П.П. Толочко

НЕСПОВІДИМІ ПУТІ УКРАЇНИ

Вибрані науково-популярні та публіцистичні праці за 1998—2003 рр.

Київ
Видавництво «АртЕк» 2004

Вступ.

I. Мова і «язык» в Україні

II. Історія без міфів.- давня і сучасна

III. Влада, еліта, народ

IV. Україна між Сходом і Заходом

V. Історико-культурна спадщина України і проблеми її збереження

Додаток I.

Додаток II.

ВСТУП

У 1998 році вийшла у світ моя книжка «Від Русі до України». В ній були вміщені науково-популярні й публіцистичні статті, у яких йшлося про проблеми давньої і недавньої історії України, стан і перспективи її державно-політичного розвитку. Відтоді пройшло п'ять років. На жаль, ситуація в Україні змінилася мало. Жодна із піднятих тоді проблем не втратила своєї актуальності і сьогодні.

Позитивні зрушення, звичайно, є, але корінних перетворень так і не відбулося. Ми не навчилися за ці роки толерантності й великодушності, не зуміли сконсолідувати українське суспільство в народ, в монолітну політичну націю, не змогли досягти помітних успіхів у жодній із сфер нашого життя. Таке враження, що суверенність свою ми отримали надто пізно і як скористатися цим, можна сказати, Божим даром, в нинішніх умовах не цілком розуміємо.

Світ все владніше входить в глобалізаційну стадію, а ми — українці лишилися в епосі етнонаціонального романтизму. Замість того, щоб засукавши рукави взятися за реалізацію фундаментальних завдань, зациклилися на проблемах власної ідентичності й окремішності, поринули в спогади про колишню велич, заходилися творити абсолютно не реалістичні міфи про самих себе. При цьому так і не визначили, що для нас має бути головним, що другорядним, а що й зовсім не вартим уваги.

Заходилися реформувати правопис української мови. Несподівано виявилося, що мова, якою ми говорили досі, не дуже то й українська. Ось, якщо поміняти у «совітському» правописі двадцять граматичних правил, а з лексичного фонду вилучити так звані русизми і замінити їх полонізмами і германізмами, тоді ми отримаємо справжню українську мову. Одним ця ідея подобається, іншим — ні. Киплять пристрасті на сторінках періодичної преси. Розколюється суспільство. І роботу маємо, і ніколи нам зосередитись на важливіших проблемах нашого поступу в майбутнє.

Здається, що українська інтелігенція і досі не може зрозуміти своєї ролі в новій Україні. Замість того, щоб усіма можливими засобами консолідувати українське суспільство, вона постійно чіпляється за так звані гострі кути історії, плачеться над своєю лихою долею, шукає винних, засуджує їх, проклинає, ревізує даннє і недавнє минуле. І ніяк не може збагнути, що це безнадійно тупиковий шлях. Досягти злагоди в суспільстві шляхом соціального, ідеологічного чи й регіонального реваншу принципово неможливо.

На превеликий жаль, ми продовжуємо жити за старозавітним законом, скасованим ще Ісусом Христом, згідно з яким взаємини між людьми визначалися за принципом: «Око за око і зуб за зуб». Я розумію всю нереалістичність християнських заповідей: «Любіть ворогів ваших» і «Воздавайте добром за зло». Гріховній людській природі ближчі старозавітні принципи. І все ж, вважаю, що наші перспективи мусять базуватися на засадах взаємного прощення дійсних і уявних гріхів, взаємної терпимості й великодушності. Отже, на засадах християнської моралі, православної духовної традиції.

Першим і життєво необхідним кроком до цього мусить бути пошук шляхів порозуміння в середовищі інтелектуальної еліти нашого суспільства. Адже, не є секретом, що вона роз'єднана навіть більше, ніж саме суспільство. Не хотів би ятрити душі нагадуваннями про наші родимі комплекси. Але цілком очевидно, що не позбувшись їх, еліта не здобуде морального права на загальнонаціональне лідерство. В кращому разі їй вдасться очолити, образно кажучи, кілька колон, які будуть марширувати в різні сторони.

Певна частина наших інтелектуалів, яких прийнято чомусь називати «свідомими», постійно марить входженням України до цивілізованої Європи. Звичайно, нічого поганого в цьому немає. Кожному б хотілося, щоб Україна стала такою як, скажімо, Австрія чи Німеччина. Але ж давайте робити це з достоїнством. Заживемо як слід, а потім вже й інтегруємося. Нам же хочеться, щоб послідовність цих процесів була зворотною, що скидається на шлюб за розрахунком. Цивілізуватися за чужий рахунок — це не надто морально.

Ще менш моральним виглядає наше намагання поріднитися з «новими друзями» за рахунок відмови від «старих». Щоб виправдати таку зрадливість деякі ідеологи ладні не просто забути історію, а й переінакшити її. Чого тільки варті розумування щодо одвічної європейськості українців, які власне не мають нічого спільного з росіянами. Державні мужі, заперечуючи проти приєднання України до Євразійської спільності, заявляють, що вона двох інтеграцій не витримає. В результаті не маємо жодної, коли не вважати входження України до напіввіртуального об'єднання ГУАМ. Враховуючи, що наша економіка зорієнтована переважно на Росію та інші країни, що утворилися в результаті розпаду Радянського Союзу, така політика не може вважатися далекоглядною.

Якщо не вистачає власного розуму, то хоч би позичили в тієї ж таки Європи. Вона не тільки не втрачає економічні (політичні й культурні також) зв'язки з Росією, а намагається ще більше розширити їх. Досить згадати лише зацікавленість Європи у єв-

разійських шляхо- і трубопроводах, що проходять територією Росії і у більшості випадків обминають Україну.

Нормальній людині важко зрозуміти, чому Україна б'ється в альтернативних конвульсіях. Хіба не природно бути там, де це диктують національні інтереси. Отже, на Сході і на Заході водночас. Бажано і на Півдні також. Причому, коли б західний її вектор, як тепер модно говорити, здійснювався не на шкоду східному, а в прийнятній гармонії з ним, позиції України на цивілізованому Заході були б набагато міцнішими. Сьогодні ж не складається враження, що Захід бачить нас рівнорядним партнером і жде не дождеться, щоб ми нарешті прилучилися до нього. Нас повчають, карають санкціями, постійно вказують на те, де наше місце. Щоправда, це нас, начебто, нітрохи і не бентежить. На Сході ми горді та суверенні, а на Заході ладні бути і на становищі бідного родича.

Мусимо бути свідомі того, що нам не вдасться увійти до європейської цивілізації і зберегти свою етнокультурну цнотливість. Немає жодного сумніву в тому, що цей процес супроводжуватиметься значними втратами суверенітету в економіці, політиці, культурі. Про самодостатність у нових умовах доведеться просто забути. Напевно, матимемо компенсацію у вигляді піднесення життєвого рівня. Можливо, вона виявиться для нас достатньою. Але при цьому не потрібно самозаспокоюватися. Сьогодні ми ще сперечаємося щодо пріоритетності в Україні української чи російської мов, а завтра ці пристрасті здадуться дитячими забавами, усім нам доведеться віддати пріоритет мові англійській. Глобалізація ж буде відбуватись не по-українськи, а по-американськи.

На жаль, не маємо єдності і в політичному істеблішменті України. Говорячи це, я маю на увазі не саме по собі загострення протиборства різних політичних сил на владному Олімпі, а те, заради чого ведеться ця боротьба, як вона ведеться і ким стимулюється. На жаль, нічого демократичного і цивілізованого, а ще тим паче морального у цій сфері ми не демонструємо. Вдаємося, переважно, до силових методів вирішення спірних питань. Навіть у Верховній Раді. При цьому конфігурація парламентських об'єднань незбагненно українська. У 2000 році до складу так званих «силовиків» входили депутати пропрезидентських фракцій. «Жертвами» стали ліві — комуністи і соціалісти. У 2002 році альянс «силовиків» утворилили колишні «жертви» та їхні непримиренні ідейні противники (рухівці й реформісти), а новими «жертвами» стали так звані пропрезидентські фракції.

Давній літописець у подібних випадках говорив: «Дивні діла твої, Господи». І справді, за два роки в Україні нічого такого не сталося, що могло б викликати появу настільки неприродного

опозиційного об'єднання. Рухівці не стали комуністами, останні, начебто, також не заявляли про відмову від вічно живого вчення. Соціалісти як були ідейно аморфними, так ними і залишилися. Президент також той самий, а його стратегічна політика ніскільки не змінилася порівняно з 2000 роком.

«Нашеукраїнці» мотивують різку зміну своєї поведінки тим, що вони — найбільша фракція і мусять становити парламентську більшість. Адже не можна зрадити виборців, які вручили їм мандат на політичне лідерство в країні. Оскільки ж через підступність президентської адміністрації реалізувати свої права вони не змогли, то і вдалися до силового методу. <<А що нам лишалося робити?» — заявляють «нашеукраїнські» лідери.

А те, що робили у подібній ситуації 2000 року ліві фракції. У Верховній Раді третього скликання саме вони становили найбільшу політичну силу і саме їх уповноважив народ на політичне лідерство. Нинішні союзники лівих не тільки не зважили тоді на волевиявлення народу, а й взагалі позбавили комуністів і соціалістів будь-яких посад у парламенті. І хоч зроблено це було з порушенням юридичних і моральних норм, ліві, щоб не збурювати обстановку в країні, змирилися з тим, що сталося.

Прикро, що для реалізації своїх владних амбіцій опозиція намагається залучити «вулицю». Звичайно, знедолених у нашій країні немало, але грати на їхніх почуттях і бідності непорядно. Ми всі ще не забули марксистського вчення про революційну ситуацію і мусили б усвідомлювати, що її сьогодні в Україні немає. Викликати її штучно, у тому числі й через своєрідне «демонстраційне благодійництво», аморально. Максимум, чого можна домогтися, це створення ще більшої напруженості та хаосу в Україні, зниження її міжнародного авторитету.

Політична еліта повинна відчувати історичну відповідальність перед своїм народом. Вона не має права розглядати його як простого статиста у дійствах, спрямованих на задоволення її владних амбіцій. Нас мусила б чомусь навчити наша ж власна історія. Повстання і революції, у які еліта щоразу ввергає «вулицю», нічого, крім шкоди народу, не принесли. До речі, і еліті також. Як правило, у їх горнилах згорає і вона сама, якщо не відразу, то обов'язково через якийсь час.

Та й мета цих акцій мізерна: змусити Президента достроково піти у відставку. До того ж і ця «світла» думка заволоділа розумом опозиції не без підказки іноземних наставників. Ми маємо претензії до Президента, але коли високі державні особи на Заході роблять публічні заяви, що вони не ототожнюють народ України з її Президентом, нас це мусить ображати. Так само, як і візити «вождів» опозиції до європейських і заокеанських столиць з «кольчужними» та іншими викриттями. Дивно, що до

європейських та міжнародних структур стали апелювати навіть комуністи, які ще вчора вважали їхнє наставництво і спонсорство принизливим та руйнівним для України.

Нам слід, нарешті, зрозуміти, що вирішення внутрішніх проблем є виключно нашою справою. Думати, що тут нам «заграниця допоможе», на що сподівається певна частина політичної еліти, немає жодних підстав. Навіть, якщо розкриємо не лише «кольчужний», а й усі інші наші технологічні та військові секрети.

Колись Тарас Шевченко мріяв, щоб у нас була своя хата, а в ній «своя правда, і сила і воля». На хату здобулися, а за правдою і волею, як і колись, їздимо «за бугор». Правда, тепер уже за інший. Для мене це неприйнятно ні з якого боку.

За час перебування у політичному житті я дійшов невтішного висновку, що нашими «вождями» рухає не суспільний, а переважно особистий інтерес. Навіть союзники не можуть домовитися про довгострокові спільні дії. Не було б їхніх амбіцій, Верховна Рада четвертого скликання мала б стабільну більшість ще з початку своєї роботи. Адже між блоками «За єдину Україну», «БЮТ» і «Наша Україна» принципової ідеологічної різниці немає. І соціально вони практично тотожні.

Єдине, що не дало їм знайти спільну мову — це комплекс гетьманства. І ніщо не свідчить, що в майбутньому ми його позбудемося. Від одного із чільних лідерів опозиції я почув таке: «Разом доможемося відставки Л. Кучми, а далі кожний сам по собі». Чи не правда, нічого крім суму така опозиційність не може викликати?

Сумно також і від того, що більшості нинішніх політичних поводирів бракує елементарної людської щирості. На вівтар боротьби за щастя народне вони охоче кладуть найкращі слова і нічого більш суттєвого. Коли я чую їхні емоційні запевнення, що у разі приходу до влади вони не пошкодують сил і розуму для докорінного поліпшення добробуту співгромадян, мені постійно спадає на думку відомий біблійний вислів: «Краще хоч раз у житті запалити свічку, ніж все життя проклинати темноту». Наскільки б розсіявся морок нашої бідності, коли б вони наважилися запалити свої свічки. Йдеться про легалізацію капіталів, повернення їх в Україну...

Пропонована увазі читачів книга є результатом авторських роздумів з приводу означених вище проблем. Вони особисті і в жодному разі не претендують на істину в останній інстанції. І все ж автор сподівається, що в Україні знайдеться немало людей, яким його погляди будуть близькими.

Таких, як доктор біологічних наук С.М. Анохіна, якій здалося свого часу означення мене епітетом «інакомислячий» несправедливим. «Почему академик Петр Толочко назван в вашей газете («Киевских ведомостях». — П.Т.) инакомыслящим? Наобо-

рот, он выражает взгляды большинства населения Украины, а инакомыслящие — это Драч, Танюк, Чорновил... Написала, чтобы вы знали, что не один Толочко нормально мыслящий...»* Подібні листи я отримую також і особисто, за що висловлюю щиру подяку усім моїм прихильникам.

Заради справедливості мушу зізнатися, що серед моїх адресатів є немало людей, переважно із західних областей України, у котрих моя позиція викликає несприйняття, а то й рішучий осуд. Це, звичайно, неприємно, але втішає те, що мої статті не лишають їх байдужими, змушують думати і навіть дискутувати, а це вже крок до взаємного порозуміння.

Книга має дещо песимістичну назву «Несповідимі путі України», але що вдієш, коли це відповідає ситуації, у якій перебуває наша країна на сучасному етапі розвитку. Свою історичну дорогу вона, на жаль, так ще і не знайшла.

Киевские ведомости. — 19%. — 24 лютого.

І. МОВА І «ЯЗЫК» В УКРАЇНІ

Хто або що загрожує українській мові?

1. Вступні зауваження

Дискусії з приводу становища української мови в Україні не вщухають впродовж цілого сторіччя. Здавалося б, з набуттям Україною політичного суверенітету і конституційним закріпленням державності української мови, гострота проблеми мусила зникнути. Відтепер, як кажуть, Москва нам не указ, а пріоритетність розвитку саме української мови гарантується нічим не стримуваним потягом народу до власної історико-культурної ідентичності. Незмірно зросла і соціальна престижність мови, що стала мовою міністрів, народних депутатів, Президента. На українську мову масово перейшли вузи і школи, радіо і телебачення, значно збільшилась питома вага україномовних газет, журналів. Українська мова лунає на міжнародних форумах, дипломатичних зустрічах, ввійшла в систему Інтернету.

Мусили б радіти з цього. Тимчасом, нічого подібного не відбувається. Навпаки, плач за українською мовою став навіть голоснішим. Його розводять переважно представники красного письменства як в Україні, так і поза її межами. З'явився навіть новий термін — «добровільне зросійщення» України. Один із наших кращих літераторів Юрій Мушкетик бідкається, що нещасному українському народові буквально ні до кого прихилитися. Таким опертям для нього, начебто, не є ні Уряд, ні Парламент, ні Президент. В унісон йому голосить письменник із діаспори Богдан Бойчук, який вважає, що «постання самостійної (чи пак лише незалежної) України мало далеко більше негативних імпульсів на культурне життя діяспори (та й України), ніж позитивних» (1 Бойчук Б. Українська література між параметрами: Україна й діаспора// Українські проблеми. - К., 1998.-№ 2.-С. 116..

Що ж викликає такий розпач? Насамперед надто повільна переможна хода української мови в Україні, а також ще досить сильні позиції російської. Останньою широко послуговуються не лише на побутовому рівні, але й на офіційному. Окремі міністри, значна кількість народних депутатів говорять по-російськи. Крім того, в Україні виходить велика кількість російськомовних газет, журналів. Недержавні теле- і радіоканали, нерідко, віддають перевагу мовленню російською мовою. Книжковий ринок України заполонила низькопробна література східного сусіда, за висловом Ю. Мушкетика, «російськомовний непотріб». І. Дзюба та-

кож говорить про «цілковите, більше, ніж за радянських часів, панування російської і російськомовної преси, російської книги, російського шоу-бізнесу ».

Чи не правда, є від чого впасти в розпач? Особливо людині із цеху красного письменства. Все настійніше на різних високих нарадах щодо статусу української мови і її впровадження в усі сфери нашого життя виголошується вимога покласти край засиллю мови російської. Ніхто й не заперечує. Ось тільки дати прийнятний рецепт, як це найкраще зробити, не можуть навіть автори такої радикальної вимоги. Видати указ, на зразок Валуєвського, котрий би заборонив вживання російської мови? Але ж це можна було зробити в умовах царського абсолютизму. В демократичній країні, яка сповідує пріоритет загальнолюдських цінностей, подібний адміністративний акт неможливий.

Заклики до почуття гідності і українського патріотизму, яких у нас не бракує, в мовному питанні не дають бажаного ефекту. Адже мова і патріотизм — речі мало пов'язані між собою. Можна бути патріотом України, мати почуття української гідності і не говорити українською мовою. Напевно, ніхто не зможе закинути нашому найвідомішому інтелектуалу, академіку М.М. Амосову, що він не патріот України. Патріот за самими найвищими вимірами. Тимчасом, говорить він російською мовою, пише по-російськи, думки про необхідність інтеграції України із Заходом також висловлює цією мовою. Інший подібний приклад можна навести із царини спорту. Наш видатний футбольний тренер В.В. Лобановський говорить російською мовою, але це не заважає йому бути патріотом України і підносити її міжнародний авторитет. А послухайте, якою мовою виголошуються ультрапатріотичні гасла на Олімпійському стадіоні під час футбольного матчу збірних України і Росії. Часом стає навіть соромно за деяких наших землячків, що вони саме так користуються великою російською мовою, але відмовити їм в українській самоідентифікації ніяк не можна.

Українське радіо транслює авторську передачу професора Анатолія Погрібного під промовистою назвою «Якби Ви вчились так як треба». За винятком окремих спірних узагальнень автора, передача в цілому вартісна і робить добру справу щодо популяризації української мови. Вважаю, що подібні публічні лекції дають для утвердження авторитету української мови значно більше, ніж усі звернення до урядових чинників чи, навіть, до совісті співвітчизників. Треба самим перти плуга, а не плакати, що наша нива не виорана. Пишіть красиво, шановні поети і письменники, і вашими віршами чи романами люди будуть зачитуватися. Робіть високовартісні переклади найкращих зразків світової літератури, і вони, переконаний, не залежаться на полицях книжкових

крамниць. Поки ж що, будемо чесними перед собою, вся творча енергія більшості наших літераторів йде, як кажуть, у гудок. Тому-то й нічого протиставити російськомовному «непотрібу». Якщо немає снаги створити високовартісний літературний твір, пишіть хоч пригодницькі чи детективні романи, історичну белетристику, як це роблять ваші російські колеги. Витісніть з українського ринку їхній «непотріб» своїм, українським.

І все ж з одною тезою шановного професора, яка постійно лунає із вуст і інших наших захисників української мови, дозволю собі не погодитись. Ця теза звучить так: «Без мови немає і народу». Зрозуміло, що не взагалі без мови, а саме без своєї власної. Але ж всі добре знають, що у світі мов менше ніж народів. Латиноамериканський континент, наприклад, цілком послуговується європейськими мовами, але це зовсім не означає, що, скажімо, кубинський, чилійський чи бразильський народи вважають себе іспанцями та португальцями і не усвідомлюють своєї національної окремішності. Те ж саме стосується країн Північної Америки, де панування мови англійської зовсім не означає, що в США або Канаді проживає англійський народ. Ілюстрування цієї очевидної констатації можна продовжити на прикладах арабської, тюркської, німецької та ряду інших мов, але навряд чи в цьому є необхідність. І так зрозуміло, що мова не є єдино визначальною ознакою народу.

Сказаним у жодному разі не підважується пафос просвітницької передачі А. Погрібного, а лише наголошується на некоректності окремих її положень. Адже твердження «без мови немає і народу» — не стільки переконує людей у необхідності вивчення української мови, скільки викликає сумнів щодо цього. Треба шукати інші аргументи.

Наше нетерпіння щодо повільного поширення української мови в усіх сферах можна зрозуміти. Хотілося б бачити її повний тріумф ще за нашого життя. Але ж мова має свої закони розвитку, її утвердження, навіть за умов найбільшого державного сприяння, не може здійснюватись миттєво. Часом для цього потрібна зміна кількох поколінь. Як свідчить казахська мудрість, для оновлення народу потрібно 50 років. Не можна змусити старшу людину, яка все життя говорила російською мовою, негайно перейти на українську. Хтось цього не захоче робити принципово, а комусь уже несила вивчити іншу мову так, щоб не соромно було нею розмовляти. До того ж мусимо рахуватися з тим, що в Україні проживає понад 11 мільйонів етнічних росіян, для яких зречення своєї рідної мови є таким же болісним, як і для українців — своєї. Нетерпимість, а ще гірше — адміністрування не кращі помічники у цій делікатній сфері. Мова мусить об'єднувати людей, а не бути джерелом постійної напруги.

На сучасному етапі нашого розвитку важливішим є не абсолютний показник оволодіння українською мовою, а тенденція цього процесу. Якщо ми проаналізуємо ситуацію саме так, то виявиться, що у нас немає підстав для істерії та розпачу. Українська мова, про що йшлося вище, все впевненіше утверджує себе як державна. Це потрібно помічати і робити все, щоб ця тенденція набула незворотного характеру.

2. Яку українську мову ми маємо плекати?

Коли ми бідкаємося з приводу повільного утвердження української мови, то неодмінно нарікаємо, що основною причиною цього є наше зросійщення. Це значною мірою справедливо. Російська мова справді є конкурентом української, але чи тільки в цьому біди останньої. Чи не містить українська мова внутрішніх суперечностей, котрі не дають їй повнокровно розвиватися?

Щоб відповісти на це запитання, необхідно звернутися до історії. У 1912 р. в Києві вийшла невелика книга Івана Нечуя-Левицького «Криве зеркало української мови». В ній письменник обурюється тим, що українська літературна мова, сформована на базі придніпровських діалектів, засмічується галицькою говіркою. Ця тенденція набрала особливо загрозливої форми після того, як до Києва повернувся М.С. Грушевський і переніс сюди галицькі журнали: «Село», «Літературний науковий вісник», «Записки київського наукового товариства» та інші. Згідно з І. Нечуєм-Левицьким, М. Грушевський заводить «нахрапом на Україні галицьку книжну мову й правопис», чим, по суті, «копає таку яму, в котру можна поховати українську літературу навіки » (Нечуй-Левицькин Iв. Криве зеркало української мови. — К., 1912. — С. 10.). В іншому місці своєї праці він до цього додає: «Галицькі органи в Києві з їх мовою і правописом наробили українському письменству багато шкоди, може й непоправної» (Там же. — С. 47.).

Обурення письменника викликали не лише численні полонізми і германізми галицької мови, але також і її правопис, який склався на основі латинського або польського. «Вийшло щось таке важке, — писав Ів. Нечуй-Левицький, — що його ні однісенький українець не може читати». «Ця чудернецька мова одбила од української літератури багато українців, котрі читали українські книжки, або мали принаймні прихильність до рідної літератури» (Там же. - С. 7, 48.).

Найбільше непокоїть Ів. Нечуя-Левицького, що тим самим розмивається мова «наших класичних письменників». «Ніхто

про них не дбає й не думає, наче їх і на світі не було»(Нечуй-Левицький Ів. Криве зеркало української мови. — С. 77.). Лякає його й та агресивність галичан, з якою вони не лише утверджують свою мову, але й намагаються витіснити нею мову наддніпрянську. В розпачі він вигукує: «галицька агітація не дрімає й шкодить нам гірше од старої цензури» (Там же. — С. 66.).

Така безцеремонність М. Грушевського й інших галичан в царині української мови пояснювалась, начебто, тим, що Наддніпрянська Україна була цілком зросійщена, а, отже, справжня українська мова збереглася тільки в Галичині. Наддніпрянці не визнавали за галицьким діалектом права на всеукраїнське поширення, оскільки він був цілком спольщений.

Одночасно з Ів. Нечуєм-Левицьким висловив свою тривогу з приводу побутування української літературної мови Ів. Стешенко. Обстоюючи необхідність творення єдиної для усього українства наукової мови, він застерігав від непродуманого втручання в її живий організм, бо будь-які зміни в ньому «вважаються за хитання підвалин самої нації і боротьба межи реформаторами мови та її охоронцями придбовує навіть часом форму державної справи » (Стешенко І. Про українську літературну мову. ЛИВ, 1912. — Кн. 2. — С. 302.).

З ґрунтовною відповіддю Ів. Нечую-Левицькому виступив у 1913 р. Володимир Гнатюк. Згідно з ним, «кожна літературна мова витворюється з такого діялєкту, на якім появилися найвизначніші письменники. Чим більше талановитих письменників, тим сильніше випирають вони з літературної мови інші діялєкти а вводять свій, доки він не запанує цілковито » (Гнатюк В. Справа нашої літературної мови // Діло. — Львів. — № 65. — С. 1.).

Здавалося, після такого, теоретично бездоганного визначення, В. Гнатюк мав би визнати саме за наддніпрянським діалектом право на підґрунтя нормативної літературної мови. Адже саме тут творили найвидатніші українські письменники — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, T. Шевченко, П. Мирний, М. Коцюбинський, Ів. Нечуй-Левицький. Тим часом цього не сталося, навпаки, він закидає Ів. Нечую-Левицькому, що той визнає центром української мови лише наддніпрянський діалект, а всі інші говірки вважає маловартісними, «окраїнними»(Там же. — № 66. — С. 2.). З свого боку В. Гнатюк ставить під сумнів бажання Ів. Нечуя-Левицького й інших українських письменників, щоб основою літературної мови були лівобічні говори, насамперед полтавський. Заради справедливості слід сказати, що він не наполягає й на винятковій ролі галицького діалекту, а вважає, що «треба одним від других переймати усе най-

краще та найліпше, а відкидати погане та непотрібне»(Гнатюк В. Справа нашої літературної мови // Діло. — Львів. — № 69. — С. 1.).I все ж, вважаючи потребу «уодностайнення наукової та публіцистичної літературної мови», В. Гнатюк робив висновок, що белетристика ще довго залишиться при своїх регіональних правах.

На жаль, при своїх регіональних правах лишилися і дві літературні мови — наддніпрянська і галицька. «Уодностайнення» так і не сталося.

Володимир Гнатюк підважував авторитетність суджень Ів. Нечуя-Левицького тим, що той «не має фільольогічної освіти». Але ж письменник був не перший, хто висловив занепокоєння галицизацією української літературної мови. До нього це робили Михайло Драгоманов і Борис Грінченко. Зрештою, це визнавав і В. Гнатюк. «Хоч українські письменники в Росії жалуються на галицьку літературну мову не від нині, але цілих двадцять літ... і витикають їй польські, німецькі та інші впливи, та зовсім не звертають уваги на російські впливи у себе»(Там же.-№ 66. -С. 2).

Згідно з М. Драгомановим, «для російської України поки що та педагогічна література галицька великої вартості мати не може як через різницю обставин шкільних, так і через дуже малу старанність галицьких авторів і перекладачів коло обробки мови. Мова та російським українцям видається важкою, мішаною, часто зовсім варварською»(Грінченко В., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994. — С. 227—228.).

Ще більш виразно характеризує галицьку літературну мову Б. Грінченко. «Деякі галицькі видання, — пише він в одному з своїх листів з України Наддніпрянської, — такі, що в них літературно майже нема чого читати. До того, ще рутенська галицька мова просто відпихає свіжого читача»(Там же. - С. 119.). В цілому, з симпатією ставлячись до галицького національного руху, Б. Грінченко не міг поширити це і на галицьку літературу, яка ніяк не може перейти на фонетичну мову. «Шкода тільки, — зауважує він, — що галичани взагалі (опріч кількох одиниць) своїм літературним розвитком справді стоять дуже низько, і їх писання (опріч повістей Федьковичевих, Франкових та Кобринської) більш нагадують своїм змістом і мовою (часом неможливою!) початок, а не кінець XIX сторіччя. Це перешкоджає гуртовій роботі людей з обох частин Русі-України»\ (Там же. - С. 143.)

Від тих дискусій — Б. Грінченка з М. Драгомановим (1882—1893 рр.) і Ів. Нечуя-Левицького з В. Гнатюком (1912—1913 рр.) —

пройшло багато часу, змінилось кілька історичних епох, а ситуація з існуванням двох українських літературних мов лишається злободенною і в кінці XX ст. Різниця тільки та, що одна з цих мов — наддніпрянська — пішла у своєму розвитку далеко вперед, а інша — галицька (в її діаспорному варіанті) — по суті лишилася на позиціях кінця XIX — початку XX ст.

Як і за часів М. Грушевського, в Україну, тепер уже з діаспори, перенеслись журнали, газети, видавництва, що зовсім не збиралися сповідувати правило, згідно з яким в чужий монастир не гоже йти зі своїм статутом. Причину цього відверто показує поет із Нью-Йорка Богдан Бойчук. Його, очевидно, як і багатьох однодумців у діаспорі, не задовольняла література Радянської України, а тому, як він пише, «ми творили не лише для нас, а також і для них, для України, і то цілком свідомо»(Бойчук Б. Українська література між параметрами: Україна й діяспора // Українські проблеми. - К., 1998.-№ 2. - С. 117.). До появи суверенної України діаспора, начебто, одна несла відповідальність за українську літературу, музику, театр і мистецтво. Тепер це мусили б взяти на себе українські письменники, композитори, діячі театру, яких є тисячі, але повною мірою вони, як здається Б. Бойчуку, своєї високої місії не виконують. Із цього випливає логічний висновок, що діаспора і далі мусить допомагати Україні.

За допомогу, звичайно, спасибі. Але, що стосується української літературної мови, то тут допомагати потрібно не Україні, а діаспорі. Дивно, що цього ніяк не можуть збагнути деякі наші єдинокровні брати із-за океану і з завзяттям, достойним кращого застосування, нав'язують нам мовні форми кінця XIX — початку XX ст., яких уже давно нема і в Галичині.

У діаспорно-українських виданнях, що виходять в Україні, явочним порядком вводяться не лише архаїчні, часто іншомовного походження, лексеми— «амбасада», «кшталт», «шпальта», «терень», «трафити», «наразі», «соціяльний», «тяглість», «спільнота», «відсоток», «летовище», «вояк», «діяспора», «радіюс», «діялектика», — але й цілком чужі для сучасної літературної мови фонетичні й синтаксичні форми.

Незвичним і неприйнятним для вуха українця є закінчення «и» в родовому відмінку однини іменників третьої відміни замість вживаного в Україні закінчення «і». Наприклад, «радости», «смерти», «любови», «вісти», «ментальности» і т. д. Аналогічно сприймається заміна літери «ф» на літеру «т» в іншомовних словах: «катедра», «Атон», «Атанасій», «Теодосій» та ін. З часів наших перших літописів на Русі ці й подібні їм слова писалися з літерою «ф». Яка нагальна потреба змушує нас відмовитися від своїх власних традицій. До того ж у багать-

ох випадках така заміна призведе до втрати змісту понять. Напишіть іноземні слова «Фрідріх», «Фауст», «Фаберже», або й адаптоване українське «Федір» з початкової літери «Т», і ви не впізнаєте цих звичних для нас назв.

Що вже говорити про цілком штучну літеру «г», яка майже не зустрічалася раніше. А тепер ставиться де треба і де не треба. Як кажуть в Україні, «куди кінь з копитом, туди і рак з клішнею». За діаспорними виданнями потягнулися і наші, певно, вважаючи, що у такий спосіб вони стають більш українськими. І чомусь ніхто не поцікавиться думкою читача, зрештою не переймається тим, що нині діючий правопис є обов'язковим в Україні, а відступи від нього свідчать про неграмотність видання.

Кілька слів про історію нормування української літературної мови. Етапним у ній стало видання чотиритомного словника української мови під редакцією Б. Грінченка у 1907—1909 рр., у якому було застосовано принцип фонетичного правопису. У 1918— 1919 роках І. Огієнко, А. Кримський і Є. Тимченко видають «Головніші правила українського правопису», а в 1928—1929 рр. робиться спроба поєднати орфографію галицьку і наддніпрянську в єдиному правописі. Тоді зійшлися на компромісі: українські за походженням слова мають писатися згідно з східнослов'янськими правописними традиціями, а запозичені — згідно з західноукраїнськими. Такий симбіоз виявився нежиттєвим. Проти нього застерігав І. Огієнко, але до його думки так і не прислухались. «Наша літературна традиція, — писав І. Огієнко, — по пам'ятках розпочинається з ХІ-го віку — і в цих старих наших пам'ятках переховується й певна відповідь, в якій саме формі вживати нам чужих слів... Скажімо, коли ми споконвіку всі писали «Амвросій», «Ірина», «ефир», то яка ж рація міняти ці споконвічні свої форми на латинопольскі «Амброзій», «Ірена», «етер». Коли ми ще з початку своєї літературної мови чужі «g», «1», «і» все передавали через «г», «л», «и» й писали «гигант», «митрополит», «Платон», то чому я тепер повинен на все те махнути рукою й писати та вимовляти «ґіґант», «мітрополіт», «Плятон» (Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського правопису. Популярний науковий курс з історичним освітленням. — Варшава, 1927. — С. 123.).

Сьогодні наші мовні реаніматори заявляють, що вони користуються правописним словником Г. Голоскевича, виданим у Харкові 1930 року. Насправді це далеко не так. У словнику Голоскевича маємо «Ліван», «Мадрід», «Сірія», «Сіцілія», «Сілезія», «Афон», тим часом у діаспорних і деяких вітчизняних виданнях ці слова пишуться так: «Ливан», «Мадрид», «Сирія», «Сицилія», «Силезія», «Атон». Таких нині модних у нас слів, як «летовище», «тяглість», «наразі», «трафити» у цьому словнику взагалі нема.

Плутанина із вживанням штучної літери «Ґ» призвела до того, що в 1933 р. її було вилучено із нової редакції «Українського правопису». Переконаний, що це був слушний крок, і незрозуміло, чому у 1990 р. вирішили знову повернутися до вживання цієї літери.

Деякі наші ревнителі чистоти української мови буквально п'яніли від захоплення цим актом, називали літеру <<Ґ» не інакше, як реабілітованою. Почали недоладно впроваджувати в сучасну літературну мову, чим різко знизили її принадність не лише для російськомовних, але й для україномовних громадян України. Чого варта тільки рекомендація писати звичне для нас «Хемінгуей» як «Те мішу в ей». Як справедливо зазначила мовознавець С.Я. Єрмоленко, «українці з материкової України сприймають «Ґ» в усіх запозичених словах як вплив чужих мов, як порушення традиційного звукового образу національної мови, бо ж саме звук «г» — дистинктивна ознака української мови»(Ермоленко С.Я. Зміни закономірні, поступові, але не революційні. Український правопис: такіні.-К., 1997.-C.46.).

Колись Друга державна дума Росії прийняла рішення про вилучення з російської книжної мови літер «Ъ» і «ті », як таких, що утруднюють оволодіння граматикою школярами. Аналогічні процеси спрощення й універсалізації спостерігаються практично в усіх розвинених мовах світу, і тільки Україна йде у зворотному напрямку.

Неприродно ускладнюється українська мова й компанійним залученням до її лексики галицьких діалектизмів (як правило, полонізмів, германізмів) кінця XIX — поч. XX ст. Якось у розмові з нашим кращим мовним стилістом, академіком HAH України І.М. Дзюбою я поділився своєю тривогою з приводу цього. Він не розділив моєї занепокоєності і сказав, що насправді має місце процес збагачення мови. Може й так. Але чому ж тоді ми не виявляємо аналогічного інтересу, скажімо, до русинського, сіверського, слобожанського й деяких інших українських діалектів. Збагачуватись так збагачуватись. Боюсь тільки, що в результаті такого збагачення українська літературна мова остаточно втратить свою конкурентоспроможність. Вона стане важкою і малодоступною навіть для етнічних українців. В результаті люди мимоволі потягнуться до мови простішої і легшої, якою може здатися російська. Невже нашим мовним реформаторам не спадає це на думку?

В Україні сьогодні фактично існує два правописи і дві українські літературні мови. Вони не тільки поборюють одна одну, але й розділяють надвоє людей. Не знаю, чи є ще десь у світовій практиці подібне явище. Як можна сподіватися на позитивний

результат від закликів любити рідну українську мову, коли люди розгублені і ніяк не можуть второпати, яку ж саме українську мову їм треба любити. Ту, яка впродовж тривалої еволюції створилась в Україні, чи ту, яку нав'язують із української діаспори.

У 1994 р. при Кабінеті Міністрів України була створена Українська національна комісія з питань правопису, котра мала запропонувати його нову редакцію і покласти край мовно-правописному хаосу в Україні. Пройшло чотири роки, а нової редакції правопису української мови ми так і не маємо. Справа ця виявилась не такою простою, як здавалося. Обговорення нової редакції показало, що серед фахівців-мовознавців немає єдиної позиції щодо того, якою вона має бути. Одні наполягають на мінімальних втручаннях в український правопис, інші ладні змінити його кардинально. Крім філологічного тут, на жаль, присутній і політичний аспект. Ряд дослідників практично не приховують, що необхідність у редагуванні правопису викликана тим, щоб усунути впроваджуване десятиліттями підганяння української мови до вимови і написання спорідненої російської мови, а також вилучити запозичення із російської мови тих слів, яких бракувало в українській.

Отже, головна біда сучасної української літературної мови полягає в тому, що вона схожа на російську. Якщо ми змінимо її фонетику, а також розширимо лексичний фонд за рахунок запозичень із польської, німецької, англійської чи ще якоїсь західної мови, тоді матимемо справжню українську мову, не засмічену русизмами. Не варто надто розгортати цей сюжет, оскільки абсурдність такого мовного антирусизму цілком очевидна. Українська мова, як і російська, веде свій родовід від спільної давньоруської мови, а тому має повне право на весь лексичний фонд, який зберегли для нас пам'ятки писемності часів Київської Русі. Переважна більшість слів, які прийнято вважати «русизмами», в українській мові насправді є «давньорусизмами », котрі такі ж російські як і українські. Усунення їх із вживання сучасною українською мовою було б рівнозначне зреченню від нашої давньоруської спадщини.

Не витримує критики і непереборне бажання деяких реформаторів максимально врахувати особливості мови української діаспори. Не дай Бог, щоб ми пішли цим шляхом. Так ми взагалі можемо втратити мову. В діаспорній українській мові панує такий правописний хаос, що про єдину нормативну мову нічого й говорити. Яр Славутич, критикуючи діаспорних реформаторів української мови, зауважував, що вони «то дивляться на літеру «г» як на священну недоторкану корову, то вживання твердого «л» розглядають як зраду й перехід у московський табір»(Славутич Яр. Запропоновані зміни у «Правописному словнику» Г. Голоскевича // Мовознавство. - 1994. - № 1. - С. 73.).

Неймовірна плутанина спостерігається і в орфографії іншомовних слів діаспорної мови. Крім того, їх натуралізація в українській мові змінює її до невпізнання: «коледж», «гелікоптер», «стейт», «гайвей», «окей» та інші.

Драматичним було б і повернення до правопису 1928—1929 років. Навіть, якби він був ідеальним. Адже з цим правописом Україна прожила лише чотири роки, тоді як правопис 1933 р. (з певними наступними поточненнями), цілком підпорядкований наддніпрянській правописній традиції, юридично чинний і сьогодні. Не рахуватися з цим фактом неможливо. Кілька поколінь творців і користувачів мови послуговувались саме цим правописом. Створилась гарна і достатньо випрацьована українська літературна мова, яку нерідко називають то «солов'їною», то «калиновою». Вся наша літературна спадщина — від Ів. Котляревського до Олеся Гончара — створена і видрукувана цією мовою, то невже ж сьогодні маємо ставити під сумнів її справжність!

Тим часом, правопис 1928—1929 рр. був не тільки не ідеальним, але й взагалі нежиттєвим. Про це говорив його сучасник Ів. Огієнко, це засвідчили і мовознавці наступних поколінь. Надзвичайно цінним у цьому плані є зауваження одного з провідних мовознавців діаспори Ю. Шевельова. Згідно з ним, «правопис 1928—1929 рр., дарма що старанно опрацьований видатними мовознавцями, був нереальний, приречений на невдачу. Від самого початку його прийняли вельми неприхильно, дотримувались неохоче. Бажане поєднання двох правописних мовних традицій не відбулося, та ледве чи й могло відбутися при збереженні їх обох у своєрідному, штучно накиненому компромісі, ... нова норма не відповідала жодній традиції»(Шебельов Ю. Українська мова в першій половині XX ст. (1900—1941). Стан і статус. — Сучасність, [Б.М.], 1987. - С. 160-161.).

Сказане про правопис 1928—1929 рр. має бути слушним і щодо нової його редакції, яку готує нині Українська національна комісія з питань правопису. Навіщо ж двічі наступати на ті ж самі граблі. Не треба бути мовознавцем, щоб зрозуміти, що немає жодної можливості створити систему норм, які б охопили одночасно нормативну сферу української «материкової» літературної мови і діалектів української діаспори. Ми весь час розуміємо під останньою переважно американських чи канадських українців, але ж є ще й ті, які проживають у країнах Західної Європи, Австралії, Аргентині, Росії, Білорусії, Казахстані. Сповідуючи принцип поєднання, мусили б врахувати у новому правописі також мови і цих діаспор.

Насправді, нічого не треба враховувати. І тут доречно знову покликатись на авторитет Ю. Шевельова. Він закликає пам'ятати,

що «правопис не повинен воювати з мовою і накидати їй те, що їй чуже. Посутнє завдання правопису — формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову засобами правопису»(Шевельов Ю. Українська мова в першій половині XX ст. (1900—1941). Стан і статус. — С. 160-161.).

Думаю, що найкращим результатом роботи Національної правописної комісії було б утвердження в правах нині діючого українського правопису. Жодного реформування українська літературна мова не потребує. І не треба шукати собі горя там, де його немає. Адже до всіх бід — економічних, соціальних, екологічних, які переживає сьогодні Україна, ми, наперекір здоровому глузду, намагаємось додати ще й біду з реформуванням мови.

3. Російська мова: іноземна чи рідна?

Ще кілька років тому така альтернатива нікому б не спала і на думку. Як можна віднести до розряду іноземної мову, яку знає і якою користується більшість українців і яка є рідною для майже 25% громадян України. Тим часом сьогодні це реальність. У шкільних програмах російська мова і література прирівняні до іноземних. Кількість годин на їх вивчення зведена до мінімуму. У дев'ятих класах на вивчення О. Пушкіна відведено 14 годин, М. Лєрмонтова •— 5, М. Гоголя — 2. У 85% загальноосвітніх шкіл України російська література вивчається у перекладі українською мовою.

Цікаве пояснення цьому явищу дав І. Дзюба. Згідно з ним, російська мова нині спокутує гріхи її великодержавних носіїв, що завдавали стільки кривди нашому національному розвиткові в минулому. За такого підходу аналогічні історичні порахунки можна пред'явити і до деяких інших мов, наприклад, польської чи німецької. Але ж чи справедливо робити мову і культуру заручниками ображеної історичної пам'яті? До того ж, у нашій минулій історії були не лише втрати, але й високі здобутки. Не потрібно забувати, що саме носіям російської мови і культури ми зобов'язані генієм Тараса Шевченка. А скільки наших земляків стали знаменитими діячами російської культури, науки! Хіба можна сьогодні абстрагуватись від усього цього і називати російську мову «мовою іноземної держави». Таке визначення здалося несправедливим навіть І. Дзюбі, котрий найбільше робить сьогодні для теоретичного осмислення ролі української культури і її утвердження в нашому суверенному бутті.

«Самостійне історичне буття українського народу має бути забезпечене культурно, інакше залишиться ущербним, йдеться не про витіснення російської культури (це було б драматичним самозбідненням, і в цьому зв'язку варто сказати про неро-

зумність новомодного українського патріотичного стереотипу про російську мову як «мову іноземної держави»: адже це рідна мова багатьох українських громадян, вона змалку знайома майже всім українцям, подобається це кому чи ні, і тому її нинішній статус не можна порівнювати із статусом англійської чи будь-якої іншої), — отже, йдеться не про витіснення російської культури, а про оптимізацію її взаємин з українською» (Дзюба І. Ідеологічні децибели «діалогу культур»// 36. Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір. — К., 1998. — С. 90. ).

Під сказаним І. Дзюбою, напевно, підпишеться кожний український інтелігент. Шкода тільки, що продовження його думки дещо нівелює пафос наведених вище рядків. Йдеться, зокрема, про необхідність якогось «збалансування» присутності російської культури в Україні присутністю інших культур світу. Отже, виходить, що російська культура таки іноземна, бо інакше навіщо її балансувати.

Тим часом, російська мова, як і культура в цілому, справді не можуть вважатись чужими для українців. З українською мовою і культурою їх пов'язує спільність витоків, етнічна спорідненість носіїв, а також взаємне співавторство росіян і українців у творенні обох культур. Колись Б. Грінченко не міг збагнути, чому М. Драгоманов вважав, що на російській Україні не можуть «батьки, навіть українофіли, дати своїм дітям літературне образования на самому Шевченкові, без Пушкіна та Лєрмонтова»(Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — С. 133.). Зрештою, він визнавав, що названих письменників годилося б знати українцям, але не більше, ніж будь-якого іншого класика іноземної літератури. «Ніхто не буде сперечатися, — писав Б. Грінченко, — що самого Шевченка для освіти, хоч би тільки й літературної, не стане — так само, як москалям не стає Пушкіна та Лєрмонтова, і беруть вони ще Шекспіра, Гейне, Гете, Данте, Гомера. Так само й нам не стає самого Шевченка. Так само й ми повинні брати і Гете, і Шекспіра, і Гюго, і Пушкіна» (Там же.).

Чи не правда, Грінченкове розуміння місця російської мови і літератури в українському культурно-освітньому процесі близьке до поширюваного нині. О. Пушкін у нього поставлений у ряд іноземних класиків, до того ж не першим, а останнім. Йдучи за цією логікою, нам доведеться віднести до категорії іноземних діячів культури таких знаменитих українців, як Феофан Прокопович, Дмитро Ростовський, Микола Гоголь, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Володимир Короленко і багато інших. А як бути нам із Тарасом Шевченком? Невже і його російськомовну творчість — драми, повісті, щоденники — будемо вивчати на уроках іноземної літератури?

Але повернемося до творчості великороса О. Пушкіна. Хіба можна говорити, що він для українців рівнозначний Гейне чи Шіллеру?

М. Драгоманов намагався пояснити Б. Грінченку особливе місце О. Пушкіна для культури українців хоч би тим, що саме він, а не Гейне чи Шіллер, написав поему «Полтава». В ній ідеї вольності українців, їх державної незалежності прозвучали з такою силою, з якою вони ніколи не звучали в українській літературі.

Без милой вольности и сливы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора —
И знамя вольности кровавой
Я поднимаю на Петра.

Не будемо ідеалізувати О. Пушкіна. Він, безперечно, не симпатизував намірам І. Мазепи, але геніально їх оспівав, чітко позначив, що виступ проти Петра І був не спонтанним, а давно виношуваним.

Украйна глухо волновалась,
Давно в ней искра разгоралась.

Мазепа у О. Пушкіна не одинокий змовник, а представник певної політичної концепції державного розвитку України, виразник інтересів козацької старшини, котра вже давно наполягала на відступництві від Москви.

Теперь бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!
Когда бы старый Дорошенко
Иль Самойловин молодой
Иль наш Палей, иль Гордиенко
Владели силой войсковой,
Тогда б в снегах чужбины дальной
Не погибали козаки,
И Малороссии печальной
Освобождались уж полки.

Коли б у О. Пушкіна була тільки одна ця поема, то і тоді він мав би посідати особливе місце у нашій культурі, а зовсім не рівно-

значне з місцями Гейне чи Шіллера. Але ж крім неї він написав ще «Руслана й Людмилу», «Бахчисарайский фонтан», «Песнь о вещем Олеге», «Гусара» і багато інших творів, у яких опоетизована і оспівана історія та природа нашої землі. То навіщо ж відмовлятися від цієї літературної спадщини про нас тільки тому, що вона належить російському поетові і написана російською мовою.

Українська історія була джерелом поетичного натхнення сучасника О. Пушкіна декабриста К. Рилєєва. Його перу належать думи «Ольга при могиле Игоря», «Богдан Хмельницький», поеми «Войнаровський», «Наливайко». Як і О. Пушкін, К. Рилєєв з симпатією говорить про поривання українців до свободи. Войнаровському він вкладає у вуста такі слова про виступ проти Петра І:

Так мы, свои разрушив цепи,
На глас свободы и вождей,
Ниспровергая все препоны
Помчались защищать законы
Среди отеческих степей...

В поемі «Наливайко» звучить та ж тема вольності України, яка прагне вирватись із братських обіймів Польщі.

Мне ад — Украйну зреть в неволе.
Ее свободной видеть — рай!
Еще от самой колыбели
К свободе страсть зажглась во мне;
Мне мать и сестры песни пели
О незабвенной старине,
Тогда, обьятый низким страхом,
Никто не рабствовал пред ляхом.

Сповідь Наливайка — це висловлена в поетичній формі система ліберально-демократичних поглядів самого К. Рилєєва на історію українських змагань за незалежність, у цьому разі від Варшави.

Не зайве нагадати тут деяким невдячним співвітчизникам і те, скільки доброго зробили для української мови і літератури такі «іноземці», як М. Чернишевський, М.Добролюбов, М. Некрасов та інші російські письменники 60—70-х років XIX ст. У журналі «Современник» друкувалося чимало статей про українську літературу. Серед них «Национальная бестактность» і «Народная бестолковость» М. Чернишевского, «Черты для характеристики русского простонародья » й «Кобзар » Т.Г. Шевченко » М. Добролюбова, «Сказки» Марко Вовчок» М. Салтикова-Щедріна.

Нерідко російські письменники були навіть вищої думки про українську літературу, ніж деякі українські. Показовим у цьому відношенні є вислів М. Чернишевського: «Коли п. Куліш говорить, що в малоруській літературі часто і до цього часу відображається котляревщина, звичайно, не нам проти цього суперечити. Але ми тепер бачимо в ній багато й іншого, уже не схожого на котляревщину, і через те тепер уже ніхто з нас не може відзиватись про малоросійську літературу без поваги і співчуття, коли не хоче заслужити назви невігласа »(Чернишебсют Н.Г. Поли. собр. соч.: В 16-ти т. - М„ 1939-1953. - Т. II. - С. 943. Цитується за працею «Історія українсько-російських літературних зв'язків». — К., 1987. — Т. 1.-С. 182.). В унісон М. Чернишевському висловився також М. Лесков. В одній з своїх публіцистичних статей про Т. Шевченка він писав: «У малороссийского народа, слава Богу, есть теперь своя литература, есть свои ораторы, свои историки...» І далі: «Малороссийское слово приобрело права гражданства, раздавшись впервые в форме ораторской речи над гробом Шевченко»(Лесков Н.С. Русская речь. 1861. - № 19-20.).

Для того, щоб зробити такі публічні заяви в часи панування ідеології валуєвщини, потрібно було мати не лише прихильність до української мови і літератури, але й неабияку мужність.

Не знаю, чи відведено у шкільному курсі «Іноземна література» хоч би кілька годин для ознайомлення з творчістю вже згаданого М.С. Лескова. Він справді був видатним російським письменником, але ж вважати його іноземцем по відношенню до України ніяк не можна. Значна частина його творів присвячена Україні: «Некрещенный поп», «Владычный суд», «Архирейские объезды», «Печерские антики», «Запечатленный ангел», «Фигура», «Заячий ремиз» та ін. Зображувані в них події відбуваються в Україні і Києві, головними персонажами виступають українці, у літературному викладі широко вживаються елементи українського фольклору і української розмовної мови. Для М.С. Лескова, який понад десять років прожив у Києві, знання української історії, культури і мови були природніми. Він, по суті, і сформувався як письменник на українському ґрунті. Будучи вже зрілим письменником, М.С. Лесков писав: «Меня в литературе считают «орловцем», но в Орле я только родился и провел мои детские годы, а затем в 1849 г. переехал в Киев»(Лесков Н.С. Собр. соч.: В 11 т. - М.. 1995. - Т. 7. - С. 134.). У широкому освоєнні української тематики М.С. Лесков виявився гідним продовжувачем літературного напрямку M.B. Гоголя.

Тут знайдуть своє місце також І. Тургенев, завдяки якому Марко Вовчок стала «явищем не лише українського, а й загально-

російського літературного життя»(Крутікова Н.Є., Маевська Т.П. Тургенев та східнослов'янський роман другої половини XIX ст. // Слов'янські літератури: IX Міжнародний з'їзд славістів. — К., 1983. — С. 93.), І. Суріков з його поезіями на українські теми («Слеза косаря», «Прощание», «Из украинских мотивов», «В Украине»), М. Булгаков з його романом «Белая гвардия», М. Волошин з його таврійськими мотивами, а також багато інших російських письменників, у творчості яких оспівані українська історія, етнографія, природа. В. Маяковський заслуговував би до себе доброзичливого ставлення вже за те, що в поезії «Дань Украине» проголосив заклик вивчати українську мову.

Говорю себе:
Товариш, москаль,
На Украйну
шуток не скаль.
Разучите
эту мову
на знаменах —
лексиконах алых, —
Эта мова величава и прости:
«Чуешь, сурмы загралы,
Час расплаты настав...»

І що ж, все це іноземна література? І чим, скажіть будь ласка, її можна збалансувати в нашій культурі? Напевно тільки ширшим вивченням української літератури, а не зведенням питомої ваги російської до англійської чи німецької. Такий баланс дорого обійдеться насамперед для духовного розвитку самих українців. Адже цілий ряд вершинних явищ російської літератури, у яких відбилась історія України, лишаться для них невідомими, а без знання мови і недоступними.

Мусимо також давати собі звіт і в тому, що питання мови не є лише проблемою культури. Це також і серйозна політична проблема. Треба все зробити, аби невміле, часом агресивне заперечення російської мови в Україні, яка, начебто, здавна є знаряддям імперського і тоталітарного зросійщення українців, не призвело до політичного розколу народу. На тиск спрацьовує протитиск. Деякі області, у відповідь на форсування процесу впровадження української мови, оголосили на підвладній їм території офіційною мову російську. Аналогічні реакції спостерігаються й на рівні буденного життя: «Ах, ви вважаєте російську мову іноземною, тоді я із принципу буду послуговуватись тільки нею».

Про внутрішній мир і злагоду в таких умовах нічого й думати. Українці і україномовні громадяни будуть ображені тим, що їх мова не зайняла тих позицій, які визначені їй Конституцією, а українські росіяни будуть дорікати, що ущемлюються права російської мови, які також гарантовані законодавчо. Колись В. Липинський писав, що в часи національно-державницьких змагань 1917—1919 рр. наші провідники розійшлися на правописі, а втратили державу. Щось подібне відбувається й тепер. Нетерпелива нетерпимість до мовних опонентів часом набирає неадекватних форм. Так, на одному із засідань Верховної Ради України (від 21.10.98 р.), де в черговий раз виникло питання української мови, В. Чорновіл виступив із заявою притягти до відповідальності Анатолія Железного, котрий, начебто, стверджує, що українська мова є діалектом поміж російською і польською мовами. Насправді А. Желєзний говорить про наявність в сучасній українській мові великої кількості полонізмів, які проникли до неї в часи входження України до складу Речі Посполитої і зробили її відмінною від мови російської (Железный Анатолий. Происхождение pуccко-украинского двуязычия в Украине. — К., 1998. — С. 81—84.). Можна, звичайно, дискутувати з цим та іншими положеннями, у його праці справді багато дискусійних тверджень, але закликати до покарання — це вже занадто. Після цього, напевно, В. Чорновіл і А. Желєзний уже ніколи не знайдуть між собою порозуміння. У цьому б не було великого лиха, коли б такі переконання мали тільки ці два добродії. Але ж кожний із них має своїх однодумців і, отже, тріщина розділила і їх. А це вже для України біда.

Мова надзвичайно важливий чинник національно-державного розвитку, але не визначальний. Він не повинен йти попереду процесів державотворення і формування громадянського суспільства, інакше ці, справді фундаментальні загальнонаціональні цілі, можуть виявитись недосяжними.

Щоб завершити сюжет про «рідність» чи «іноземність» російської мови в Україні, необхідно наші емоційні сприйняття проблеми звірити з безпристрасними показниками статистики. Вони ж на сьогодні такі. Російськомовне населення України становить понад 50% від загальної чисельності населення. При цьому 49% населення підтримує ідею надання російській мові статусу офіційної, а 20% — статусу державної мови в Україні (Див.: Диалог украинской и русской культур в Украине. Материалы II-ой международной научно-практической конференции (30—31 октября 1997 года в Киеве). — К., 1998. — С. 15.).

Отже, маємо саме такі реальності нашого мовного життя. Подобаються вони нам чи ні, але у своїй державотворчій політиці на ґрунті здорового глузду не рахуватися з ними просто неможливо.

4. Проблеми двомовності 6 Україні

Сьогодні новомодні націонал-патріоти, у тому числі і з російськими прізвищами, вдаються до відвертого глузування над ідеєю української двомовності. При цьому всує згадують видатного мовознавця І.К. Білодіда, звинувачуючи його у пропагуванні двомовності українського народу ще в часи формування «нової історичної спільності — радянського народу». Дай Бог, шановні опоненти, щоб ви знали так українську мову, як її знав І.К. Білодід, і зробили для неї стільки, скільки зробив він. З належною шаною ставився він також і до російської, яку справедливо вважав мовою міжнаціонального спілкування народів СРСР. Реально, в умовах існування єдиної держави, народи, які її складали, неминуче мусили бути двомовними. Двомовною була й Україна, біда якої полягала в тому, що через низький мовний бар'єр між двома мовами російська все впевненіше завойовувала позиції першої мови, а українська відходила на другий план.

З розпадом Радянського Союзу і набуттям Україною державної суверенності мовна ситуація об'єктивно перейшла в інший вимір. Вживання російської мови більше не зумовлювалось потребами функціонування великої держави. Натомість українська мова здобула статус державної і почала відвойовувати у російської втрачені раніше позиції. Я переконаний, що вона робила б це значно успішніше, коли б у неї не було таких безкомпромісних ревнителів, як О. Пономарьов, С. Плачинда, П. Мовчан та інші, з їхньою революційною нетерпимістю. Адже нічого, крім відрази, в розумних людей не можуть викликати такі зневажливі найменування російської мови, як «мова сусідньої держави», «мова старшого брата», «мова завойовників», «мова імперська». Як тут не згадати приклад іншого ставлення до російської мови, який нам подав видатний українець І. Франко: «Мы все русофилы... мы любим великорусский народ.., любим и изучаем его язык и читаем на этом языке»(Франко И.Я. Искренность тона и искренность убеждений. Соч.: В 10 т. — М., 1959. — С. 257—258.).

Чи достатні сьогодні завоювання української мови в Україні? І. Дзюба вважає, що ні. Згідно з ним, право українця говорити на своїй землі своєю мовою теоретично є, а практично українець скористатися ним не може, бо на кожному кроці «обставини» змушують його переходити на російську (Дзюба І. Ідеологічні децибели «діалогу культур». — С. 92.). Що це за зловісні обставини, що обмежують суверенне, гарантоване конституцією, право українців користуватись українською мовою, І. Дзюба не сказав. Якщо це тиск державних чинників, то з цим треба рішуче боротися, якщо ж це так зване «внутрішнє добровільне зросій-

щення», тоді цьому немає ради. Кожна людина для побутового спілкування має право обирати ту мову, яку вважає більш адекватною у кожному конкретному випадку.

Насправді в реальному житті мовна ситуація не є такою драматичною, як її намагаються змалювати. Практично усі жителі України — українці і росіяни — добре розуміють один одного. Якби ми припустили неймовірне, що обидві общини перестали володіти мовами одна одної, то й тоді нічого надзвичайного в Україні не трапилося б. Для їхнього офіційного і буденного спілкування перекладачі б не знадобилися. Ні суверенності, ні економічному і культурному розвитку України таке становище жодним чином не загрожувало б.

На щастя, ми маємо іншу і значно кращу мовну ситуацію. Абсолютна більшість етнічних українців не лише розуміє, але й добре володіє російською мовою. Дещо гірше справи з володінням українською мовою в українських росіян. Це цілком зрозуміло, оскільки в умовах існування Радянського Союзу життєвої потреби в цьому не було. З набуттям же Україною статусу суверенної держави і законодавчим закріпленням державності української мови така потреба з'явилася і, будемо справедливі, вже приносить добрі плоди. Українською мовою заговорили люди, які в минулому нашому житті нею не користувалися зовсім. Причому, заговорили швидко і гарно, що є переконливим запереченням тези націонал-патріотів про поголовне зросійщення України. Мову вони чули, знали і коли з'явилася необхідність, заговорили нею. З часом, у чому немає і найменшого сумніву, українські росіяни будуть знати українську мову так, як етнічні українці російську.

Переконаний, що це єдино прийнятний шлях мовного розвитку в Україні. І не потрібно боятися двомовності, оголошувати її засобом русифікації. За державної пріоритетності української мови ніщо не загрожуватиме її повноцінному функціонуванню. У свою чергу, паралельне побутування російської мови, яка у місцях компактного проживання росіян виконуватиме й офіційні функції, сприятиме духовному збагаченню усіх політичних українців. І. Дзюба називає цс дещо розмитим терміном «солідарного ставлення до мови російської і використання також і її культурних можливостей». Хай і так.

Хтось із великих сказав, що людина є стільки раз нею, скільки мов вона знає. Ми, на рівні цілого народу, володіємо двома мовами і було б неприпустимою помилкою відмовитися від цього нашого багатства.

Як відомо, у своїй вітчизні пророків нема, а тому наведемо висловлювання з цього приводу іноземного авторитету. Професор Женевського університету Жорж Ніва, добре обізнаний з

українським життям, сказав, що його «вражає двомовність, дво-культурність України». «Я бачу, що більшість людей думає і говорить по-російськи і по-українськи. Це надзвичайно багате і багатообіцяюче явище. Мультикультурність завжди краще, ніж монокультурність. Це для мене залог європейського шляху розвитку України » (Ніва Жорж. Интервью газете «Стличные новости». - 1998 - №• 40. 13- 20 окт.)

Говорячи про російську мову як другу в Україні, ми не повинні забувати, що вона є однією із шести мов міжнародного спілкування. її відносно широке побутування у світі створює для нас, українців, сприятливі умови нашого входження у світовий науковий і культурний простір. Звичайно, ще ширшими можливостями володіє англійська мова, але ж ми її знаємо мало. Тож було б нерозумним, через відразу до російської мови, по суті, добровільно прирікати себе на ізоляцію. Тим часом, саме цей процес набирає у нас все окресленіших форм, принаймні, у сфері соціо-гуманітарних наук. Наші українські наукові журнали, монографії і статті, практично, ніхто у світі не читає. У цьому можна переконатись, погортавши англомовні, німецькомовні чи, навіть, польськомовні видання з аналогічної тематики. Посилань на наші праці ви там не знайдете, чого не скажеш про російськомовні видання.

Цікава у цьому плані розмова відбулася у Варшаві між відомим польським русистом, професором А. Поппе і молодим українським вченим. На запитання останнього, якою мовою йому краще проголосити свою доповідь — російською чи українською, — він отримав таку відповідь: «Вся справа у тому, яка у нас мета. Якщо хочете, щоб вас зрозуміли, тоді краще говоріть по-російськи, якщо ж хочете, щоб вас не критикували, говоріть по-українськи». Ще б краще, звичайно, було у цій конкретній ситуації виголосити доповідь польською мовою, але ж ми не знаємо і її.

Отже, об'єктивно, російська мова є тим містком, який зв'язує нас з цивілізованим світом. Руйнувати його, не забезпечивши компенсацію впровадженням у наше життя, скажімо, англійської мови, просто безглуздо. Ми вже маємо приклади такої безглуздості в економіці, коли зруйнували одну систему і не створили нову. Тож мусили б чомусь і навчитись.

Підсумовуючи сказане вище, слід визнати, що в Україні реально існує українсько-російська двомовність. Подобається вона, звичайно, не всім, але всі ми, якщо справді хочемо добра нашій державі, мусимо примиритися із цією реальністю.

5. Замість післямови

На превеликий жаль, мовна проблема в Україні зазнає невиправданої політизації. Одні вважають, що українська мова, незважаючи на проголошення її державною, так і не посіла належного їй за Конституцією місця. Іншим здається, що на кращу долю заслуговує в Україні російська мова. При цьому політики і широкий загал російськомовного населення постійно нагадують про передвиборні обіцянки нинішнього Президента Л.Д. Кучми надати російській мові статусу офіційної. Окремі політичні партії зробили це гасло навіть одним із основних пунктів своїх програм. У свою чергу, націонал-патріоти слушно зауважують, що українська мова є мовою титульної нації і знати її і говорити нею повинні усі громадяни України.

Нещодавно мовна ситуація в Україні була ґрунтовно проаналізована О.П. Лановенком, Ю.М. Швальбом і O.A. Кубеліусом (Лановенко О.П., Шбальб Ю.М., Кубеліус O.A. Мовні та соціокультурні чинники консолідації українського суспільства // Зб. Українсько-російські відносини і гуманітарний вимір. - К., 1998 — С. - 46-54.). Виходячи із реально існуючої двомовності, названі автори вважають, «що закон про статус української мови як єдиної «легітимної» мови країни... не має вагомих підстав для існування і за своєю суттю є законом дискримінаційного характеру»(Там же. — C. 47.). Твердження, звичайно, не безумовне, але воно об'єктивно відбиває ставлення до цього закону щонайменше половини населення України. Не звертати на це уваги, а ще гірше — звинувачувати цю половину у відсутності патріотизму і неукраїнстві, як це ми вміємо робити, означає додавати до мовних проблем ще й соціально-політичні. Адже мовна сфера є настільки тонкою і делікатною, що будь-яке адміністративне втручання до неї неминуче призведе до непередбачуваних негативних наслідків. Якщо не негайно, то обов'язково у майбутньому.

Я переконаний, що на шляху конфронтації і взаємного поборювання українська і російська мови і культури не матимуть майбутнього в рамках єдиної держави. Мусимо все зробити, аби ця, не першочергова, проблема нашого розвитку не розвела нас і в головному. Це була б неадекватна плата за нашу обопільну національну гординю і непоступливість. Вищою цінністю, яку нам подарувала історія, є суверенна держава Україна, і всі ми — українці, росіяни, татари, білоруси, угорці, представники інших етносів, маємо консолідувати свої зусилля на її утвердження. Йдеться по суті, про формування в Україні громадянського суспільства, чого в нас ще й досі немає. Одним із суттєвих чинників, який гальмує в Україні ці процеси, є невиправдана актуалізація мовного питання. Переконаний, що визнання двомов-

ності, за якої державною і першою мовою в Україні буде українська, а другою російська, зніме психологічну і соціальну напругу в суспільстві і розблокує шлях до становлення української політичної нації. Законодавча пріоритетність української мови створить усі умови для її повнокровного розвитку і внутрішньої конкурентоспроможності. Але це відбудеться лише за однієї неодмінної умови: якщо ми припинимо недолугі втручання у природний процес її формування і не зруйнуємо її зсередини.

1998 р.

«Наразі над теренами нашої землі з летовища піднявся гелікоптер»

(Репортаж із «шпиталю » )

Так сталося, що один із весняних місяців 2002 р. мені довелось провести на лікарняному ліжку, або, як тепер модно говорити, у шпиталі. Не маючи можливості читати, писати і навіть дивитися телевізор, я перетворився на постійного радіослухача. Радіо було єдиною моєю відрадою, але, на жаль, і печаллю також. Найбільше дратувала мова передач. Ні, не російська, а наша рідна українська. Вона не відповідала ні усталеним нормам літературного стилю, ні діючому нині правопису. Радіоканали немовби змагалися між собою у «збагаченні» не лише лексичного фонду мови, але й фонетики, а також синтаксичної її будови.

Перед початком передач диктор впевненим голосом повідомлявша), що у Києві тепер «двадцять перша година тридцять хвилин». Виникає питання, чому «двадцять перша», а не «двадцять одна»} Адже година ця вже виповнилась. Словоформа ж «двадцять перша» означає незакінчену дію, те, що година ще триває. Натомість з хвилинами ситуація прямо протилежна. Поки диктор їх оголошує, вони спливають. Отже, не «тридцять хвилин», а «тридцята хвилина». Таким чином, повідомлення про час мало би мати таку форму: «Двадцять одна година, тридцята хвилина». Говоримо ж ми: «Тридцята хвилина матчу».

Коли я звернувся до одного із наших реформаторів мови з проханням пояснити граматично новацію з оголошенням часу, зробити цього він не зміг. Натомість покликався на те, що саме так говорять поляки. Чи не правда переконливий аргумент?

А далі ще сумніше. Молодий жіночий голос з піднесенням повідомляв, що державний секретар США наразі прибув до Ізраїлю, а вже в середу планує завершити свою тижневу дипломатичну місію країнами Близького Сходу. Його перемовини з керівниками арабсь-

ких країн широко коментують на шпальтах газет, але, згідно з візією політологів, швидше за все не матимуть успіху.

Що означає слово «наразі»} Ніхто відповісти на це питання не може. В жодному українському словнику такого слова немає, як не було його донедавна і в живій мові. Борис Грінченко записав слово «нараз», але воно означало «раптом», «відразу». Сучасне «наразі» нічого спільного з цими значеннями не має. Фактично, воно взагалі без значення, а вживається нинішніми «щирими» лише для підкреслення особливої українськості їхньої мови.

Щодо «шпальти», то тут дещо ясніше. Слово це, на думку наших знавців мови, означає те ж саме, що й сторінка. Отже, в перекладі українською фраза мала б звучати: «На сторінках газет». Насправді ж німецьке слово «Spalte» означає не сторінку, а лише газетний стовпчик. Тому фраза, у такому разі, читалася б так: «На газетних стовпниках». Звичайно, можна й так, але навіщо адаптувати в українській мові німецьке слово, до того ж не розуміючи його справжнього значення.

Те ж саме можна сказати і про слово «візія», яке прийшло в нашу мову із розмовної говірки діаспорних українців. У наведеній вище фразі воно має означати «бачення», можливо «думку», але ці слова здаються декотрим нашим піклувальниками чистоти української мови надто прозаїчними, а тому вони й силкуються впроваджувати іншомовне — «візія».

«Перемовини» — це те ж саме, що й «переговори», але оскільки друге слово точнісінько так звучить і в російській мові, перше більшою мірою здається українським. Принаймні, воно не нагадує російське, а це вже добре. І не біда, що не повною мірою відповідає суті події.

Що стосується виразу: «Завершити місію країнами Близького Сходу», то журналістка тут стала жертвою нового мовного стереотипу. «Подорож» чи «поїздка» відтепер в українській мові вживаються чомусь не в значенні «куди » — «до країн Близького Сходу», а виключно у значенні «чим» — «країнами Близького Сходу». Але, якщо з «подорожею» ще можна узгодити форму «країнами», хоч змістовно це і не буде точно, то «місію» як і «візит» можна здійснити лише до країн.

Інша радіопрограма з ентузіазмом розповідала про успішне випробування вітчизняного гелікоптера «Ангел», котрий матиме широке застосування не лише на теренах України, але й в інших країнах. При цьому, на летовищі відбувся імпровізований мітинг, на якому гелікоптер дістав високу оцінку спеціалістів.

Немає жодних претензій до пафосу повідомлення. Звичайно, подія варта захоплення. Але якою жахливою українською мовою Про неї повідомлено. Не буду розлого коментувати вживання слів «гелікоптер» і «летовище». Скажу лише, що в літературній ук-

раїнській мові давно прижилися такі терміни, як «вертоліт» і «аеродром», і жодної необхідності шукати їм інші відповідники немає. Що ж стосується слова «терени», то, абстрагуючись від некоректного його вживання у цьому випадку, слід сказати, що нинішня мода на нього просто вражає. Адже його запозичення із польської мови жодним чином не збагачує українську. Походить від латинського «Terra» і означає «земля». То чому ж не говорити «на землях України». І зрозуміліше, і рідною мовою. І мовних недоречностей на зразок — «на теренах української землі» — не було б.

Особливої популярності серед радіожурналістів набуло нині слово «ґатунок». Репортажі із ярмарків вітчизняних товарів неодмінно супроводжуються багаторазовим його вживанням. Таке враження, що слово це є своєрідним еталоном української мови. І мабуть мало хто дає собі звіт, що за походженням воно зовсім не українське, а німецьке: «Gattung» = «порода», «вид», «сорт». Мало поширення в галицькій говірці, а тепер все частіше впроваджується в українську літературну мову. І дарма, адже наше слово «якість» нітрохи не гірше за «ґатунок».

Наслухавшись наших ведучих на загальнонаціональних радіоканалах, вирішили зробити посильний внесок в удосконалення української мови й спортивні коментатори. Запам'ятались лише деякі перли футбольних оглядачів: «нападник», «оборонець», «атакувальний потенціал», «копнув м'яч», «обабіч ігрового моменту». Невідомо, чому втрачають права мовного громадянства такі звичні для всіх нас слова, як «нападаючий», «захисник», «атакуючий потенціал» тощо.

І, звичайно, «найвишуканіша» українська мова лунає на програмі радіо «Свобода». Все наведене вище представлено в ній у концентрованому вигляді. Можна зрозуміти тих працівників радіо, які в Україні не жили і сучасної української мови не знають, хоч вибачити важко. Адже вікову мудрість, що в чужий монастир зі своїм статутом не ходять, ніхто ще не спростував. Якщо працюєте в Україні або на Україну, то вивчіть, будь ласка, її мову. Більше дивує, що аналогічною мовою на цій радіостанції говорять і наші землячки, котрі ще вчора працювали в українських установах. Чи така вже свобода на «Свободі», чи так хочеться догодити своїм хазяїнам і бути більшим католиком від папи римського. Вони рясно пересипають свої повідомлення термінами, які не вживали раніше і які мало відомі та зрозумілі українському широкому загалу, «амбасада» замість одвічно нашого «посольство», «кшталт» замість «зразок», «слухавка» замість узвичаєного «телефонна трубка», «візія» замість «бачення», «етер» замість «ефір», «відсоток» замість «процент», «спільнота» замість «спільність», «тяглість» замість «спадковість» і т.д. Слухаєш таку українську мову, і вуха в'януть. І де,

скажіть будь ласка, у якого класика української літератури вони це все вичитали?

На превеликий жаль, лексичні новації в сучасній українській мові супроводжуються також фонетичними і, навіть, синтаксичними. У цьому я вбачаю згубні наслідки так званого «Проекту найновішої редакції правопису української мови», котрий ніким не схвалений, а його норми вже впроваджуються явочним порядком або, як говорив колись І. Нечуй-Левицький, нахрапом у засобах масової інформації і деяких періодичних виданнях. Нас поступово привчають до закінчення «и» у родовому відмінку іменників третьої відміни замість традиційно вживаного «і»: «любови», «радости», «вісти»; призвичаюють до заміни букви «ф» на букву «т» у словах іншомовного походження: «катедра», «Атон», «Атанасій», «Теодосій»; букви «г» на букву «ґ», що змінює по суті і звуковий образ української мови.

Після прослуховування радіопередач (аналогічна картина на телебаченні і в періодичній пресі) складається враження, що у нас нікому й діла немає до чистоти української мови. Кожен говорить так як хоче, не особливо переймаючись тим, що порушує усталені традиції літературної мови, а головне правопис, відступ від якого в усіх цивілізованих країнах свідчить про малограмотність. Великої шкоди українській мові завдали спроби її реформування. Вони підважили стабільність мови, повернули її до минулих часів. Коли не зупинити цю тенденцію, то замість гарної літературної української мови, яку ми справедливо нагороджуємо епітетами «солов'їна» і «калинова», ми отримаємо, врешті-решт, галицьку говірку кінця XIX — початку XX ст.

Отже, коли ви, шановні добродії-реформатори, будете в черговий раз бідкатись з приводу повільного утвердження української мови в усіх сферах нашого життя, задумайтесь над тим, чи немає у цьому і вашої провини.

2002 р.

Ще раз про реформу української мови

Пропонована увазі читана стаття подана до газети «Дзеркало тижня » відразу ж після публікації у ній матеріалу В. Радчука «Квантова генеза розкопок інтеграла в ортографії». Вчинив так не тому, що не мав де оприлюднити свою відповідь, а тому, що вважав це етичною нормою. Напевно, я помилився. Поважна газета не поспішала з публікацією моєї статті, а спроби зв' язитися з редактором розбилися об не зворушливість секретарки. У зв'язку з цим змушений переадресувати своє звер-

нення до гaзети «Голос України >> і тим самим звільнити редакцію «Дзеркало тижня » від моєї надокучливості.

Ці нотатки — реакція на статтю В. Радчука «Квантова генеза розкопок інтеграла в ортографії», надруковану у «Дзеркалі тижня» 16 листопада 2002 р. їх поява зумовлена не бажанням посперечатися зі «словесником за фахом», як він себе відрекомендував, а винятково повагою до читачів газети.

Власне, й сперечатися нема про що. Жодну граматичну новацію, що її пропонують автори реформованого правопису, він не розглянув, так само, як не завдав собі клопоту пояснити, чи стане кращою українська мова, якщо ми, приміром, писатимемо слова «ванна» з одним «н», «діаспора» і «соціальний» з літерою «я» — «діяспора», «соціяльний», а лексичний фонд збагатимо діалектними словами на зразок «кшталт», «шпальта», «шпиталь», «летовище», «слухавка», «візія»...

Натомість В. Радчук запропонував читачеві малоінтелектуальне чтиво на звичну для «націонал-патріотів » тему: хто більше любить і цінує українську мову. Зрештою, звів надзвичайно серйозну проблему до банального неприйняття вторгнення в «державу слова» нефахівців. Наче всі проблеми реформи цілком залежать від позиції істориків та фізиків.

Але ж В. Радчук, якщо він справді лінгвіст, мав би знати, що поява «Проекта найновішої редакції українського правопису» (К.: Наукова думка, 1999) викликала скандал передусім у благородному сімействі лінгвістів. В Інституті української мови HAH України на цьому ґрунті стався, фактично, розкол. Причому більшість його співробітників відхилила проект. З аргументованою його критикою виступили тодішній директор інституту О. Тараненко (що коштувало йому посади), провідний науковий співробітник С. Єрмоленко і чимало інших визнаних фахівців.

Безсумнівно, знає В. Радчук і про те, який ґрунтовний аналіз пропонованого правопису зробив академік HAH України В. Руса пінський, безперечно, найкращий знавець української мови. З аналізу випливає, що «книга правил із 240 сторінок» містить не кілька граматичних нововведень, як заспокоює нас В. Радчук, а майже 20, їх прийняття тягтиме за собою, крім усього іншого, зміни в написанні 50 тисяч слів, що зробить практично непридатною наявну словникову базу.

Незручно нагадувати про це філологу, але його забудькуватість змушує до цього, щоб у читача й справді не склалося враження про неучасть лінгвістів в обговоренні проблеми реформування українського правопису. Що ж до «чесного, шанобливого діалогу науковців галузі», то жодної провини істориків і фізиків у тому, що він не вийшов, немає. І якесь міфічне «відтирання»

лінгвістів від дискусії про мову «політиками» тут ні до чого. Що завадило, приміром, тому ж таки В. Радчуку вступити в діалог з В. Русанівським чи О. Тараненком? Чому він вважав за краще взяти у співрозмовники фізика та історика? Чи не тому, що для професійного діалогу потрібний інший рівень знань і аргументів?

В. Радчука цікавить питання, «що думає П. Толочко про кванти та інтеграли». Відповідаю. Нічого не думаю, бо ніколи не цікавився цією галуззю знань. А от про українську мову маю суверенне право думати й висловлювати власну думку, як її носій і користувач. Мені не байдуже, чи говоритимемо ми мовою Шевченка—Рильського, чи то мовою заголовку статті пана Радчука. До речі, ліпшої антитези власним висловлюванням про благо реформування правопису, аніж та, що міститься в заголовку, годі й шукати.

Не впевнений, чи цікавить опонента, яку воду він п'є, але точно знаю, що всі нормальні люди вельми занепокоєні наявністю в ній шкідливих «солей з іонами». Для цього й вигадали очисні фільтри. І вже зовсім непереконливий приклад з атомним реактором. Як засвідчив трагічний досвід Чорнобиля, саме це й погано, що фахівці знехтували думкою громадськості.

Історії відоме знамените висловлювання, котре приписують У. Черчіллю: «Війна — надто серйозна справа, щоб довіряти її самим лише військовим». Аналогічна ситуація і з мовою. Це тільки В. Радчукові здається, що її творцями і власниками є винятково лінгвісти. Всі інші знають, що мова — здобуток усього народу. Фахівці-мовознавці не мають права нав'язувати йому свої особисті уподобання, вони лише покликані внормувати те, що в мові встоялося і прижилося. Пошлюся тут на авторитет Ю. Шевельова, який закликав не забувати, що правопис не повинен воювати з мовою, не повинен нав'язувати те, що їй чуже. Сутність правопису в тому, щоб формулювати правила, за якими треба писати те, що є в мові, а не реформувати мову способом правопису.

Бухгалтер, який досконало володіє правилами грошового обігу, не повинен вважати, що він водночас є і володарем грошей. Така омана може коштувати йому довгострокового відрядження у місця, не надто віддалені. Лінгвістові його самовпевненість аналогічною перспективою не загрожує, але мові вона може коштувати дуже дорого.

Мені незрозуміло, чому багатьох, зокрема й В. Радчука, так радує, що деякі наші видавництва (переважно ті, що використовують інтелектуальне й матеріальне спонсорство діаспори) явочним порядком перейшли на так званий «харківський» правопис. Адже якщо мова — це «держава слова», як образно висловився В. Радчук, тоді її конституція — нині чинний правопис — має бути непорушним законом. Інакше яка ж то «держава», якщо в ній

функціонують одночасно дві конституції? І не радіти треба з цього, а сумувати, бо використання різних правописів руйнує українську мову, до того ж робить її носіїв суціль неграмотними. Невже ця проста істина вам, панове реформатори, недоступна?

І ще одне зауваження. Колись І. Нечуя-Левицького, що повстав проти галицізації української мови, звинуватили в тому, що він не має філологічної освіти. Аналогічний прийом узяв на озброєння і пан Радчук. Коли аргументів замало, тоді вдаються до посилань на корпоративне право. «Я сам перекладач і словесник за фахом», а отже, більше знаюся на мові, ніж історик. Можливо, це й так. Та як же тоді бути з посиланням на «кулішівку», автор якої також не мав диплома філолога, або «скрипниківку », й поготів створену під патронатом радянського наркома? І чим автор статті може пояснити надзвичайну любов до радянської «скрипниківки», створеної радянськими ж таки мовознавцями, і неприйняття правопису 1933 р., створеного в аналогічний спосіб? Адже над ним теж працювали найкращі мовознавці України. І також радянські.

Звісно, про жодний диктат «невідомо кого» (лишімо на совісті словесника таку нетактовність) у «державі слова» не йдеться. Важко тільки погодитися з тим, коли люди стверджують, як колись Людовік XIV, що «держава — це я ». В. Радчук вважає за можливе ототожнювати цю державу з В. Німчуком, О. Пономарівим і, очевидно, собою. Я ж гадаю, що на аналогічних правах у ній перебувають В. Русанівський, О. Тараненко, С. Єрмоленко і багато інших. Тому повага до праці «відомих фахівців, що витратили на дослідження правопису багато років» (в іншому місці «десятки років»), не може бути вибірковою. Тож дослухаймося до всіх фахівців і терпляче чекаймо, коли вони, дослухуючись, у свою чергу, до громадської думки, дійдуть згоди щодо українського правопису. На жаль, те, що ми маємо нині, інакше, як мовною анархією, назвати неможливо.

Що ж до мого ставлення до правописних експериментів, то, як і раніше, вважаю їх своєрідною диверсією стосовно української мови. Хотілося б вірити, що вона витримає й це випробування і відторгне нав'язувані їй новації.

2002 р.

Лукава реформа

(Із бесіди з кореспондентом газети «Киевские ведомости » Ганною Удовиченко)

Петре Петровичу, невже всі ці зміни правопису шкідливі? Можливо, хоч щось заслуговує схвалення?

Єдине, що можна ввести, так це букву «ґ». Люди, стривожені долею української мови, цього дуже бажають. Хоч я не вважаю цю букву органічною в українському алфавіті. Вона латинська, а у нас завжди була грецька «г». За її м'якою вимовою завжди впізнають українців. Всі інші зміни непотрібні. Вони лише огрублюють українську мову.

Але прибічники реформи, зокрема віце-прем' єр Жулинський запевняють, що зміни ці неістотні.

Це лукавство. Вони, по суті, змінять структуру мови. Уявіть, що випаде буква «ф», яка в нашому алфавіті існує з X століття. А якщо ввести «и» замість «і» в закінченнях іменників («Любови», «якости») у родовому відмінку, то це вплине навіть на наш вокабулярний апарат! Є лукавство і в тому як сьогодні створюються словники. В них вводять слова, які абсолютно не характерні для української літературної мови: «шпальта», «имбасада», «шпиталь», «трафити», «наразі», «відсотка»... Все це робиться для того, щоб віддалити українську мову від російської: нехай вона буде схожа на польську, німецьку — це наших реформаторів мало хвилює — аби лиш не на російську. Загалом цю акцію я називаю диверсією проти української мови. Адже, по суті, досягається одна мета — розкол у суспільстві. Нам, депутатам, люди пишуть: вам що — нічим займатися?

А компроміс тут можливий?

Компроміси виключені, оскільки необхідності у реформуванні мови немає. У нас склалась гарна літературна мова, яка веде свій родовід від Котляревського і Шевченка. Мова, яку ми називаємо солов'їною і калиновою. Цією мовою, на жаль, ще не навчились говорити всі українці. Але процес її оволодіння набирає темпи. А якщо відразу змінити правопис, мова стане для людей незрозумілою, складною, чужою. Крім того, весь народ України одразу стане безграмотним. І тоді всі вирішать, що краще говорити по-російськи. Я — українець, але якщо «проект» пройде, я новим правописом слугуватись не буду.

Виходить, що головна біда української мови в тому, що вона схожа на російську. Якби замість придніпрянського діалекту прижився галицький, нічого такого і не було б...

Це біда з точки зору наших націонал-патріотів. Вони вважають, Що чим менше наша мова буде схожа на російську, тим ближче ми станемо до Європи. Насправді це не так. Новий правопис стимулюють діаспорні українці, батьки яких виїхали в кінці XIX — початку XX ст. з Галичини і Волині. Правда тоді вони були русинами. Цей мертвий діалект вони тепер намагаються нав'язати материковій Україні. Колись Драгоманов, говорячи про літературний процес у Галицькій Русі, зауважив, що там с декілька справжніх письменників — Франко, Федькович... — але

й ті пишуть такою варварською мовою, яку неможливо читати і розуміти. На мою думку, діаспора тут відіграє негативну роль. Якщо бажають, нехай інтегруються в «неньку Україну», але без спроб її перекроїти на свій лад.

Слід визнати, що у діаспорців непогано виходить впливати на «неньку ». Як, скажімо, HAH України допустила, щоб у неї за спиною групка людей настільки успішно рухала діаспорні ідеї?

Академія не стоїть осторонь, але до її думки не прислуховуються! І насамперед, як це не парадоксально, академік HAH України Микола Жулинський. За його ініціативою була створена нелегітимна комісія, очолювана членом-кореспондентом HAH України Василем Німчуком, що розробила нову редакцію правопису. Все це здійснювалось поза HAH України. Крім того, проект змін комісія має приймати 2/3 голосами по кожному пункту. Кворум Жулинський також вже забезпечив. Все це я ставлю йому в провину. Він не мав права так чинити. Мусить же він мати почуття відповідальності перед Україною, народом, майбутнім, а не потурати групці псевдореформаторів. Це ж псевдореформа. Де це бачено, щоб існувало два правописи. Це все одно, що в Україні буде існувати стара й нова Конституції. А що нам робити з нашою класичною літературою — перекладати і передруковувати? А кошти на це де брати? Якщо вони у нас зайві, то краще видати хороші словники, енциклопедії, підручники, художню літературу...

I все ж позиція ображеної дитини Академії не до лиця. Чи HAH України втратила вплив та безсила змінити ситуацію?

До депутатства я був віце-президентом HAH України. Скільки часу я обіймав цю посаду, стільки тримав ситуацію під контролем: не давав ходу всім намаганням щось змінити у мові. Мені активно допомагав у цьому тодішній директор Інституту української мови Олександр Тараненко. Але я пішов у парламент, а його не обрали директором інституту на новий термін. Проте позицію НАНУ в цьому питанні зараз активно виявляє нинішній віце-президент Академії Іван Курас...

Все ж таки це важко назвати запереченням. Скоріше це намагання нікого не образити.

Просто він це робить досить академічно й інтелігентно. В одному з інтерв'ю виступив проти грядущих нововведень міністр освіти Василь Кремінь. Цікаво, що категорично не згодні із змінами більшість співробітників Інституту української мови! Хіба що знайдуться там 5—7 ортодоксів. Президія HAH України письмово зверталася до М. Жулинського, але він з її думкою не порахувався. Так що ж нам тепер демонстрацію влаштовувати?

Добре, демонстрації беремо на себе. А до вас питання як до депутата. Можливо варто законодавчо захистити мову від реформ або закріпити законом існуючий правопис?

Навряд чи це можливо. Не видавати ж циркуляр про заборону вводити будь-які зміни в український правопис. А що, коли виникне необхідність унормувати орфографію? Але ви маєте рацію в тому, що Верховна Рада не повинна бути осторонь від цього процесу. Ми нині готуємо це питання на розгляд засідання Комітету з питань науки і освіти. Своє рішення передамо в Кабмін, Голові Верховної Ради, Жулинському, авторам проекту. Думаю, це буде вимога: якщо вже бажаєте вносити зміни, то нехай вони будуть мінімальними і не зачіпають структуру мови.

Петре Петровичу, в полеміці з приводу змін з'явилась теорія, ніби-то в Київській Русі не говорили, як прийнято вважати, літописною мовою або мовою «Слова о полку Игореве»... Це мова, як запевняють автори теорії, була книжною, а ось розмовляли тоді по-українськи. Чи так це?

Це неправда. Дійсно, завжди у всіх народів світу літературна мова стоїть вище від народної. І сьогодні так, як Олесь Гончар написав «Тронку» чи «Собор», не говорять, скажімо, у Прикарпатті. Але ж ніхто не каже, що у Гончара не українська мова і що люди так не говорять. Ось так було і в Київській Русі. Ми знаходимо графіті на стінах соборів, археологічних речах, на берестяних грамотах. Причому написи робили не професійні літописці, а прості люди. Ми вважаємо, що ці графіті донесли до нас живі голоси наших предків. Так ось, їхня мова дуже схожа на мову літописів і того ж «Слова...»

А діалектні особливості — звичайно ж були. Але коли мені кажуть: «Так в Київській Русі не говорили », я запитую: «А як говорили?»...

А справді, як говорили?

А ніхто не знає. Думати можна як завгодно, наприклад, що говорили по-німецьки. Проте всі наявні у нас документи свідчать лише про одну мову, яку ми знаємо за літописами і літературними творами. А про німецьку чи про якусь іншу документів немає. Тому версія, що говорили українською — свята неправда. А для мене, спеціаліста з Київської Русі, й образлива, оскільки це — добровільна відмова від нашої давньоруської спадщини. Виходить «Слово...», «Повість минулих літ», «Житіє Феодосія Печерського» та інші твори начебто і не наші. А ось росіяни, руські так не чинять. Ми ж на якомусь етапі відмовились від назви «Русь», замінивши її на «Україну» (від «окраїна»). Потім чухали потилиці, мовляв, москалі реквізували у нас нашу історичну назву. А в XIX столітті нам так сподобалася Україна, що ми забули, як до XVIII ст. були русичами.

Очевидно, не хотіли бути «МАЛОросами».

Але ж малороси — не означає малі чи менші. Це центристська система орієнтації: Мала Русь — центральна Русь. Це не принизли-

во для нас, а навпаки — почесно. Просто в XIX ст. у нас також були «реформатори», які намагались бути несхожими на росіян. А нинішні збираються відмежуватися і від давньоруської мови. А отже — і від давньоруської спадщини. Це небезпечно для народу — він відривається від своїх коренів, стає айсбергом і починає мігрувати в часі й просторі. Ви почитайте, що пишуть: «українська княгиня Ольга», «український князь Володимир», «українська держава X століття »... Але ж не було тоді таких понять. Була Київська Русь, були руські князі.

Ось говорять, що галицький діалект «спольщений», наддніпрянський — «зросійщений », що українська мова народилася разом із незалежністю. Яку мову або який діалект можна назвати чисто українськими?

Українська мова — явище пізнє. Як і російська, білоруська. До

XIII ст., коли існувала єдина Київська Русь, була і єдина літературна давньоруська мова. Потім Русь розпалася: північно-східна опинилася під монголо-татарами, Білорусія — під Литвою, а ми значною мірою — під Польщею. І ось тоді колишні діалекти почали гібридизуватися з мовою свого «сюзерена», внаслідок чого з'явилися нові мови. Тому у нас дуже багато польських слів. Дитинство української мови припадає на другу половину XIII ст., XIV і XV ст.

Прочитала Вашу брошуру «Що або хто загрожує українській мові? >>, яка вийшла два роки тому. Все, що там написано, можна сміло передруковувати тепер — стане якраз до пори у питанні правописного «скандалу>>...

На мою думку, там справді все злободенне. Але якщо у 1998 році я був, по суті, одинаком у боротьбі за бережне ставлення до української мови і її правопису, то сьогодні таких, як я, цілий легіон. Я радий цьому.

2001 р.

Із виступу на семінарі з проблем реформування правопису української мови.

(Київський проект Інституту Кеннана)

Хотів би почати з того, чи є коректною моя участь у дискусії з приводу реформування правопису української мови? «Словесник» В. Радчук у газеті «Дзеркало тижня» висловив щодо цього сумнів. «Держава слова», згідно з ним, є неподільною цариною лінгвістів, і тільки вони мають право порядкувати в ній. Дозволю собі не погодитись з таким вироком. Мову творять не словесни-

ки, а народ, отже, і я у тому числі. І мені зовсім не байдуже, якою вона буде завтра. Коли б нею розмовляли тільки наші реформатори, хай би тішилися на здоров'я своїми вправами, але ж вони експериментують з мовою народу. До речі, зовсім не цікавлячись його думкою. Це неприпустимо.

Насамперед мушу категорично не погодитись із тим плачем, який розводять наші інтелектуали щодо нинішньої мовної ситуації в Україні. Вона, начебто, стала гіршою, ніж була за радянських часів. Це не так. Спостерігаючи за дискусіями у Верховній Раді, я бачу, як все більше і більше депутатів говорять українською мовою. Аналогічна ситуація і з міністрами. Українською мовою говорить Президент України, хай і не надто вишуканою. Українською мовою викладають практично в усіх вузах країни. Маємо україномовне радіо, телебачення. На порядок збільшилася кількість українських шкіл, ліцеїв та гімназій. Хіба це не свідчення того, що українська мова все впевненіше утверджує себе як державна?

Тепер щодо так званого «Проекту найновішої редакції українського правопису». Після ґрунтовного аналізу Віталія Макаровича Русанівського, який ми щойно почули, тут і говорити нічого. «Проект» справді руйнує українську літературну мову і на довгі десятиліття прирікає нас на безграмотність. Але мене тут хвилює інше. Реформатори говорять, що попередній правопис, який вони називають «совітьським», нам був накинутий силоміць, а тому терпіти його в суверенній Україні неможливо. І при цьому нахвалюють так званий харківський правопис (1928 р.), який також «совітський» і також накинутий силоміць радянським прокурором, а потім і наркомом освіти Скрипником. Де ж тут логіка?

Кажуть, що харківський правопис був укладений кращими мовознавцями України. Можливо, це й так. Але ж ми знаємо, що не всіма він був зустрінутий схвально. Критичні зауваження щодо нього висловлював, зокрема, І. Огієнко. А Ю. Шевельов пізніше зауважував, що правопис 1928 р. був неприродній і від самого початку приречений на невдачу. Що стосується правопису 1933 р., то над ним також працювали найвідоміші мовознавці України.

Колись В'ячеслав Липинський зауважив, що українські інтелектуали 17—19 років XX ст. розійшлися на правописі, а втратили державу. Щось подібне відбувається і сьогодні. Ми штучно розігріваємо мовне питання, доводимо його до кипіння, і тим самим розриваємо українське суспільство. Не всі ще як слід оволоділи нинішньою українською мовою, а нам вже говорять, що вона, власне, й не дуже українська. От якщо змінимо 20 правописних правил, а до того ж наповнимо мову галицизмами (полонізмами і германізмами), тоді вона стане справжньою українською.

Один допитливий українець, почувши слово «слухавка», висловив своє щире здивування щодо його відповідності. Чому «слу-

хавка», а не «говорілка», адже половина телефонної трубки має саме таку функцію? Важко також зрозуміти, чому «шпиталь» краще «лікарні», «кшталт» краще «зразка», «шпальта» краще «сторінки», а латинська літера <<и», яку нині полюбили на телебаченні, краща за кириличну «у».

Реформатори заспокоюють, що перехідний період до нового правопису не буде надто швидким. Найближчі 10 років в Україні діятимуть два правописи. Але ж це ще гірше. По суті, це означатиме, що у нас не буде єдиної літературної мови. Суспільство стане тотально безграмотним. Як тоді вчити дітей у школах, як оцінювати їхні контрольні роботи, якими критеріями грамотності керуватись при наборі студентів до вузів?

Отже, якщо сьогодні українська мова, як говорять деякі її піклувальники, ніяк не завоює свої державні позиції, то причину цього слід шукати і в тих недолугих спробах її реформування. Люди, власне, не можуть втямити, якою ж українською мовою вони мають говорити. Російськомовні громадяни України цілком слушно зауважують: «Якщо ви, українці, не можете домовитися, яка у вас мова і як вам говорити, то які претензії ви маєте до нас».

Нещодавно мені принесли брошуру А. Погрібного з трьома заголовками. Читаю її і бачу, що шановний професор вже фактично послуговується новим (старим) правописом. Це неймовірно. Мовознавці не мають права демонструвати такий нігілізм. Діючий правопис — це мовна конституція і поки не прийнята інша, законослухняний громадянин мусить жити за її пра