руку, — пише Фр. Навман, — у вступному розділі своєї цієї програмової монографії, — й подивіться, що лежить поміж Вислою та Воґезами, що знаходиться поміж Галичиною й Боденським озером. Ця площа мусить творити у Вашій увазі єдність; багато розчленену братню країну (Bruderland), оборонний союз; господарську область...". Автор поборює політичний партикуляризм у межах цієї Середньої Европи; він висловюється за міжнаціональне взагалі, а зокрема за германо-слов'янське порозуміння; на його думку є фатальним непорозумінням уважати Першу світову війну „виявом" рішаючої боротьби між германами та слов'янами; свою „Середню Европу" Фр. Навман трактує не як випадкову концепцію, обумовлену лише фактичним політичним положенням, в якім опинився центральний бльок, але як історичну неминучість. Бо, за його думкою, тільки в політичному, господарському й військовому об'єднанні зможуть утриматися поодинокі середньо-европейські народи. Часи малих держав і суверенностей, мовляв, минули вже назавжди. Автор непохитно вірить у те, що війна витворить середньоєвропейську душу...". З'ясуванню й характеристиці її саме присвячена його праця, що трактує цю тему всебічно, починаючи преісторією Mitteleuropa та докладно відтак змальовуючи всі питання, зв'язані з цією концепцією, а саме: релігійні, національні, господарські, військові, митні, конституційні. Докладнішим статистичним оглядом проектованої „Середньої Европи" та критичним покажчиком відповідної літератури вона кінчається.

Побіжно ця навманівська „Mitteleuropa" немов була працею суто націологічного характеру. В дійсності так не є. Навпаки, вона може бути прикладом політичної й наукової тенденційности. Середнь-европейське питання з націологічного боку дуже цікаве, особливо ж у географічній та господарській площі. Після світової війни воно раз-у-раз виринає у виді різних проектів дунайської федерації чи бадай господарського зближення; на жаль, і здебільша так само, як і у Навмана, з певними політичними комбінаціями (мадярські, австро-угорські ревізіоністичні пляни). Я докладніше зупинився на проекті „Седедньої Европи" так би мовити, з педагогічних міркувань.

На цьому прикладі можна добре показати загрозу для теоретичної націології з боку практичної політики. При цій нагоді до речі буде зформувати таку тезу у зв'язку з завданням цієї праці: Теоретична націологія не має бути на послугах практичної політики, науково виправдуючи коньюнктурні її комбінації, саме навпаки, практична політика, — в данім разі суто політична, — мусить керуватися вказівками, що випливають з аналізи фактичного положення, науково з'ясованого й доведеного теоретичною націологією.

Ця теза в першу чергу обов'язує, звичайно, теоретичних дослідників національних питань. Ми бачили на прикладі Зомбарта, що під час світової війни наука у своїх політичних виступах не завжди була на належній висоті. На жаль, цей німецький дослідник капіталізму не є під цим оглядом якимсь винятком, але скорше типовим явищем. Досить перечитати два останні розділи розвідки славетного покійного німецького майстра науки В. Вундта: „Народи та їхня філософія" (1915 p.), що є апотеозою німецького ідеалізму й не скрізь об'єктивною критикою французів та англійців, щоб переконатися у слушности попередньо зробленого закиду.

Німецькі націологічні писання. Серед німецьких письменників багато прислужився під час війни для націології відомий соціялістичний теоретик і нестор марксьвської науки К. Кавтський. Уже задовго до війни почав він цікавитися національними питаннями. З під його пера в кінці минулого століття вийшла наукова розвідка, що появилася також у перекладі на українську мову: „Народність і її початки" (1898 p.). Відтак цей автор забирав голос з приводу польського питання, чесько-німецького соціялістичного спору й виступав із критикою цитованої тут вже джерельної монографії О. Бауера: „Соціял-демократія та національна справа". Світова війна була для К. Кавтського приводом для кількох публікацій націографічного й націологічного характеру. Автор, правда, скрізь у них трактує національну проблему в дусі марксизму, й це надає його писанням на цю тему певну однобокість. Проте, соціологічно беручи, його розвідки про національні справи належать, безперечно, до найґрунтовніших у німецькій націологічній літературі, а взагалі можуть бути зараховані до фундаментальної цієї доби є тепер саме дуже актуальна публікація: „Раса і жидівство" (1914-1915 pp.), що доводить всю безпідставність модних расових теорій і базованого на них арійського расизму. Критичною є і дальша його праця: „Сполучені Штати Середньої Европи" (1916 p.), де К. Кавтський реаґує на попередньо зазначену тут монографію Ф. Навмана „Середня Европа", а при цій нагоді річево розглядає як цей самий проект, так і інші його варіянти, виказуючи їх тенденційність і необґрунтованість.

Суто теоретичною є його розвідка: „Визволення народів" (1917 p.), що була спробою обґрунтування права народів на самоозначення, а фактично може уважатися спробою нарису націології на засадах марксівської теорії. Після революції 1917 р. ця публікація вийшла у Києві в перекладі на українську мову. Сам автор уважав її теоретичним вступом для дальшого досліджування деяких конкретних національних питань, особливо актуалізованих світовою війною. В передмові до цієї праці К. Кавтський заповідає ці майбутні свої нариси, що мали трактувати в національнім аспекті справи: Сербії, Бельгії, Ельзас-Льотаринґії та Чехії. Дійсно незабаром вийшли дві його націографічні публікації. Сербія й Бельгія в історії (1917 р.) та Ельзас-Льотаринґія (1917р.), що в історичній ретроспективі націологічною методою з'ясували складні і заплутані проблеми: югослов'янську, валонсько-флямандську й ельзаську. Революція, очевидно, перешкодила автору довести до кінця цей започаткований його плян. Після війни він під вражінням своєї подорожі до відновленої грузинської Держави, К. Кавтський видає покищо останню свою націографічну публікацію: „Грузія — соціял-демократична республіка" (1921 p.). В молодій націологічній літературі всі ці праці видатного соціолога марксівської школи все займатимуть чільне місце. Особливо цікаві вони своєю методологічною витривалістю й послідовністю у трактуванні найбільш складних національних взаємин.

На жаль, не можна цього сказати про решту німецької літератури націологічного характеру. На ній занадто тяжить тавро політичної тенденційності й громадського психозу, спричиненого війною. Відтак вона була занадто актуальна й не пережила своєї бурхливої доби. Сьогодні її вартість здебільшого тільки історична.

Націологічні мотиви в німецьких антропо-географічних працях. Націологічні питання порушувалися часто і публікувалися також й німецьких публікаціях інших наукових відділів, напр., в антропогеографії або політичній географії. Серед праць цього характеру слід згадати оригінальну розвідку відомого географа А. Пенка (A. Penok): „Природні області Росії" (1918 p.), як безперечно цікавий матеріял до націографічного розмежування Сходу Европи за антропогеографічними засадами. Сюди ж можна зарахувати також і нове видання старої праці А. Геттнера: „Росія" (1916 р.) а також монографію М. Фрідіріхсена: „Лімітрофи європейської Росії", (їхні географічні властивості та значення для війни. 1915 p.). Згадані публікації були спробами виявлення національної різноманітности небіжки царської Росії, а на засаді цього заперечення рації існування цього державного колосу й неминучість його розпаду. З боку наукової об'єктивности вони, звичайно, не дорівнюють згаданим тут попередньо критичним розвідкам і працям Сетона Вотсона, скерованим проти Австро-Угорщини; проте в політичній літературі, що доводить політичний анахронізм московського державного велетня та його суперечність і непримиримість із побідним наступом національного принципу та з наявним і непереможним здвигом національно-визвольних рухів на Сході Европи — ці німецькі публікації пробили перші виломи й досі догматичний науковий канон про природну й географічну єдність Росії.

К. Реннер. У зв'язку з попереднім уступом і зокрема з тим, що було сказано про К. Кавтського, слід тут зупинитися на К. Реннерові (К. Renner), одному з найвидатніших представників австрійської націології, також соціялістичного (т.зв. австро-марксистського) напрямку. Цього дослідника питання нації все цікавило в державному аспекті та з правного боку. Він усе намагався розв'язати політичну „квадратуру кола", цебто за його влучним виразом конфлікт між нацією та державою. Вже перша його публікація: „Держава і нація" (1889 p.), видана під псевдонімом Synoptikus висоває й трактує це питання. У своїй другій більшій монографії: „Боротьба австрійських народів за державу" (1902 p.), автор робить спробу застосувати наукову методу до національних справ на конкретному і дуже складному прикладі австро-угорської манархії, правильно передбачаючи, що оскільки впродовж 10-20 років габсбурзька монархія політичне не змодернізується, й не знайде ключа до вирішення своїх гострих національних конфліктів, то про її долю й навіть саме існування рішатимуть сторонні чинники. Для К. Реннера наддунайська ця дуалістична імперія не була політичним анахронізмом. Уважаючи не можливим до переведення ідеалистичної національної держави (в цьому саме за його думкою й полягає політична „квадратура кола" цієї проблеми); він гадав, що майбутність належить типу „держави народів" (Nationalitaten або Volkerstaat), який представляла власне Австро-Угорщина. Для цього вона мусила конче політичне і конституційне модернізуватися й демократизуватися, словом, стати свого роду монархічною Швайцарією. Як націолог, К. Реннер багато присвятив енерґії й наукового хисту для обґрунтовання й захисту цієї своєї тези. Джерельна його праця: „Підвалини та розвиткові завдання австро-угорської монархії" (1906 р.) докладно з'ясовує й мотивує цю націологічну теорію на тлі проблематики габсбурської держави. В обох цих працях видатний австрійський націолог поборював політичну безідейність, що була „найвищою засадою політичної практики Австро-Угорської Імперії, одночасно вказуючи реальний шлях до виходу з фатального лябіринту, в якому опинилися народи Австро-Угорщини, завдяки справді програмовій безпрограмовости віденської урядової політики.

К. Реннер не був лише націологом-теоретиком, але й етнополітиком-практиком. Він рішуче відкидав заклик своїх критиків, що уважали його націологічні теорії утопічними й не до здійснення. Реннер слушно покликався на те, що його теорія „персональної автономії" унеможливила чесько-німецьке порозуміння на Моравії, що примінення її на Буковині сприяло замиренню національного ворогування в цій країні, що його націологічні засади були покладені в основу нової конституції для Боснії і Герцеґовіни, на жаль, вже запізно, мовляв, у дванадцяту годину існування Австро-Угорщини.

Світова війна, сиґнал до якої вийшов саме із цієї анектованої югослов'янської провінції, — фактично була початком кінця цієї дуалістичної держави, що систематично нехтувала всі вказівки новочасної історії, що базувала свій лад на гегемонії панських народів, марно намагаючи спинити переможний наступ своїх народів-кріпаків. К. Реннер навіть у цю трагічну добу не втратив ще надії та віри в рацію існування Австро-Угорщини. Доказом цього його програмова публікація сутонаціологічного характеру „Відновлення Австрії" (Oesterreich Erneuerung, 1915) в передмові до якої він ретроспективно пригадує свою ідеологічну минулість і востаннє апелює до громадської опінії цієї держави на захист своєї улюбленої думки про наддунайську Швайцарію. „Справа відновлення Австрії, — каже він у цій передмові, — може бути лиш справою всіх її народів і кляс". Цей заклик прийшов уже запізно. Австро-угорські народи — кріпаки, національне пробудження яких К. Реннер своєчасно констатував, передбачаючи неминучість політичної іхньої боротьби за національне визволення, — (чехи, словаки, югослов'яни), — рішуче розійшлися вже з Віднем і Будапештом, уважаючи світову війну найвідповіднішою нагодою для здійснення своїх самостійницьких змагань. Мовляв, — пост фактум, — вийшла остання праця Реннера — „Право самоозначення народів з особливим застосуванням до Австрії. Фактично це було нове, поширене й перероблене видання його старої, цитованої вже тут монографії. „Боротьба австрійських народів за державу". Коли перша її частина: „Нація і держава" (1918 р.) вийшли з друку, габсбурська монархія вже була в безнадійній агонії. Через це певно не появилась заповіджена друга частина цієї монографії, що мала конкретно змалювати „Установи національної автономії". Політичне, отже, цей твір видатного австрійського націолога належав до історії від самого моменту своєї появи. Проте він лишається цікавою спробою національної системи застосованої до певного конкретного випадку. Австро-Угорщина, як держава, розпалася, але як державний тип існує й далі в різних варіянтах. Теоретично Реннер може мати сатисфакцію, що тип чистої національної держави, — це національний ідеал, який на 100% не до переведення в політичній дійсності. Більшість існуючих держав — це свого роду Австро-Угорщини в мініятюрі. Звідси проблема національних меншостей та потреба правного їх захисту міжнароднього характеру. Ренерівська „квадратура кола", цебто дилема, національна держава або державна нація, претендуюча на гегемонію в державах різнонаціонального складу, лишаються все актуальною справою та однією з найважніших проблем наукових досвідів з боку сучасної націології.

Зразки французької, американської та англійської націології. Ми бачили, що під час світової війни Париж став одним з головних осередків національно-визвольних змагань поневолених народів, що боролися по боці Антанти. Французькі державні діячі висловились за право народів на самоозначення. Видатні французькі вчені активно допомагали ознайомленню свого загалу з деякими конкретними національними питаннями у зв'язку з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Так, старий чехофіл та історик кінця чеської самостійносте й трагедії після поразки на Білій Горі 1620 р. проф. Ер. Дені (Е. Denis) видав під час війни спеціяльну книгу про словаків (е оасе, 1917), яку можна вважати не тільки самостійним націологічним нарисом про Словаччину, але й цікавою спробою націологічного трактування питання чехо-словацького об'єднання. Як вступ до цієї монографії, згаданий вчений дав документальну критику Австрії саме з націологічного боку, доводячи повну її залежність від Німеччини, захопленої пангерманістичним месіянізмом.

Нічого дивного, що цікавість французьких вчених від реальних національних питань поширилися на національну проблему, як таку взагалі. Під цим оглядом французька молода націологія нав'язує на славну традицію Е. Ремана: істоту нації вона трактує в аспекті психо-волюнтаристичному, отже, як вияв масової національної свідомости та колективної волі до самостійного існування. Так це питання про націю ставить і з'ясовує Г. Озе (Н. Наuser) у своій розвідці: „Національна засада" (1916 p.). Французька така концепція нації є критикою й запереченням німецького її розуміння, базованого передовсім на суто антропологічному, цебто расовому підкладі. Полемізує з ним Р. Жоане у другому виданні цитованої вже тут його монографії: „Le principe des Nationalits". На його думку культурний світ, залежно від двох різних концепції, можна розділити на дві групи. „Перша концепція, — каже він, — складена французами є „виборча" (елективна), розуміє націю, як факт свідомости, ознакою чого є воля народу; друга німецького походження — добачає в ній факт біологічний (природний), виявити який є завданням науки". Треба запам'ятати дуалістичне розуміння нації в сучасній науці, бо саме з націологічного боку воно дуже важке з огляду на своє політичне використовування. Психо-волюнтаристичне розуміння нації поділяє вся модерна французька соціологія. Один з найориґінальніших її представників, покійний Ед. Дюркгейм (Е. Durkheim) — напередодні своєї смерти дав таку дефініцію нації: „Народність (nationalit) — це є людська громада, члени якої з причин етнічних або історичних хочуть жити під одними у тими самими законами; хочуть утворити державу... Серед культурних народів уважається тепер засадою, що ця спільна воля, коли вона настирливо виявляється — має право бути узглядненою й навіть, що саме вона є єдино тривкою підвалиною держави".

Можна сказати, що такий погляд переважає в сучасній науці та в національній ідеології. На цьому базувалася національна програма американського президента В. Вілсона, конкретизована в його відомих „14 точках". Свою націологічну ідеологію й теорію, бодай в головних тезах, він зформулював уперше в своїй промові (27. V. 1916 р.) у Вашінґтонській Лізі Миру. Головні її тези були такі:

1. Кожен нарід має право вибирати собі таку владу, під якою хоче бути;

2. Малі держави мають таке саме право на те, щоб їхня зверхність і територіяльна незайманість були шановані, як цього бажають великі й сильні народи, та як вони цього вимагають;

3. Світ має бути звільнений від кожної загрози порушення миру через напад чи непошану до прав народів і народностей.

Офіційно президент В. Вілсон з'ясував оцю свою націологічну програму у своїй заяві до Сенату 22.1. 1917 р. в справі майбутнього миру, де він розвинув і мотивував потребу Союза Народів, як наддержавної установи, заведення якої мало бути забезпечення міжнароднього миру. За його думкою, Ліґа Націй мусіла б мати ефективну міць для унеможливлення замахів на її авторитет чи спротив проти її рішення з боку будь-якої держави чи народу. В. Вілсон відкидав далі засаду політичної „рівноваги сил", пропонуючи замість неї принцип „політичної кооперації". Тому він зробив й цій заяві внесення в справі поширення відомої американської „Доктрини Монрое" на ввесь світ, щоб вона, отже, стала загальною засадою. Конкретно він формулював цю думку так: „Жодному народу не вільно поширити свою формулу влади на інший нарід або ж іншу народність; власне навпаки: кожен нарід — однаково, великий та могутній чи малий — мусить бути вільним і сам без загрози й обмеження встановити для себе свою державну форму та розвиток. Пропоную, — казав далі В. Вілсон, — щоб в майбутньому всі народи зріклися союзництва, що веде до перегонів у потужності, що заганяла б їх до сіток інтриґ та егоїстичної конкуренції, а власні їхні інтереси затемнювала б чужими впливами. В концепції великодержав не має бути місця для складних союзів... Пропоную, отже: Влада за згодою підвладних; свобода морей..., обмеження зброєння, що військо і фльоту зробило б засобом для утримання порядку, а не знаряддям нападів і егоїстичного насильства...".

Тиким мав бути дух „Нової Европи" та післявоєнного світу за думкою цього американського ідеаліста, що стояв на первісних позиціях американської демократії та був вірним нащадком своїх великих попередників — Вашингтона і Лінкольна.

На мировій конференції В. Вілсон був у ролі політичного Дон Кіхота серед великодержавних Санчо-Панчів, якого, врешті, зрадила його власна батьківщина, ізолюючись від Европи, не визнаючи Союзу Народів та залишаючись на позиціях своєї американської доктрини Монрое. Проте зі становища майбутнього відродження й відновлення всього світу, а Европи зокрема і передовсім, після сучасної політичної дезорієнтації та реакції — ідеологічна програма В. Вілсона, маючи на увазі скріплення міжнароднього солідаризму наближення й співпраці не втратила завсім свого значення й лишається реально невикористаним ще матеріялом до практичної націології. Завданням теоретичної націології є методичне усистематизування засад і тез покійного американського президента, як дуже цінного матеріалу етнополітичного характеру.

Англійська націологія, що дуже успішно розвивалася головно після Першої світової війни, а під час її виявила, як ми бачили, більше нахилу до націографічних і етнографічних справ, проте і за час війни дала деякі цікаві твори з обсягу теорії нації. З цього боку на увагу заслуговують монографії видатного англійського дослідника національної проблеми Р. Мюра (R. Muir), а саме: „Націоналізм та інтернаціоналізм" (1918р.) й головно його суто націологічна праця: „Національна влада, її зріст та засади", що є джерельною розвідкою про постання та формування у першу чергу європейських історичних і великодержавних націй. Це, свого роду — європейська історична націологія. В дальшому параграфі цього нарису ми матимемо змогу ознайомитися з новітніми досягненнями англійської націології.

Українська націологічна література. Також українська націологічна література значно поширилася після війни. Під час війни з українського боку велася передовсім велика пропаґандивна акція, головно заходами Союзу Визволення України", що видав на багатьох мовах і навіть по-турецькому, інформаційні публікації про українське питання. Накладом партії українських есерів була видана ціла низка націографічних розвідок, головно соціялістичних авторів (К. Кавтського, Р. Реннера, Ж. Жореса, X. Житловського і т.д.), але й Ренана а також знову видані клясичні „Чудацькі думки про українську національну справу", М. Драгоманова. З націологічного боку заслуговує на увагу виданий у Москві збірник „Украинский вопрос" (1915 p.), як вдала спроба націографічної синтези українського питання. Можна тут згадати й дві мої праці з обсягу націології, а саме: Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономічні прямування (1916 p.), що були першим систематичним оглядом національних питань у межах царської імперії та докладної аналізи її саме з націологічного боку; відтак мою публікацію: „Національна справа" (1918 p.), де була дана назва цієї нової науки про націю, зроблена спроба покладення першого фундаменту під нею; окрім цього запроектовані з одного боку „Деклярація прав народів", як програмова ідеологічна база для майбутнього миру та будування дійсно нової Европи. (Цікаво, що проект „Деклярації прав народів" був ухвалений в червні 1916 р. у Льозанні на ПІ-му Конгресі поневолених народів; отже, майже у той

самий час, коли я, ізольований в австрійському конфінаті, складав свій, не знаючи про те, що діялося під цим оглядом в антантському таборі, а з другого, „Націологічний інститут, як спеціяльна установа для вивчення сучасних національних рухів і питань. За моєю думкою, він мав бути заснований в столиці самостійної України, в Києві. Я гадав, що визволений український нарід, який на собі зазнав і відчув страшний національний утиск, має виявити ініціятиву в напрямі зорганізування і зосередження націологічних дослідів після світової війни, що уявлялася всім нам кривавим прологом до нової ери в історії культурного людства. На жаль, сталося інакше. Саме після війни Европа опинилася на роздоріжжі. Україна була закута в нові пута. В історії почався, немов якийсь відлив назад. Весь світ був захоплений нечуваною досі кризою, що крім причин господарських і суспільних у великій мірі була викликана також загостренням національно-державних суперечностей. Через це сьогодні націологія, деклярація прав народів, Націологічний Інститут — це все постуляти в своїй попередньо згаданій праці. Ми зараз побачимо, що над з'ясуванням їх працює тепер розпорошено вся Европа. Національна справа силою фактів і вимог життя науково досліджується в різних країнах і багатьма народами. Теорія нації викладається у високих школах. Для досліду нації постали спеціяльні установи — часописи, видавництва, товариства. Націологія твориться, отже, непереможно на наших очах. На жаль, і часто на шкоду справі — розпорошено й несистематична, з перевагою, звичайно, політики над наукою. Але сьогодні тяжко вже заперечувати факт її існування та актуальність її самовизначення. Що було зроблено і чого досяглеся в цім напрямі за останніх 15 років - про це мова у наступному розділі.

Інтерес до націологічних студій війни дуже збільшився після Першої світової війни. Однією з головних причин цього явища слід уважати гостру актуальність національного питання й після мирового конгресу, що вирішив його, оскільки йде мова про Европу, дуже компромісово, ухиляючись від послідовного переведення права самовизначення народів більш, ніж треба було з погляду політичної доцільности. Національна справа існує, отже, й надалі в Новій Европі у формі проблеми „національних меншостей". Це з одного боку. А з другого — у формі дуже войовничого паннаціоналізму (зглядно неонаціоналізму), отже, імперіялістичного націоналізму, що рішуче відкидає давнішу демократичну націософію, ідеологічно протиставлючи їй свою нову концепцію — автократичного та ірраціонального націоналізму, який виключає фактично міжнародній солідаризм і філософію національного гуманітаризму (італійський фашизм, німецький гітлеризм).

Пробудження кольорового людства й націологія. Але національне питання приваблює увагу ширшого загалу й дослідників-спеціялістів ще й з іншої причини. Коли перед 1914 р. доменою національних змагань і рухів була головно Европа й т.зв. біла раса, то після 1918 р. і під безсумнівним впливом світової війни почалася масова національна ферментація також серед кольорового людства і передовсім в Азії, як теж у Південній Америці. Перемога японців над Росією у 1904-1905 роках була смертельним ударом, дискредитуючим авторитет і непереможність білої раси в очах не лише азійських народів, мусульманського світу, але й кольорових племен у колоніях європейських держав. Світова війна, де кольорові війська були комбатантами білих, а чимало з них побувало також на європейських фронтах і мали нагоду зблизька придивитися до своїх білих панів у цьому божевільному "neglige", звичайно, ще більше привизила культурний престиж білої раси в очах жовтих, чорних і брунатних людей як Старого, так і Нового Світу. Коли, отже, перед світовою війною Европа мала до діла й знала конкретно тільки японське або китайське питання, що лякали її іноді привидом панмонгольської „жовтої небезпеки", яку так поетично-віщо змалював російський філософ В. Соловьов у своїх незвичвйно оригінальних „Трьох політичних розмовах" з таким віршованим свого роду мотто:

Панмонголизм, хоть имя дико,

Но мне ласкает слух оно:

Как би предвестием великой

Судьбини Божией полно...

... то після 1919 р. до цих традиційних питань евро-азійських взаємин прилучається ціла низка інших: індуське, індо-китайське, арабське, сірійське, єгипетське, мексиканське, муринське й т.д..— з маревом різних нових „панізмів", як пантуранізм, панславізм, панафриканізм тощо. Джерельно це питання змалював американський спеціяліст Лотроп Стодард (Lothrop Stoddard) у своїй ґрунтовній праці: „Здвиг кольорового людства" (The rising tide of color, 1923), який присвятив цій проблемі іншу свою незвичайно цікаву монографію: „Новий світ ісламу" (1920 p.), що трактує пробудження й активізацію кольорових племен у зв'язку з паніслямізмом, як націогенетичним чинником. Европейський читач має змогу ознайомитися з цими фундаментальними книгами видатного американського расолога з їх французьких перекладів, що появилися в Парижі незабаром після виходу в світ англійських оригіналів згаданих праць (Le nouveu du mond de Islam, 1923; Le flot montant des peuples de couleur, 1925).

Під цим оглядом заслуговує також на увагу книга нарисів французького знавця цих справ Є. Фора (Elle Faure). „Інші країни на обрію", що протиставлячи Схід Заходові, дає цікаві спроби характеристики масової душі негрів, арабів, індусів, китайців, японців, стараючись у кожного з цих позаевропейських народів збагнути найістотніші ознаки їхньої національної вдачі.

Є ще одна причина, що сприяє поширенню та поглибленню націологічних заходів після війни. Маю на думці ревізіонізм переможених держав, а саме: мадярський і німецький. Критичне і вороже становище Німеччини та і нової Угорщини до мирових трактатів випливає з великодержавних, а не національних мотивів, їм розходиться про політичне відновлення status quo ante bellum, цебто про реставрацію історичного „стану посідання", про привернення довоєнних державних кордонів. Не треба доводити, що наявний політичний анархізм, не виправданий здебільшого жодними національними арґументами. На користь новопосталих держав — мадяри й німці національне менше втратили в порівнянні з тим, щоб втратили народи цих держав на випадок реставрації давношої Угорщини або Німеччини. Адже ані мадярський, ані німецький ревізіонізм не мав на увазі якоїсь часткової коректури теперішніх кордонів на підставі національної засади, їхній ревізіонізм — це лише тактичний засіб до поновлення своєї передвоєнної гегемонії над чужими сусідними народами. Ревізіоністична пропаганда цих двох держав зовсім безпідставно прикривається засадою національного самоозначення. Винародовлююча їхня політика щодо своїх національних меншостей, свідомо й програмове нехтуюча норми міжнароднього захисту, недержавних народів, є переконливим арґументом проти їх ревізіоністичних домагань, що є політичною загрозою європейського миру. З другого боку, положення мадярської й німецької найбільшої меншости, напр., у Чехо-Словаччині як національних меншостей, є з фактичного боку зовсім справедливо переведено.

Я згадую тут про цей ревізіонізм через те, що він радо поширює свою пропаганду під прапором начебто чистої націології. В дійсності ця „ревізіоністична націологія" є цілковито на послугах імперіялістичної політики, зневажаючи марку науки для замаскування своїх явно винародовлюючих і суто державницьких загарбницьких змагань. Треба тому з великою обережністю підходити до всіх націологічних заходів німецького чи мадярського походження. Цим я не хочу ще сказати, що націологічна праця в інших державах, оскільки вона має офіційний або напівурядовий характер, — є під цим оглядом бездоганна. На жаль, скрізь у націологічній акції відчувається наявний і чималий вплив політичної тенденційности, звичайно, з очевидною шкодою для їхньої об'єктивности з наукового боку. Але ця тенденційність найбільше вражає в німецьких націологічних заходах та в мадярському ревізіонізмі.

Властиво, в данім разі, як, зрештою, й взагалі націологія є тільки теоретичним вступом до етнополітики, цебто практичної національної політики. У своїй істоті національне питання є суто політичним. Не можна, отже, дивуватися, що політика домінує так необмежено над наукою у трактуванні національних справ. Проте навіть в інтересах самої практичної етнополітики є, щоб теоретична націологія була по змозі відполітизована. Бо лише тоді вона буде в стані зясувати належно й всебічно природу міжлюдських взаємин з національного боку, що, звичайно, є передумовою — постання такої націотехніки, яка зможе найкраще полагодити суперечності нашого часу.

Після цих критичних зауважень, які слід мати на увазі, студіюючи сучасну націологічну літературу та працю, можна тепер приступити до загального ознайомлення з фактичними досягненнями в ділянці націології в післявоєнній добі.

Сучасна націологія плекається, як про це вже згадувалося, в кількох різних формах. З них головнішими можна уважати такі:

а) націологічні установи (інститути, товариства, семінари);

б) національні журнали та спеціяльно друковані органи;

в) націологічні й націографічні спеціяльні публікації;

г) викладання націології в школах.

Не маючи на увазі писання докладного історичного нарису новітньої націології з післявоєнної доби, я обмежуся в дальшому викладі ілюстрованим матеріялом з кількох головних країн, де національним дослідам присвячується спеціяльна увага. З методологічних причин, щоб не повторюватися й уникнути зайвого розпорошення цього матеріялу, я розподіляю його далі за географічним принципом, а не попередньо поданим речевим розгрупованням по фактичному змісту; цебто ввесь матеріял (а, б, в, г) подаю отут відразу й разом для країни зосібна. Найбільше таких установ дуже різноманітного характеру та типів має Німеччина. Крім мотивів політичних, про які була мова попередньо, пояснюється це відомою тенденцією німецької науки до спеціялізації й систематизації теоретичних і практичних дослідів. Німецькі націологічні установи з одного боку мають на увазі вивчення національної проблеми взагалі, а з другого боку систематичне ознайомлення з національним походженням і долею закордонних земляків. Як сказано, в одному і другому випадку сильно відчувається на цій націологічній праці політична тенденція.

3 головних німецьких націологічних установ слід згадати оці: Берлінське „Німецьке товариство для вивчення національного права" (Deutsche Gesellschaft fur Nationalitatenrecht), в Штутґарті існував „Німецький закордонний Інститут (Deutsches Auslandsinstitut), завданням якого було вивчення справ за- й прикордонних (Grenz- und Auslandstudien); в Липську знову працював при німецькому культурно-політичному товаристві Інститу для вивчення закордонного німецтва та науки про закордон (Institut fur Auslanddeutschtum und Auslandkunde der deutschen Kulturpolitischen Gesellschaft); при університеті в Марбурзі (Marburg) заснований був „Інститут для вивчення при- й закордонного німецтва" (Institut fur Grenz- und Auslanddeutschtum), зв'язаний з відповідною катедрою спеціяльним німецькознавчим семінаром в цьому університеті.

Поза цими установами програмове націологічного призначення в Німеччині національні питання побічно студіюють ще кілька інших товариств: Східньо-европейський Інститут (Osteuropainstitut) в Бреславі або Німецький науковий Інститут для Ельзас-Льотарінґських справ (Wissenschaftliches Institut der Elsass-Lotharinger im Reich). Також „Інститут закордонного німецтва та науки про чужину" (Institut fur Auslanddeutschtum und Auslandkunde) у Мінстері, що мав напрям своїх студій націологічний. Питання із обсягу націології трактуються відтак у берлінській „Високій політичній школі", де восені 1930 р. закладена була спеціяльна катедра загальнонімецької політики, інакше кажучи, для політики німецького соборництва.

Керівник цієї катедри М. Г. Бем (М. Н. Boohm), талановитий німецький дослідник національних питань і один із найактивніших каменярів німецької націології, написав для „Етнополітичного Альманаху" (Ethnopolitischer Almanach, 1931) — програмову розвідку: „Завдання й організація європейських націологічних студій", де знайомить читачів з сучасним станом цієї справи у Німеччині та в Европі взагалі, а крім цього зосібна присвячує увагу націології, як такої, й викладам з цієї дисципліни на високих школах. Автор слушно констатує великі прогалини під цим оглядом. Націологія не плекається ще систематично. Викладалася у Німеччині спорадично, більше у семінарах чи в спеціяльних установах, ніж на високих школах, де немає досі окремих катедр цієї дисципліни. Нема, зрештою, у цьому нічого дивного. Адже сам М. Г. Бем, — це піонер націологічних студій в Німеччині, як видно з наведеної цієї його програмової розвідки, не продумав цієї справи послідовно до кінця. Пропагуючи конечну потребу систематичного вивчення національних питань, він проте на вступі застерігається, що в цім випадку „не розходиться про утворення якоїсь нової науки...". Він закидає ту парцеляцію проблеми нації поміж кількома різними науками, яка тут була вже скритикована й рішуче відкинена з огляду на свою непридатність. Об'єднуючим моментом, за думкою автора, могла б бути нова соціографічна метода при досліді національних явищ поміж окремими науками. Так він гадає, й хоче з'ясувати істоту нації, як суспільної групи. Такий зайво складний шлях пропонує Бем для того, щоб врешті прийти до єдиного правильного висновку, а саме: соціографічною методою сконструювати „науку про націю" (Nationalitatskunde), отже, ту саму націологію, як спеціяльну наукову дисципліну, присвячену виключно систематичному вивченню нації, як він каже, й мають служити фактичні матеріяли, публіковані на сторінках „Етнополітичного Альманаху", й яка має з'ясувати тверезо та конкретно організаційну розбудову поодиноких національних груп. Здавалося б, що тепер все є в прядку. Алеж ні. Ба трохи нижче, маючи на увазі конкретне завдання національної політики, цей самий автор проголошує потребу іншої націологічної дисципліни, яку він „науково хоче назвати „етнополітикою". Проблематику та завдання цієї етнополітики він уявляє собі так: „її загальним завданням, — каже він, — буде стежити за боротьбою і змаганнями народу та народности зо всіма силами, з якими національні прояви, як відрубний світ явищ, мають до діла, під умовиною використання для цього всіх мислимих засобів. Таким чином, — читаємо далі, — відчиняються перед нами останні двері: й ми стаємо перед основним і рішальним питанням, — чим власне є нарід, як історична особовість, як втілення народництва, як носій народности та національного характеру? Ця основна наука, яку Осип Вільфан (голова відомих Европейських Конґресів для національних справ і представник словінської меншости під Італією, — О.Б.) називає етнікою та яку ми хочемо назвати загальною теорією націй, систематично й зв'язано досі не була ще викладана взагалі".

В чім справа? Кінець цитати Бема — це і є власне визначення націології, як самостійної та спеціальної науки про націю. Але початок її має на увазі вивчення реальної національної політики, як підстави для теоретичної націології. Це націотехніка, цебто практична націологія. За Р. Челленом, про що вже тут згадувалося, саме цю практичну націологію найдоцільніше назвати етнополітикою. З методологічних і практичних міркувань краще однак розмежувати завдання й навіть щодо назви розрізнити ці дві частини націології — практичну, тобто етнополітику від теоретичної, цебто націології. Коли перша й своїй істоті є передовсім націотехнікою, а, отже, й нормативною дисципліною, то націологія мусить лишитися чистою наукою (science pure) програмове об'єктивістичною. Через це до її компетенції належить й націософія, цебто філософія нації, але знову таки не в розумінні того чи іншого національного месіянізму, тільки як систематичний вислід наукового досліду національної вдачі окремих народів, методою соціологічної типології й характерології. Націософія має, отже, науково з'язувати істотні ознаки національної особовости окремих народів, а таким чином їх функціонувальну ролю.

На цьому прикладі читач добре може побачити, який хаос усе ще панує в націологічних студіях і скільки зайвих непорозумінь може тут виникнути на ґрунті самої лише термінології. Новий ще доказ, як слова й назви можуть заплутувати й затемнювати без потреби й на шкоду справи її суть та розуміння. Свої погляди на націю М. Г. Бем має розвинути в спеціяльній монографії, що буде обґрунтованням етнополітичних і націологічних тез цього автора.

4. Журнали й публікації. З черги переходимо до німецьких журналів і публікацій націологічного характеру. Зазначимо тут лише найголовніші з них. В Липську з 1930 року виходив „Deutsche Hefte fur Volks- und Kulturbodenforschung" пересічні публікації націологічного характеру, але спеціально призначені вивченню сучасного німецького буття у соборному аспекті цього питання. Слід взагалі відмітити, що вся німецька націологія у всіх її проявах має яскраво національний, та, якщо можна так висловитися, германоцентричний характер. Звідки й не менш яскрава політична її тенденційність, всупереч не раз щирому бажанню утриматися на висоті об'єктивної науковости.

Штутґарський німецько-дослідний інститут, згаданий тут попередньо, що розвинув свою працю у великому маштабі, й при якому існує багата спеціальна бібліотека, архів, музей, що містився у власному великому будинкові — „Дім всенімецькости" (Нaus des Deutschtums), видавав свій спеціяльний часопис „Der Auslanddeutsche" (Закордонний німець), цікавий, як вичерпне джерело фактичного та інформаційного матеріалу про положення й життя сучасних німців по всьому світі. Його заходами вийшла відтак окрема серія публікацій меншого формату, що так само й монографічною методою трактують питання німецькознавчого характеру.

Тут цитувався вже „Етнополітичний Альманах" (Ethnopolitischer Almanach), що починаючи з 1930 р. щороку видавався цим інститутом. Це був провідник в „європейських національних рухах", як з'ясовує таке його інформаційне призначення підзаголовок цього річника. Крім кількох теоретичних та історичних статей на національні теми в „Етнополітичнім Альманасі" був цікавий відділ документів; отже, ухвал та постанови міжнародніх конгресів й установ у зв'язку з актуальними національними проблемами; потім досить обширна етнополітична хроніка з усієї Европи з багатим фактичним матеріялом про життя головно національних меншостей та поневолених народів; врешті, бібліографічний покажчик новітньої націологічної літератури. Таким чином при згаданій установі, як свого роду націологічній централі, твориться „Етнополітичний Архів". Хоча на цих альманахах і лежало незаперечне тавро політичної тенденційности, проте при вмілому і критичному користуванню цими публікаціями, вони можуть бути корисними для націологічних студій. Доводиться констатувати, що є це покищо перша та єдина спроба в цим напрямі.

„Етнополітичний Альманах", як видко вже з його назви, є публікацією практично-націологічного характеру. У зв'язку з цим слід тут згадати про одну установу також етнополітичного характеру, що у великій мірі стимулювала появу „Етнополітичного Альманаху". Я маю на увазі „Конгреси європейських національних меншостей" (Europaische Nationalitaten Kongresse), що об'єднують представників майже 40 мільйонів національних меншостей в повоєнній Европі, які належали до 40 національних груп та 14 націй в 14 державах. Ця організація постала в 1925 році з німецької ініціятиви. Одним з її піонерів був покійний генеральний секретар Е... — д-р Евальд Амменде (Е. Ammende), що саме німці були ініціяторами цих конгресів, це зовсім зрозуміле. Адже німецький нарід національне є найбільш пошматований та має свої меншости в десятьох державах. Понад вісім мільйонів є таким чином розпорошено поза Німеччиною, Австрією й Швайцарією.

Згадані конгреси європейських національних меншостей спочатку засідали щороку в кінці літа в Женеві, відтак у Відні та у Берні. До 1934 року відбулося 11 цих конгресів. Головою їх був згаданий вже тут представник словінської меншости в Італії — д-р О. Вільфан (І. Wilfan). Генеральний секретар їх має постійний остідок у Відні. Завданням Е... є поширення й поглиблення міжнародного правного захисту існуючих національних меншостей. Ці конгреси — фактично є прилюдною трибуною, звідки поневолені народи, оскільки вони представлені в цій централі, мають змогу виступати зі своїми скаргами й домаганнями перед усім світом. Провід E.N.K. дбав про те, щоб Союз Народів виявляв більшу активність у справах захисту національних меншостей, поскільки це належить до його компетенції. E.N.K. ставиться критично до мирових умов, що витворили сучасне положення національних меншостей у багатьох випадках зовсім незадовільним, бо міжнародньо-правний захист є ілюзоричний та існує лише на папері; фактично ж національні меншости зовсім здебільшого віддані на поталу державно пануючої більшости. Проте E.N.K. ідеологічно відкидають мілітарний ревізійнізм, як засіб усунення кривд національних меншостей та покращання їхньої долі. Вони тримаються тієї думки, що поганий мир все ж таки ліпша річ за найкращу по своїм можливим наслідкам війну. На сторінках цієї праці — це буде спеціяльно мова про етнополітику, мені доведеться нераз повернутися до цієї справи. Додати ще слід, що українці представлені були в цій установі та брали активну участь у конгресах європейських національних меншостей.

Цій установі націологічна сучасна література завдячує одну актуальну публікацію, а саме: „Nationalitaten in den Staaten Europas" (Народи, фактично національні меншости в європейських державах, 1931 р. з додатком у 1932 p.). Ця величезна книга (566 стор. великого формату) є першою спробою фактичного змалювання положення національних меншостей у 14 європейських державах. В 40 статтях за числом цих меншостей, представлених в E.N.K. а підставі автентичних матеріялів, маємо в цьому збірнику докладний звіт про сучасний стан окремих національних меншостей майже в усій Европі. Не можна дивуватися, що цей огляд є переважно критичний і подекуди політичне тенденційний, освітлюючий стан речей під кутом національного максималізму. Проте для кожного націолога й головно етнополітика ця публікація може бути цінним джерелом під умовою, звичайно, вмілого та критичного користування нею.

Гірше справа мається у Німеччині з навчанням націології на високих школах, як це констатує М. Г. Бем. Чиста націологія ще не заведена, як спеціяльна дисципліна в плянах навчання високих шкіл. Фактично націологічною методою плекається положення німецького народу в прикордонних зонах або закордоном в спеціяльних Інститутах чи товариствах, як про це була мова попередньо. Лише Марбурзький університет мав катедру цієї науки. Правда, у Кенігсберзі існував спеціяльний націологічний семінар, в Берлінській школі політичних наук у 1930 р. була заснована окрема катедра для німецької політики з відповідним при ній семінарем.

Після першої світової війни можна було сконстатувати в Німеччині велике поширення націологічної спеціяльної літератури. Головніші праці з цієї ділянки реєструються у бібліографічних покажчиках „Етнополітичних Альманахів". З праць цього характеру слід згадати джерельну історично-соціологічну монографію проф. М. Мітчерліха (М. Mitscherlich) про формування західньо-европейських націй і новочасний націоналізм (Der nationalismus Westeuropas, 1920) — та спеціяльну публікацію: „Нація й національність", що вийшла як додаток до III тому „Соціологічного Річника" (Jahrbuch fur Sociologie, 1927), — й виключно присвячена науковому з'ясуванню проблеми та істоти нації соціологічною методою. На увагу заслуговує відтак менша студія Фельса (Dr. Pels) про поняття та істоту нації (Begriff und Wesen der Nation) у збірці „Deutschtum und Ausland" (.6,1927).

Наприкінці цього року слід згадати щомісячний орган Союзу національних меншостей в Німеччині „Kulturwehr", спеціяльно присвяченого інформації про культурне положення ненімецького населення в німецькій державі. Він почав виходити у Берліні в 1925 році за редакцією сербо-лужицького публіциста Яна Скали. Після гітлерівського перевороту нова влада заборонила цей журнал, але відтак зняла свою заборону і він виходив знову як квартальник, звичайно, рахуючись з політичним режимом гітлерівської Німеччини.

Нова Австрія виявила також чималу активність на полі націологічних дослідів. Керує цими студіями відомий австрійський вчений проф. В. Вінклер. Австрійська націологія мала переважно статистичний напрям. Не треба доводити, яке велике значення може мати статистика для націологічних дослідів взагалі, а зі становища національних меншостей зокрема. Адже ж справа національної статистики є одним з найболючіших питань як теоретичної націології, так і практичної етнополітики. Заходами проф. В. Вінклера в 1922 р. у Відні був заснований Статистичний Інститут народів меншостей, що розвинув дуже жваву видавничу діяльність. Між іншим, його заходами вийшов фундаментальний „Статистичний підручник соборної німецькости". Відтак накладом цієї установи було видано фундаментальний „Статистичний підручник європейських народів", як одна з перших спроб з'ясування національних взаємин в Европі у світлі статистичних даних. На жаль, цікавий цей почин, як слушно це підкреслила критика, не уникнув політичної тенденційности за рахунок наукової об'єктивности.

У Відні виходив також спеціяльний націологічний журнал, головно етнополітичного напрямку, а саме щомісячник "Нація й держава", як часопис, що своїм завданням уважав систематичне вивчення справи європейських національних меншостей. У ньому політика також здебільшого домінувала над наукою.

Відновлена самостійна Польща національними справами цікавиться більш теоретично, ніж практично їх вирішує, не зважаючи на очевидну політичну актуальність проблеми національних меншостей для цієї держави. Після Німеччини, Польщу, як країну національних дослідів, можна поставити на другому місці. Цікаво, що й характер національних студій в цих двох країнах дуже подібний: в обох цих народів вони зосереджуються довкола державно-національних інтересах свого народу, цебто мають націоцентричний напрям. Німецька націологія виходить і базується на вивченню соборної всенімецькости; польська — також має яскраво польогоцентричний напрям навіть і тоді, коли фактично вона виходить у цих студіях далеко поза межі Польщі, як напр., у систематичних дослідах азійського сходу або Кавказу.

Націологічні студії в Польщі зосереджені у варшавському Інституті дослідів національних справ (Instytut badan spraw narodowosciowych), що був заснований 1926 році і на чолі якого стоїть згаданий вже тут попередньо націолог Ст. Й. Папроцкі. Цей Інститут реорганізовиний в 1926 p., має кілька спеціяльних секцій (для досліду справи української, жидівської, литовської й німецької), а крім того загальну секцію для вивчення національних питань в сусідніх країнах. Його накладом видається націологічний журнал — „Sprawy Narodowosciowe" з французьким додатком „Question minoritaires" (Справи меншостей), для інформації чужини, що

виходить чотири рази у рік. Згадана польська націологічна централя видає також книжки, присвячені вивченню та з'ясуванню національної проблеми („Biblioteka Narodowosciowa"), В цьому видавництві минулого року вийшла студія заслуженого польського націолога Л. Василевського: „Національний склад європейських держав" (1933 p.), яку можна вважати першою систематичною етнологічною націографією сучасної Европи.

Польська націологія в останніх роках почала спеціялізуватися за засадою поділу праці. Так, напр., в 1931 р. в Торуню був заснований спеціяльний „Балтійський Інститут", завданням якого є організоване вивчення Поморя. У Вільні існує „Науково-дослідний Інститут для Сходу Европи", у Варшаві працює інтенсивно „Східній Інститут", що видає квартальник „Wschod-Orient", у Кракові „Товариство для дослідів Сходу Европи". Всі ці польські установи розвинули чималу видавничу та викладову діяльність. Практично-націологічний характер має варшавський, добре редагований, тижневик „Biuletyn Polsko-Ukrainski" — спеціяльно присвячений аналізі польсько-українських взаємин.

Польська націологічна література за останні часи наявне поширюється. В цій діяльності чільне місце належить невтомному й заслуженому каменяреві польської націології, попередньо цитованому Л. Василевському (Плохоцькому), авторові багатьох націографічних і етнологічних книг і розвідок на різних мовах, а також і джерельної польської монографії про українське питання: „Ukraina і sprawa ukrainska", Краків, 1911 p.), яка пізніше вийшла у новому виданні й з новим заголовком: „Ukramska sprawa narodowosciowa w jej rozwoju historycznym", (1925 p.). В новітній польській націологічній літературі на окрему увагу заслуговує спеціяльна студія проф. М. Гандельсмана про розвиток новочасної нації, вміщена на вступі першого тому його націознавчих розвідок: „Rozwoj narodowosci nowoczesnej" (1923 p.), а, отже, й як цінний вклад до наукової теорії нації взагалі.

Велике зацікавлення до національних питань виявляє польсько-національна демократія. До її табору належать два активні націологи: С. Ґрабскі, автор етнополітичної монографії „Panstwo narodowe" (1929 p.) та проф. P. Рибарскі, що видав соціологічну студію „ао, еоа і аа" (1926 p.). На жаль, в обох цих працях наука є на послугах політики й державного націоналізму.

Як було вже зазначено, крім загально націознавчих установ і видань, в Польщі функціонувало ще кілька спеціяльно польонознавчих товариств і організацій, здебільшого практично-етнополітичного характеру, завданням яких є захист або поширення польськости в прикордонних провінціях, як напр., „Zwiazek Obroncy Kresow Zachodnich" з централею в Познані, що видає часопис „Strazniza Zachodnia", орган „Wschod Polski") до цієї категорії доводиться зарахувати також товариство „Rada organizacyjna polakow z zagranicy", яка видає свій часопис „Polacy zagranica".

Як бачимо, теоретично націологія в Польщі була представлена добре, на жаль, не можна сказати, щоб польська теоретична націологія мала вплив на практичну етнополітику польської держави. Під цим оглядом треба сконстатувати наявний дисонанс. Практично нова Польща не знайшла шляху до позитивного вирішення національних питань, зосібна ж українського. До речі, варто тут згадати про спробу національних меншостей в Польщі видавати свій орган. Маю на увазі місячник „Natio", що почав виходити у 1927 році і де всі матеріяли друкувалися паралельно в чотирьох мовах: польській, німецькій, французькій та англійській. Цей часопис, що мав обслуговувати національні інтереси української, жидівської, німецької та білоруської меншости в Польщі, на жаль, проіснував недовго.

Теоретично міркуючи, можна було б припускати, що нарід, який зазнав національного утиску, визволившись й ставши самостійним, не повинен би був утискувати свої національні меншості. Практика багатьох нових держав, що постали після війни, проте заперечує цю етнополітичну гіпотезу. З тим більшою сатисфакцією доводиться відмітити під цим оглядом Фінляндію та Чехо-Словаччину; обидві ці держави практично дали своїм меншостям більше, ніж нормально були до цього зобов'язані відомими міжнародніми нормами про захист національних меншостей. Молода Чехо-Словаччина після свого утворення опинилася перед двома тяжкими національними питаннями: німецьким й мадярським. З боку цих двох національних меншостей загрожувала їй досить реальна небезпека протидержавної ірреденти. Німецьке питання впродовж останніх років було практично і позитивно полагоджено. Німці творять складову частину політичної коаліції в Чехо-Словаччині. Також серед мадярської меншости позитивізм поширюється і здобуває нові позиції. Цікаво, що опозиційне і ревізіоністично настроєні саме підкарпатські мадяри. Певні дисонанси у чехо-словацьких взаєминах або в державній політиці на Підкарпаттю зв'язані якраз з цією небезпекою іредентичного ревізіонізму або традиційного чеського русофільства. Докладно, з'ясовувати ці справи виходило б за межі цієї праці. Загально-теоретична про це мова далі в розділі про етнополітику. Немає зрештою нічого дивного, що Чехо-Словаччина виявила стільки зрозуміння і вміння в ділянці практичної етнополітики. Під цим оглядом вона мала давню й живу традицію та добру ідеологічну спадщину. Була тут мова про Ф. Палацького та його модерне розуміння національної засади в дусі рівноправности й справедливости, з рішучим запереченням принципів національної гегемонії чи виключности.

Відомий чеський публіцист та каменяр чехо-словацької самостійности К. Гавлічек рельєфно зформулював основну засаду міжнаціональних взаємин у своїй знаній тезі: „Я — пан, титан!" Свого часу цей клич був сказаний на адресу німців, як засаднича база для німецько-чеського порозуміння в колишній Австрії; тепер чехи практичо здійснюють цю тезу у відношенні до своїх німецьких співгромадян, перемагаючи атмосферу традиційної чехо-німецької ворожнечі програмовим прямуванням до політичної симбіози (співжиття) між німцями та чехами в рямцях Чехо-Словацької республіки. Сприяє цьому складному, але націологічно незвичайно цікавому процесу той факт, що на чолі Чехо-Словацької молодої держави стояв і політичним життям її правили націологи з фаху. Президент Т. Г. Масарик а також і постійний міністер закордонних справ Єд. Бенеш.

Це токрається практичної етнополітики молодої Чехо-Словаччини. Але також й теоретична націологія плекається в цій державі систематично й програмове. Організація спіціяльних і зосереджених націологічних дослідів у Чехо-Словаччині датується відносно віднедавна. Щойно наприкінці 1929 року у Празі було засновано „Чехо-Словацьке товариство для вивчення національних питань" (Cesko-slowenska Spolecnost pro studium narodnostnich otazek), завдання якого є „наукове й систематичне вивчення національних і міжнародніх справ у себе і за кордоном, особливо ж зі становища міжнароднього й внутрішньодержавного та з боку правного, політичного, адміністративного, статистичного, соціологічного, географічного й геологічного, історичного та преісторичного, народо-господарчого, загально-культурного, зокрема ж шкільного".

Як бачимо тут з цитованого §2 Статуту цього Товариства, що його діяльність передбачає суцільну програму націологічних дослідів, які воно переводить суто-науковою методою. Заходами „Ч.С.Т.В.Н.П." виходить багатий і цікавий за змістом квартальним „Національний огляд" (Narodnostni obzor), а в 1933 заснована була спеціяльна бібліотека „Національні питання", де публікуються менші та постійні самостійні розвідки націологічного характеру. Досі в цьому виданню вийшли дві добрі інформаційні брошури: д-ра 3. Пешка „Культурна автономія національних меншостей" й І. Хмелярка „Европейські меншості та їхні організації" (1933 p.).

Націологічного характеру є також дві чеські установи, а саме: Слов'янський Інститут (Slovansky Ustav), та Східний Інститут (Orientalni Ustav), формально засновані вже 1922 p., фактично вони розпочали свою працю щойно в 1928 р. Перший з них має на увазі вивчення слов'янських народів, як шлях до переведення в практиці слов'янських взаємин, спеціяльним завданням його є вивчення Словаччини та Підкарпаття. Другий — теоретично й практично цікавиться Далеким та Близьким Сходом. Обидві установи розвинули жваву викладову та видавничу діяльність.

Крім цього в Празі існувала ціла назка установ націологічного характеру, присвячених вивченню окремих народів і плеканню систематичних з ними зносин: напр., Французький Інститут, Інститут італійської культури; Американський, Голляндсько-Скандинавський, Іберо-Еспанський Інститут, щоб назвати головніші з них. В їхній діяльності практична націологія гармонійно переплітається з плеканням фактичних взаємин з даною країною або народом.

Теоретична націологія також була поставлена у Чехо-Словаччині дуже добре. Як було зазначено, мала вона серед Чехів давні традиції та видатних представників. Передовсім — Т. Ґ. Масарика, а відтак д-ра Єд. Бенеша, які обидва трактували національні питання зі становища соціологічного реалізму, під кутом філософського гуманізму, міжнароднього солідаризму та природної синтези між національним та вселюдським елементом у суспільному процесі.

Наприкінці світової війни чеське філософічне товариство -„Filosoficka Jednota" в Празі заініціювало цикл викладів, спеціяльно присвячених з'ясуванню проблеми нації з різних головних боків виявлення її істоти. Наводжу тут наголовки цих викладів, які наочно свідчать про витриману програмовість цього циклу під націознавчим оглядом.

Наукове і філософічне поняття нації (проф. А. Углірж), Нація й земля (доц. В. Дворський), Плем'я й нарід (проф. Я. Матейка), Расові теорії та нація (проф. Є. Радль), Нація й мова (проф. В. Фляйшиганс), Нарід та його література (проф. М. Гашковец), Людина культура й нарід (проф. К. Хотек), Розвиток національної ідеї в Чехах (І. В. Новак), Народи в історії ( Г. Опоченський), Народність у мистецтві (В. Штех), Національна наука (Є. Радль), Релігія й нація (Ф. Жілка), Нація й народне господарство (проф. Я. Мацек), Нація й соціологія (В. Клінеберґер), Етика національних відносин (В. Гох), Нація, держава і право (проф. Яр. Каллаб), Нація та імперіялізм ( І. В. Гаунер), Поняття Чехо-Словацького народу (Ант. Штефанек), Дух чеської історії в нашому мистецтві (проф. 3. Неєдлий), Про істоту чеськости (Я. Гербен).

Цей цикл, на жаль, не був доведений до кінця; жовтневий революційний переворот у Празі (1918 р.) перервав ці виклади. Але вісім з них, що вийшли друком трактують основні питання національної проблематики (поняття і дефініцію нації, раси, мови, літератури, держави, права, релігії, істоту чехо-словацької національної синтези) є дуже цінним надбанням з погляду сучасних націознавчих наукових змагань.

Що інтерес до націологічних студій у Чехо-Словаччині не занепадає, доказом цього може бути постання і жвава діяльність попередньо згаданих тут національних товариств з Чехо-Словацьким Товариством національних питань на чолі. Але й громадська чехо-словацька опінія жваво цікавиться націологічними проблемами. Ілюстрацією цього можна уважати цикл прилюдних викладів про націю й націоналізм, влаштований в Празі в 1932 р. Програмове вони також цікаві, як доказ поглиблення новітньої чеської націології. Ось теми цього другого циклу націоналістичних викладів: Розвиток національної свідомости (Н. Славік), Націоналізм і народність (3. Неєдлий), Нація як завдання (І. В. Козак). До них слід ще додати виклад проф. Ем. Радля: Народність, як наукова проблема (1929 p.). В цих викладах програмове підкреслюється динамічне (психоволюнтаристичне) розуміння нації в протилежність до давніш більш поширеного (біоетнічного) її трактування. Чеський філософ проф. Козак з наголосом, напр., підкреслив, що нація не є щось наперед дане, але що це програмове завдання що і виконання. Ще більш радикально ставить і вирішує це питання видатний чеський біолог і філософ проф. Ем. Радль (Em. Radl). Він рішуче відкидає расове трактування проблеми нації, як і взагалі заперечує встановлення національної приналежности на підставі т. зв. об'єктивних ознак нації (походження, території, мови, культури...). За його думкою, нація як і релігія, з одного боку, є доменою суб'єктивних проявів кожної окремої людини, а з другого — впливу на неї суцільного оточення, головно громадської опінії та державно-політичного примусу. Характеризуючи націю, як суспільне явище, проф. Е. Радль каже, що „народність не є чимсь первісним від природи даним; вона є до певної міри продуктом суспільних умовин. Народність не виростає безпосередньо ані з фізичних, ані з психічних властивостей окремої людини; вона щойно витворюється під впливом громадського життя, отже умовин господарських, впливу школи, родинного та громадського виховання. Інакше кажучи, залежність людини від оточення, від її матеріяльних умовин, від її урядового положення, від суспільних відносин, — є передумовою для її національного світогляду".

В згоді з психо-волюнтаристичним розумінням істоти нації, цитований чеський вчений уважає, що „народність не є ознакою людини, але її обов'язком; не є, отже, вроджена людині, але витворена нею; не є продуктом крови, але закликом до сумління людини; не є витвором століть, але програмою на майбутнє. Суспільне трактована народність не є продуктом природи, але належить до того світу, який ще не існує, але має існувати, є віконцем з того світу явищ до тамтого світу вічности...".

Ясно, що згаданий автор має на увазі модерну націю. Його цікавить не в генетичному аспекті її розвиток, але в сучасній стадії процесу, як етап до майбутнього завершення. Трактуючи націотворчий процес виключно з динамічного становища, проф. Ед. Радль не доцінює й недобачає в цьому певні статичні моменти, зафіксовані в історичному минулому. Націолог, звичайно, мусить згармонізувати ці два боки націотворчих процесів, не забуваючи також про їх історичний аспект і ретроспективу.

Я зупинився тут трохи довше на націологічній теорії проф. Е. Радля через те, що вона є характерна для новітніх шукань у ділянці націознавства. Всупереч деякій своїй однобічності вона вказує нові напрями та шляхи для сучасної націології.

Зрештою, чеську націологію ідеологічно характеризує наявне приголошення до демократичного світогляду. Вже каменяри чеського націознавства, — Масарик і Бенеш, — органічно виводили та зв'язували новочасні національні рухи з демократизмом нової доби. Ту тезу, що демократія є передумовиною масового націоналізму, — обстоюють також майже всі чеські націологи. Докладно й спеціяльно з'ясував її 3. Фірлінґер у своїй недавній монографії „Демократія і національне питання" (1932 p.). Винятком щодо цього лишається відомий лідер молодочехів, а після війни національної демократії д-р К. Крамарж. Ідеолог неославізму, що засадничо не визнавав і не визнає право українського народу на самоозначення, д-р К. Крамарж у полеміці з націологічною теорією та соціологічною методою міністра Є. Бенеша, іронізує засади демократії та принцип самоозначення народів з погляду становища національної держави, захищаючи позиції т. зв. інтегрального націоналізму, цебто фактично гегемонію пануючої нації в державі з різнонацюнальним складом населення. Під цим оглядом ідейно програмовий характер має його полемічна студія проти слов'янської ідеології й політики міністра Є. Бенеша — „На захист слов'янської політики" (1926 p.), до речі, непримиримо ворожої до українського самостійництва, яке до речі, д-р Крамарж все ще вважає австро-германською вигадкою й нежиттєздатним. Зате він уперто боронить позицію „єдиної неподільної Росії...".

Не можна заперечити, що у франції після війни присвячується багато уваги народознавчим дослідам. Сучасна французька націологія має здебільшого загальний характер. Конкретний матеріял для своїх дослідів вона шукає поза межами Франції. Вона нехтує, або недобачає початків національне визвольних прямувань на теренах цієї країни, що традиційно все уважається клясичним типом національної держави. Не лише французька політична думка, а також і наука, все ще немов загіпнотизовані революційним ідеалом „єдиної й неподільної" Франції. Французький представник у Союзі народів, Г. де Жувеналь, під час III сесії цієї установи (у вересні 1922 року), на якій саме дебатувалася справа міжнароднього захисту національних меншостей, склав таку заяву від імени свого уряду: „якщо Франція не підписує таких пактів, так це через те, що вона не має меншостей. Щоб знайти меншості й Франції, треба було б їх вигадати". Факти новітнього політичного розвитку Франції подекуди заперечують це категоричне твердження. Сьогодні тяжко вже відкидати зовсім як справу ельзаську, так і зокрема бретонську, що обидві мають свій політично-національний характер. Зокрема бретонський автономізм є фактом, з яким мусить рахуватися також вже і французький уряд. Нагадую велику полемічну промову Р. Пуанкаре (1 і 2 лютого 1929 p.), скеровану проти бретонського націоналізму, який тодішній голова французького уряду кваліфікував, як „пангерманську інтриґу". Інші французькі політики уважають бретонський автономізм справою большевицької Москви. Ще інші добачають в ньому загрозу клерикалізму й реакції, або навіть закидають йому замаскований роялізм. Слушно М. Дюгамель, один із провідників та ідеологів цього руху, спростовує ці безпідставні закиди у своїй джерельній монографії: „Бретонське питання й своїх європейських рямках" (1929 p.), переконуюче доводячи, що бретонський автономізм є одним із варіянтів сучасного національного відродження взагалі. Одночасно цікава ця праця, що є добрим націологічним вступом до пізнання теперішньої Франції з суто політичного боку, заслуговує на увагу, як виправдана і речева, хоча дуже гостра, критика французького державного централізму. Разом з ґрунтовною німецькою розвідкою Марґарети Цур (С) про бретонський реґіоналізм, ця книга М. Дюгамеля добре знайомить читача з фактично національною структурою сучасної Франції та з початками національних рухів у цій державі, що незабаром поставлять на порядок денний національне питання також у Парижі, який досі уважав себе зовсім забезпеченим під цим оглядом. Але національне питання виринає перед Францією тепер ще і в іншому аспекті, а саме у зв'язку з національним пробудженням кольорового людства у колоніях. І це не лише у Африці, але головно в Індо-Китаї, де національно-визвольний рух аннамітів спричиняє Франції чимоло клопотів і де справді відчуваються наслідки большевицькоі пропаганди, яка в Азії та серед кольорового людства взагалі ширить націоналістичну, протиевропейську акцію.

З французької новітньої націологічної літератури звертає на себе увагу у великому масштабі закроєна, але, на жаль, не закінчена праця Ван Женнеппа (Van Geneppa): „Порівнюючий трактат про народи" (1927 p.), де автор ґрунтово з'ясовує основи сучасного народознавства, між іншим спеціяльно зупиняючись на питанні національних кордонів. Інакше і більш у традиційнім для Франції дусі трактує національну проблему другий автор Лявернь (Lavergne), що у своїй монографії: „Національна засада й війна" (1926 р.) оцінює самостійницькі змагання поневолених народів під кутом історій через це ставиться критично до справи т. зв. неісторичних народів на національне самовизначення, між іншим, заперечуючи на цій підставі це право також і для українського народу.

Загальний інтерес до національних дослідів безперечно у Франції є. Доказом цього є численні французькі публікації націографічного характеру. Хоча немає тут спеціяльних видавництв народознавчого напряму, проте, майже усі видавництва політичного характеру публікують праці націологічного змісту. Зокрема збірка публікації про „Сучасні держави" (Les etats contemporains), що має на увазі також новоповсталі після Першої Світової Війни держави, з етнополітичного боку. Так само інше відоме французьке видавництво присвячене „питанням сучасности" (Les questions du temps present) цікавиться національними питаннями, як про це свідчать публікацій націознавчого змісту (напр., про націоналізм молодого Китаю, новочасну Індію, а також і про Україну), що вийшли у ньому. Не менший інтерес французькі видавництва виявляють і до національних й расових питань у колоніях, у зв'язку з визвольними змаганнями серед кольорового людства, про що була вже тут мова на попередніх сторінках.

Націологія не має у Франції свого власного осередку. Вона також не викладається спеціяльно у високих школах. Проте й зокрема відома паризька школа політичних наук уділює чимало уваги національним питанням. Між іншим тут у 1927 р. був влаштований спеціяльний цикл викладів націознавчого характеру, оголошений відтак друком у збірнику „Европа федералістична" (Прямування й факти), де теоретично розвинено було засади політичного федералізму й реґіоналізму, а практично — цікаво змальовані між іншим національні відносини в Еспанії та Бельгії, як також національна політика Совєтів.

Велике зацікавлення до націології виявляють французькі „аложені", що в 1927 році об'єдналися в „Comite des minorites nationale de France", де представлені ельзаська, бретонська, флямандська й корсиканська національні меншості. В цій акції ведуть перед бретонці, які також виявляють активізм на полі національних дослідів, про що вже тут була згадка.

Стан речей під цим оглядом в Англії де і в чім нагадує ситуацію у Франції. З однією, правда, кардинальною різницею. Бо, коли Франція була й лишається клясичною країною державного централізму, то Англія, навпаки, віддавна вже стала на шлях адміністративної децентралізації та клясичної самоуправи. Перевага домініонів і колоній над метрополією примушує її до цього. Бритійська спілка народів (British Commonwealth of Nations) програмове перебудовується на засадах як найдалі йдучої децентралізації. В ній складові частини (домініони) фактично є чи стають зовсім самостійними державами, лише короною або особою короля символічно зв'язані з метрополією й державним „центром" у Лондоні. Цей в істоті своїй дуже революційний процес проходить зовсім еволюційним шляхом. Але він має також свої „невралгічні точки", що стимулюють його заінтересовання. Маю на увазі справу ірляндську та індуську, які уявляють дві різні, а одночасно дуже актуальні аспекти національної проблеми для Англії. Перше донедавна ще зовсім внутрішнє державне питання Англії щодалі все більше пересувається у сферу закордонної політики. Бо вже є тільки справою часу — остаточне відокремлення Ірляндії від Англії, з чим у Лондоні реальні політики починають рахуватися. Індія ж для Англії загрозливе мементо колоніяльного ренесансу. Не знати, як довго Індія заспокоїться домініяльним положенням, яке фактично вона може вже його осягнути. Революційний індуський націоналізм виявляє стихійну ворожнечу до Англії. Методи його боротьби, як напр., опір М. Ґанді, для Англії іноді більше небезпечні за найреволюційнішу терористичну тактику індуських прихильників III Інтернаціоналу. Таким чином розвиток політичних подій висуває перед Англією національне питання, ставлячи його руба. Бо за Ірляндією самоозначується кельтський елемент (Кімри) в Уельсі й починає будитися Горішня Шотляндія, а за успіхом національно-визвольних змагань Індії пильно і горячково слідкують культурніші абориґенти інших англійських колоній, головно ж прихильники великоарабського руху. Як бачимо, є чимало підстав для зацікавлення Англії національною проблемою. Слід зазначити, що англійська наука зайнялася цією справою дуже ґрунтовно. Сучасна англійська націологія може бути цього доказом. Я згадав вже тут про джерельні розвідки видатного англійського націолога Р. Мюра, що свою увагу зосередив головно на двох центральних питаннях націознавчої проблематики, а саме: взаємин між державою й нацією, з одного боку, та між націоналізмом і інтернаціоналізмом, з другого боку. Крім нього декілька інших англійських вчених своїми працями кладуть фундаменти під модерну націологію. Подаю тут лише найголовніші із них: С. Герберта, праця якого „Національність та її проблеми" (1920 р.) є гідною уваги спробою систематичної націології. В історичному аспекті трактує національну проблему Й. X. Роуз (J. H. Rose), автор двох ґрунтовних моноґрафії: „Народність, як фактор модерної історії" (1926 р.) та „Розвиток європейських народів" (1879-1914 pp.), що вийшли одночасно з перше згаданою працею, продовжує свої націознавчі студії головно славістичного змісту — Сетон Вотсон, критично слідкуючи за розвитком національних відносин в Чехо-Словаччині та Юґославії. Його нові праці особливо цікаві, як матеріял до вивчення примінення засади національної соборности у державній політичній практиці.

Звичайно, національними справами цікавляться дуже також англійські „аложені". Найбільше Єгипет, що переживає оце саме фазу своєї революційно-самостійницької боротьби, та Індія, де визвольна боротьба досягла після війни найвищого свого напруження. Індуська соціологія з видатним її представником Радгавамала Мукериджім на чолі, докладно й всебічно з'ясувала істоту національної проблеми визвольних змагань цієї найбільшої колонії Англії. На увагу зокрема заслуговує відома з перекладів на європейські мови книга про націоналізм індуського поета й письменника, до речі, Нобелівського лавреата, Рабіндраната Такура (Rabindra Nath Tagore). Автор цей, дезорієнтований помилковою, європейською термінологією, що плутає поняття нації та держави, під назвою націоналізм фактично переводить нищівну критику державного протинаціонального абсолютизму та утиску.

Майже вся преса англійська і журнали систематично стежать за розвитком міжнаціональних відносин у післявоєнному світі, докладно інформуючи та аналізуючи сучасний національний ренесанс. В англійських наукових і спеціяльних товариствах ці справи дуже жваво дебатуються.

Зокрема питання захисту національних меншостей знаходить щирий відгомін і симпатії по той бік Ляманшу. Як бачимо, отже, сучасна Англія справді є однією із головних країн у націологічних дослідах та творення модерної науки про націю.

Історик початків націології не може, звичайно, оминути Радянщини, де національне питання теоретично і практично трактувалося революційною методою. Становище большевизму Совєтів до національної проблеми цікаве та оригінальне головно з погляду націософії та етнополітики. Отже, докладніше на ньому доведеться зупинитися у відповідних дальших нарисах цієї праці, спеціяльно присвячених з'ясуванню проблематики та завданням як націософії й етнополітики, тут обмежилися лише загальною характеристикою большевицької націології. Вона своєрідна й дуже різниться від європейської всім специфічним розумінням істоти нації. Большевицькі ідеологи й теоретики трактують націю виключно в клясовому аспекті, відкидаючи дотеперішню всеклясову її структуру та орієнтуючись на майбутню безклясову суспільність. Через те вони ототожнюють націю з пролетаріятом, або, точніше кажучи, з працюючими масами. Бухарін головну тезу большевицької націології формулював так: „В точному науковому розумінні це (цебто нація,-Б.) є сукупність усіх кляс: це не є пролетаріят або буржуазія, але це пролетаріят і буржуазія. Поняття нації обіймає в собі всі кляси суспільности. Тому, оскільки ми орієнтуємося лише на пролетарську диктатуру (підкреслення ориґіналу,-Б.), мені здається, — каже видатний теоретик большевизму, — ми не можемо виставляти гасла про право націй на самоозначення. Бо кожен скаже: якщо ви говорите про право націй на самоозначення, цим самим ви визнаєте також фіктивну так зв. "волю націй" , що звичайно, втілюється не чим іншим, як у плебісциті т. зв. „цілого населення",включаючи, отже, і пануючі кляси, або в установчих зборах, в парляменті, скликанім на підставі загального, рівного, безпосереднього й таємного голосування, що у першу чергу репрезентують пануючі кляси". Большевицький коментатор цієї теорії, фаховий совєтський націолог Г. Сафаров, автор пролетарської націології, — у „Національний вопрос й пролетаріат" (1922 p.), зауважує з цього приводу, що: „тов. Бухарін, припускаючи для колоній, для готтентотів, бушменів, негрів, індусів, право на самовизначення, для решти, пропонує самовизначення працюючих кляс кожного народу" (підкреслення ориґіналу,-Б.).

Большевицька національна пропаганда на практиці не розрізняє послідовно цих програмових нюансів совєтської націології. Скоріше навпаки: вона з політичних міркувань свідомо їх затемнює, рясно поширюючи гасло „самоозначення народів" у найрадикальнішому його розумінню, бо як право поневолених народів на повну державну самостійність („вплоть до отделения"). У совєтській „Деклярації прав народів Росії" оголошеній большевиками незабаром після жовтневого перевороту (2. 11. 1917 р.) підкреслюється „рівність і суверенність народів", далі „скасування всіх і всяких національних привілеїв та обмежень", а врешті визнається за всіма народами Радянського Союзу право на повну національну самостійність до політичного відокремлення включно.

Ленін, що для Совєтів є найбільшим авторитетом також у національній політиці, та який все життя дуже цікавився й досліджував національне питання (20 том його творів обіймає головніші його писання на цю тему) не раз з'ясовував тезу про національну рівноправність такої спілки, яку треба збудувати на повному довірі та абсолютній свідомости братерської єдности на зовсім добровільній згоді".

Етнополітична практика Совєтів, — як про це була мова, — чим дальше більше розходиться з цією націологічною теорією. Коли на III з'їзді (у січні 1917р.) констатувалося, що „радянська республіка будується на засадах добровільного порозуміння вільних народів, як союзна держава...", то на VII з'їзді комуністичної партії (у березні 1919 р.) ця теза роз'яснювалася в тому сенсі, що „партія добачає федеративній злуці організованих за радянським типом держав, один з переходових етапів, що має вести до повного об'єднання". Ми побачимо на дальших стрінках, якими казуїстичними способами большевики виправдували такі радикальні зміни своєї національної політики.

Слід зазначити, що ця політика не була однакова у відношенні до націй більш культурних й європейського типу та тубільних племен і кольорових народів, до яких совєтська Москва все ставилася сприятливіше, програмове поширюючи серед них національну свідомість і національне революціонізуючи їх. Зокрема Азія й азійський Схід користувалися під цим оглядом спеціяльною увагою й доброзичливим протекторатом III Інтернаціоналізму. Конгреси східніх народів, а зокрема Східній Університет у Москві, де виховувалися кадри пропаґаторів большевицької науки з лона кольорового людства, є цього вимовним доказом.

Роблячи підсумок совєтських надбань у царині націології, можна констатувати, що з науково-соціологічного боку найменше вона дала саме на полі чистої теорії, де можливі її успіхи були наперед обмежені та звужені партійним доктринерством у трактуванні національного питання. Натомість цікавішими й оригінальнішими совєтські досягнення у сфері етнополітики, про що мова буде далі, а подекуди, і з погляду націософії, беручи на увагу, що большевизм, як світогляд, безперечно є „виявом суторосійської національної стихії". Ще одна большевицька націологічна ділянка заслуговує на увагу, а саме націографія, — початків національного пробудження й відродження з одного боку азійських „інородців" на теренах Радянського Союзу, а з другого, — серед різних племен кольорового людства взагалі, головно ж в Азії (Китай, Монголія, Манджурія, Індія), але також в Африці (Єгипет) і в Північній Америці (негри). Відкидаючи політичну тенденційність цієї літератури, яка здебільшого не в'яжеться з об'єктивно-науковим трактуванням національних питань, вона проте може бути цікавим джерельним матеріялом для ознайомлення з проявами національного ренесансу серед народів досі забутих, упосліджених, що були об'єктами господарського імперіялізму білої раси, та культурний поступ яких і можливість національного самовизначення здебільшого заперечувалися європейською наукою. Совєтська націографія під цим оглядом, не дивлячись на всю її політичну тенденційність, не позбавлена каменярського значення при умові критичного до неї ставлення та користування цими працями. Як було вже зазначено попередньо, большевизм на Сході й в колоніях відіграв ролю національної повитухи, прискорюючи процеси національної кристалізації серед кольорового людства.

(П. Н. Мілюков). У зв'язку з темою цього параграфу, треба зказати кілька слів також про російську еміграцію. Практично, вся вона опинилася впродовж останніх кількох років у реставраційному таборі, ідеалом якого є відбудування єдиної й неподільної Росії. Теоретично вона не уявляє великого зацікавлення до національних проблем, крім, правда, проф. П. Мілюкова, автора ґрунтовної та оригінальної націології (национальный вопрос, 1925). Цей видатний російський вчений трактує національне питання на Сході Европи також у своїх останніх історичних працях, присвячених розпаду царської держави й змальованню останніх фаз розвитку російської культури, з другого боку. Мілюков тепер більше політик, ніж вчений. Через це в його писаннях на національні теми практична етнополітика переважає над теоретичною націологією. Він аполегет держави взагалі, а російської великодержави зокрема.

На чужині, серед російської еміґрації постала й не без успіху поширювалася один час нова ідеологічна течія, що мусить цікавити націолога, й яка має певний інтерес з погляду науки про націю. Це — евразійство, спроба орієнтації Росії на Азію, але заразом й спроба культурно-політичної синтези між Азією та Европою через Москву. Евразійство є це своєрідний і проте типовий вияв російської націософії. Ось чому про нього краще буде говорити у дальшому розділі спеціяльно присвяченому націософії.

Цим, властиво, вичерпується огляд післявоєнної націології. Лишається ще сказати кілька слів про деякі надбання з цієї наукової царини в інших країнах, де націологія плекається епізодично й несистематично. насамперед слід згадати тут ще про одну країну, що колись була батьківщиною пренаціології, й яка тепер не відіграє жодної майже ролі з погляду націознавчих дослідів. Мова йде про Італію, що, як ми бачили, в часи свого risorgimento (відродження) була піонером наукового підходу до національної проблеми; що національну засаду проголосила „святою й божеською справою , — що заініціювала великий національний здвиг по всій Европі (Молода Европа), й що від світової війни зовсім замовкла, як країна національних дослідів. Сучасна Італія етнополітично пішла на шлях державного утиску та асиміляції національних меншостей. Фашизм, як пануючий державний лад в Італії, є, безперечно, своєрідним виявом сучасного італійського націоналізму.

Одним із найцікавіших проявів ренесансу є безперечно, жидівський сіонізм, ця подивугідна спраба відродження народу Агасфера після двотисячного національного набуття. Річ ясна, що ця спроба вимагає також належного обґрунтування з боку науки. Нова жидівська наука гебраїстичного напряму, зосереджена в малому єрусалимському університеті, що став одним з найголовніших осередків семітологічних дослідів взагалі, а зокрема ж — справжньою фортецею жидівської науки й національної культури. Крім цього, в Европі жиди мають другу наукову установу першорядного національного значення. Це Жидівський Науковий Інститут, заснований у Вільні в 1925 році. Його завданням є наукове дослідження жидівства в минулому й сучасному націологічною методою. Він має кілька спеціяльних секцій, а саме: мовну, господарську, статистичну, історичну, педагогічну та психологічну. Це установа, що має у Вільні власну будівлю, розпоряджає величезною бібліотекою та численними архівами. Вона розвинула велику видавничу діяльність, випустивши цілу низку джерельних праць з обсягу націології. Коло цього Інституту скупчені жидівські наукові сили та дослідники з всього світу.

Домагання національної соборности є ідеалом, який досі не здійснив ще жодний нарід. Це національна програма — максімум. Потітична дійсність не знає держав соборних з національного боку. Це однаково відноситься до великих і малих держав. Всі вони мають свої національні меншості, „забрані країни", сезонову чи постійну національну еміграцію поза етнографічною територією. Немає нічого дивного, що кожний нарід цікавиться своєю еміґрацією, зокрема постійною. Вже перед війною, напр., німці присвячували

багато уваги своїм землякам на чужині. Після Першої Світової Війни майже всі народи реєструють свій еміґраційний елемент. Ми бачили, як спеціяльно про це дбають німці та поляки. Не менш уважно ставляться до цього питання та вивчають його чехи, які нещодавно завели у себе спеціяльний день для позакраєвих земляків, цебто емігрантів. Немає либонь жодної держави, яка б не дбала сьогодні про своїх земляків на чужині. Навіть ті з них, які не виявляють жодного інтересу до націології, проте мають спеціяльні установи для вивчення положення й долі своїх емігрантів. Хоч і обмеженого та специфічного призначення, ці організації по своїй природі якщо не націологічного, то бодай етно-політичного характеру. Ось через що я наводжу тут цікавіші з них. Отже, фіни мають у Гельсінках т. зв. „Закордонний Інститут", що цікавиться долею фінських емігрантів. В Каунасі існує „Товариство для литовців за кордоном". В Стокгольмі ці справи має на увазі „Державне об'єднання для шведів, перебуваючих за кордоном". Дбає про свою еміграцію також Голляндія, ще в цім напрямі працює „Об'єднання нідерляндців на чужині" з централею в Газі. Не забуває про своїх закордонних братів Франція, заклавши для цієї мети в Парижі свою „Union pour les France del Etranger". Від 1925 p. в Празі існує „Інститут Чехо-Словаків на чужині", що працює під проводом відомого чеського статистика й дослід-ника чехо-словацької національної еміграції — Д-ра Я. Ауергана.

Закінчуючи цей загальний нарис післявоєнної націології, я хочу ще зупинитися на двох країнах, що традиційно залишилися на передових позиціях у цій ділянці громадознавства. Це Каталонія й Україна. Каталонці й українці, що пройшли дошкульну й тяжку школу національної неволі, свої визвольні змагання від самого початку, органічно зв'язували з наукою, даючи пінерів модерної націології (М. Дрогоманов, Ф. Пі-й-Маргаль). Цей каталонсько-український паралелізм, щодо зацікавлення й активности на полі націознавчих студій, має на другому боці свєї еспано-російський універсалізм і космополітизм, програмове — дужий, коли не ворожий, до теоретичної націології. Ми бачили, що з російського боку теоретично цікавиться національною проблемою й досліджує її лише проф. М. Мілюков. Серед еспанців він має аналогію в особі вченого й дипломата проф. С. Мадаріяґа, автора оригінальної монографії: „Еспанія", та дуже цінної націологічної студії „Англійці, французи, еспанці" (1930 p.), що є незвичайно цікавою спробою характеристики згаданих народів з погляду їхньої національної вдачі.

Свою визвольну протиеспанську боротьбу каталонці заклали на ґрунтовному ознайомленню з національними рухами серед інших народів. Звідци їхній інтерес до націології взагалі, сучасне націознавство має серед каталонців визначних і заслужених для цієї молодої науки представників. Згадаю двох найвидатніших з них: відомого каталонського правника Ф. Маспон-й-Анґляселя (Maspons і Anglasell), автора критично-націологічної студії: „Довкола Женеви" (1930 p.), що є ґрунтовною аналізою європейських міжнаціональних відносин після Першої Світової Війни, та його земляка А. Розвірі-й-Вірхіля (Roviri-i-Wirgili), якого можна вважати одним з найкращих сучасних націологів взагалі. Зокрема на увагу заслуговують його націознавчі студії у зв'язку з каталонським питанням і між іншим, джерельна його праця: „Каталонія й республіка" (1931 p.), де в додатку наведені всі політично-національні акти з історії каталонської визвольної боротьби, починаючи від проголошення першої еспанської республіки в 1873 р.

Каталонці звернули належну увагу й на поставлення націологічних дослідів у міжнародньому маштабі. Вони активно підтримували попередньо тут згадану акцію європейських конґресів для національних меншостей. Вони брали близьку участь в організації „Міжнародньої Асоціяції для вивчення прав меншостей" (Association Internationale pour l'Etude de droit des Minorites, на чолі якої стояв попередньо цитований каталонський націолог проф. Маспон-й-Анґлясель. Врешті, з фонду славетного каталонського астронома й патріота Р. Патшо-й-Хувера була заснована „Institucio Patxot" зі спеціяльним призначенням плекати культурні й наукові взаємини між Каталонією й чужиною, накладом якої видана була монументальна збірна праця: „Miscellania Patxot" (1931 p.), де знаходимо кілька першорядних розвідок сутонаціологічного змісту. Визволена Каталонія продовжує цю націологічну традицію менш бадьоро. Словом, жодний націолог не може сьогодні оминути джерельну та оригінальну каталонську націознавчу літературу, що інформує, між іншим, також і про національні питання в сучасній Еспанії взагалі.

Входячи 1917 р. у революційну фазу своєї визвольної боротьби, Україна продовжує свою національну традицію, здійснюючи її в політичній практиці. Всеукраїнський Національний Конґрес, скликаний у Києві, приймає, між іншим, спеціяльну постанову, якою доручається „Центральній Раді виявити як можна швидче ініціятиву в справі утворення міцного союзу тих народів Росії, які, як і українці, домагаються національно-теріторіяльної автономії в демократичній російській республіці".

Ця постанова була незабаром здійснена скликанням наприкінці вересня 1917 р. також у Києві т. зв. „З'їзду народів", на якому були представники всіх „інородців" і „окраїн" російської держави. Цей з'їзд мав передовсім більш маніфестаційний, ніж практичний характер, проте, виставив конкретне домагання перебудування Нової Росії на федеративних і демократичних засадах, одначе рішуче відкинувши унітаризм і централізм, як політичний анахронізм. Праці цього конгресу, без сумніву, цікаві з погляду історії етнополітичної перебудови Сходу Европи під час революції й наприкінці Великої Війни. В історію етнополітики відновлена українська держава вписала ще один акт, справді, каменярського значення. Це відомий закон про право національно-персональної автономії для трьох головних національних меншостей на території України з 9 січня 1918 p., з одного боку, зафіксований в IV Універсалі, яким проголошувалася самостійність Української Народньої Республіки, а з другого — включений органічно у конституцію цієї держави (VII, §§ 69-78). Цим актом Україна випередила всю Европу й передбачила міжнародній захист національних меншостей, як він, — головно заходами президента В. Вільсона, — був включений у мирові трактати та зв'язаний із Союзом Народів. Формально й фактично навіть у державах, що найліберальніше вирішили справу національних меншостей, як Чехо-Словаччина, Фінляндія, Латвія або Естонія, недержавні їхні народи не користуються такими правами, які новопостаюча українська республіка признала своїм національним меншостям.

Шойно майбутність, що переживе сучасне національне розбурхання, культ війни та насильства, належно можна оцінити історичне значення цього акту Української Народньої Республіки, який поклав підвалини під позитивне національне право, а заразом вписав нову сторінку в міжнародне право, вносячи до нього нову ділянку захисту національних меншостей.

Большевицька інвазія та окупація України перервала творчі початки будування молодої її державности. Але започаткована у Києві ініціятивна праця на полі практичної політики продовжується на еміграції у сфері вже й передовсім чистої націології. Під цим оглядом є велика різниця між українською й російською еміграцією. Коли ця остання в національному залишилася за незначними винятками на старих, довоєнних позиціях, українська еміграція виявила в цьому напрямі не абияку творчу ініціятиву. І то у всіх ділянках націології, розроблюючи теорію нації й аналізуючи питання практичної політики чи націософії.

Потребу націології авізував автор цих рядків наприкінці Першої світової війни у своїй праці: „Національна справа", що вийшла під час мирових переговорів. У цей час появилися цікаві націологічні розвідки В. Левинського, присвячені з' ясуванню проблеми: держава й нація та історично освітлюючи становище Соціялістичного Інтернаціоналу до питання поневолених народів. Коли 1921 р. у Відні проф. М. Грушевський заклав Український Соціологічний Інститут, у ньому проф. В. Старосольський виголосив свій курс націології (перший майбуть в Европі взагалі), що відтак вийшов друком („Теорія Нації", 1921 p.).

Закладена згодом у Подєбродах Господарська Академія у своєму пляні навчання вводить окремо націологію (при катедрі соціології), де цей предмет впродовж майже десяти років викладав автор цієї праці, в основу якої покладено саме оті виклади. Також у соціологічному семінарі Української Господарської Академії — націології та націографії присвячувалося багато уваги. На І Українському Науковому З'їзді в Празі я представив спеціяльний виклад: „Націологія й Націографія, як спеціяльна соціологічна дисципліна для наукового досліду нації", друком оголошений відтак у І т. „Записок Української Господарської Академії"". Національною проблемою цікавився Український Соціологічний Інститу в Празі, особливо ж його фундатор, покійний М. Ю. Шаповал, головно звертаючи увагу на вивчення питання про поневолені нації та на ролю міста і села в житті народу.

В атомістичному аспекті з'ясував цікаво національну проблему проф. Ст. Рудницький у своїй розвідці „До основ нашого націоналізму" у віденській „Волі" (1920 p.). Націософічною спробою обґрунтування ідеології сучасного паннаціоналізму є відома книга д-ра Дм. Донцова „Націоналізм". Це лише де які головні праці з новітньої української націології. Вони зовсім не вичерпують списку авторів, що виступали на полі націології.

Із старих представників у цій царині слід згадати М. А. Славінського. З новітніх — покійного вже, але талановитого дослідника проблеми про охорону національних меншостей д-ра Давидівського. Націографією України спеціяльно цікавиться Н. Григоріїв. Проблематику жидівської національної економіки української мовою з'ясував проф. С. Ґольдельман.

Українська публіцистика й преса багато присвячує уваги національним питанням. Цей журналістичний матеріял зі становища націології має, так би мовити, семінарне значення. Оскільки б націологію брати ширше, з урахованням націографії України, то наведений попередній реєстр авторів довелося б значно поширити. Але це виходило б за межі програми моєї праці. В кінці мушу згадати проф. Ст. Дністрянського, як видатного знавця в усіх питаннях національного питання в державно-політичному аспекті, маючи на увазі тип прийдешньої „нової держави".

Історичний нарис дотеперішніх націознавчих дослідів і надбань є вимовним і безсумнівним доказом потреби окремої наукової дисципліни, сеціяльно присвяченої вивченню сучасної нації. Було б зайвим ще якось виправдувати цю тезу. Є також зрозуміло, що націологія може бути тільки спеціяльною соціологічною дисципліною, беручи на увагу, що модерна нація є вислідом у першу чергу суспільних процесів. Завданням націології є всебічне з'ясування істоти нації науковою методою. Вона має бути, отже, з одного боку аналітичною наукою, оскільки буде з'ясовувати елементи та істоту націотворчих процесів: з другого боку — вона має стати синтетичною наукою про націю, зосереджуючи та об'єднуючи досі розпорошені й розрізнені наукові досліди в цим напрямі.

Дослідчим об'єктом націології є модерна нація в процесі її утворювання в новітній добі. Це, значить, що завданням націології є з'ясувати, як нарід, що постав і зформувався в попередній істричній фазі, перетворився у модерну націю, як героя сучасної історії. Нарід, що з боку своєї суспільної структури та будови основно різниться від модерної нації, — є об'єктом наукових дослідів етнології та етнографії, відносно генетичної соціології. Націологія (а також націографія) нав' язує націознавчі студії там, де закінчує їх етнологія та етнографія. У своїй істоті процеси сутогенетичні й націогенетичні неоднакові. Через це й різні їхні продукти: нарід та нація. Нарід — це, так би мовити, націотворчий сирівець, з якого може розвинутися нація. Нарід — це етнографічна, національне не викристалізована ще маса. Нація ж — масово усвідомлений й організований колектив. Нарід — це етногенний розчин; нація — це викристалізований суспільний аґреґат.

Історія доводить, що не всі народи перетворилися в націю. Несприятливі географічні, господарські, політичні, суспільні умовини не раз загальмомували ці процеси. Приклад — провансальський нарід, підбитий французами, що й досі не сформувався в модерну націю, хоча у зв'язку із загальним національним ренесансом також серед провансальців почалося було національно-культурне пробудження. Іншим прикладом можуть бути флямандці, що у Бельгії вже вийшли із стану історичної летаргії й перед нашими очима перетворюються у модерну націю. Натомість у Франції їхні земляки виявляють покищо слабший націотворчий активізм. Взагалі, сучасна доба сприятливіша для націотворчих процесів. Прокинулися й національне самовизначуються майже всі т. зв. неісторичні народи — по кицьки, як напр., баски, що тепер боряться за свою автономію в Еспанії, та каталонці вже здобули свою політично-територіяльну самоуправу. Власне ця стихійність національно-визвольних змагань у наш час є також одним з аргументів промовляючих на користь самоозначення націології, як окремої наукової дисципліни.

Це протиставлення нарід — нація може декому видатися штучним і необгрунтованим. Адже, мовляв, іде про одну й ту саму річ, бо ж нація — це лише чужа назва для питомого поняття про нарід. Таке припущення було б, проте, помилковим. Дуалізм в назвах: нарід — нація не є чимсь випадковим, з ним доводиться мати до діла не лише в українській мові; характерне це й типове явище для усіх європейських мов. Ф. Нойман у своїй попередньо цитованій монографії „Нарід і нація", спеціяльно зупиняється і досліджує факт цього термінологічного дуалізму, який він констатує у німців (Volk-Nation), у французів (peiple-nation), італійців (popolo-nazione), англійців (people-nation), еспанців (puello-nacion). Зрештою, ці два поняття розрізнила вже також латинська мова, як про це свідчать дві клясичні назви: еі-аіо. Цей термінологічний дуалізм має, як ми бачимо далі, своє соціологічне пояснення і відповідає суспільно-структурній розбудові нації в її історичному розвитку. Перетворення народу в націю йшло поруч з поширенням і покликанням національної свідомости серед усіх його складових шарів, отже, від центру до периферії. Модерна нація обіймає всі суспільні шари, з яких складається нарід. Натомість, в народі нація була по черзі репрезентована лише горішніми її верствами від корони й династії до панства і буржуазії. В цьому саме криється ключ до зрозуміння дуалізму в назвах нарід — нація, як і до зрозуміння різниці між модерною нацією і народом.

Націологія, як було вже зазначено, має вивчити модерну націю. Нарід — це домена дослідів етнології та генетичної соціології. В. Вундт, напр., окреслює етнологію, як „науку про постання народів, їхні властивості та поширення на землі. „Історична або генетична націологія має лише критично використати і усистематизувати для своїх потреб надбання двох цих згаданих дисциплін у царині загального народознавства.

Таким чином ми опинилися на порозі розподілу націології на її складові частини, цебто архітектоніки цієї науки.

2. Архітектоніка націології. В загальних рисах архітектоніка націології, тобто розподіл її на частини, можна уявити собі так:

1. Історична або генетична націологія, як вступна частина цієї дисципліни, що з'ясовує систематичною методою на підставі даних етнології (етнографії) та генетичної соціології — процеси етногенези, цебто утворювання народів із первісних племен;

2. Націоаналітика, що вивчає складові елементи модерної нації та її суспільну структуру;

3. Націодинаміка (зглядно механіка), що досліджує національні рухи, як суспільні процеси;

4. Етнополітика — цебто національна політика, завданням якої є збагнення у першу чергу істоти взаємин між нацією і державою, а відтак винайдення відповідних засобів до якнайдоцільнішого полагодження національних питань на практиці. Конкретна етнополітика — це у своїй істоті націотехніка, що трактує практично справи захисту національних меншостей, інформації про них, тощо;

5. Націософія — до компетенції якої належить з'ясування проблематики нації з ідеологічного та філософського боку, отже, наукове освітлення таких питань, як нація й людство, космополітизм, інтернаціоналізм та націоналізм. Націософія має вивчати далі проблеми й проблематику національної культури та етики, а врешті — паталогії, для чого саме наша доба розбурханого й агресивного паннаціоналізму (напр., італійський фашизм, німецький гітлеризм, але також і большевицький національний імперіялізм) постачає силу документального і повчального матеріялу. Національна паталогія, як про це свідчить новітня історія й сучасність, органічно зв'язана з націоналістичними ідеологіями; через це я зараховую її до рубрики націософії, а не етнополітики, де націоналістичний психоз практично виявляється;

6. Націотипологія й характерологія — це кінцева частина націології, узагальнююча підсумки націознавчих дослідів і робляча з них систематичні висновки; вона, отже, встановлює типи й клясифікацію нації, — визначає питомі риси їхньої вдачі (характерологія). Націологію доповнює націографія, цебто описова націологія, яка, послуговуючись методою й тезами теоретичного націознавства, має змалювати наявні нації в їхньому фактичному бутті, як самостійні суспільні спільноти. Одним з головних завдань націографії має бути, між іншим, обґрунтування національної статистики та картографії.

Так у загальних рисах, на мою думку, має виглядати внутрішня структура націології, як спеціяльної дисципліни для вивчення нації. Це, звичайно, тільки проект схеми архітектоніки націології, яка перебуває оце саме в процесі постання й творення, цебто в чинному стані, далекому навіть від можливости догматичного зафіксування складових її частин. Запропонована схема може бути, отже, поширена або скорочена, чи перебудована залежно від фактичних надбань націологічних дослідів. Одним словом, попередньо наведена тут схема архітектоніки націології - це лише її робоча програма, здійснення якої вимагатиме ще чимало часу та й колективних зусиль всіх, хто працює в цій ділянці соціології та кого спеціяльно цікавлять національні проблеми.

3. Потреба координації та організації націознавчих дослідів. Національні питання належать до найактуальніших справ нашої доби. Націогенетичні процеси викликають скрізь по всьому світі незвичайно гострий політичний фермент. Сучасна етнополітика й головно націотехніка, на жаль, на практиці мало рахуються з наукою. Методи їхньої практики здебільшого алхемічні. Зайво казати, як це не лише недоцільно, але просто небезпечно з погляду найблищої історичної майбутности. Завдяки цьому нація, що є одним з головних культуротворчих чинників, фактично може стати деструктивним її елементом. Вся наша сучасність занадто зполітизована. Але найбільше майбуть слабує на цю гіпертрофію політики післявоєнний паннаціоналізм. Лише науковий критицизм зможе очистити його від тих рушицьких елементів, завдяки яким сучасний неонаціоналізм став паталогічним явищем у громадськім життю. Паталогія на психозі теперішнього перечуленого та стихійного націоналізму також промовляє за потребу науки про націю й вимагає раціональної координації та зосередження націологічних дослідів, досі занадто розпорошених, а здебільшого, навіть, і випадкового характеру.

Конкретно це означає потребу міжнародної централі, напр., Інтернаціонального Націологічного Інституту; далі періодичних міжнародніх націознавчих конгресів; націознав-чого щорічника, або ще краще спеціяльного націологічного журналу; і врешті - націографічної бібліотеки, де б виходили публікації про актуальні національні питання.

Одним словом, є конечно потрібна якнайдоцільніша координація й організація наукової праці в цій царині, а отже й найтісніше об'єднання й зосередження наукових сил та установ, що працюють на цьому відтинку соціологічної науки.

Нація — порівнюючи новітній витвір суспільних процесів (соціогенези), що найяскравіше досі виявився в Европі. Соціологічне він мало ще досліджений і з'ясований. Етнологія, отже, „наука про постання народів, їхні властивості та поширення на землі", — фактично цікавилася й вивчала примітивні племена та початкові форми суспільного життя. Так само й генетична соціологія. Антропогеографія, що по думці проф. С. Рудницького, „у першій мірі покликана до всебічного розслідування тих груп людства, що їх звемо народами..." — фактично з'ясовує ролю й вплив природи у суспільнотворчих процесах, а отже й етногенези, цебто постання й формування народів. Властиво немає ще досі вичерпуючої наукової відповіді на те, „як зароджувалися й утворювалися народи, навіть історичні. Бо історія, що також цікавилася цією справою, з'ясовувала ці дуже складні процеси однобокою лінеарною методою, маючи на увазі головно поступово хронологічне їхнє чергування. Початки народотворення для неї здебільшого заникали десь у присмерку мітології та патріотичних або національних леґенд. Не слід забувати, що писана історія обіймає порівнююче невеликий період часу. Для європейського континенту з виключенням античної Греції та Риму, — це властиво післяхристиянська ера. Фактична ж історія людства й процес соціяльної його еволюції нараховує вже не одну тисячу років.

У попередньому розділі читач ознайомився з сучасним станом світової націогенези в загальному нарисі. Менше було присвячено уваги в цьому огляді етногенезі, як етапу первісного народотворення, що здебільшого вже відійшов до історії, бодай в Европі. Але поза Европою ці етногенетичні процеси запізнилися й інтенсивно виявилися щойно в останній добі, триваючи скрізь значно коротше, бо вони швидко й майже непомітно переходять у націогенезу. Під цим оглядом можна було б говорити про певну аналогію між срціогенезою з одного боку та біогенезою — з другого. Я маю зокрема на увазі біогенетичний закон Геккеля, за яким вищі організаційні форми життя повторюють попередні етапи довгої його еволюції в дуже прискореному темпі, мовляв, у стенограмному скороченню. Конкретно, людський зародок впродовж дев'яти місяців повторює довжезну історію хребетних, що тривала не один мільйон років. Подібно й соціогенеза вищих організаційних форм триває кілька десятків років, у цьому коротенькому реченці проходючи швидко головні етапи первісної етногенези, історичні протитипи якої складалися впродовж не однієї сотні років. Для ілюстрації цього твердження можна навести такий приклад: коли „історичні" народи формувалися майже впродовж цілого останнього тисячоліття, то т. зв. „неісторичні" народи (напр. фіни, естонці, латиші й т. д.) пройшли свою об'єднану етно- й націогенезу за якихось 40-70 років.

До речі й щоб не вертати згодом до цієї справи, слід тут зазначити, що клясифікаційний поділ між історичними й т. зв. „неісторичними", або точніше висловлюючись „безісторичними народами", заведений у першій половині XIX ст. (Гебелем, Енгельсом), — є суттєво неправильний. А ще більше помилковим слід уважати кваліфікацію народів на підставі цієї клясифікації на „вищі" та „нижчі". Властиво ця клясифікація розрізняє народи державні та недержавні. Таким чином її критерій у першу чергу політичний. В другій лінії — вона культурна, на жаль, некритично беручи державу за критерій культурности та культуроздатности народів. Державна самостійність, звичайно, сприяє культурному поступу. Але це не значить зовсім, що народи недержавні kulturunfahig — нездатні до культури. Як політично поневолені, вони не мають лише змоги нормально плекати свою національну культуру, а через це — культурно запізнилися. Але скрізь там, де політичний і суспільний утиск хоча трохи ослаб та де виникають найменші передумовини до культурного розвитку, всі поневолені народи виявляють безпечний хист до культурного поступу. Безсумнівним доказом цього можна уважати так характерне для минулого й цього століття національне відродження усіх т. зв. „безісторичних" народів по всій Европі.

Як бачимо історія в данім разі не причім. „Без-", або „неісторичних" народів — не було й не буває; бо все, що існує, має свою, хоча б неписану або незаписану історію. Вже батько антропогеографії Фр. Рацель справедливо відкинув згадану попередньо клясифікацію народів, слушно констатуючи, що не в історії слід шукати підстави для різниці між ними, „їх хочуть розрізняти, — писав він у своїх „Засадах Народознавства" — шляхом протиставлення історичних до безісторичних народів. Але чи ж історичні факти для історії через те втрачені, що історіографія не заховала про них спогаду? Істота історії полягає, що дійсно сталося, а не в „спогаді чи зафіксуванню ставшогося".

Але вертаючи до перерваного цим екскурсом попереднього викладу, мусимо констатувати, що для більшости т. зв. „безісторичних" народів новочасна „націогенеза" була заразом і завершенням їхньої недорозвиненої з причин суспільно-політичного характеру етногенези. За аналогією з біогенезою й наведеним біогенетичним законом, ці народи-покидьки, немов той людський ембріон, у стенограмному скороченню проходили свій стаж народотворення впродовж кількох десятків років тоді, коли старші їхні колеґи, т. зв. „історичні" народи потребували для цього майже ціле тисячоліття. В цьому сенсі можна говорити про свого роду соціогенетичний закон, що виявляється, зрештою, не тільки у народотворчих, але у всіх суспільних процесах взагалі.

Чи є підстави для такого розрізнювання між етно- та націогенезою, яке тут було прийняте й переведене? Чи не є воно штучне, а отже й зайве? Чи не є лише теоретиче й без відповідного практичного виправдання? Гадаю, що ні. Гадаю, що в данім разі розходиться про два не тільки хронологічно, але й організаційно різні процеси. На мою думку, доказом цього може бути той термінологічний дуалізм, зафіксований всіма мовами й виразно розрізняючий поняття народа (d'ermsos) та нації (ethnos), про який була вже тут мова попередньо (стор. 66-67). Зрештою, також інші дослідники приймають дуалізм наро-дотворчого розвитку виразно, розрізняючи етно-та націогенезу. Напр., фундатор німецької новочасної соціології Фр. Тенніс, що в дебаті з приводу національної проблеми на II конгресі німецьких соціологів (у Берліні в 1912 році) між іншим зазначив: „Нарід (Volk) — це первісний елемент суспільного життя; нація ж — специфічно модерне поняття. Нарід — це сирова, природна, біологічна речовина: нація ж — це скоріше ідея, соціологічний ідеал. Поняття народу зв'язане з уявою про широкі низи; нація ж натомість є ідеєю горішних керуючих шарів, які защеплюють її згодом серед народу згори. Сучасний патріотизм стосується не до народу, але до нації. Також обидва видатні австрійські націологи: О. Бауер і К. Реннеч — виразно розрізняють етно- й націогенезу. Цей останній, напр., у своїй монографії: „Право на самовизначення народів" (1918) каже: що соціологія нам змальовує, не є ще нація; Те але державно уконституований нарід (populus). Антика, середньовіччя й нова доба знають державні народи; але нації в специфічному розумінню цього слова є значно молодші формації європейської історії, що в минулому не мають рівночасного відповідника, хіба лише деякі натяки". Російський історик і соціолог проф. П. Мілюков так само ясно розрізняє етно- й націогенезу. В його праці: „Національне питання" (1925) визначено дві головні фази народотворчого процесу, а саме: „доба утворювання народносте" та доба „усвідомлення народности", тобто остаточної кристалізації модерної нації. Передовсім, — каже він у згаданім творі, — ми мусимо в процесі розвитку народности розрізняти дві доби так само, як ми розрізняли періоди походження раси й національности. Але коли походження рас датується від стародавніх часів, від десятків і сотень років й коли, навпаки, сучасні нам народності зформувалися впродовж тисячі років, то тепер і в середині цього останнього відтинку часу треба встановити дві нерівні частини. Одна з них є без порівняння коротша за другу, згідно з загальним законом прискорення еволюційного процесу. Ці дві доби можна так визначити: довготривалий період, коли народність утворюється, і відносно короткий, останній період, коли народність усвідомлюється. Утворювання народности — це вислід довгого процесу, „почасти захованого перед нашою обсервацією в передісторичній темряві. Усвідомлення ж національносте — вислід зовсім недавньої доби..."

Це погляд, який майже не різниться від того, що спонукав мене до розмежування етно- й націогенези. Етногенеза, — за термінологією проф. П. Мілюкова, — це доба „утворювання народности" (создание национальности); націогенеза ж — це друга, новітня доба — „усвідомлення народности" (создание национальности). Щоб не ускладнювати зайво термінологію, я замість народність кажу нарід, протиставляючи цьому поняттю націю для означення сучасного довершення народотворчого процесу. Свідомість є істотною й головною ознакою нації. Завдяки їй етнічна сировина викристалізовується в модерний національний колектив. Чим ширше й глибше поширена ця свідомість, тим краще є скристалізованим національний колектив, тим більше той або інший нарід наближується до поняття сучасної нації. Але від чого це залежить? Що впливає й зумовлює теми і ритм народотворчого розвитку? Словом, яка механіка й динаміка цього процесу? Такі питання природно виникають перед нами. Треба отже на них дати бодай загальну відповідь, щоб мати засадничі підстави для їхньої аналізи.

Зорієнтуватися в цій справі поможе нам суспільна структура народу, бо від неї головно залежить як тепм, так і ритм народотворчого розвитку; отже, перебіг етногенези та інтенсивність націогенези, а врешті й ступінь самовизначення кожного народу: його більше чи менше визволення або поневолення. Але перше мусимо це з'ясувати одне термінологічне питання.

До речі буде додати тут пояснення з приводу цих двох слів, щодо суті вони є синонімами. Історично вони недавнього походження. У словниках європейських мов зафіксовані були щойно на початку минулого століття; напр., в німецькому словнику чужих виразів, що вийшов в Тюбінґені у 1819 p.; у французькому академічному словнику в 1835 році. Походження виразу „національність" приписують Наполеонові, що мав одного разу сказати: „Французи не мають народности" (Les Francais n'ont point de nationalite). Пані Де Стаель (Stael) дала роз'яснення щодо мовного новотвору, кажучи, що „поняття народности означає національний характер". Зрештою цей новотвір швидко поширився по цілому світі і був засвоєний всіма культурними народами й мовами (напр. в німецькій — Nattionalitat; в італійській — nazionalita, в еспанській — nacionalidad і т.д.).

Присвятили йому, звичайно, увагу дослідники національного питання; напр., Фр. Ноайман у цитованій тут праці: „Нарід і Нація". З'ясовуючи, що криється за цією назвою, він слушно констатує, що в основі цього поняття, яке постало від прикметника національний, — лежить властивість або приналежність до того, чим є нація; отже, національна ознака, або прикмета „народність" вживаючи українського перекладу цього виразу, означає також суб'єктивне відчування приналежности до певної нації. В Західній Европі, де часто, як напр., у Франції, націю політичне ототожнюють з державою, назву національність — застосовують до недержавних і культурних народів. Перед світовою війною в цьому сенсі говорилося про польську, чеську або українську народність, natiobalite. Таким чином цьому терміну для відрізнення слова нація надавалося культурне значення. Цікаво, що новітня французька націологічна література вживає назви „nationalite", говорячи про сучасну націогенезу.

Ал. Кіргоф у своїй розвідці: „До зрозуміння поняття нація й національність" пригадує думку цього приводу Трайчке (Treitschke), висловлену в його відомих „Викладах про політику". Отже, для цього каменяра німецького новочасного націоналізму — нація була поняттям сутополітичним; натомість національність — расовим, для означення кровного походження й спільности (Gemeinschaft des Blutes). Зовсім протилежної думки в цій справі тримався швайцарський дослідник Гільті (Hilty), для якого нація — зв'язана з походженням народу, а націнальність є поняттям виключно політичним. Тому він гадає, що існує швайцарська національність, але не може бути мови про швайцарську націю. Сам А. Кірхгоф — свій погляд з цього приводу формулює так: „Нація — це щось абсолютне: національність (в сенсі народної групи) — є відносне поняття". Як бачимо, в науці немає ще одностайної думки в цій справі. Методологічно уважаю доцільнішим не вводити попри двох старших назв і понять — народ і нація цієї третьої назви народність (національність), як групового означення певної фази чи стану народотворчих процесів. Краще, на мою думку, залишити його для окреслення національної приналежности, відносно прикмет, словом, як поняття, справді відносного та якісного порядку. Під цим оглядом мій націологічний словник різниться від попередньо наведеної термінології проф. П. Мілюкова, хоч істотно наші погляди на народотворчий розвиток майже однакові.

20. Вплив суспільної складні на формування й розвиток народу.

Внутрішня структура народу, взаємні відносини поміж його окреними частинами (станами, клясами, партіями) має великий вплив як на народотворчий процес взагалі, так і на його вислід, цебто на тип нації, що зформується остаточно з цієї етнографічної сировини. Ми бачили, що історичний розвиток ішов у напрямі ступневого перетворювання народу (люду) в націю, або, інакше кажучи, в напрямі поступової мовної й культурної націоналізації всіх його складників. Соціологічне це можна назвати процесом всенаціонального усуспільнення всього народу. Таким чином усуспільнено всі верстви народу, об'єднані однією літературною мовою та спільною культурою становлять врешті модерну націю, що бореться за свою політичну самостійність, як за останню й найвищу мету сучасної націогенези. Через усуспільнення всіх складників народу, етнографічна сировина, що творить його основну масу, викристалізовується у новочасну націю. Цей процес уможливлюється шляхом, демократизації громадського життя в новітній історичній добі. Так вирівнюється ступнево соціяльний дуалізм між народом і нацією. Звичайно, ритм цієї метаморфорзи в різних народів був неоднаковий. Одні з них пройшли шлях цього розвитку скоріше; але багато народів. зформувалося національне щойно після великої Французької Революції, їх здебільшого й помилково називали „безісторичними" народами, як про це тут була вже мова.

І хоча цей погляд, — як ми бачили, не є виправданий, проте доводиться констатувати, що справді існують два різні типи етно- й націогенези. Інакше формувалися державні народи, отже, політичне самостійні, які можна було б назвати також панськими, а інакше народи поневолені, тобто недержавні або закріпачені, які М. Драгоманів називав плебейськими, бож до недавнього часу суспільне вони були представлені т. зв. misera pleba, тобто низами; О. Бауер — влучно назвав їх „покидьками нації" (Hinterlassung der Nation). Різницю між цими двома типами народів можна продемонструвати на такому прикладі: уявім собі, як соціяльну піраміду, основу якої творять широкі верстви селянської й робітничої людности; інші суспільні верстви (духовенство, аристократія, шляхта, мішанство, а у новітній добі — ще буржуазія та інтелігенція) — все вужчими та ширшими шарами виповнюють зміст цієї піраміди аж де її вістря. Отже, у державних народів цей процес національного самовизначення йшов згори до долу. У них вершок цієї народньої піраміди в першу чергу у свідомив свою національну відрубність та істоту.

Цей процес, що історично тривав відносно довго в Европі, майже тисячу років, а саме, від початків февдалізму аж до французької революції 1789 p., у своїй суті був переважно механічним, з огляду на атомістичну структуру передкапіталістичного суспільства й наявне анаціонального характеру февдальної держави. Треба було кілька століть часу, щоб станове суспільство, розмежоване у середині різкими соціяльними бар'єрами, перетворилося ступнево в новітню клясову суспільність, в якій внутрішні суперечності є сутогосподарського характеру без огляду на генеалогічні привілеї, що відігравали велику соціяльну ролю в попередній фазі суспільного розвитку. Одночасно ця суспільна метаморфоза означала поступову й все ширшу та глибшу націоналізацію народнього колективу. Як ми бачили, під час французької рецолюції 1789 р. національне самовизначився „третій стан" (tiers etat), цебто пізніша буржуазія. У 1848 p., під час лютової революції, прозваної „весною народів", — прийшла черга на „четверту клясу" — або пролетаріят. Але це не була ще остання суспільна кляса, як тоді гадалося. Поза нею лишалися величезні селянські маси, досі скрізь закріпачені, для яких час суспільного визволення щойно наставав. Громадські, а отже й національне, вони самовизначилися вже в другій половині XIX ст., завершуючи таким чином процес націоналізації народньої піраміди.

Річ ясна, що поступове суспільне визволення люду, а одночасно й масова його націоналізація була в першу чергу обумовлена новочасним господарським розвитком, особливо ж новітнім капіталізмом, що активував громадські ширші та ширші круги всього населення. К. Реннер слушно звернув увагу в своїй праці: „Право на самовизначення народів..." на цей бік національної проблеми, на жаль досі мало ще дослідженої. Істотними факторами розвитку народів, — каже він, — є господарські й популяційні можливості, на які одиниці можуть мати вплив незначний, натомість держава чималий..." На прикладі чехо-словацьких взаємин у колишній Австрії цей дослідник яскраво демонструє ролю економічного фактора в процесі остаточного зформулювання модерної нації. Він показує, між іншим, як популяціоністична функція села під впливом господарського поступу наявно занепадає (щодо міста — це загальновідома річ), й як подекуди перебирає її робітництво, відповідно соціяльно забезпечене. Він радить виправити казку „про німецького селянина, як вогнище нації... Німецькою матір'ю, — каже він, — є здебільшого німецька робітниця". Розуміється, що у народів аграрних, якими є переважно слов'янські, а не індустріяльного, як німці, — село все лишається головним живим резервуаром нації.

Політична демократизація суспільства, що творить природний супровід до згаданої попередньо господарської його перебудови, — також впливає на активізацію найширших верств населення. Головно ж під її діянням громадсько прокинулися т. зв. „безісторичні народи", отже, народи політичне поневолені, суцільно недорозвинені, культурно відсталі. У них процес соціяльного й національного визволення йшов у протилежному напрямі, ніж у народів державного типу, а саме: від низів соціяльної піраміди вгору. В цьому випадку запізнена й недорозвинена етногенеза нараз і немов скоком перестрибнула в модерну націогенезу. Аматори аналогії між соціогенезою й біогенезою могли б у цьому добачати приклади т. зв. „мутацій" (Де Фріза), цебто раптового стихійного розвитку.

Поруч з цим і структурна еволюція народів цього „плебейського" типу проходила так само у відворотному напрямі. Тут суспільно вищі шари поставали пізніше, залежно від ступневої внутрішньої диференціяції етнографічної сировини цих народів, їхня розвиткова схема загально була б така: селяни — ремісники — інтелігенція (духовенство, учительство й особливо письменники), з якої виходили перші національні „будителі" — за влучним і гарним чеським виразом. Не забуваймо, що „школа, письменство та преса, — як це добре зазначив фундатор паневропейського руху P. H. Куденгове Калерґі, є органам модерної нації." Продовжуючи цю схему далі, маємо потім — дрібне міщанство та урядництво й щойно в кінці її — робітництво й буржуазію.

Річ ясна, що цей розвиток був більш органічний й тому молоді ці народи структурно одностайніші. Звичайно й серед них згодом виринають суспільні протиріччя; але покищо вони не так гострі, або не тяжить на них історична спадщина споконвічного суспільного розброю „панських" народів. Але ці останні, проходючи свій новочасний стаж націогенези, також демократизуються, цебто національне усуспільнюються й громадсько таким чином відмолоджуютья. Так само вони щойно тепер остаточно перетворюються у модерні нації. Навіть такий старий нарід, як французький, за думкою оригінального французького філософа Ж. Банда уперше виступив всенаціонально, цебто при активній участі всіх своїх складників згори до низу, — щойно 2 серпня 1914 p., отже, у день вибуху Першої Світової Війни.

У світлі історичної ретроспективи національна активність поодиноких суспільних складників народу уявляється таким робом: на початках етногенези національне першими активізується аристократія, військо (лицарство), духовенство; далі шляхта й міщанство. Не слід забувати, що в цій добі „національне усвідомлення" має характер суспільного партикуляризму: пануюча суспільна група ототожнює себе з нацією в дусі правила „pars pro totis" (частина замість цілого). Вже після Великої Французької Революції відомий консервативний письменник Ж. де Метр (І. De Maistre) на запитання: „Що таке нація? — відповів: „Це суверен і аристократія". Славна енциклопедія Дідро та Д'Алямберта, що появилася напередодні цієї революції, розрізняла поняття нарід (peuple) — й нація, до перших зараховуючи „селян і робітників", до останньої „панів та шляхту". На думку видавців цієї публікації, — також торговців, фінансістів, отже майбутню буржуазію, й головно письменників і мистців слід виключити з „народу" й перенести до категорії „нації" , бо, мовляв, не є почесним називати народом тих, хто плекає мистецтво, „або є абсурдом змішування (торговців і фінансістів) з народом..." Як відомо, перша французька революція 1789 р. поставила цю справу руба й вирішила її, усуваючи номінальне і формально суперечність між поняття нарід та нація. Революційні збори назвали себе Французьким Національним Конвентом", висловлюючись проти пропозиції Мірабо, що уважав кращим назвати їх зборами „представників французького народу".

Цим актом формально всі суспільні складники французького народу були піднесені до стану нації; досі це був привілей лише „освічених і багатих" (А. Оляр); але фактично ж — це було тоді надбання лише „третього стану", тобто саме народженої молодої французької буржуазії. У пізніших революціях, особливо ж 1848 р. і 1871 року — французький пролетаріят і селянство здобули своє право на національне самовизначення. Ось чому, щойно під час першої світової війни французький нарід масово й без різниць суспільного розподілу виступив як соборно усвідомлена нація. Цікаво, що й для багатьох „плебейських" народів, як, напр., чехів, фінів, латишів, естонців і т.д., світова війна була також їх всенаціональним хрещенням. Як бачимо, отже, запізнена революційна їхня націогенеза зійшлася у кінцевій точці з еволюційною, етно-націогенезою „панських" народів.

Але, повертаючи до перерваної схеми національної активізації поокремих суспільних складників народнього колективу, — яку ми залишили саме на межі, де кінчилася старша етногенеза й почалася новітня націогенеза, — мусимо констатувати, що цю останню від крила націоналізація „третього стану", з лона якого вийшла пізніша буржуація, але з яким генетично зв'язаний є також т. зв. „середній стан", (власне дрібна буржуазія), та інтелігенція, отже, світ літератури, науки, мистецтва й вільних професій. Що назагал і віддіавна був носієм і каменярем національного усвідомлення. Щойно в середині XIX ст., — як ми чули, — національне самовизначилися соціяльні низи — робітництво й селянство, тобто „плебс" або люд, завершуючи процес соціяльної націогенези.

Мусимо тут ще звернути увагу на один націотворчий чинник значного впливу. Це — місто. Воно відігравало велику ролю в національному відродженню поневолених народів у зв'язку з новочасною індустріялізацією, яка сприяла зросту міст і міського населення шляхом пролетаризації селянської людности околиць, національне і культурно пасивних. К. Кавтський помилявся, приписуючий у своїй цікавій розвідці: „Визволення народів" (1917), що розвиток сучасної промисловости та обумовлена ним урбанізація, поширення й поступ міського життя, спричинять винародовлення інтернаціонального аграрного населення. Його пролетарізація на послугах міської великої промисловости, за думкою цього видатного націолога, — має означати заразом мовну й культурну асиміляцію в індустріяльно й політичне пануючою нацією. „Так, — каже він, — народи, що залишилися аграрними, будуть усе більше й більше всмоктані у державі різнонаціонального складу аж врешті щезнуть. „Вони безнадійно засуджені на поталу". Ця прогноза була фактично спростована новочасним національним відродженням і самовизначенням аграрних і відсталих народів у всій Европі. Ми є свідками не винародовлення аграрного села, але зовсім навпаки, — бачимо поступову націоналізацію винародовлених міст, що лежать посередині чужонаціональної стихії. Можна навести силу доказів цього. Перед сто роками Прага майже зовсім онімеччена, таксамо, Рига або Реваль, а Гельсінфорс був сутошведський. А сьогодні? Не лише Прага, але майже всі чеські міста, в процесі історії згерманізовані, стали знову чеськими; Рига є латишською; Талін, колишній Реваль — естонським; Каунас кол. Ковно, — политовщується; Барсельона — каталонізується; Антверпен є сутофламандський; навіть баскійські міста — як Більбао чи Севастяно, що були перед війною еспанськими або інтернаціональними, після революції 1931 р. наявно націоналізуються. Українізуються також міста в Україні.

Немає в цьому нічого дивного. Це передовсім природній соціологічний та історичний процес. Він діє скрізь, де модерний капіталізм і політична демократія розбудили приспані історією аґрарні народи. Так само в минулому можна це явище констатувати, коли міста також були каменярами й носіями національної культури, як, напр., у північній Італії, або в бельгійській Фляндрії в її боротьбі проти чужого наїзду (французького, еспанського, австрійського); чи в Чехах за доби гуситської революції, що попри релігійного й суспільного свого характеру мала незаперечний національний напрям, як масовий вибух чеської стихії про загрози винародовлюючої германізації.

Нема отже нічого парадоксального в тому, що пролетаризований селянин стає в місці національне усвідомленим елементом і що молода інтелігенція селянського походження націолізує винародновлене місто, вертаючи його власному народу. Робітники, батьки яких з села, заливаючи масово місто, накидають йому свою пасивну національність, що під впливом міської культури активізується. Взагалі є зовсім неправильна думка, що робітники — це істота анаціональна чи антинаціональна, або принаймні національне пасивна або байдужа. Вже Ж. Жорес (J. Jores) переконливо спростував цей популярний блуд у своїй студії: „Батьківщина й робітництво". Там він казав: „Пролетаріят не стоїть поза батьківщиною".

Полемізуючи з відомим реченням з „комуністичного маніфесту", де говориться, що пролетаріят не має батьківщини, великий провідник та ідеолог французького соціялізму пише: „Було б найбільшої недоречністю голосити, що батьківщина є байдужою справою для пролетаріяту... Пролетаріят який би зрікся оборони національної самостійносте, а тим самим оборони свого власного вільного розвитку, не зможе ніколи подужати капіталізму. А коли він, двигаючи вже ярмо капіталізму, візьме на себе ярмо завойовника, то не матиме в собі навіть охоти піднести свою голову". Роля й вплив соціялістів, поневолених народів у національно-визвольній боротьбі під час світової війни цілковито виправдали той погляд і становище Ж. Жореса.

У промислових містах робітництво є отже чинником націоналізуючим, а не денаціоналізуючим. Індустріялізація й урбанізація аграрних народів не означає ще їхнього винародовлення. Навпаки, тажим шляхом ународовлюється винародовлені міста. Взагалі ж „доки нарід сидить на своїй рідній землі, — він не денаціоналізується, й не асимілюється масово. Зокрема ж у наш час необмеженого поширення культурного та громадського життя.

Особливу увагу значенню суспільного складу нації для реального розв'язання національного питання присвятили радянські націологи: Ленін, Сталін, Скрипник. У своїх писаннях і заявах вони все підкреслюють, що не можна ставити національної проблеми абстрактно, але в кожному окремому випадку слід придивлятися до реального аспекту того або іншого національного питання. „Безумовною вимогою марксівської теорії, — казав Ленін, — при розгляді будьякого соціяльного питання є поставлення його в певні історичні рямки, а потім, коли мова йде про одну країну, (напр., про національну програму даної країни), урахований конкретних особливостей, що відрізняють цю країну від інших у межах однієї історичної епохи."

Так само Сталін на X з'їзді РКП розрізнив три головні історичні фази в розвитку національного питання, а саме: І. ліквідація февдалізму на Заході й поява там національностей на світанку капіталізму. II. Поява капіталістичного імперіялізму, що виходить за межі національної держави та „поширює свою територію коштом сусідів близьких і дальших." Цей капіталізм імперіялістичного типу розбуджує скрізь, куди він поширюється, відсталі та історією приспані народи. Нарешті III. Період, — за Сталіном, — радянський, — це доба знищення капіталізму і ліквідація національного гніту..."

Я наводжу ці погляди без критики на доказ того, як большевицька націологія трактує національні питання історично-конкретною методою. Це є метода, яку обстоював усе Масарик, перестеригаючи від узагальнень у справах, які торкаються національних рухів, і підкреслюючи з натиском особливо конкретний характер кожного національного питання зокрема. М. Скрипник, що виправдував потребу націології, як окремої наукової дисципліни сам перевів аналізу національних рухів на теренах СССР, розрізнивши головні типи радянських народів, в залежності від розвитку їх суспільної структури, зазначивши відсталість під цим оглядом народів азійського походження (башкірів, киргизів, татар, калмиків), де передчасно самовизначення їх ставити в площину „боротьби пролетаріяту за його клясову диктатуру проти буржуазії, як це слід робити у відношенні до суспільне більш здифереціованих народів західнього типу. Бо в цьому випадку, на думку М. Скрипника, слід „відзначити принципові відміни їхнього (цебто згаданих азійських народів. Б.) стану", який характеризує відсутність розвитку капіталізму й навіть торговельних відносин, патріярхальність", цебто рабську методу експлуатації й рабську залежність бідоти від багатіїв-ханів, беків і т. п. крайній ступінь темноти, в якій тримав ці народи царат, дуже сильний вплив магомеданського клерикалізму, територіяльну віддаленість пролетарських центрів..." Національна політика большевиків відносно таких народів, — за думкою М. Скрипника, повинна „зорганізувати їх пролетаріят, зміцнити довкола нього решту трудящої бідноти і на ділі показати, що саме пролетаріят є послідовний оборонець і прагне звільнити трудівників від усього, отже й національного пригнічення; показати, що тільки пролетаріят є носій культурного розвитку всіх народів".

Отже, як бачимо, радянська націологія тримається суто-клясового розуміння нації, яке так драматично формулював Бухарін, про що тут була вже мова (ст. 58). Правда, Ленін на VIII з'їзді Р.К.П. (у 1919 р.) полемізував з цього приводу з Бухаріном, закидаючи йому, що він „бере бажане за дійсність". Але розходження між Леніном і Бухаріном у цій точці не засадниче, лише тактичного характеру, передчасно ставити національну справу у виключно клясову площину руба, бо треба „вважати на те, на якому ступені стоїть дана нація на шляху від середньовіччя до буржуазної демократії й від буржуазної демократії до демократи пролетарської..."

Отже, цей підхід Леніна має на увазі саме соціяльну структуру народу, той або інший шабель його етно- відносно націогенези. Буває іноді так, що передчасно ще говорити про самовизначення нації виключно в клясовому аспекті; тоді за думкою Леніна, — „треба зачекати" й не слід „говорити про самовизначення трудящих мас," а дочасно заспокоїтися покищо буржуазним самовизначенням. Він, як приклад, наводить Польщу після війни. Треба зачекати, аж польський пролетаріят відповідно клясово самоозначиться. Ленін вірив, що польський робітничий рух також прямує до диктатури пролетаріяту, але не так, як у Росії". В азійських країнах — суспільне, господарське та культурно ще більше відсталих, треба мати цю обставину ще більше на увазі. Зокрема ж з цим слід дуже зраховуватися — як перестерігав М. Скрипник — „На сході в надрах Азії", куди перекинулася запалена в Росії пожежа революції. Закличним гучним дзвоном для пригнічених колоніяльно імпреріялістичною політикою азіятських народів пролунав декрет радянської влади про утворення автономних, вільних радянських республік тюркських народів, що саме визначаються. Знеможені від голоду й кастового пригнічення індуси, закабалені в різних сферах впливу персіяни, афганці, цивілізовані англійськими гарматами, тільки в радянській федерації бачать джерело, відкілля йде нація на звільнення. Клясове розшарування цих народів — ще в майбутньому. Там пролетаріят тількищо починає, й то лише в окремих місцях прокидатися. Але решта цього народу, всі ті, хто зазнав національного пригнічення від імперіалістичних держав, що пограбували земну кулю, всі тепер бачать, що вперше в усій історії здійснюються на ділі права й на самовизначення серед східніх народів і що це самовизначення провадиться тільки в Радянській Росії. Тим то й у хатині перса, й у саклі кавказького горця, й у халупі індуса побіч з статуями Будди і Кораном Махомеда так часто вже можна побачити портрети нашого проводиря Леніна..." На цих прикладах, — каже цитований радянський націолог, — як я гадаю, вдалося мені довести мої думки про те, якими різнобіжними шляхами повинна йти робота комуніста з тим, щоб збудити цю трудящу людність, щоб зрушити її до свідомої участи в боротьбі і будівництві нового життя". (Підкреслення мої Б.).

Отже, як бачимо з наведених цитат, радянська націологія дбайливо бере до уваги та враховує вплив суспільної диференціяції на можливості й досягнення практичної політики. Ось чому вже їхня етнополітика витворила таку гнучку систему державних форм, щоб у них можна було вкласти всі ступені національного розвитку від початкової етногенези до майже довершеної націогенези. Але про це мова далі у розділі про етнополітику. Тут пригадаю (див стор. 54 і 66) це знову про ролю большевизму, як національного ферменту серед кольорового людства. А в кінці хочу тут ще раз підкреслити, що всупереч полемікам радянських націонлогів із приводу нації та всупереч оцьому визначенню нації Сталіном (Марксизм й національний вопрос) — „нація — це історично складена тривка спільність мови, території, економічного життя, психічного складу, що виявляється в спільноті культури", з яким можуть погодитися європейські теоретики нації, — большевики в засаді визнають виключно клясове розуміння нації. Вони фактично ототожнюють націю з пролетаріятом і працюючим людом так само, як давніше вона ототожнювалися з аристократією, а згодом з буржуазією. Різниця лише в тім, що тоді більшість виводилася за дужки нації, тепер у СССР — формально є на цьому положенню меншість непролетарського походження або думання. Але на практиці ця „меншість може бути необмеженої величини, бож у Радянськім Союзі навіть приналежність до компартії не є ще ґарантією політичної благонадійносте, селяни, робітники, інтелігенція легко опиниться на індексі контрреволюційної небезпеки й фізично виводиться за дужки живої нації".

Існує безліч найрізноманітніших дефініцій націй, але не має досі жодної, яка була б визнана науково загально обов'язуючою. Не можна цьому дивуватися. Нація є занадто складним суспільним явищем. Процес її творення надзвичайно плинний і змінний. Майже ніде він ще не досяг остаточно закінчених і викристалізованих форм. Окрім цього, не вдалися спроби визначити націю, як громадський колектив за якимись об'єктивними ознаками. Істота її, як зараз побачимо, лежить поза ними у сфері психологічних переживань її членів. Не слід також забувати, що саме соціологічно нація все ще замало досліджена. А як слушно зазначив Зомари (на II конгресі німецьких соціологів) „дефініція, звичайно, приходить у кінці довгих наукових дослідів, а тут (цебто щодо нації. Б.) — з них почали." Отже хай читач не чекає від мене якоїсь універсальної дефініції нації. Це ще передчасно, а головно й не є суттєво важне. Передовсім треба по змозі докладно з'ясувати істоту нації, як соціологічного явища. Під цим оглядом зроблено вже чимало. Ознайомилось отже з головними думками й поглядами на цю річ.

Є наукові дослідники, як, напр., цитований вже тут німецький вчений Ед. Еллінек, що взагалі заперечують можливість об'єктивного визнання нації, бо, мовляв, вона „не уявляє із себе нічого об'єктивного в розумінню назовні існуючого", а по суті є чимсь сутосуб'єктивним; отже „ознакою певного стану свідомости". Чимало дослідників у нації добачають щось просто містичне. Напр., російський економіст Б. Струве уважає її „істотою містичною... надприродною та ірраціональною". Так само російський філософ Бердяєв називає націю „містичним організмом". П. Сорокін, як ми бачили, включає її із сфери соціології. Звичайно, багато вчених трактують це питання інакше, приймаючи відому клясифікацію Фр. Тенніса, що розрізняє два основні типи соціологічних угрупувань: первісну спільноту (Sprachgemeinschaft) та пізнішу й організаційно вищу „спілку" (Gemeinschaft). Як нарід, так і націю вони зараховують, річ ясна, до першого типу. Зрештою, кожен з них підкреслює ту або іншу ознаку нації, як головну та найхарактернішу. К. Кавтський розуміє нарід, як „мовну спільноту" (Sprachgemeinschaft), літературну самостійну мову уважаючи головною та істотною ознакою модерної нації. За думкою О. Бауера, — нарід є „культурною спільнотою" з одного боку, а з другого — це „спільнота вдачі, розвинена із спільноти долі" (aus Schicksalgemeinschaft erwachende Charaktergemeinschaft) під впливом історичного співжиття. Багато визначень нації підкреслює особливо ролю й вплив минулого та традиції на розвиток нації. Але з другого боку й зокрема в останніх часах у розумінню істоти нації звертається здебільша увага на сучасність і майбутність. Напр., для чеського філософа І. Б. Козака — „нарід не є щось дане, — але нарід означає завдання". Цікаво дивиться на цю справу, як про це вже згадувалося у вступних увагах до цієї праці, інший чеський видатний біолог і філософ проф. Ем Радль. Він уважає, що „національність... не є ознакою людини, але її обов'язком". Зрештою, для нього „вільна нація є обумовлена майбутністю, а не минувшиною",

Усе спірним з наукового боку лишається питання про те, чи можливо націю визначити за об'яктивними прикметами? Можливість цього припускає т. зв. атомістичне розуміння суспільства, за яким соціологічні угрупування різного типу (стан, каста, кляса, партія, але також і нація) є просто сумою людей, що їх складають. В українській науці визнавачем і оборонцем цієї теорії є відомий географ проф. С. Рудницький, що виклав її у своїй розвідці: „До основ нашого націоналізму", де навів також свою дефініцію нації. Вона звучить так: „Самостійним народом або нацією зовемо більшу чи меншу групу людства (відміну людської породи), що має певну суму своєрідних, собі тільки питомих прикмет, які в'яжуть усі індивідуми цієї групи в одну цілість. Ці прикмети є: 1) Антропологічна расовість (своєрідна будова й вигляд тіла); 2) самостійна серед інших мова (з літературою, наукою й т. д.); 3) Питомі історичні традиції й змагання (на політичному, суспільному й т.д. полях); 4) питома культура (як матеріяльна, так і духова), спільні культурні прямування; 5) питома суцільно національна територія, на якій або була, або є, або може бути питома національна держава.

Усі ці основи самостійного народу разом дають із усіма своїми підосновами це „спільне загальне почуття, цей постійний плебісцит, продовжувавшися з дня на день, що творить націю, цю велику спілку, яка спирається на свідомості жертв, що були спільно принесені та які постійно готові принести в майбутності; цю спілку, що оперта на згоді та виразно „висловленому бажанні далі продовжувати спільне життя (Ренан)".

У своїй „Теорії нації" — проф. В. Старосольський слушно та речево скритикував цю дефініцію, яка, хоч довга, проте є дуже заплутана й неясна, її помилки читач побачить на дальших сторінках, де буде поданий критичний огляд цих основних прикмет" нації.

Мусимо тут нагадати, що першу спробу систематизації цих об'єктивних ознак нації зробив італійський видатний націолог С. Манчіні, з яким ми ознайомилися вже у вступному розділі цієї праці (стор. 15). В. своєму славетному цитованому викладі (стор. 14) Манчіні навів такі основні зовнішні ознаки нації: 1) Спільна територія (elemento geografico); 2) Спільне походження (razza); 3) спільна мова (lingua); 4) спільні звичаї й побут; 5) спільні переживання; спільна історична минувшина (storia) та врешті 6) спільне законодавство (leggi), та спільна релігія (religion). Проте Манчіні мусів признати, що згаданих об'єктивних ознак не вистачає ще для утворення нації, бо не тільки поокремо, але й разом узяті, вони є „немов мертва матерія, хоч і життєздатна, але в яку не був ще вдунений подих життя... Тим подихом, що оживляє націю, є саме „національна свідомість" (la Conscienza della Nacionalita), отже, почуванняв, яке вона витворює із самої себе та яке дає їй змогу утримуватися назовні і виявлюватися внутрі".

Як бачимо, в основу попередньо наведеної дефініції проф. С. Рудницького було покладено це визначення Манчіні. На жаль, в інтерпретації українського вченого вона багато втратила з виразности її італійського оригіналу. Зайво ж також проф. С. Рудницький об'єднав першу частину дефініції Манчіні, що трактує про „елементи нації" з відомою формолою нації Е. Ренана. Аджеж цей французький націолог рішучо порвав з атомістичним розумінням нації, протиставлячи йому своє психо-волюнтаристичне її трактування. У свойому неменш славетному викладі: „Що таке нація?", виголошеному тридцять років після матуринського виступу Манчіні, Ренан категорично відкинув значіння цих об'єктивних „прикмет" нації, шукаючи істоту її у зовсім іншій позаматеріяльній сфері." Людина, — казав він, — не є рабом ані раси, ані мови, ані своєї релігії, ані току рік, ані напряму гірських ретязів. Велике скупчення людей, здорового духу й гарячого серця, витворює моральну свідомість, яку звемо нацією". А далі він розгортає це стисле визначення, пояснюючи його так: „нація — це душа, засада духова. Дві речі, які, правду кажучи, по суті є те саме, творять цю душу, цей духовний принцип. Одна — це спільне посідання багатої спадщини спогадів. Друга — це теперішня згода й бажання жити разом, воля продовжувати та відновлювати цю неподільну спадщину минулого... А коли виринають сумніви щодо кордонів, тоді запитайте населення, якого це торкається. Воно має, звичайно, право виявити свою думку з цього приводу..." Так для Ренана плебісцит стає технічним засобом для виявлення національної волі кожного населення, що є під сумнівом; з цього боку й через це нація для нього рівнозначна з повсякденним плебісцитом.

Дуже синтетичну досі, ще все актуальну дефініцію нації дав згаданий на вступу цього курсу (ст. 15) італійський націолог Маміяні, визнаючи націю, як „певну кількість людей, зв'язаних кровним походженням спільністю психічної вдачі та спільною мовою, як відповідних передумов, сприяючих вужчому суспільному об'єднанню".

Крім згаданих тут критеріїв нації, останніми часами за найоб'єктивнішу ознаку її уважається змагання кожного народу за політичну та державну самостійність. Під цим оглядом цікавою є цитована вже тут (ст. 37) дефініція нації. Ем. Дюркгейма, складена під час світової війни, кінцевий уступ якої згучить так: „серед культурних народів уважається тепер засадою, що ця спільна воля, коли вона настирливо виявляється, має право бути узгляднена й навіть, що сама вона є єдино тривалою підвалиною держави". Так само видатний німецький вчений Макс Вебер у дебаті про націю на II конгресі німецьких соціологів визнаючи поняття нації, характеризував її як „свого роду почуттєву спільноту, якої рівнозначним висловом була б власна держава та, яка (цебто нація) нормально прямує до витворення її із себе".

Не підлягає сумніву, що „національна свідомість" та „національна воля" є тією творчою силою, яка формує модерну націю. Але було неправильним зовсім відкидати ролю деяких із. т. зв. об'єктивних ознак нації. В добі етногенези, коли поставав і творився нарід, вони по черзі, або й разом неоднаково у різних часах, — мали, без сумніву, певне своє народотворче значення. Слід тому, бодай загально, ознайомитися з цими „складниками народа" та їх функціональною ролею в етногенезі, а подекуди й в сучасній націогенезі.

IV. ЕЛЕМЕНТИ НАЦІЇ

22. Раса й нація

Переживаємо добу хоробливої расоманії. У Німеччині за сучасного режиму „расизм" став свого роду національною релігією. Культ т. зв. „арійства" стоїть під протекторатом і захистом „третьої імперії". Національна політика цієї держави своєю вихідною точкою уважє расу. Але й поза Німеччиною національний расизм," особливо ж оскільки він виправдує громадський антисемітизм, знаходить чимало прихильників. Є зовсім природне тому запитання, що спільного мають раса й нація? Як виявляє перша на другу? Як історично склалися взаємини між ними? Що уявляє із себе з расового боку сучасна нація? Чи є раси сьогодні соціовлогічно діючим чинником? А коли так, то як це й в чім виявляється?

Треба згори зазначити, що чиста несполітизована наука ставиться більш, ніж з великим застереженням до усіх проявів сучасної расоманії й ще більше скептично дивиться на сьогоднішній „расизм", який прикривається фірмою т. зв. „політичної антропології" . Критично розглянув расові теорії у відношенні до нації відомий соціолог Фр. Оппенгаймер (Oppenheimer) у своїй великій доповіді на II конґресі німецьких соціологів: „Філософія історії зі становища расових теорій". Висновок цього вченого мало сприятливий для визнавачів раси, як головного чинника історії: „Расово-теоретична філософія історії, — казав він, — це ніяка наука, але псевдонаука; вона є типовою леґітимістичною груповою ідеологією пануючої горішньої кляси; вона не має певних підстав; зокрема ж „почування раси у власних грудях" виявляється як діяння того соціял-психологічного закону головного, за яким поокрема людина, як член групи, завжди так оцінює, „думає й поводиться, як цього вимагають притаманні інтереси групи". Оппенгаймер не заперечує ані расових різниць ані історичної ролі раси взагалі. Гадає, що вона діяла, діє та діятиме. Він протестує лише проти того, щоб з раси зробити якусь магічну формулу, яка розвішує всі таємниці історії замість того, щоб ґрунтовно та порядно вивчати значення й вплив цього чинника в історії та в громадському житті. Цікаво, що фахові антропологи та етнологи, отже, спеціялісти в питанню про расу, рішуче висловлюється проти того, щоб її змішувати з нацією. Бо немає, на їхню думку, двох суперечніших понять, ніж саме ці два. Авторитетний німецький спеціяліст у цих питаннях Ев. Фішер каже у своїй праці: „Раса та расове постання людей" (Rasse und Rassenentstehung beim Menschen, 1927), що поняття: „раса" й „нарід" основно й істотно різняться між собою". Раса є сутобіологічне явище, натомість нація — суто соціологічне. Перша належить до сфери природи й торкається фізичних властивостей та ознак людини; друга є витвором історично-суспільних процесів. Хронологічно між ними лежить справжня прірва часу. Фізичні раси виникли задовго до світанку людської преісторії. Чистих рас не знає вже навіть археологія. Нація ж — це останній витвір новітньої сучасної історії людства. Раса — це його давноминуле. Нація — це сучасність на порозі майбутности. Історичні народи з погляду расового уявляють із себе справжню-мозаїку. Расове чистих народів ніколи не було й немає. У процесі історії всі раси нераз перехрещувалися, перетоплювалися. Досить порівняти антропологічну карту Европи з її етнографічною, щоб у цьому переконатися наочно.

Славетний французький антрополог П. Топінар (Р. Торіnаr) у своєму клясичному творі: „Людина в природі" (L'Homme dans la nature) вже перед сорока роками докладно з'ясував помилковість і ненауковість расового трактування національної проблеми. Визначуючи три головні способи розуміння раси, а саме: — наукове природниче або антропологічне, далі зоотехнічне й врешті культурно-соціологічне, він рішуче відкидає це останнє, як наукове зовсім хибне. Пригадуючи тезу Ґ. Перлянда про те, що ані етнологія й тим менше етнографія „не мають нічого спільного з расами, але тільки з народами", й констатуючи далі, що народи є витвором лише історії, раса ж натомість виключно — природи", Попінар з приводу культурно-соціологічного розуміння раси зауважує, що хоч, воно й дуже поширене, проте — глибоко помилкове; виникло воно під впливом Лінгвістів і істориків. Говориться про расу латинську або тевтонську, расу французьку, болгарську чи китайську з більшою самопевністю, ніж антропологи про расу кельтську, бушменську чи андаманську. Передовсім цей вплив виявився з боку лінґвістів, що клясифікували народи за мовами; це привело до славетної теорії нації, яка виявляється у словах аріянізм (цебто арійство. Б.), панславізм, пангерманізм". З другого боку цей вплив ішов від істориків. Почався він романами Вальтер Скота, але особливо виявився у працях двох франзузьких істориків: „Т'єррі (Тhіеrrу) та В. Едвардса, що, хоч сам природник, пішов за ними. Бурхливі політичні зміни в Европі у середині XIX ст., конфлікт держави з на цією на тлі „весни народів" (1843), викликало у них потребу визначення „природних націй" (le nationalites naturales). „Отже, — каже Топінар, — раса була взята за їхню підставу й народи стали синонімами рас. А до цього ще й, з огляду на деякі народи, був висловлений здогад про конституційні елементи нації. Але як розрізняти ці народи та елементи нації? На підставі мов — відповіли лінгвісти. Звідси теза: така мова, така нація, така раса. Питання про фізичні ознаки було відсунене на другий плян. А Т'єррі казав, що фізіологічні прикмети рас (пристрасті, поведінка, вдача) є постійними; що сьогоднішні французи з цього боку подібні до колишніх ґаллів. В. Едвард додав, що це саме можна сказати також про їхні фізичні ознаки. Але ані один, ані другий, не розуміючи, що раси природознавства є щось зовсім інше та що французи як і ґалли, це тільки історичні народи, скупчення пізніші та складні..." Так почалася в науці плутанина понять раса й нація. А що далі, то більше ця справа ускладнювалася. Особливо ж від часу, коли постала своєрідна расова філософія історії, що була спробою з'ясування ролі та значення раси в історичному розвитку людства.

Було б цікаво, але за браком місця неможливо тут докладніше зупинитися на цьому питанню. Обмежусь тому коротким і загальним його з'ясуванням. Практично німці найбільш використали расову філософію історії для виправдання свого пангерманізму. Але ідеологічно каменярами расової філософії були французи. Передовсім талановитий французький письменник, що змандрував чималий шмат світу, — князь Ж. А. Ґобіно (J. A. Gobineau), який в pp. 1853-55 видав славний свій чотиритомовий твір: „Про нерівність людських рас" (Essay de l'inegalite des races humaines). Слід зазначити, що Ґобіно не був фахівцем ані в антропології, ані в етнології. Не можна його уважати також істориком. У всіх цих галузях науки він був звичайним делетантом. Але гарно написана його згадана праця стала вихідною точкою для пізнішої расової філософії історії.

Ґобіно розрізняє три головні людські раси: білу, чорну й жовту. Культурно найвизначнішу уважав білу. Білий арієць був творцем усього найкращого, що витворив людський дух. У свою чергу германи є найчистішими представниками цього арійського типу людини. Чому? Бо лише вони заховали найкраще свою расову чистоту. Річ у тім, що в процесі історії всі раси ступнево, але все більше перехрещуються й перемішуються по всьому світі. Що далі, то більше. А поруч з тим розкладається чистота раси. Скрізь запановує тип расового мішання" (бастарда). Бастардизація означає культурний занепад. Як приклад і доказ цього Ґобіно наводить дегенерацію Франції. Натомість, германи, що були носіями й світочами культури по всьому світі, найбільше заховали в собі чистої арійської крови. Через це їм належить провідна роля. Така в найзагальніших рисах філософія історії Ґобіно, в основу якої покладена була раса й рішуче відкидалися всі інші суспільно-творчі чинники.

Земляк цього письменника Важ де Ляпуже (Vacher de Lapouge) з більшим науковим апаратом розвинув теорію раси, як історіотворчого фактора, особливо ж визначивши тим Арійця — та його значення в культурній історії людства. Цьому присвячена праця: „Арієць та його суспільна роля" (1'Аrуеn et son role social. 1899). Арієць за теорією Ляпужа належить до типу європейської людини (homo europeus). Найкращим представником арійця слід уважати германця, що фізично є високого росту, бльондин та довгоголовий. Морально й психічно його характеризує: відвага, енергія, чеснолюбство, поступовість, ідеалізм. Протилежним йому типу в Европі є т. зв. „алпейська людина" (homo alpimis), фізично малого росту, брюнет і короткоголовий. З морального боку його характеризує консерватизм, обережність і слабша інтеліґенція. Третім представником — європейського населення є „homo mediterrenus" (людина середньоземськоморська) і це довгоголовий брюнет, але ще з меншою інтелігенцією, ніж людина альпейська. Европейські народи й нації постали шляхом схрещення оцих трьох головних антропологічних типів. Найчистішими залишилися народи германського походження, батьківщиною яких була Скандінавія! Через це іноді і називають цю расу не германською, але „нордичною", цебто північною.

Взагалі ж, на це звернув увагу проф. Ем. Радль, — прихильники расової філософії під словом „германи" розуміють зовсім різні речі. Або це є племена, з яких постав сучасний німецький нарід, але що відігравали рішаючу ролю також в етногенезі Франції, північної Еспанії та Італії, Англії, отже: французи, вандали, візіґоти, остроґоти, нормани, англосакси; в цьому випадку не розрізняються сучасні німці від історичних германів або германів ототожнювали з арійцями, — до них зараховують також слов'ян та кельтів у розумінню індо-германів. Словом, під цим оглядом панує в расології чималий термінологічний хаос, що, звичайно, ще більш заплутує та ускладнює розуміння расової філософії історії.

Як я вже казав, німці практично використали й спопуляризовували расову ідеологію й теорію французьких каменярів цієї історіософії, що у Франції не знайшла жвавішого відгуку. Найбільше до цього спричинився Г. Ст. Чемберлен (Н. St. Chamberlain), хоч англієць з походження, але фанатичний німецький націоналіст, пангерманіст, зять славетного музики Р. Ваґнера, талановитий письменник, але науковий дилетант, автор „Біблії" німецького расизму — великого та з фанатичним захопленням для раси написаного твору: „Основи XIX століття" (Die Grundlagen des XIX Jahrhunderts, 1899). Я свідомо звернув увагу на те, що він був зятем композитора „Тангойзера" та „Логенґріна". Річ у тім, що Р. Ваґнер, що в Римі особисто познайомився з Ґобіно, захопився його філософією історії з її культом германства та засудом Франції. Автор „Перстеня нібелюнґів" був піонером ґобінізма в Німеччині де відтак поширився культ французького расолога, як про це свідчить повстання „Verein" (Союзів) ім'я Ґобіно. Можна сказати, що згадана книга Г. Ст. Чемберлена поширила расову історіософію пангерманського напряму серед німецького загалу й підготувала ґрунт для гітлеризму та сучасного расизму у „Drittem Reich". Схема історії Г. Ст. Чемберлена така: Скандінавія була батьківщиною найдавнішого людського племени. Це арійці — високі, синьоокі, русяві. Вони були каменярами та носіями культури по всьому світі. На думку Г. Ст. Чемберлена, вони були фундаторами перших культур у стародавньому Оріенті — Вавилонії, Асирії, Єгипті, як також в Ірані та Індії. Навіть у Китаї та в Японії все шляхетніше має вигляд арійський або індогерманський, за попередньо наведеними фізичними ознаками (високий зріст, сині очі, русяве волосся й довгоголовість). Але цього не досить: прагермани були також будівничими питомих культур в Америці (індіянської) та на островах Тихого Океану. Розуміється, що всі велетні світової історії германського походження. Г. Ст. Чемберлен уважає ймовірним, що й Христос був германського роду; мовляв, вищий жидівський елемент належав до германської раси. Все, що культурного витворила християнська ера, звичайно, було ділом германських велетнів. Так, германського роду були, по думці автора, Леонардо да Вінчі, Ґалілей, Вольтер, не згадуючи вже видатних представників німецької чи голляндської культури.

Згодом німецький вчений Л. Вольтман спеціяльно займається дослідом цієї справи, присвятивши їй з'ясуванню дві свої праці, а саме: „Германи та ренесанс в Італії" (Die Germanen und die Renaissance in Italien), „Германи у Франції" (Die Germanen in Frankreich, 1907). З іменем цього дослідника зв'язане постання нової наукової дисципліни: „політичної антропології", яку він обґрунтував у своєму творі: „Politische Antropologie 1903. Підзаголовок до нього: „Розвідка про вплив теорії про походження (Descendenztheorie) рас науку про політичний розвиток народів", ясно говорить про те, що автор політичну історію людства трактує під кутом раси. Органом цієї нової науки був журнал „Politisch-Anthropologische Revue", що мала своїм завданням „послідовне з'ясування природних еволюційних законів у ширшому розумінню слова до органічного суспільного й культурного розвитку народів". Покликаючись на славетного німецького біолога Ер. Гекеля (Еr. Haeckl), за думкою якого „світова історія є частиною органічної еволюційної історії", Л. Вольтман на вступі згаданої „Політичної антропології" свій погляд з цього приводу висловив у такому реченню: „Біологічна історія людських рас є справжньою й фундаментальною історією держав". З огляду на завдання цієї праці, наведу тут ще головніші тези Л. Вольтмана: „Здатність до політичного й культурного панування зумовлені антропологічне". У згоді з Фр. Рацелям (Закон історії) та Л. Гумпловичем („природний закон творення держав") Л. Вольтман констатує, що міцні державні організації постали скрізь там, де хліборобський і ремісничий нарід був підбитий талановитою ловецькою й пастушою расою. Боротьба в середині та назовні є отже причиною постання держави". Почуття раси є політичне діюча сила". Зі становища націології особливо цікава оця теза цитованого автора: „...підставою національної свідомости є завжди расове почуття". Зовсім природно, що расова ідеологія Л. Вольтмана є суспільно аристократична „кермуючі касти"). Вона припускає схрещування близьких рас, але рішуче відкидає „метісаж" білої раси з кольоровими, як недоцільний і навіть небезпечний, бо в цьому випадку змішування рас веде до „нездорової суспільної ворожнечі, злочинств і перманентної революції, прикладом чого можуть бути „Південна Америка та Туреччина. Також національні постійні сварки в передвоєнній Австро-Угорщині, думкою згаданого автора, промовляють за це його твердження. А причиною цього факта було те, що пануюча раса (очевидно німці. Б.) не спромоглися, щоб накинути всім понемоленим народам ту саму мову". Бож спільна мова — найвластивіший засіб до фізіологічного злиття й вирівняння."

Як виглядає історія культури з погляду цієї політичної антропології? Наш автор відповідає на це запитання в кінці своєї цитованої праці: „Можна антропологічне довести, — каже він, — що вся європейська цивілізація, також у слов'янських і романських країнах, була ділом германської раси. Франки, нормани та бурґунди у Франції, вестґоти в Еспанії, Лянґобарди й бачовари в Італії поклали антропологічний зародок до середньовічної й новочасної культури цих держав. — Папство, ренесанс, французька революція й всесвітнє панування Наполеона — це були великі чини германського духа..."

Вся ця політична „антропологія" дуже цікава й оригінальна, але не має нічого спільного з чистою науковою, антропологією. Бо, напр., такий Наполеон, не був фізично жодним германським Зіґфрідом, але типовим арійським, цебто належав за расовою історіософією якраз до антиарійського типу. Або, напр., у бувшій Австро-Угорщині не панувала германська раса, тільки німецька нація, расове дуже перемішана, серед якої багато було згерманізованих мовно й культурно представників словянських і романських народів. Приблизно так само з наукового боку виглядає вся ця „політична антропологія", що не є наукою, але певним світоглядом та ідеологією.

З „політичною антропологією" має певний зв'язок старша сестра, „соціял-антропологія", також і здебільшого плекана в Німеччині, але одним із піонерів якої був згаданий попереду французький дослідник Ляпуж. Ця наука вивчає взаємини між антропологічними ознаками й суспільними скупченнями. Вона у свою чергу розгалужується на кілька спеціяльних дисциплін, а саме: історичну антропологію, авґеніку, кримінальну антропологію, расову гігієну. З погляду расової філософії націолога у першу чергу цікавить, звичайно, — історична антропологія. Але, на жаль, і про неї здебільшого доводиться сказати те саме, що й про політичну антропологію", — вона також плекає культ германської раси й відзначається культурною германоманією. У збірному німецькому підручнику „Anthropologie" (1924), ділянку соціяльної антропології опрацював один з найвидатніших каменярів і представників цієї дисципліни — згаданий тут А. Плец. Говорячи про вплив раси на поступ людства, він каже: „не можна заперечити, що швидкий дальший розвиток культури будьякої нації тяжко собі уявити без високої домішки нордичної крови". Нордична кров — це лише інша назва для означення германської або арійської раси на мові прихильників громадської антропології. Для її характеристики слід ще навести тут провідні думки іншого німецького представника О. Аммона, зрештою також дилетанта в науці та прихильника соціологічного дарвінізму, що засаду „боротьби за існування" із біології переніс до громадознавства. За його думкою, вся культурна історія була безнастанною боротьбою між довгоголовцями" (доліхоцефалами) та короткоголовцями (брахіцефалами); інакше кажучи, між шляхетними германцями або арійцями та меншевартними негерманськими племенами. „Доліхоцефал" панує в місті — осередку та джерелі культури; брахіцефал сидить на оселі. Між ними культурна прірва, що одночасно має і суспільну підставу. Лише брахіцефал міг, напр., прийняти догмат про непогрішність римського папи, доліцефал його відкинув і залишився старокатоликом. Також горішні панські суспільні верстви — довгоголові: натомість суспільні низи — короткоголові, й через те культурно нижчі.

Немає потреби довше зупинятися на расовій історіософії. Вистачить того, що було тут наведено для її змалювання: мусимо лише зазначити, що від неї веде простий шлях до „Моєї боротьби" (Меіn Каmрf) А. Гітлера, цієї ідеологічної євангелії т. зв. „нацизму", тобто сучасної німецької національної філософії, так і до теперішнього німецького т. зв. „расизму", що є спробою антропологічного й наукового взагалі її виправдання.

Найвидатнішим його представником і пропаґатором можна уважати Г. Ґюнтера (H. Hunther), в писаннях якого „Wahrheit und Dichtung" (правда й фантазія) переплилися дивовижним узором. Правда, Г. Ґюнтер вихваляє чесноти Нордичної раси, як найкращої. Але констатує, що в північній Німеччині є 60% цих „нординів". Це його твердження можна легко спростувати, напр., авторитетом іншого німецького — А. Л. Вірта (A. Wirth), що спеціяльно цікавиться національним питанням в аспекті раси, як про це свідчить його твір: „Расав й нарід" (Rasse und Volk, 1914). Цей автор припускав на початку світової війни, що в Німеччині відношення між арійцями та неарійцями числове можна встановити як 3 до 67 (при 70 міл. населення), цебто кругло як 1/22. Згаданий дослідник, аналізуючи структуру німецького народу з етнічного боку, гадає, що в сучасних німцях тече не більше 1/10 германської крови. Крім неї, в їхніх жилах кружляє ще й головно кров кельтська, слов'янська й литовська; далі — римська, жидівська, гуґенотська (французька), італійська, еспанська, ірляндська, шотляндська й турецька.

Чеський біолог і філософ проф. Ем. Радль, критикуючи цю філософію історії у своєму викладі: „Расові теорії й нарід" каже: „Расові теорії є чистою фантастичною. Самі расологи признають, що сьогодні немає чистої германської раси в їхньому розумінню. Найбільше довгоголових бльондинів знаходимо на Помор'ю, але й там чистих доліхоцефалів є лише 18%, не кажучи вже про те, що ці поморці в історії людства мали найменше значення. Культурно найбільше визначилися південнозахідні німці, що загалом і здебільшого короткоголові (1% доліхоцефалів і 83% брахіцефалів). Коли отже ця теорія не виправдується навіть у Німеччині, для якої вона була складена, то як може вона виправдатися серед інших народів?"

Вже після того, як була висловлена ця критика расових теорій наприкінці світової війни, в Німеччині расова філософія була масово поширена й загально признана. Національний соціялізм поклав її в основу своєї політичної ідеології. З перемогою А. Гітлера цей „расизм" опинивя під протекторатом держави. Апостолом і пропаґатором цієї науки є згаданий Г. Ґюнтер, автор популярного твору „Расознавство німецького народу" (Rassenkunde des deutschen Volkes, 1922). Ця книга поширена у великих накладах і мала вже кілька видань. Вона є апотеозою нордійської раси, в якій добачає захист германського світу, а отже і німців. Світова війна була страшним погромом „нордійців" серед німецького народу. За думкою Г. Ґюнтера, війна взагалі є контраселекцією, бо винищує найкращі й найактивніші сили нації. Через це конче треба вирівняти втрати під цим оглядом, заподіяні німцям катастрофою 1914-18 років. Як? Помноженням нордійської крови серед німецького народу. „Нордійці" мають стати на чолі провідних установ та урядів, їм мусить бути переданий провід у громадському житті взагалі. Треба знищити забобон про суспільну рівність. Як бачимо, цей „нордизм", як і расизм взагалі, є антидемократичний. Він домагається переведення земельної реформи на користь „нордійців". Навіть більше: „Г. Ґюнтер пропонує об'єднання усіх нордійців" у самостійну організацію. Але не досить цього, він підносить думку про закладення „Нордійського Інтернаціоналу". Провідною засадою чи гаслом цих расових змагань має бути перефразований славетний імператив Канта: „Дій так, аби ти міг думати, що твоя поведінька завжди мала б бути зразком нордійського законодавства".

Дійсно, громадська політика Гітлерівської Німеччини була цілковито пристосована до ідеологічних засад цього расизму. Під контролею держави в „третій імперії" проводиться національна селекція, що програмове обмежує, коли не усуває зовсім все неарійське; не цурається примусової стерилізації біологічно, але також і національно „шкідливих" елементів; завела славетний „арійський параграф", спрямований в першу чергу проти жидів. Не слід забувати, що расове арійство назовні виявляється в легалізованому антисемітизмі. Антисемітизм є органічним складником расових теорій і філософії історії. Мусимо через це опинитися трохи на цьому тут, а то тим більше, що антисемітизм є супровідним явищем сучасного паннаціоналізму взагалі.

Антисемітизм у своїй істоті є незвичайно складним громадським феноменом. Зрештою, в процесі історії він дуже еволюціонував, все змінюючи зовнішні форми своїх виявів. Не підлягає сумніву, що найстаршою й первісною формою антисемітизму була релігійна: протиставлення юдаїзму християнізму. Вона характерна для середньовіччя. Зокрема ж католицька інквізіція, люто переслідувала жидів. У зв'язку з цим релегійним антисемітизмом був поширений забобон про ритуальне вбивство жидами християн. Він дожив до наших днів: антисемітична демагогія використовує його для влаштування протижидівських погромів. Наука давно вже довела безпідставність цього антисемітичного „аргументу". Зокрема, проф. Т. Ґ. Масарик у 1899 р. з приводу голосного процесу Гільснера, безвинно оскарженого й засудженого під закидом „ритуального морду", — розвинув рішучу акцію з метою виявлення безглуздосте оскарження жидів у цьому протихристиянському „злочині". Сучасний антисемітизм перестав бути вже релігійним; натомість став явищем у першу чергу господарсько-суспільного характеру. Жиди поборюсься, як небезпечний конкурент на полі господарського життя: отже, як посередник, а нещадно ще лихвар, взагалі як соціяльний паразит, нездатний до продуктивної громадської праці. Ця форма економічного антисемітизму особливо яскраво виявляється у народів поневолених, що прокинулися до самостійного національного буття й на шляху свого господарського самовизначення зустрічаються з рішучим спротивом фінансової гегемонія жидів. Здебільшого на полі кооперації відбувається ця боротьба, яку жиди неслушно кваліфікують, як вияв антисемітизму, хоча в дійсності це є неминуча форма господарського визволення поневолених народів. Вона б'є жидів остільки, оскільки їм історично пипала в Середній та Східній Европі соціяльна функція торговельного та грошового посередника. Зрештою, ця боротьба поширюється також на пануючу націю, коли вона господарсько використовує підлеглі їй поневолені народи. Отже, у чехів економічна емансипація привела до господарського бойкоту німців; у познанських поляків так само до боротьби проти гакатизму: у галицьких українців до протипольської господарської акції в напрямі до своєрідної національної „автаркії" (самодостатности"; у норвезців до господарської війни з Швецією; у Фінляндії до визволення з-під економічного протекторату шведів і т. д. Цей самий закон діє й поза Европою скрізь, де визволяються кольорові народи: напр., Індія під впливом М. Ґанді ооголосила й перевела масовий бойкот англійського краму; Китай революційно піднявся про спроби Японії накинути йому господарський монополь; так само американські мурини почали здійснювати гасло господарського бойкоту своїх білих негрофобів. Таким чином у господарському бойкоті жидів слід мати на увазі цю обставину, загальну типову для усіх національно-визвольних рухів сучасної доби й яка не має безпосереднього зв'язку з антисемітизмом. Але, звичайно, скрізь, де антисемітизм є масовим явищем, цебто конкретно, де жиди живуть великими скупченнями, юдофобія є психологічним чинником, що впливає також і на протижидівську господарську акцію. Конкуренційного характеру є ще також інша форма сучасного антисемітизму, подібна до саме зазначеної. Це боротьба нежидівської інтелігенції з жидами у ділянці т. зв. вільних професій. Річ у тім, що після громадської емансипації жидів у новітній добі під впливом великої французької революції, а в зв'язку з цим і асиміляцією їх у Західній Европі, звичайно, з пануючим народом, жидівська інтеліґенція масово захопила різні ділянки т. зв. вільних професій, цебто в науці, літературі, мистецтві, особливо ж у пресі. Для цього жиди з одного боку мали дуже добрі кваліфікації, а з другого — головні вільні професії були для них приступні тепер, як торгівля у середньовіччю, не зважаючи на формальне громадське зрівноправнення жидів у XIX ст., фактично їх не допускали на державну службу й не охоче бачили на чільних посадах у громадських установах, навіть коли вони приймали християнство.

Річ ясна, що скоріше чи пізніше на цьому ґрунті мусів виринути конфлікт між асимільованими жидами та молодою інтелігенцією тих народів, головно поневолених, серед яких вони, жиди й то тим більше, що, напр., в Середцній і Східній Европі жидам, оскільки вони, асимілюючись, приставали здебільшого до державних, цебто пануючих націй, — припадала часто функція денаціоналізаторів: так, нар., в Угорщині жиди були головним знаряддям мадяризації, в Австрії — германізаторами, у конґресівці русофікаторами (т. зв. „літваки"); в Галичині штучно утворювали перевагу польського елементу і т. д. На цьому ж ґрунті в асимілованих жидів постали іноді також конфлікти з пануючою нацією; напр., з німцями. Не підлягає бо сумніву, що одним із мотивів німецького антисемітизму, який останніми часами докотився аж до псевдо-наукової „расоманії", а назовні замаскувався людофобським „арійством", є стихійний спротив проти гегемонії жидівського елементу в німецькому культурному житті. Слід бо мати на увазі, що XIX ст. жиди опинилися на найчільніших місцях німецької науки, літератури й мистецтва. Правда, всі вони були абсолютно засимільовані, звичайно й здебільшого вихрещені й на 100% німецькими патріотами. Багато з них перед гітлеризмом забуло вже зовсім про своє жидівське походження. Під час світової війни вони дали криваві докази свого німецького патріотизму. Проте німецький націоналізм, особливо ж у своїй сучасній паннаціоналістичній формі, — не хоче погодитися з тим фактом, що серед еліти німецької культури переважають жиди: Айнштайн, Васерман, Лесінґ, Цвайґ, а в минулому Гайне, Берне, Мендельсон, Малер, Маркс, Лясаль і т. д. Цей німецький антисемітизм не є однак новітнім явищем. Навпаки, в історії національно-визвольних змагань німецького народу в XIX ст. він раз-у-раз вибухав непереможною силою саме серед представників інтелектуального світу, на що звернув увагу М. Беер (М. Beer) в останньому V. томі своєї „Загальної історії соціялізму й суспільної боротьби" (1922-23). Вже Р. Ваґнер, один із попередників сучасного німецького расизму, в своїй відомій розвідці: „Жидівство в музиці" дуже різко висловився про ролю жидів у музиці, закидаючи ім (в наслідок їхнього расового походження) нездатність до коректного засвоєння чужих мов, а через це й до доброго співу, а загалом уважаючи жидів чужим елементом серед народів, з якими вони лише зовнішньо засимілювалися.

Зомбарт, що органічно зв'язує постання модерного капіталізму з юдоїзмом, у своїй праці: „Майбутність жидів" (Zukunft der Juden - 1912) спеціяльно зупиняється на справі переваги жидів серед професури й доцентури в німецьких високих школах. Він констатує, що з наукового боку не можна мати проти цього заперечень, бо жидівські кандидати звичайно мають найкращі під цим оглядом кваліфікації". Жиди, — каже він, — пересічно значно здібніші та енерґічніші за нас". Проте Зомбарт висловлюється за обмеження жидів, як професорів чи доцентів в університетах, хоч припускає, що це буде на шкоду науці. „Але колись, — додає він, — так справді буде краще"... Ось висновок цих міркувань славетного німецького економіста з приводу німецько-жидівських взаємин: „Держави дають своїм жидівським співгромадянам повну рівноправність, але жиди мусять мати такт і бути мудрими, щоб цю рівноправність не використовували скрізь та у повному обсязі.

Як бачимо, протижидівський „арійський параграф", що урядово заявила гітлерівська Німеччина, має досить давню традицію. Фактично це протижидівський громадський „numerus clausus", цебто бажання обмежити жидівський елемент у вільних професіях пропорційно до їх процентової норми серед населення Німеччини. Одночасно це рішуче заперечення асиміляції, як способу вирішення жидівського питання. В цьому саме полягає суть гітлерівської примусової дисиміляції жидів у Німеччині. Цим дошкульним способом жидам доводиться, що вони є окремим народом і шляхом національного самовизначення можуть досягти полагодження своєї справи.

Німецький антисемітизм за Гітлера є вислідом довшого історичного процесу. В ньому немов Гордієвим вузлом переплуталися всі типові форми масового антисемітизму, докладну соціологічну аналізу якого знаходимо в цікавій студії сіоністичного дослідника Ф. Вельча (F. Weltsch): „Антисемітизм як гістерія народів" (Antisemitismus als Volkerhysterie, 1931). Цей автор у докладній клясифікації розрізняє аж сім головних форм антисемітизму. Перші три є стихійно-інстинктовного порядку й виявляються в насильних актах погромів, фізичного переслідування жидів та обвинувачування їх у протихристиянських ритуальних злочинах. Ці три типи юдофобії здебільшого можна зарахувати до категорії згаданого вже попердньо релігійного антисемітизму. Далі йде політичний антисемітизм, яким й послуговуються реакційні та абсолютистичні держави для відвернення уваги своїх громадян від внутрішньо-політичного напруження; спрямовуючи невдоволення мас проти жидів. Таку політику погромів жидів дуже вміло використовувала, напр., царська Росія, послуговуючись для цього фальсифікатами т. зв. „Протоколів сіонських мудреців", цього найголовнішого протижидівського „документу", на який покликалися антисеміти всього світу й сфальшовання якого 1934 р. було доведено на судовому процесі у Швайцарії. Прикладом політичного антисемітизму може бути також голосна й відома свого часу справа „Дрейфуса" у Франції, жертви програмового аранжованого процесу, в якому рішаючу ролю відіграла роз'ятрена масова юдофобія. Про економічний антисемітизм тут була вже мова. В ньому слід розрізняти господарську самооборону нежидівського елементу в процесі його економічної емансипації від психологічної юдофобії, що не раз зайво й без потреби ускладнює й затемнює цю визвольну боротьбу, що природно виринає на полі національного самовизначення народів-покидьків, до яких, зрештою, належать також і жиди, оскільки вони стають на шлях свого національного відродження через сіонізм. Поруч цим економічним антисемітизмом сусідує соціяльний антисемітизм. Він виявляється у громадському й особливо товариському бойкоті жидів, іноді явному, як, напр., в націонал-соціялістичній Німеччині, іноді замаскованому, як у багатьох інших країнах, де жиди тихо, але систематично усуваються за дужки життя народів, серед яких вони живуть, навіть, коли вони національне зовсім засимільовані. Сюди можна також зарахувати й дуже поширений бойкот мішаних подруж із жидами чи жидівками. Далі доводиться згадати про культурний антисемітизм, що виявляється головно в ділянці науки, мистецтва й літератури. Прикладом його може бути попередньо з'ясоване становище з цього приводу Зомбарта; але також і Р. Ваґнера, у якого антисемітизм мотивований був ще між іншим і естетичними міркуваннями. В російській Польщі перед війною один час сильно спалахнув т. зв. „поступовий антисемітизм", з типу цього культурного антисемітизму. Його ідеологами були відомий провідник польського „вільнодумства" А. Немоєвський й батько варшавського позитивізму Ол. Свєнтоховський, — що оба безоглядно поборювали юдаїзацію польської культури та її вислід, за їхньою термінологією „Жидо-Польщу". В щоденному житті всі ці форми антисемітизму, звичайно, виступають не тільки поруч, але й разом, здебільшого у дуже складній мережі перехрещені. Коли масовий антисемітизм є переважно стихійний, в кращому випадку — свідомо чи підсвідоме релігійний, то інтелектуальний антисесітизм керуючих юдофобських кіл шукає філософського або наукового виправдання свого жи-дожерства й намагається знайти його в расі. У семітичному походженню жидів, мовляв, усе зло. Жид є поганець, бо погана раса, що його сплодила. Жид був, є й на віки вічні лишається суспільним лихом, бо це лежить в його крові. Вульгарно, але заразом яскраво підкреслює це один німецький „шляґр". Ось він за влучним виразом К. Кавтського, — справжнє мотто модерного антисемітизму: „Was der Jude meint, 1st einerlei, in der Rasse liegt die Schweinerei" — (що жид думає, — це байдуже. Бо все свинство — в расі).

В науці немає досі одноманітного погляду на те, чи жиди з расового боку уявляють з себе антропологічне чистий тип, чи мішаний. Інакше кажучи, чи є чистою расою, — чи ні? Доводиться констатувати, що становище науки в цій справі мінялося з бігом часу. Давніше й на початку антропологічних дослідів переважав погляд, що жиди це окрема й чисто захована раса. Такої думки тримався, напр., Блюменбах (Blumenbach), — один із фундаторів антропології. Так само інший видатний антрополог Р. Андре (R. Andree) гадав, що жиди впродовж тисячі років заховали чистим свій антропологічний тип, всупереч змінам оточення, серед якого їм доводилося жити на вигнанні. Цікаво, що сучасний расизм, який свою теорію арійства збудував на запереченню семітизму, не уважає жидів чистою расою; навіть більше — бо не визнає жидів расою взагалі. Жиди расово, за думкою прихильників цього світогляду, це дуже складна мішанина найрізноманітніших етнічних типів, а саме: орієнтально-передньо-азійсько-нордійсько-хамітсько-негроїдна. В наслідок примусової ізоляції жидів на вигнанні та замкнення їх у „ґетто" постав і вважають расово меншевартим. За їхньою думкою, жидів не можна вважати народом, бо бракує їм двох головних ознак модерної нації, власної території й мови. Зрбштою, є велика різниця між західньо- та східньоевропейськими жидами. Скоріше можна уважати жидів деґенерованою расою, їхнє расове звиродніння, що виявляється поширенням психічних хворіб, різними фізичними вадами (багато сліпців і глухоніміх), нездібністю до чистої вимови, гомосексуалізмом і так далі — расисти пояснюють ендогамією, цебто подружжям у замкненому колі близько споріднених людей, а отже, без припливу й домішки нової та свіжої крови ззовні, (екзогамія), проте інтелектуально жиди за наукою расистів дорівнюються нордійцям, отже, расі, що є ідеалом арійства. Вони мають сильну волю, знамениті раціоналісти, прихильники папської етики, чудово пристосовуються й використовують всякі обставини, дуже самопевні, люблять науку й мистецтво, не абиякі промовці й організатори. Натомість не люблять фізичної праці. Не можна їм відмовити творчого духа. Вони залюбки плекають філософію. Особливо ж відзнадчаються на полі фінансів і грошових підприємств. Цитований тут попередньо німецький економіст Зомбарт гадає, що „жидівство й капіталізм — це те саме". При всьому своєму антисемітизмі расисти примушені визнати, що будівничими європейської культури поруч германського елементу був також і жидівський. Але вони закидають жидам вроджений аморалізм і через те уважають їх дуже руїнницьким чинником серед усіх народів. Звідси програмовий антисемітизм расистів, що оголосив жидам безоглядну війну на життя й смерть. Арійство є отже плянованою десемітизацією (віджидівлення) сучасної культури та громадського життя. Слід додати, що масовий антисемітизм виправдує здебільшого свою ненависть до жидів попередньо наведеними аргументами расистів, задумуючись над тим, оскільки така характеристика жидів об'єктивно є виправдана, а головно не цікавлячись тим, через що та як витворився сучасний тип жидівства та вдача жида на вигнанню в процесі понад двохтисячолітнього мандрування по всіх закутках землі.

Звичайно, що на обов'язку науки лежить усебічне й речеве зв'ясування жидівського питання з цього боку. На жаль, у справах національного й расового характеру наука не все утримується на належній височині. Особливо ж, оскільки йде про так болючу й все актуальну жидівську проблему. Проте, існує з цього приводу чимала та варта уваги спеціяльна література. Згадаю тут бодай про дві важливі праці з цієї ділянки народознавчих дослідів, а саме, про ґрунтовну розвідку американсько-жидівського вченого М. Фішберґа (М. Fischberg) „Расові прикмети жидів" (1913), що є знаменитим вступом до вивчення жидів з антропологічного боку, а далі не менш вартісну працю К. Кавтського „Раса та жидівство", що зокрема звертає увагу на ролю соціологічного чинника в процесі постання сучасного жидівства, слушно доводячи, що немає жодних підстав для трактування жидів, як расового типу в антропологічному розумінні. Зрештою, при з'ясуванні цього питання не слід оминати дуже авторитетних міркувань з цього приводу цитованого вже тут німецького етнолога Ф. Лушана та американського антрополога — Ф. Боаса. Доброю й джерельною — є також праця Фр. Кона „Жиди як нарід та раса" (1920). Натомість писання расистів про жидів з наукового боку дуже сумнівні, бо наперед обтяжені вже антисемітичним упередженням.

Переходячи тепер до з'ясування жидівської проблеми з расового боку по суті, насамперед слід зазначити, що не існує семітської раси так само, як й арійської. Обидва ці поняття культурного, а не антропологічного характеру; вони характеризують народи з мовного, а не расового боку. Оскільки розходиться про жидів, то історія не знає їх як нарід расово однорідний, навпаки, вони від найдавніших часів антропологічне були й лишилися виразно мішаним народом. До певної міри це пояснюється географічним положенням їх батьківщини — Палестини — країни типово коридорного типу (Durchzugsland) за влучним німецьким означенням. У діяспорі, цебто в розсіянні, жиди, не дивлячись на щільну ізоляцію, що тривала аж до XIX ст., — все ж таки антропологічно й кровно перемішувалися з своїми сусідами, а головно підлягали як природному, так й особливо суспільному оточенню, серед якого їм доводилося жити. В Европі від середньовіччя можна розрізнити два дуже відрубні типи жидівського населення: південний або еспаньольський, т. зв. „сефардім" та північний, відносно німецький, що відтак пошириний по всьому сході Европи, відомий під назвою „ашкеназім". Перші говорять староеспанською мовою й після вигнання з Еспанії подалися на Балкан та Близький Схід; другі послуговуються діялектом німецької мови, так званим „жарґоном", з якого постала сучасна новожидівська літературна мова східньоевропейських жидів, т. зв. "jidisch". Фактично отже жодна з цих двох великих частин жидівського народу не є семітичною навіть з мовного боку. Навпаки під цим оглядом слід було б зарахувати їх до арійської групи так само, як болгар (туранського походження) на підставі мови уважають слов'янами. Лише в релігійній сфері це європейське жидівство заховало староевропейську мову; а щойно під впливом сіонізму — у першу чергу східньоевропейські жиди почали навертатися на цю античну мову своїх прабатьків, що у Палестині після Першої Світової Війни стала знову живою та національною мовою відродженої жидівської нації.

А як стоїть справа з популярним жидівським типом, на який покликуються, звичайно, всі антисеміти, та який передусім вбачають у славнозвісному та анекдотичному „жидівському" носі!?

Отже, антропологія не знає жидівського носа. Бо те, що популярно уважається семітським носом (горбатим) — це антропологічно ніс орієнтального, відносно передньо-азійського типу, який краще було б назвати вірменоїдним носом. Цікаво, що серед жидів він не є так дуже поширеним, як це думається. Цитований попередньо антрополог Фіше перевів антропологічні досліди над 2836 жидами в Нью Иорку й констатував, що цей тип, т. зв. „жидівського" jioca був представлений серед жидівської еміграції в Нью Йорку (до речі, територіяльно репрезентуючої жидівство всього світу) — дуже слабо, бо усього 14,3% на вульгарний кирпатий ніс (22,0), 6,4% припадає на широкий ніс муринського, відносно фіно-угорського типу, натомість найбільш поширеним серед них є клясичний грецький ніс — 57,3%.

Так само стоїть справа з іншими фізичними прикметами жидів, на підставі яких їх рахували окремою й майже чистою расою. Щоб не обтяжувати читача зайвими статистичними даними обмежуся тут текстом і кількома головнішими фактами з цієї ділянки. Звичайно, і до останнього часу найтиповішою антропологічною ознакою уважався т. зв. черепний покажчик" на підставі якого переведена була клясифікація рас народів на довго-, середньо й короткоголовців (доліхо- мезо-та брахіцефалів), одночасно також культурно кваліфікуючи народи залежно від цього індексу у зв'язку ще з деякими іншими фізичними властивостями (ростом, кольором волосся, шкіри, очей тощо). „Черепний покожчик" вираховується на підставі „відношення найбільшої ширини черепної голови до найбільшої її довжини, яку приймають за 100" (Проф. Хв. Вовк: „Студії з української етнографії та антропології). Відповідно до цього доліхоцефалами уважаються індивіди з черепним покажчиком до 77,7; мезоцефалами — від 77,7 до 80, абрахіцефалами — з головним покажчиком понад 80. Французький вчений Ж. Фіно (J. Finot) у джерельній монографії: „Забобони раси" довів, що немає рації культурно кваліфікувати народи або індивіди на підстави „черепного покажчика" (відносно інших антропологічних ознак), — як це роблять прихильники расового принципу в історії від Ґобіно до Ґюнтера. Американський етнолог Ф. Боас експериментальне ствердив, що „черепний покажчик" не є жодною незмінною антропологічною ознакою. Він змінявся не лише в процесі історії, на що звернув увагу антрополог проф. Матейка, порівнюючи головні індекси чеського населення за друге тисячоріччя нашої ери та констатуючи повільний пересув від довго-до короткоголовости. Це констатував також славетний німецький вчений Вірхов, кажучи, що майбутність належить брахіцефалам, але, як доводить спостереження Фр. Боаса „Головний індекс" міняється навіть упродовж двох Генерацій залежно від зміни природного, або суспільного оточення, наближаючись до індексу даного середовища. Отже, в З'єднаних Державах Америки до черепного покажчика цієї країни. Діти європейських емігрантів, народжені в Африці, мають, звичайно, менший черепний індекс, ніж їх батьки. У європейських жидів, каже згаданий дослідник у своїй цікавій розвідці "Культура й раса', — він рівняється приблизно 83, але у американських жидів, що народилися після приїзду батьків до Америки, він спадає до 82, а у їхніх дітей, цебто внуків емігрантів, — аж до 79..." Це поперше. А подруге — не менш цікавим є інший факт, що констатує Лушан: жиди не мають свого специфічного „черепного покажчика". Навпаки, під цим оглядом характеризує їх дуже велика різноманітність, бо від 65 аж до 98. На думку Фішера серед жидів можна зустріти черепні покажчики головних трьох людських рас. Навіть більше: бо їхній покажчик цей, звичайно, наближається до пересічного черепного індексу даної країни, як це видко з наведеної Фішером цієї порівняльної статистичної таблиці.

Такі самі висновки можна зробити на підставі порівняння інших фізичних ознак жидів: кольору очей, волосся, шкіри. Скрізь видко антропологічне їхнє пристосування до найближчого оточення, серед якого вони живуть. Скрізь потверджується, що расово вони є народом мішаного типу.

Специфічні своєрідності сучасного жидівства є продуктом історичного суспільного процесу, а не раси. Його позитивні та від'ємні риси простіше з'ясовуються у зв'язку з іхнім суспільним положенням та типовими професійними заняттями, ніж з їхніми антропологічними ознаками. Розуміється, жиди не уявляють із себе ані чистої, ані деґенерованої раси, але є народом у процесі історії та на примусовому вигнанні суспільно-розкладеним і деградованим. Під час середньовіччя — в добі тяжких переслідувань і обмежень вони фактично були зведені до ролі найнижчої касти, свого роду європейських партіїв.

Таким чином жидівське питання в історичному аспекті можна і треба досліджувати соціологічною, не расово-біологічною методою, як це, напр., зробив К. Кавтатський у своїй згаданій праці, де сучасне жидівство, розсіяне у діяспорі (на вигнанню), він слушно уважає вислідом суспільних і господарських відносин, а в першу чергу — продуктом міста". Вистане, — каже він, — лише подивитися, як міське середовище сьогодні впливає на людей, як воно змінює селян, а заразом пригадати, що жиди є єдиним народом у світі, який вже кругло дві тисячі років творить виключно міське населення, щоб мати простісіньке з'ясування жидівських своєрідностей. Вони є до крайности виявлені прикметами міської людини. Якщо хтось хоче це розуміти як расовий тип, тоді мусів би нащадка homo arispinus (до цієї раси зараховують жидів. Б.) назвати „homo urbanus", цебто міською людиною. Б.).

На підставі фізичних ознак, отже, неможливо уважати жидів якоюсь антропологічною расою. Але робилися і робляться заходи з метою доведення, що жиди є, мовляв, психічною расою. Підставою для цього мають бути їхні моральні прикмети. Звичайно, під цим оглядом жиди розцінюються дуже низько, а їхній вплив на оточуюче навтохтонне населення уважаеться шкідливим, щоб не сказати просто руїнницьким. Клясичний зв'язок типового жида дав Шекспір у знаній постаті Шайлока в його відомому творі: „Венеціянський купець". Це тип жида лихваря, що згодом авансував, стаючи каменярем модерного капіталізму, як це особливо підкреслює Зомбарт. Його роля, як представника фінансового капіталу, ілюструє грошова династія Ротшильдів, що панує в Европі від часів Наполеона. Такий погляд на жида та його соціяльну функцію, звичайно, узагальнюється та пересувається назад в історію аж до найдавніших часів. Мовляв, така вже природна вдача жида; таким він усе був і назавжди лишається. Ніхто інший, як К. Маркс, — сам жид з походження, — теоретично обґрунтував цей погляд на жидів у своїй розвідці: „До жидівського питання" (1844), де, полемізуючи з тодішніми дослідниками цієї справи — Бавером та Мендельсоном, що трактували її, як проблему релігійну й національну, доводив, що у своїй істоті жидівське питання є проблемою виключно та сутогосподарського характеру з властивою йому різкістю у ставленню справ та нахилом до парадоксальности вислову й стилю, батько модерного соціялізму писав у згаданій статті: „яка є світська причина жидівства? Практична потреба — егоїзм, „Який є світський культ жидів? Шахрайство. Який є його бог? Гроші". Через це, на думку К. Маркса, „емансипація" жидів (що перед сто роками було актуальною справою й, річ зрозуміла, дуже хвилювала жидів, головно в Середній Европі. Б.), зрештою означає еманципацію людства від жидів". Автор „Капіталу" констатує відтак зв'язок між новочасним жидівством та капіталізмом. Він каже: „Із своїх надр буржуазне суспільство постійно сплоджує жида". Так постає своєрідна спеціяльна симбіоза (співжиття) між жидами й християнами". Жиди, — каже К. Маркс, — емансипувалися остільки, оскільки християни стали жидами". Зв'язок між цими двома суперечними суспільними витворами має, — за думкою К. Маркса, — своє історичне виправдання. Бо християнство постало із жидівства та розклалося знову в жидівство. Християнин був спочатку теоретизуючи жидом; жид є отже практичним християнином, а практичний християнин став знову жидом". Ці міркування автора „Капіталу" є клясичним її законом тріянди. Не дивує тому його висновок з цього приводу: „Християнство є найчистішою ідеєю жидівства; жидівство ж вульгарно вжитим християнином". К. Маркс не уважав жидів нацією, іронічно трактуючи їхню національність" як купецьку або грошову. Як бачимо, головна теза К. Маркса щодо жидівської справи є гостро протижидівська. Ось вона: „Суспільна емансипація жидів означає емансипацію суспільства від жидів". Гітлеризм, коли б не був так антимарксистичним, міг виправдувати нею свою дисиміляцію жидів, що є також своєрідною емансипацією від жидів", правда, дуже безоглядною у політичній практиці. Батько наукового соціялізму, що взагалі дуже помилявся й не розумів суті національного питання, (тоді, перед сто роками, щойно у початкових невиразно ще визначених фазах свого розвитку) так само й жидівську проблему з'ясував занадто схематично й однобічно, зводячи всю суть тільки до шахрайства та грошей. Історично й соціологічне ще більш складна справа. Не можна її уважати та трактувати, як виключно економічне питання. Жид — це не лише Шайлок або Ротшільд, але також Спіноза, Гайне, Д'ізраелі, Ґ. Малер. Жид — це не тільки фінанси, але й наука. За думкою К. Кавтського, висловленій в його творі: „Початки християнства" „торгівля й філософія" неначебто органічно доповнюються. Хто таврує жидів, як споконвічних шахраїв, не мав би забувати про Біблію, про етичний патос старожидівських пророків, про етичний ідеалізм Баруха Спінози й про якусь майже матафізичну красу музичних архітворів Г. Малера, а головно про Христа.

Антисемітизм, як вияв протижидівських почувань та явище інстинктивного порядку, не підлягає, річ ясна, науковій дискусії, бо, як відомо, про смаки й настрої, симпатії та антипатії, речево неможливо дискутувати. Інша річ, коли тепер цей антисемітизм претендує на науковість і в антропології, конкретно, в расі хоче знайти спільника, при чім тенденційно препарує історичні та соціологічні факти. Він не з'ясовує, як постав та розвинувся тип Шайлока, що він від природи й у силу вроджених у собі прикмет є соціяльним паразітом та громадським шкідником. Проте найстарша історія жидів, коли вони ще не були розпорошені по всьому світі це заперечує. Бо тоді жиди не були ще кастою, якою стали згодом на примусовому вигнанні, але здоровим матеріялом для нормальної етногенези. Колись вони були хліборобським народом, як це стверджує, напр., законодавство Мойсея, що має сутоаґрарний характер. Не слід забувати, що Палестина, завдяки своїм природним умовам, не була країною дуже сприятливою саме для цього заняття. Власне ця обставина була однією з причин, чому жиди вже до Христа почали емігрувати за кордон. На еміґрації жидам довелося занятися ремеслами й торгівлею. Під цим останнім оглядом на них дуже виплинули фінікійці — сутокупецький нарід стародавнього Орієнту, а ще більше вавилонський полон, де жиди пройшли свій торговельний вишкіл. Аджеж Вавилон був свого роду античним Ню Йорком: найбільшим торговельним осередком. Він дуже дивував жидівських пророків саме, як „купецьке місто". Згодом на видгнанню по світі, а головно в Европі, — жиди суспільно все більше й глибше деґрадуються, оскільки обмежуються тільки двома родами занять: торгівлею та ремеслами. Ремеслами, в країнах більш культурних (Єгипті, Греції та Італії); торгівлею в країнах культурно і господарське примітивних (головно у Німеччині). Так почався розклад первісної їх етногенези. Тільки релігія залишилася національним елементом, що впродовж двох тисяч років об'єднував жидів, як нарід. Національна їхня трагедія починається з XII ст., коли Німеччина вступила на шлях самостійного культурно-господарського розвитку. Одночасно з цим постали свої стани ремісничий і купецький, що незабаром професійно зорганізувалися у Гільдії та цехи, які, звичайно, вороже виступили проти чужої, а в першу чергу проти жидівської конкуренції. Ці ремісничо-торговельні організації не були тільки господарського, але й релігійно-суспільного характеру. Хрестоносні походи, що викликали у католицькому світі масовий релігійний фанатизм, в Европі започаткували добу стихійного антисемітизму. Первісно-релігійного характеру, цей антисемітизм стає згодом економічно-соціяльним у зв'язку з вищезгаданим суспільно-господарським пробудженням і розвитком Західньої Европи. Так почалося масове переслідування жидів, які примушені були втікати далі на Схід, або жити зовсім ізольовано у міських „ґето". В цих часах для них відкривається єдина можливість існування — лихва, коли католицька церква заборонила християнам позичати гроші на відсотки. Так народився тип Шайлока. Антисеміти намагаються довести, що жиди традиційно були лихварями, неправильно перекладаючи (за Лютером) старожидівський вираз „несдех" — у розумінні лихви, хоча дослівно він означає „брати відсотки", що закон Мойсея дозволяв у відношенню тільки до чужинців і то купців, рішучо забороняючи будьяку лихву. Так само — Талмуд осуджує лихву, уважаючи її безчесною. В католицькій Европі кінця середновіччя жиди обставинами були примушені стати лихварями, оскільки їм дозволено було займатися грошовими справами. Як не християни, вони не підлягали згаданій забороні католицької церкви щодо лихви: як чужинці, — були приватним майном королів, а зрештою на ласці міст, що терпіли їх у своїх мурах, хоч і зовсім ізолювали у „ґето". Королі й міста все потребували грошей — дістати їх можна було лише в жида. Він мусів їх мати, щоб викупуватися від переслідувань, погромів, насильної смерти на ватрі. Це все кидало його в обійми лихви, яку зрештою не тільки дозволю-вали, але наказували йому королі, як доводить це, напр., Едикт чеського короля Вацлава (з 1497 p.), а саме: „де християнин бере десять копійок, жид сміє взяти двадцять, бо коли б він мав брати так мало, як християнин, то не міг би бути живим, бо поперше він мусить виконати свої обов'язання щодо нас; подруге він має платити свойому панові, під охороною якого перебуває; потрете він сам мусить платити відсотки; почетверте рідко коли без викупу звільнить його уряд, що потребує від нього послуг; нарешті він мусить ще щось полишити для себе, щоб прогодувати свою жінку й дітей.

Фактично в цей час жид був власне європейським парієм: не мав жодних прав; все було йому заборонено, аж до відвідування домів розпусти. Навіть вішали його інакше, ніж усіх злочинців, бо головою додолу та посеред двох собак. Невільно було йому одягатися як нежидам, а на своєму убранню він мусів носити спеціяльну тавруючу відзнаку. Кожен мав право безкарно знущатися над ним. В Тулузі, напр., голова жидівського кагалу мусів щорічно відвідати свого князя, щоб той бив його по обличчю. Зрозуміло, що в цій атмосфері мусить вирости отруйний квіт протихристиянської люті серед жидів. Це був ґрунт, на якому виплекався тип Шайлока.

Крім того, постійне перебування в місті, а до того ще в специфічно поганих умовах, („Ґетто"), в атмосфері систематичного громадського бойкоту, як із фізичного, так і психічного боку звичайно був дуже насприятливим для розвитку жидів аж до новітніх часів їхньої громадської емансипації. Це, отже, історичне й суспільне середовище витворило сучасний жидівський тип зо всіма його зовнішніми та внутрішніми ознаками.

Таким чином і ці моральні та психічні від'ємні риси їхньої вдачі не є чимсь специфічно жидівським, як це твердять антисеміти, але вислідом впливу на них суспільного середовища; конкретно вплив міста, перебування на еміграції, осолбиво їхньої соціяльної деградації, в наслідок чого вони із стадії народа занепали до стану погорджуваної касти. До жидів можна застосувати з цього боку тезу Фр. Рацеля, який у своїй „ Антропогеографії" писав: „В деяких випадках, де говориться про „расу", було б краще казати про „клясу". У всіх бо народів можна констатувати фізичні різниці у зв'язку з розмежуванням станів, які перебувають тим глибшими, чим більше ті народи позбавлені волі та освіти"... Без перебільшення можна отже твердити, що кожен нарід, якого б він не був походження, опинившись в умовинах жидів на вигнанні, став би „жидівським", коли не фізично, то психічно. Ще на одну обставину слід тут звернути увагу. Ми бачили, як деякі фізичні ознаки жидів, напр., ніс, що уважалися антропологічно найтиповішим, в дійсності, є орієнтальними; це саме доводиться сказати також і про найтиповіші прикмети їхньої вдачі, напр., про їхній нахил до торгівлі, що також є рисою не тільки жидівською, але загально орієнтальною... Лушан, критично ставлячись до антисемітських узагальнень відносно жидів, слушно нагадує дуже поширений на Сході дотеп, за яким „на сім жидів припадає один грек, а на сім греків один вірменин, цебто що один вірменин є в 49 раз хитрішим та торговельно активнішим за одного жида..."

Так виглядає жидівське питання у світлі наукової критики. Як бачимо, з расою воно має дуже мало спільного. Багато з того, що було сказане під адресою раса й жиди, можна також сказати про расу й націю, а саме: в тому розумінню, що нація не є вислідом раси, але історично-суспільного середовища, яке витворює певний національно відрубний тип, що відзначається або плутаються з расою. Історія взагалі, а зокрема історія нова, коли утворилися сучасні нації, не знає чистих рас. Всі народи й нації з расового боку є дуже перемішаними. Загальна панміксія (цебто перемішання рас, Б.), — каже Фіно, — здається бути провідним законом їхнього історичного розвитку. Перші чи останні на драбині цивілізації, великі чи малі народи, підлягають цьому законові так характерному для людства. Так само, як поступ, — за Г. Спенсером — полягає в переході від простого до складного) від однорідности до різнорідности), так само не можна собі уявити розвитку якогось народу поза безнастанним перемітуванням його етнічних складників. В процесі історії та під впливом природнього й суспільного середовища вони перехрещуються (етногенеза) й згодом перетоплюються (націогенеза) у модерні нації, з яких кожна має свій відрубний не лише психічний, але й фізичний тип. Нашим дальшим завданням є тепер ознайомитися з цим впливом природного (територія) та суспільного (мова й культура) середовища.

23. Нація й територія.

Територія звичайно уважається однією з найголовніших ознак нації. Очевидно, є безсумнівний зв'язок між існуванням і розвитком людських скупчень і землею, яку вони заселюють. Завданням спеціяльної або нової науки, — антропогеографії — є вивчення та з'ясування цього зв'язку. Це молода наука, батьком якої був німецький видатний вчений Фр. Рацель (Fr. Ratzel), автор джерельної праці „Антропогеографія", 1982), — брала під увагу, крім території, також ролю інших природніх чинників у життю людства, а саме: підсоння, фавни, фльори, й т. п., словом усього природного оточення (середовища), в якім відбувається розвиток людських скупчень від найпримітивніших початкових форм до найвищих сучасних шаблів суспільної організованости. Сам цей зв'язок між людиною й середовищем (millieu) в процесі розвитку антропогеографії різно трактувався: або як абсолютний та непереможний вплив природи на людину, цебто в розумінні геодетермінізму, — так було на початку, або, як свого роду взаємини між природним оточенням і виявами діяльности зорганізованої людської праці. Таке становище, що переважає у сучасній науці, а головно у французькому розумінню т. зв. „людської географії" (geographic humaine), — я б назвав георелятивізмом.

Звичайно, тут не місце для докладного розгляду проблематики антропогеографії. Про сучасний її стан читач добре може довідатися з ґрунтовної праці французького спеціяліста в цій ділянці Л. Фефра (L. Fevre) „Земля й розвиток людства" (1927), що є синтетичним і критичним оглядом дотеперишніх надбань у царині антропогеографії. Нас цікавить тут антропогеографія остільки, оскільки вона спеціяльно з'ясовує значення території, як націологічного, відносно політичного фактору. Треба сказати, що в цьому випадку переважає все ще в науці становище геодетерміністичне, зокрема же, оскільки йде мова про державу. Яскраво зазначив його Фр. Рацель, кажучи, що земля „все та сама й все вміщена у тій самій точці і просторі та є свого роду непохитною підвалиною для змінливих людських змагань". Земля, за думкою цього вченого, „править долею народів з сліпою брутальністю". А якщо люди забувають іноді про це, то „земля нагадує їм про свою владу; поважними вказівками пригадує їм те, що все життя держави має свої коріння у землі". Подібно на цю справу дивиться також шведський державознавець Р. Челлен (R. Kjellen), один з фундаторів наймолодшої науки геополітики, що спеціяльно має вивчати взаємини між землею та людським політично-організованим життям. У своїй праці: „Держава, як вияв життя" (1917), він прирівнює державу до лісу, непереможно й непохитно зв'язаного з землею, на якій він росте й яку захоплює необмежене під свою владу. Фр. Рацель поширює панування землі також на народи. З цього приводу він висловився аксіомою: „нарід мусить жити на землі, яку він дістав від долі, і він мусить на ній померти, підлягає її законам". Не менш детерміністичне трактував цю справу німецький правознавець Р. Ґерінґ, що у своїй недокінченій праці: „Передісторія Індоєвропейців" прийшов до цього, з погляду етногенези цікавого висновку: „земля — це нарід". Розуміється, що це питання вимагає з'сування з націологічного становища.

На попередніх сторінках (10, 62) було вже тут підкреслене значення території, як народотворчного елементу. Вона є передумовою етногенези. Щойно на даній території, природно чи політично (тобто державно) визначеній певними кордонами, можливе інтенсивне народотворення. Заселення та опанування якоїсь території, що згодом стає своєю, народом, обмежує, а відтак припинює міграційні процеси, які, звичайно, гальмують нормальний перебіг етногенези. Певними кордонами визначена територія сприяє поширенню й поглибленню суспільних взаємин між населенням. Нарід взагалі, а зокрема модерна нація є саме вислідом таких взаємин. Чим вони інтенсивніші, тим органічніше проходить процес етно- й націогенези. В цьому розумінні територія є одним з найголовніших чинників етногенези. Нарід у процесі історії зживається з своєю територією, що стає згодом для нього батьківщиною. Так народжується спочатку місцевий патріотизм, який в процесі історії в новітній добі перетворюється в націоналізм, що є ідеологічним спадкоємцем першого.

Як бачимо, між територією й народом справді існує дуже інтимний зв'язок, особливо ж на початках етногенези. Немов мітичний Антей, нарід з них черпає живі й творчі сили для свого життя. Традиція цього зв'язку з рідним краєм ніколи не пропадає в свідомості народу. Навпаки, він переховує її в всіляких національних символах, голловно ж у своїй словесній та поетичній творчості, іноді звічнюючи її навіть у національних гимнах, як, напр., чехи у свойому — „Де моя домівка!" Посідання своєї території є для народу запорукою майбутнього його існування. Чудово цю думку висловив фінський поет Юхані Ахо у своїй збірці поетичних малюнків: „Галузка ялівця", написаних під час трагічної зими 1899 p., коли московський царизм розпочав був безоглядну кампанію на знищення автономії Фінляндії. Перша з алегорії цієї збірки символічно каже: „Мій нарід, немов ялівець", якого не може знищити жодний буревій, жодна природня сила. Через це прабатьки фінського народу оселилися в цій малопридатній та суворій країні, яку марно спокушувалися захопити інші племена". Цитований фінський автор порівнює далі свій нарід ще з іншою рослиною, а саме з вереском. Вона також дуже типова для Фінляндії: „немов вереск, — каже він, — ми тримаємося обома руками та навіть зубами нашої землі. Той, хто хотів би нас від неї відірвати, вхопив руками лише стебло, але коріння залишилося в ній і знову виросло".

Юхані Ахо гарно висловив таку глибину патріотичних почувань і любови до рідного краю. Він не ідеалізує своєї батьківщини, навпаки, дивиться на неї зовсім тверезими очима й бачить її зо всіма не лише гарними, але й від'ємними прикметами. „Там вдома, — пише він, — сонце світить косо й зимно. Земля є поріпана й неродюча, рослинність там на півночі лише трохи вища за малу березку; люди там мрійні й задумливі; їхня інтелігенція пересічна, а круговид обмежений... Все тут, звичайно, мале, але все це наше, а у всьому цьому є чимало доброї нашої праці..." Висновок фінського поета з цих патріотичних міркувань такий: „Коли людина всього не знає, й коли над собою бачить знову лагідну блакіть обрію, (Юхані Ахо писав це, вернувшись саме з Франції. Б.), тоді Фінляндія не здається йому слабшою за інші країни світу, а її положення безнадійніше за решту країв..." Навіть навпаки, поет у національно-творчому захваті в трагічну хвилину історії совгот народу підбадьорює його визвольну боротьбу месіяністичною візією, порівнюючи Фінляндію з античною Грецією та уважає свою батьківщину новочасною північною Гелядою.

Славетний фінський письменник мовою поета висловив у наведених цитатах певні антропологічні факти, стверджуючи символічно органічний зв'язок між народом і землею, яку він заселює. Наука ще не відслонила кавзального (причинового), відносно кондиціонального (умовного) характеру цього зв'язку або взаємин. Певно, що вони в процесі історії еволюціонували. Занепадали згодом перевага природи над людиною. Яскравіше виявляється обопільність цих взаємин. Людина починає у свою чергу бути „коректором" землі, а подекуди й природи. В цьому допомагає їй культура, а головно техніка. Трагічно згинувший німецький філософ Т. Лессінґ — нещодавно висловив цю думку в цікавій статті „Природа пристосовується" до людини: її потреб та вимог. Це передусім стосується саме до території, яку людина справді моделює, як хоче й може. Але у свою чергу вона також підлягає і впливам. Бо природа й земля незаперечно моделюють певні національні типи, що помилково не раз ототожнюються з расами, так різні етнічні елементи, перебуваючи довший час спеціяльно на певній території, державне об'єднаної й політичне зорганізованої, перетоплюється згодом в один нарід. Цей процес відбувається нормально й без перешкод у першій стадії етногенези, коли суспільне народи ще пошматовані, коли культурно вони необ'єднані навнутрі, коли національне вони масово не усвідомлені. Тоді процес етнічної асиміляції в напрямі пануючого племени, що найскоріше розвинулося до щабля народу, — є можливий. Натомість у фазі новочасної націогенези, отже, в добі масового поширення культури, дуже помножених громадських взаємин та всенародньої національної свідомости, — є безвиглядна, навіть примусова асиміляція молодих відроджених народів, які щойно тепер вийшли на кон історії. Цим пояснюється та національна мозаїка або розмежування народів у країнах різнонаціонального складу, по обох боках етнічного чи мовного кордону: напр., у Швайцарії, в півніцній Чехії, у Бельгії. Здебільшого міжнаціональні кордони остаточно встановлюються на межі етно- і націогенези. Відтак вони пересуваються в той чи інший бік, відносно небагато й залежно головно від господарських причин. Під впливом націогенези майже скрізь доводиться констатувати відновлення первісних міжетнічних кордонів шляхом націоналізації винародовлених міст на користь національного захованого села, про що вже тут була мова (ст. 112). Процес усуспільнення національних кордонів йшов у напрямі від заходу Европи на схід. Це тому, що історично Західня Европа з національного боку давніше й скоріше визначилася за середню та східню частину, де розвиток історичного процесу гальмувався багатьма різними причинами, а передовсім турецькою інвазією через Балкани та азійським кочовництвом на сході (головно в Україні). Завдяки цьому скрізь тут запізнився й заштютався перебіг первісної етногенези. Щойно під впливом новочасної націогенези виразніше з'ясувався національний характер цих частин Европи. Є безсумнівним, що географічний чинник відіграв тут не останню ролю. Бодай загально зупинимося отже на цьому й то тим більше, що його вплив головно у зв'язку з характером території, про яку саме мова.

На початку цього уступу мушу зробити одне застереження проти поперньо тут згаданого геодетермінізму, що в середині минулого століття знайшов оцей клясичний вислів в праці французького вченого В. Кузена: „Вступ до історії філософії": — дайте мені — казав він, — карту певної країни, її конфігурацію, її підсоння, її водну систему, її вітри та всю її фізичну географію; дайте мені її природні поклади, її фльору і фавну і я зобов'язуюсь наперед вам сказати, яка буде людина цієї країни, та яку ролю гратиме цей край в історії не випадково, але неминуче: не тільки в ту чи іншу добу, але завжди, а врешті також ідею, яку ця країна покликана представляти". Ця універсальна формула може бути хіба прикладом географічної метафізики, такого бо фаталістичного зв'язку між людиною й природою немає, або в кожнім разі він належить до давноминулої преісторії людства. Там, де появилися вже людські скупчення й постали зв'язки суспільної організації, почалася завзята боротьба людей проти необмеженого абсолютизму природи й ступневе визволення з-під її залізної диктатури. Вже на початках етногенези, яка нас тут цікавить, людина не була таким безпомічним рабом природи. Територія у цій добі грає ролю бази, на якій краще відбувається процес етнографічної консолідації. А в новітніх часах націогенези, цебто у фазі перетворювання цієї етнографічної сировини у масово усвідомлену модерну націю, рішальним чинником є вже не природне оточення, але, мовляв, „суспільна хемія" між-громадських відносин, сприяючих своєю інтенсивністю цій національній кристалізації.

Відомий французький історик Ж. Мішле (J. Michelet) у своєму знаменитому „Малюнкові Франції" (Tableau de la France - 1869) робить спробу антропогеографічного з'ясування взаємин між природою та людиною. Для цого головним географічним чинником є земля як „географічна база", без якої нарід, — цей фактор історії — висів би, немов у повітрі, як на тих китайських малюнках, де немає землі. Слід зауважити, казав він, що шляхом харчування та через підсоння, вона сотками способів впливає на людей. Яке гніздо — такий птах. Яка батьківщина, така людина". Тим поетичним образом Ж. Мішле гарно змалював ролю території у процесі етногенези. Бож земля — це справді гніздо народів.

Дальшим кроком у цьому напрямі було з'ясування впливу не як чогось однобічно арбітрального, але, як взаємини між землею та людиною у зв'язку з культурним її розвитком, громадською організованістю, а головно технічною винахідливістю та працездатністю, завдяки чому людина почала перемагати природу, щоб стати нарешті її паном.

Людська організована співпраця міняє обличчя землі. Людська праця, базована на технічному поступі, є силою, з допомогою якої людина визволяється з рабства природи. Насмілюються навіть виправляти її. Сам Мішле, говорючи про бельгійську Фляндрію, мусів констатувати, що вона була „витворена, так би мовити, проти природи й є ділом людської праці".

Отже, модерна наука, досліджуючи взаємини між природою (головно й конкретно землею) та людиною, залишила в процесі розвитку становище фаталістичного геодетермінізму, щоб вийти на вірний шлях творчого георелятивізму, якого головно дотримується новочасна французька „людська географія".

Геодетермінізм занадто узагальнював для виправдання своїх універсальних формул. Георелятивізм — аналізує людські взаємини з природою, а отже й з територією, мовляв, мікроскопічною методою. Його шлях отже відворотний від спеціяльної аналізи конкретних географічних фактів до загальної антропогеографічної синтези. Геодетермінізм радо оперував широкими категоріями, як „географічними індивідуальностями". Напр., безсумнівною географічною індивідуальністю, є, скажім, півострів. Конкретно, напр., Піренейський. З цього поспішний геодетерміністичний висновок — також історичної єдности за Піренеями та виправдання Еспанії, як етнографічне, а згодом і національне суцільного тіла. Проте політична історія цієї держави в минулому й сучасному вимовно заперечує такі передбачення й висновки. Піренейський півострів виявився країною традиційно-хронічного автономізму, внаслідок саме внутрішної географічної його різноманітности, що стала природною підвалиною для давнішої його етнічної та новочасної національної диференціяції, яка від середини XIX ст., програмове скерована була проти мадридського централізму. Докладніша аналіза Піренейського півострову з географічного боку вповні виправдує цей національний автономізм поодиноких його частин, що конкретно виявився в новочасних політичних руках — каталонському, баскійському, галісійському, щоб назвати головні та й найбільш розвинені з них. В основі протиеспанських змагань лежить, мовляв, географічна рація стану. Не згадуючи вже про Португалію, що, як слушно це ствердив Ал. Кірхгоф, — перша й найскорше (бо вже в XIII ст.) національне відокремилась". Це була країна, — каже згаданий автор, — яскраво визначених інтересів побережжя; через це постав тут окремий нарід, хоча на півночі й на сході він мав близьких етнічних родичів...". Скандинавія за старими науковими поглядами уважалась також „географічною індивідуальністю". — Все начебто тут промовляло за етнічну її спільноту. А проте національне відокремилася не лише Швеція, але й на наших очах політичне відпала від неї Норвегія, що в середині минулого століття національне розійшлася з Данією. Ж. Брен (J. Bruhnes) правильно пояснював шведо-норвезький політичний розвід антропогеографічними мотивами, різними економічними інтересами цих країн у зв'язку з природою, а німецький географ А. Ренк (A. Renck) етно-національну трипарцію Скандинавії з'ясовує саме географічними причинами, добачаючи тут між іншим аналогію з національним розподілом на три частини Східньої Слов'янщини, про що мова, далі. Попереду вже була тут згадка про різні шляхи націогенези в Північній та в Південній Америці. Там моногенеза, тут полігенеза. Першу А. Кірхгоф уважає вислідом відносної географічної одноманітности З'єднаних Держав Америки. Так само націогенетичний поліморфізм Південної Америки можна зв'язувати з внутрішнім дуже різноманітним п рельєфом. Природні умовини й географічна невиразність Африки спричинили запізнення її етногенези. На цьому континенті найдовше відчувався геодетермінізм відносно його населення. Така Сагара, як непереможна перешкода для людини примітивної культури, або така муха „тце-тце" (glossina mordicans), поширена на 1/3 Африки вирішила про долю соціогенези рівникової частини цього континенту. Французький дослідник Превіль (Preville) зауважає з цього приводу: „Вона (цебто ця муха) зробила те, чого не змогли здійснити міцні законодавці: вона спрямувала чорні племена на певні шляхи, а це мало на них такий вплив, що вони серед підсоння степів витворюють родинну й суспільну організацію, зовсім протилежну тій, яка є властивою для арабських пастухів. Европейська модерна медицина небезуспішно почала поборювати це найстрашніше лихо Африки. Примітивна Африка була вдячним континентом для вивчення головних типів цебто під впливом мезологічних чинників (середовища). Польський антрополог і соціолог Л. Крживіцкі (L. Krzywicki) один том свого „Систематичного курсу Антропології", а саме: про „раси психічні", присвятив між іншим вивченню та з'ясуванню цієї справи (§§ 37-41), плястично змальовуючи основні етнічні типи у зв'язку з природою, а саме: — гірський, степовий, приморський та острівний. Кочовників пустелі та надрічний, за І. Мечніковим, констатував еволюцію людських цивілізацій від типу надрічного, через морський до новочасно океанічного.

Звичайно, що в процесі етногенези кожен такий географічний тип виявлявся також колективно-психічно, обумовлюючи витворення того чи іншого варіянту національної вдачі. Не слід однак цей вплив розуміти фаталістичне. Не треба забувати, що у фазі націогенези важливіше значення за природне середовище має суспільне та культурне. Море й острів моделювали, напр., англійську та японську етногенезу. Проте, хоча Японію іноді називають азійською Англією, є велика різниця між цими двома модерними націями, різниця зумовлена неоднаковим історично-культурним та суспільним їхнім розвитком. Або, як своєрідним є мініятурним та суспільним їхнім розвитком. Або, як своєрідним є мініятурний ісляндський нарід, також острівний та витворений під впливом морської стихії. Сутохліборобського типу є український та китайський нарід. Але ніхто не буде заперечувати наявних різниць між ними, спричинених приналежністю їх до двох суходолів, зовсім протилежних культур та історичних світів.

З цього можна отже зробити такий висновок: загальної географічної типізації ще не досить для з'ясування ролі природнього середовища географічного чинника з націологіч-ного боку. Вона потрібна тільки як свого роду вступ до дальшої антропогеографічної специфікації, цебто докладнішого вивчення цілого комплексу мезологічних відносин у кожному окремому випадку. Під цим оглядом, напр., цінною є праця німецького фахівця 3. Пасарґе (S. Passyge) „Краєвидні зони землі" (Die Landschaften der Erde, 1923) — саме як загальний вступ до антропогеографії земного глобуса. Але відтак кожен з цих типових краєвидів має бути спеціяльно дешифрований антропогеографічною методою для з'ясування популяційних та етно-національних відносин у ньому.

Саме на прикладі Сходу Европи легко переконатися, як географічні узагальнення можуть заводити на маніваці. Між східньою та західньою частиною нашого континенту є чималі різниці з географічного боку. Загально беручи, географічна диференція Европи слабшає в напрямі від заходу на схід. Тому для західньоевропейського дослідника колишня царська Росія уявлялася дуже одноманітною, як земленистий краєвид. Від Леруа-Больє почавши, багато європейських видатних географів, як, напр., Ал. Кірхгоф або А. Гетнер, — констатували антропогеографічну одноманітність Сходу Европи й робили з цього передчасні етнополітичні висновки. Мовляв, кажучи словами Леруа-Боллє — „російська земля створена для єдности..." „різноманітність у ній рас і племен — це тільки історична спадщина..." Автор свого часу клясичної французької публікації про царську імперію наявно помилявся, хоча з довшого перебування в Росії мав нагоду добре

вивчити цю державу та її населення. Помилявся він не тільки тому, що, як француз, трактував етнополітичні справи під кутом державного централізму, але й через те, що на Сході Евррпи етно-національні відносини значно складніші, ніж у західній частині цього континенту, де вони виразніші й скоріше тому устійнилися. М. Драгоманів — один з перших звернув на це увагу, промощуючи таким чином шлях до модерного антропогеографічного зрозуміння Сходу Европи. У своїй монографії: „Историческая Польща й великорусская демократія" він писав з цього приводу: „Історія кожного народу зумовлується географією країни, яку він заселює, або інакше кажучи землю (ґрунт), на якій він живе. Щасливі ті народи, яким довелося зайняти країни, вигідні й, так би мовити, легкозрозумілі, цебто такі, прикмети й відносини в яких легкозрозумілі навіть і тоді, коли нарід стоїть ще на невисокім шаблі розвитку (отже за моєю термінологією в добі етногенези. Б.). Але лихо тому народові, що мусить жити в країні, географічні прикмети якої затягають його в складні відносини, що можна опанувати тільки на високому культурному рівні під умовиною дуже яскравого розуміння, витривалости й послідовности... (цебто у фазі вже націогенези. Б.). Отже, такі і дуже „тяжкі" країни дісталися майже всім слов'янам, що заселюють велику східню рівнину Европи з її продовженням на Заході до долішньої Ельби, цебто полякам, білорусам, українцям і москалям. Рівнинний характер цієї країни сприяє поширенню її мешканців. Зв'язуючими нитками служать лише ріки, але тому, що вони перехрещуються завдяки своїм протокам, то їх басейни легко переходить один у другий, ї їхнє населення переплутується між собою"... Мушу ще зацитувати тут загальну тезу М. Драгоманова щодо Сходу Европи: „Таким чином, — каже він, — географічно-історичні умовини країн поміж Балтійським і Чорним морем спричинили те, що там народи, відкинені від морського побережжя, мусіли наштовхуватися один на другого, з наявною шкодою для себе." У вз'язку з тим постав етнічний рух на цих територіях, а саме: в напрямі на південний схід, один з варіянтів відомого німецького „Drang nach Osten", що мав саме з географічних причин свої, мовляв дальші підваріянти: литовський, польський, український та московський. Другим, з етно-національного і політичного боку куди небезпечнішим — особливо ж для України — був інший „натиск", а саме: азійський „Drang nach Westen", також геограцічного походження, що кілька сот років викликував безнастанну міґрацію степових кочовиків поперед усієї України, унеможливлюючи нормальний перебіг її етногенези та державно-політичної кристалізації.

Щойно модерна географія почала з'ясувати, мовляв, мікроскопійною методою антропогеографічні відносини на Сході Европи. А. Пенк, — видатний німецький географ, — був одним з каменярів дослідів у цьому напрямі. Його цікава розвідка: „Природні кордони Росії. Матеріял до політичної географії європейського Сходу" виразно розмежувала народи Сходу Европи взагалі, а зокрема східньо-слов'янські, на підставі антропогеографічних критеріїв. Виходячи з правильної тези, що „існують на рівнині природні кордони, які розмежовують між собою великі одноцільні комплекси європейської землі". Ал. Пенк за даними геологічними, кліматичними та гео-морфологічними встановляє такі головні природно-географічні райони в європейських межах б. царської Росії: Фінляндію, Балтику Литву, Конгресову Польшу, Білорусь, Україну, відокремлених антропогеографічно від Московщини, а врешті — Басарабію. Варязька зона, — каже він, — відділяє москалів від білорусів, так і українців, а між цими останніми справжнім кордоном є поліські болота". Для цієї природної три партиції Східнього Слов'янства Ал. Пенк, про що вже тут згадувалося, добачає аналогію в розмежуванню трьох сусідніх скандинавських народів. Учень А. Пенка проф. С. Рудницький застосовував цю методу свого майстра для визначення України, як географічної та антропогеографічної індивідуальности на Сході Европи. З численних його праць на цю тему згадую тут дві, що систематично й аналітично трактували це питання. Маю на увазі німецьку його могографію: „Ukraine, Land und Volk" (1916) та українську публікацію „Українська справа з становища політичної географії" (1923). До української справи я ще вернуся на дальших сторінках, а тепер хочу тут трохи зупинитися над питанням, мовляв, „механіки" взаємин між землею й населенням, а отже, й між нацією та територією.

Беру свідомо в лапки „механіка", маючи на увазі технічний бік мезологічних впливів і взаємин на ґрунті природного середовища. Я вже зазначив тут на вступі, що кавзальний або кондиціональний їх характер, оскільки розходиться про людину взагалі, а зокрема на вищих щаблях її культурно-громадського розвитку, — науково ще не є остаточно з'ясованим. Не слід бо забувати, що мезологія (відділ соціології, ще спеціяльно вивчає ролю природного оточення в суспільному розвитку (та антропогеографія — це, ще молоді наукові дисципліни, які нещодавно тільки уконститувалися. Вони, звичайно, не розпоряджують ще догматичними тезами з приводу, навіть основних питань свого фаху. Вони стверджують лише безсумнівний зв'язок і навіть залежність всього, що живе, від оточення, в якому відбуваються життєві процеси. Батько антропогеографії Фр. Рацель у передмові до свого капітального твору констатував: „Ми не знаємо, до яких вищих сфер належить душа людей. Що ми знаємо про людей, це належить до землі, речево, фізично та з історично-еволюційного боку". Трохи нижче він конкретизує цю свою думку, кажучи: „Народи й держави, як живі істоти, зв'язані, без сумніву, з цим самим ґрунтом, що й рослини та тварини, оскільки можна їх з цими порівнювати: вони не є, проте, властивими організаціями, а тільки аґреґатними організаціями, які щойно завдяки діянню духових і моральних сил стають не лише подібними до найвищих організмів, але навіть дуже перевищують їх щодо повноти життя та здатности". А кінцевий висновок міркувань автора славетної „Анрополеографії" такий: „Людський дух — це зовсім нове явище на нашій плянеті, найсвоєрідніше й навпливовіше із всього, що розвиток життя приніс до того. Рослини впливають на рослини, тварини одні на других, але жодна інша істота не впливає в такій мірі й так тривко на так багато інших істот, як людини, що найглибше перетворила обличчя землі".

Заки людина стала „царем природи", вона споконвічно була її кріпаком. Шлях між цими двома точками історії людства дуже далекий. Він міряється сотками тисяч років. Він означає поступовий розвиток від анімального примітивізму до вершин сучасного культурного поступу. Одночасно це був шлях спрокволої емансипації людини від природи. З цього висновок: коли мова про вплив природи на людину, передовсім треба брати під увагу момент часу. Під кутом археології та преісторії, або навіть різних етапів людства ця справа буде все різно виглядати. Друге методологічне правило, про яке слід завжди пам'ятати, та яке особливо й справедливо підкреслює Рацель, таке: є майже неможливим досліджувати, мовляв, „простолінійні відносини між народом і землею". Звичайно, вони більш складні і з культурним поступом безнастанно ускладнюються. Можна тому зовсім погодитися з тезою автора „Антропогеографії", яка каже: „Більшість впливів природи на вище духове життя виявляється за посередництвом господарських і суспільних відносин, що у свою чергу бувають між собою якнайближче зв'язані". Коли ми хочемо, отже, вивчати взаємини між теорією і населенням у зв'язку з природою взагалі, то ми мусимо брати під увагу весь комплекс усіх мезологічних і антропологічних моментів плюс час, цебто історією даної країни та її народу. Це значить, що мусимо взяти під увагу географічне її положення та характер, поверхню, простір і вигляд, геологічну будову, склад ґрунтів, зовнішний рельєф, річну й гірську систему, рослинний та тваринний її світ, етнічне походження й склад її людности, популяційні відносини, форми політичного, суспільного та господарського ладу, щабель культурного розвитку, історичні взаємини із сусідами, — й щойно тоді, шляхом докладної наукової аналізи можливо буде з'ясувати взаємини між мезологічними чинниками та організовданим людським життям, цебто ту мезологічну „механіку", що нас тут цікавить.

Англійський націолог С. Герберт (S. Herbert) у своїй публікації „Національність та її проблематика" (1920) таким чином узагальнює ролю й значіння мезологічного чинника в історії розвитку людства. Спеціяльні ознаки кожного людського суспільства є передовсім вислідом діяння природного оточення, до якого мусимо врахувати не тільки рельєф країни, але й її положення на кулі земній, її підсоння, опади тощо. Ці впливи мають рішальне значення, бо від них залежатиме підвалина активности людських істот, що заселюють країну: їхнє харчування, їхнє вбрання, тип їх мешкання та способи існування. А від цих речей у свою чергу залежать та здійснюються в поступово зростаючій мірі: форми їхньої влади, форми їхнього родинного життя, їхньої інтелектуальної культури та навіть релігії й моральности".

Звичайно, попередньо мусить бути пророблено тисячі мезологічно-антропологічних аналіз шляхом вивчення поокремих конкретних питань, заки буде можлива справді наукова типологія взаємин між людством, землею і природою, а відтак і філософія цих відносин та впливів. Наука є щойно на початку цього довгого і досі мало ще дослідженого шляху. Отже, покищо можна ствердити тільки факт цих обопільних взаємин але передчасно ще остаточно їх характеризувати. Можна відкинути фаталізм їх, бо вони змінні й відносні в часі та просторі. Не підлягає сумніву, що саме земля є мезологічним чинником рішального значення, як це стверджує зрештою мітологія всіх народів. Земля, це немов мати людства, очевидно, що вона моделювала колись перші людські раси, на які природа наклала своє незапечатне тавро. Цікаво, що констатують деякі нові спостереження дослідників; континенти все ще виявляють свою етногенну творчість, боронячи автохтонного типу свого населення. Напр., індіянізацію колоністів не тільки в Південній Америці, де цьому сприяв загальний метісаж, але й в З.Д.А, як бачили, є непримиримо фанатична. Проте там, що вже констатував великий французький географ Є. Реклю „впродовж сто п'ятидесяти років мурин на четвертину наблизився до білих". А. Фіно, що захищає рішуче теорію впливу природного середовища на зміну фізичних рас, зауважує з цього приводу: „Річ ще більш характерна: мурин і „янкі" (цебто американець. Б.), обидва наближаються під впливом підсоння до автохтонного типу червоношкірих..." Так само Прунер-Бей констатував, що „англо-американець у другім поколінню має вже ознаки індіанського типу..." Була стверджена також „монголізація" білих колоністів в Азії. В цьому можна було б добачати голос „матері-землі". Точну механіку цього процесу ще не знаємо; покищо спостерігаємо його динаміку. Але знову повторюю: недоцільно було б з цього робити передчасних узагальнень. Аджеж в Европі — болгари й мадяри — впродовж століть заховали тавро свого євразійського походження. Правда, мадяри оселились знову на землі, що нео-морфологічно частинно нагадує їх батьківщину. Степовики, вони розташувалися передовсім на „пустах" (puszta).

7. Мовно-національні та природні кордони

Зрозуміла річ, що дослідника приваблює бажання знайти якусь формулу, яка б зафіксувала ці взаємини між народами і територією. Вона хотіла б вирвати у природи ключ до цієї таємниці. Але дотеперішні спроби в цьому напрямі все ще мало успішні.

Під цим оглядом цікавою слід уважати спробу австрійського географа Є. Гансліка (Е. Hanslik) визначення національних кордонів мезологічно-антропологічною методою. З'ясуванню та ствердженню цієї справи він присвятив дуже оригінальну свою розвідку: „Культурна географія німецько-слов'янського мовного кордону" (Kulturgeographie der deutsch-slavischen Sprachgrenze — in „Vierte: f. Soz. u. Wirtsch. Geschichte" 1910, VIII), в якій обґрунтовує на підставі спостережень Ветштайна [Wettstein], що зробив ботанічну подорож по чехах) тезу, що мовний кордон між німцями і слов'янами не є якоюсь новою лінією, зумовленою тільки історичним процесом, але що в цьому випадку розходиться про лінію наперед визначеною природою. Так, отже, всі великі бої, що колибудь були ведені з приводу цього мовного кордону, без огляду на те, чи це були війни політичного характеру чи господарські змагання, а передовсім велика колонізація в XIII ст., — виявляються як природний процес, як витворення природних кордонів Европи впродовж історії, як піднесення природних кордонів до щабля культурних." Що ж спостерігав Ветштайн під час свого мандрування по Чехах? Він констатував, що слов'янське населення цієї країни непохитно перебуває на території понтійської (цебто чорноморської. Б.) фльори; натомість німецьке — так само є зв'язане з районами балтської фльори. Інакше кажучи, що „карта фльори чех до подробиць покривається з національною картою". (L. Hartmann) — Л. Гартман, покійний видатний австрійський націолог, аналізуючи ці твредження, (на II конгресі німецьких соціологів [1912] у своїй доповіді: „Нація, як політичний фактор"), приймає цю гіпотезу „Гансліка-Ветштайна" й між іншим цією тенденцією наближення національних кордонів до природних пояснює відносну стабілізацію в розмежуванню народів у процесі етногенези. Напр.: від XIII ст. також стабілізувався мовний німецько-італійський кордон у південному Тіролі. Дуже мало, бо на якихось кілька кілометрів у той чи інший бік змінився добре досліджений німецько-французький кордон у Швайцарії, залишаючися таким, яким він був за часів бургундської держави (XIV ст.). Історичний запис під цим оглядом належить, без сумніву, валоно-флямандсткому мовному кордону, що майже не змінився від V ст. нашої ери. Наведені ці факти, звичайно, цікаві з націографічного боку. Але вони потребують ще докладного й всебічного наукового з'ясування. Без сумніву, що під час початкової етногенези природні географічні виразно визначені райони ставали, мовляв, гніздами для поступової етно-національної кристалізації. Але питанням проте лишається, чи мовно-національні кордони можуть бути зведені до природних? Чи стабілізація їх не мала, напр., політичні та господарські причини, отже не була спричинена суспільними факторами? В дебаті з приводу чесько-німецького кордону, проф. М. Вебер зауважив, що цей факт можна просто пояснити перевагою німецької колонізаційної техніки над слов'янською, яка не дозріла ще до найтяжчих завдань викорчовування узгір. Одночасно цей вчений констатував відсутність природно-географічного кордону й у зв'язку з цим заплутаність польсько-німецьких мовних взаємин на Сході Німеччини. Не треба забувати, що існує чимало фактів, які заперечують, відносно корегують гіпотезу проф. Е. Гансліка. Нації в процесі свого наступу — це немов повінь, яка намагається залляти все навкруг себе. Звичайно, вона йде по лінії найменшого опору. Звідси, напр., Drang nach Osten, — бо географічне найменший опір для поширення колонізації Европа другого тисячоліття виявляла в напрямі на Схід. У західній своїй частині вона етно-національно почала стабілізуватися від ХП-ХШ ст.ст. Констатує це також Л. Гартман, кажучи: „Інакше (ніж на Сході) в Европі, де простір (територіальна, Б.) вже заповнена, природних кордонів було досягнено та один нарід наштовхується на другий. Тут, отже, де немає вже порожніх просторів безуспішними мусять залишитися всі мовно-загарбницькі прямування". Це все так. Але національна експансія не зупинюється ані перед природними перепонами, як гори, море й т.д. Доказом цього може бути факт розселення, напр., українців по обох боках Карпат, каталонців і басків по цей і той бік Піренеїв; або колонізація французької Бретанії кельтським населенням із тамтого боку Ламаншського каналу. А. Кіргоф не без певної рації констатує, що „народи вільно мандрують через усі природні кордони; натомість держави будуються по змозі в замкнених межах і через це намагаються досягти гірських хребтів та морських побереж, щоб серед здобутих таким чином кордонів всебічно перетопити в одно з політичне провідною нацією чужонаціональні частини. Під час етногенези так звичайно бувало. Через це пізніші національні кордони не раз покриваються з давнішими історично-політичними, як з наведених тут попередньо ні