БІБЛІОТЕКА „НОВОГО ЧАСУ" Ч. 1.

ЛЬВІВ, 1924

З ДРУКАРНІ ВИДАВНИЧОЇ СПІЛКИ „ДІЛО", ЛЬВІВ, РИНОК 10.

О Ґ Л А В.

Стор.

1. Спадщина по Польщі. 3—5

2. За освіту українського духовенства. 5—10

3. Народини українського австролюбства. 10—13

4. По прикрих досвідах на правий шлях. 13—18

5. Стан народньої освіти наприкінці XVIII в. 18—21

6. За українську мову в народній школі. 21—28

7. Польські „носії культури" й українські „простаки". 28—33

8. Перемиське Товариство священиків. 33—36

9. Іван Могильницький. 36—39

10. Безідейність освічених верстов. 39—41

11. Перемишль яко культурний осередок. 41—47

12. Відродження Славян і пня української нації. 48—56

13. Панщина й польські „славянолюбці"-дурисвіти. 57—67

14. На порозі москвофільської реакції. 67—75

15. Під стягом народництва. 75—91

16. Маркіян Шашкевич — веснівка відродження. 91 — 109

17. Слідами Маркіяна Шашкевича. 109 — 122

18. За українську пресу. 122-125

19. Нові події — стара історія. 125—135

20. Перша політична організація. 135 — 148

21. Перший український часопис. 148—151

22. Справа народньої освіти. 151—165

23. Почуття національної єдності. 165—174

24. Від розчарування до рутенства й москвофільства. 174—178

1. Спадщина по Польщі.

При першім розборі Польщі в 1772 р. перейшла Галицька земля до Австрії. Українську націю творив тоді темний селянин і священик. Не було ні маєтного міщанства ні багатих торговців і купців; ремесла стояли низько, а торговля була в жидівських руках.

В крайній матерїяльній нужді, темноті й без ознак свого окремого національно-культурного життя перейшли Українці Галичини з польської неволі під панування Австрії. В другім році по прилученню Галичини до Австрії загостив до нашого краю Йосиф II й відразу запримітив, щй крім польських магнатів усе населення було дуже вдоволене із зміни, яка зайшла в його політичній долі в 1772 р. „Всі ждуть від нас справедливости — одні магнати невдоволені" — таке було в Иосифа загальне вражіння від подорожі, з яким він поділився листовно з своєю матірю Марією Тересою.

Перший губернатор Галичини ґр. Перген вручив у Львові Йосифові подрібне звідомлення зо стану краю. Між иншим зазначив тут ґр. Перген, що велику більшість сільського населення творили Українці й що між українським і польським духовенством була велика ворожнеча. Губернатор радив австрійському урядові звернути пильну увагу на економічне положення селян, щоб притягнути їх цим робом на свій бік. Не дораджуючи простягати якусь особливу опіку над Українцями, ґр. Перґен підносив, що вони все таки можуть :у разі потреби бути дуже пригожим знарядом проти польської пануючої кляси.

Що ґр. Перґен відраджував австрійському урядові виявляти якусь особливу опіку над Українцями, це не диво, бо не тільки перед галицьким ґубернатором, але й перед центральним урядом у Відні обвинувачували Поляки Українців, що це непевний елемент. Навіть щодо віри — говорили вони — Українці непевні, бо симпатизують із Росією. Тому — виводили далі — краще для Австрії підпомагати в Галичині зріст латинського обряду коштом грецького. А що Поляки уважали завсіди латинський обряд признакою польської народности, а грецький обряд признакою української народности, то замаскована чисто релігійна просьба польських магнатів і духовенства була просьбою, щоб австрійський уряд помагав Полякам винародовлювати Українців.

І в обороні українського народу перед його латинщенням і польщенням виступив енергійно львівський єпископ Лев Шептицький, найзнаменитіший із єпископів, що їх дала уніятській церкві родина Шептицьких у XVIII в. Лев Шептицький доказував перед австрійським урядом, що Українці це самостійний народ, окремий від Поляків, що Українцям належаться рівні права, тим більше, що політичне значіння Українців для Австрії велике: вона моглаб злучити всі українські землі під своєю владою.

Епископові Льву Шептицькому лежала також дуже на серці справа заснування епархіяльної семинарії. Цю справу пригадували єпископові й уряд і вороги. Коли в 1775 р. вніс він просьбу до Маріі Тереси про потвердження капітул львівської, галицької й камянецької, спротивився цьому латинський архиепископ Вячеслав Сєраковський, підсмішкуючися, що „львівський єпископ має в своїх трьох епископствах і єпархіях понад тисячу дуже вбогих парохіяльних церков, які благають у нього помочи, їм нехай поможе. Має стількиж парохів темних, без оглади й науки, котрі не вміють учити божого стада правд віри. Нехай залежить семинарії для освіти свого клиру". Не велика буде користь, коли уніятська церква одержить десятьох каноніків більше, а його парохи будуть простаками й невіжами.

Для духовної семинарії вспів Лев Шептицький збудувати окремий будинок при церкві св. Юра, але справа заложення семинарії знову відтягнулася, а незабаром (1779р.) і помер Лев Шептицький, приготовивши все для заложення семинарії, що й наступило в 1779 р. за його наслідника на львівськім владицтві Петра Білянського.

Крім львівської єпархіальної семинарії були ще дві на просторі Галичини: галицько-крилоська й перемиська. Галицько-крилоська семинарія перестала істнувати з кінцем 1785 р., а дві инші проістнували до 1792 р.

Одначе справжню духовну семинарію на західно-європейський лад заснував щойно Йосиф II в 1783 р. у Львові, зразу епархїяльну, а в два роки пізніше перемінив її на генеральну так, що до неї приймалися унїятські кандидати духовного стану не тільки з Галичини, але й споза неї.

В 1784 р. заложив Йосиф II у Львові також університет. Але з цього культурного добродійства не багато могли зразу користати Українці. Всі виклади на університеті відбувалися в латинській мові. Згідно з приписами повинні були виховатися найперше ученики, котрі моглиб слухати на філософії підготовних предметів у латинській мові, складати з них іспити й опісля користати з латинських богословських студій, де тільки пастирське богословє пояснювано по польськи.

Тимчасом Йосиф II потрібував зараз освічених священиків, що мали виконати в цілім краю, майже в кождім селі назначену собі задачу. Шлях через університетські латинські студії був за довгий. Та й звідки було взяти таких, котріб покінчили середню школу? З трудного положення найшовся вихід. В 1787 заснував Йосиф II т. зв. „studium ruthenum" на львівськім університеті, себто тимчасовий український філософічний і богословський інститут. Його тимчасовість, причина й ціль мотивувалися в цісарськім рішенню з 9 марта так: „Доки нема достаточного числа українських духовних кандидатів, обзнайомлених із латинською мовою та спроможних покінчити в цій мові філософічні й богословські студії в такім обємі, як вони викладаються на тамошнім університеті, без сумніву треба конче заложити "окремий тимчасовий науковий інститут в українській мові для тих, котрі знають тільки цю краєву мову".

Обсяг і час студій вихованців цього інституту мав бути такий самий, як вихованців латинських студій: „Вихованці, обзнайомлені тільки з краєвою мовою, мають нарівні з иншими вихованцями української генеральної семинарії, обзнайомленими з латинською мовою, котрі вчаться в цій мові теології на університеті, зоставатися пять літ у генеральній семинарії та вчитися там таким самим способом, як инші вихованці, всіх частин теології, приписаних для університету".

Український інститут проістнував до 1809 р. Дві причини склалися на його короткотрівалість: його тимчасовість і слабе матеріяльне забезпечення вихованців, котрі покінчили його. Хоч вихованці українського інституту виконували ті самі душпастирські обовязки, що й вихованці університетських латинських студій, їх поставлено нарівні зо священиками давнього типу (з епархіяльних семинарій, холмчаків і луцаків), без університетських студій, і вони мали тільки половину того доходу, який побирали ті духовники, котрі покінчили латинські студії. Крім того їх не допускано до ніяких вищих становищ у церковній єрархії й вони не діставали жадних кращих парохій. З таких причин проістнував український інститут тільки до 1809 р., коли вже було достаточне число кандидатів, що знали латинську мову з гимназійних студій.

Український інститут на львівськім університеті заснував Иосиф II, щоб „із стану упадку підняти наш народ". Він бо, мандруючи по краях своєї держави, побачив упадок українського народу, „которий чрез нісколко столітій в глубоком невіжестві погружен бити принуждашеся". Тому український інститут став неоціненим скарбом для нашого народу — таке писав у передмові до свого перекладу тодішнього підручника морального богословя Петро Лодій, родом із Закарпаття. І Лодій і перекладчик двотомової історії церкви, вживаної як підручник в українськім інституті, Хведір Захаріясевич просили в передмовах до своїх книг вибачення в читачів, що вжили в своїх перекладах тут і там „вираженій простих", себто народніх слів, що їх певно частіше мусіли вживати вчителі інституту в устних викладах.

Щира вдячність для австрійського уряду пробивається з передмов і Лодія і Захаріясевича, що називає Иосифа II „многолітне достопамятним" і гідним безсмертної слави. Обидві передмови були висловом українського австролюбства, що зродилося зразу серед українського духовенства. Й не диво. Воно порівняло своє недавнє безправне становище й теперішнє життя в культурній державі й це порівняння на кождім полі вливало вдячність і прихильність для австрійського уряду.

А коли додати до того заходи арстрійського уряду коло освіти українського духовенства, легко пояснити тон і зміст промови крилошанина Михайла Гарасевича на синодальнім зїзді українського духовенстйа 1806 р. „Ото бачимо, — говорив він, — що наше світське духовенство було в найбільшій темноті, що парохи ледви вміли читати й писати та жили в загальнім пониженню. І дійсно, яку пошану могло мати священство у світських людей вищих верстов, коли воно ледви одягом різнилося від простонароддя? Який вплив воно могло мати на нього, коли само ледви знало перші основи релігії?... А подивімся на теперішнє положення священства!

Переконаємося, що воно ніколи не стояло так високо. А звідки це походить? З ласки найлагіднішого австрійського уряду. Бо відколи ми прийшли під розумний, справедливий і лагідний австрійський уряд, що кермується ліберальними думками, відтоді з нами поводяться по батьківськи нарівні з иншими; ми вільні від усякого гнету, признана рівність нашого обряду з иншими, признані наші привилеї та права, зроблено все, що потрібне для відповідної освіти й нашого удержання... І колиж наше священство було таке освічене, щоб його члени могли бути публичними професорами на університеті, щоб мали стільки нагоди й засобів для освіти в науках, як тепер?... І які обовязки лежать за те все на нас? О! наші обовязки це: незломна вірність, привязаність і любов до найліпшого монарха. Ці обовязки сповнимо найкраще тоді, коли... повірений нашій опіці народ виховаємо нашими науками та власним прикладом на добрих христіян і горожан. Отже будьмо, дорогі браття, вірні... та при кождій нагоді впоюймо в наш народ, що послух найвищим приказам і бажанням... конче потрібний".

Коли на синоді українського духовенства в 1806 виславлювано австрійську опіку над Українцями й вислано адресу вірности цісареві, одно й друге не дуже відповідало тодішньому відношенню австрійського уряду до Українців, що різко змінилося по смерти Йосифа II. Зазначене відношення українського духовенства було швидче висловом того настрою, котрий запанував серед нього по перших заходах, котрі поробила австрійська державна влада в перших десятиліттях австрійського панування в Галичині. Ті заходи зробили епоху в її життю в повнім значінню цього слова, відбилися глибоко на всій будові її суспільного життя й суспільних відносин і врилися глибоко у вдячнім серці в першій мірі українського духовенства, щонайкраще вийшло на переміні Польщі на Австрію.

В тім часі вдалося українській уніятській єрархії виклопотати одну річ, що зрештою довго не підносила й не огрівала українського народу в Галичині. Це було відновлення галицької митрополії й піднесення Львівського єпископа до ступня митрополита. Вже Лев Шептицький просив 1774 р. через свого уповноваженого каноніка Івана Гудза відновити галицьку митрополію. Одначе папські буллі в справі цього прийшли з Риму щойно в 1807 р.

Немалі заслуги в цій історичній події з історії української церкви поклав генеральний вікарій др. Михайло Гарасевич, що й привитав першого митрополита Антона Ангеловича при його вїзді на святоюрське подвіря у Львові латинською промовою.

В церкві знову говорив Гарасевич по польськи. проповідь, де підкреслив значіння відновлення митрополії: „Пять століть минає вже від тої пори, коли зникла гідність галицького митрополита. Різні події зложилися на те, що цю єпархію прилучено до київської єпархії. Майже через три століття не Мав цей край свого архипастиря, щойно 1539р. на бажання клиру й народу назначено митрополичим заступником у Львові Макарія Тучапського. За ним слідувало в 266 літах 13 архипастирів, а саме: Арсеній Балабан, Іван Осталовський, Гедеон Балабан, Єремія Тисаровський, Арсеній Желиборський, Атанасій Желиборський, Єремія Свистельницький, Йосиф Шумлянський, Варлаам Шептицький, Атанасій Шептицький, Лев Шептицький, Петро Білянський і Микола Скородинський, усі, підчинені митрополитові київському, а заразом і галицькому". Ніхто не дочувся українського слова в часі згаданого свята: урядові промови виголошено по латинськи, проповідь у церкві відбулася в польській мові, новий митрополит видав своє посланіє по польськи, а вихованці духовної семинарії привитали митрополита польським панегіриком.

Такі події не повинні минати безслідно в життю людини. Та митрополит був за старий, щоб витягнути послідовности зо своїх тажких пригод. Пять літ пізніше він помер, нічим не зазначившися для розбудження українського життя свого народу. Свої брошури й посланія писав він по французьку по німецьки, по латинськи й по польськи, тільки не по українськи. Не диво, що не знайшлося вдячне серце серед Українців — навіть слід не лишився, де він похований.

За те в душу молодшого від митрополита Гарасевича глибоко врилися події 1809 р. й він, хоч у роках 1792—1794 був редактором польського Денника патріотичних Поляків, старався тепер погодити своє австролюбство з приналежностю до свого народу. Знаючи про його велику вченість в історії української церкви, поручила йому віденська нунціятура написати історію української уніятської єрархії. Гарасевич виконав поручення нунціятури й виготовив твір, що без нього не обійдеться жаден будучий історик української церкви. Його працю, написану по латинськи, з додатком великого числа документів, видав, на жаль не в цілости, щойно Михайло Малиновський в 1863 р. (обімає 1184 сторін).

Летів орел дубровою,

бистре око в сонце гнав,

гнав за світлом, за правдою,

Ой, нема вже, руська мати,

твого орла красоти!

Пішов від нас спочивати

там до сонця — чистоти...

Нема кому віднайти славу й імя української дитини, сказати правду, заступитися за нею сиротою, побідити силу ворога, дати пораду в лихій долі, а в щастю науку.

Хоч у 1776 р. зорганізовано першу окрему шкільну комісію для Галичини, справа з народнім шкільництвом не поступила наперід. Освіти українського селянина не бажали собі польські пани, бо народня освіта йшла в розріз з їх інтересами. Тому, де було можна, просто не допускали до відкриття народньої школи, а коли не були в силі жадним способом спинити заведення школи, тоді старалися, щоб бодай народня школа не була українською. В таких випадках знову ставала їм до помочи латинська консисторія й польська інтелігенція, що при помочи школи загортали українських дітей до латинського обряду й польської народности.

З браку потрібних підручників і відповідних кандидатів на вчителів справа народньої освіти довго не посувалася наперід. Серед такого лихоліття ціла освіта, народніх мас починалася й кінчилася катехизаційними поученнями в церкві, наскільки до них були здатні або мали охоту тодішні парохи. Коли найшовся охочий до просвіти парох, а при нім дяк із сякою-такою освітою, він учив у дяківці з букваря або ще частіше з писаних табличок азбуки та трохи писати й рахувати. Ціла наука не переступала читання Псалтирі й Апостола.

Заміських шкіл, в котрих наука відбувалася в українській мові, відомі до кінця XVIII в. тільки дві: братська школа при церкві Успення у Львові й народня школа при василіанській гимназії в Дрогобичі, котру заснував ігумен три роки по прилученню Галичини до Австрії. Ця школа проістнувала до 1830 р.. Брак українських шкіл по містах був тим болючіший, що в 1805 р. піддав уряд тривіальні школи під нагляд латинської консисторії.

Треба було передовсім подбати про вчителів для парохіяльних шкіл. Епископ закликав духовенство перемиської єпархії, щоб приступило до заложення дяко-вчительського інституту, де сини селян, дяків ї священиків, не маючи засобів до дальшої освіти, виховувалибся на дяків, здатних заразом бути вчителями в сільських школах. Не тільки священики, але й народні маси зрозуміли значіння такої народньої інституції й піддержали плян консисторії щедрими датками. Завдяки цьому вже в жовтні 1817 р. увійшов інститут у життя. Пізніше єпископ Іван Снігурський закупив за власні гроші й дарував на фонд цього інституту село Новосілки під Кальварією, щоб із його доходів удержувано що року 24 вихованців в інституті. Коли згадані доходи не вистарчали, постановив фундатор у своїй останній волі, щоб решту потрібної суми покрити з инших його легатів.

Про зазначені вище свої спостереження з канонічної візитації самбірського округа й повідомив у червні 1816 р. митрополит губернію, підкреслюючи, що селяне зробили жертви на школи залежними від того, чи діти будуть учитися в таких школах по українськи. На це одержав місяць пізніше відповідь, що уряд не думав заводити по селах німецької мови, але заходить немала перешкода завести українську мову, бо багато громад належить до римського та грецького обряду, отже требаб було окремої української науки. До того українська мова не вживається в письмі й ледви чи найшлибся вчителі, що моглиб учити цією мовою.

Вказуючи місяць пізніше на свої заходи та працю коло побільшення шкіл, доказував знову Левицький потребу української мови в них, зокрема до науки віри, бо через це упадає релігійність між українським народом, а далі українська мова не те саме, що польська, й самі урядники бачуть потребу говорити з народом по українськи, а польської мови треба Українців учити. Коли українська наука впала, то причиною цього польський уряд і єзуїти. Також не треба буде установляти двох учителів, польської й української мови, бо далеко більша частина громад складається з самих Українців. А як що й зайшлаб де потреба, можна постаратися про вчителя, що вмітиме вчити по українськи й по польськи; до української науки можнаб ужити також дяків. Місяць пізніше відповіла губернія, що української мови не можна завести в народніх школах, бо в ній нічого не пишеться й у ній не видаються ні цісарські закони ні обіжники. Та й з української мови не мав би Українець великої користи, навпаки вона булаб тягаром у школах, але устно можна вживати української мови до науки віри. Значні трудности справляє й кирилиця, що її вживають тільки в церковних книгах. А що український селянин у Галичині розуміє по більшій частині по польськи, хай застановиться митрополит, чи не булоб краще вчити читати й писати в польській мові, щоб іще більше не піддержувати духа сепаратизму між мешканцями одного й того самого краю, одного й того самого села. Якби митрополит не згодився на це, чи не булоб краще завести для української народньої мови латинську азбуку, бо кирилиця цілком не вживається в звичайнім життю й не принеслаб народові иншої користи, як ту, що він міг би розуміти кілька молитовників.

Одначе віденський уряд не дуже схилявся на підшепти зо Львова. Велів губернії скликати шкільну комісію для вирішення справи й поручав запросити до неї архиепископів і верховних надзорців народніх шкіл обох обрядів. Рівночасно звелів не забороняти надалі вчити по українськи читати й писати, бо це моглоб викликати невдоволення між Українцями. В нараді взяло участь 11 губерніальних радників, архиепископ Анквіч і надзорець шкіл Мінасєвич із польського боку, а з українського боку митрополит Левицький і Могильницький.

З виїмкою обох Українців, котрі признавали краєвою мовою свою рідну українську мову, всі инші члени комісії прихилилися до погляду референта, що краєвою мовою в Галичині є польська мова. Ворожа українству більшість комісії ухвалила, що при катехизації треба вживати української мови, що парохам або їх помічникам не забороняється вчити українську молодь по українськи читати й писати, але й що в усіх народніх школах також українські діти мусять учитися по польськи, бо на думку ворожої українству більшости комісії тільки польська мова є краєвою мовою в Галичині й нею говорить монарх до народу. А коли хто хоче дати нагоду селянинові греко-католицької віри (в польських головах не було Українців чи по тодішньому Русинів у Галичині) читати свій катехизм і свої богослужебні книги, треба тільки перекласти їх на польську мову або хоч надрукувати латинською азбукою, щоб без потреби не помножувати для селян числа мов і письма.

А в тім, колиб українські громади хотіли залежити українські школи, удержуватимуть їх власними коштами. Українці домагалися також українських окружних шкільних надзорців. На це домагання відповіла губернія, що українські надзорці ще не на часі, бо мало є шкіл і нема священиків, що булиб до цього здатні. Коли цісарь згодився на українських шкільних надзорців, тоді комісія ворожою українству більшостю голосів ухвалила; що тільки там може Українець мати нагляд над школою, де в громаді є українська церква, а де є костел, там має бути польський надзорець. Одначе над українською наукою віри має наглядати український декан і консистор. До цих ухвал застеріг собі митрополит Левицький дати пояснення. В останніх підніс, що надвірна канцелярія ще в 1787 р. признала краєвою мовою Галичини українську мову, в котрій відбувалися навіть філософічні й богословські студії. Як що закони не писалися по українськи, то для польських доміній, котрі все таки пояснювали їх по українськи, до того саме тому, що народ не мав законів у своїй мові, знав про них мало. Галичина не польська земля. Вона була тільки під польським пануванням, але передтим було тут українське галицьке й володимирське князівство. Та й Австрія прилучила ці краї як українські. Чи тому, що Франція володіла багатьома європейськими краями, стали ті краї вже французькими? Сама Польща признавала наш край за український (руський). За самої Польщі вживали суди української мови й урядові документи писалися по українськи. Навіть є привилеї польських королів, писані по українськи. Трибунал справедливости для польських: земель у Пйотркові уживав польської мови, а люблинський для українських земель української мови. До XVII в., як свідчать акти бернадинського архиву, вживалася в Галичині українська мова. Потім настало в Галичині переслідування українського народу з боку польського уряду та єзуїтів і Польща зачала тяжко й не по христіянськи кривдити Українців. Тепер сподіваються Українці від австрійського уряду правди й визволення з такого гнету, рівности в усім. Вияснення митрополита, що обіймало 33 параграфи, протестувало також проти заведення латинської азбуки в українські книги та предкладало назначувати шкільного надзорця залежно від того, яка є більшість, українська чи польська, дітей у школі.

Ра'зом зо своїми ухвалами видала губернія приказ окружним урядам, аби в усіх громадах із населенням обох обрядів обраховано число учеників одного й другого обряду при помочи обох священиків. На підставі такого виказу знатиме губернія, котрій консисторії поручити нагляд над школою. Крім того поручила губернія повідомляти її при переговорах над заснуванням нових шкіл, чи в громаді є латинське приходство, чи тільки українське, а при закладанню школи в місцевости з українським приходством — чи всі діти є греко-католицького обряду або чи є в селі ще й діти латинського обряду.

На жаль український нарід у Галичині мав проти себе увесь польський табор з усіма його махіявельськими штучками, як позбавити Українців найменшої одробини прав, дуже часто такиж при помочи Юд споміж власного народу — наскрізь спольщених тоді українських освічених верстов.

Коли під впливом польських поривів перед третім розбором Польщі появилася гадка, чи не датиб місце в шляхетськім галицькім соймі й селянам, „котрі несуть на своїх плечах усі тягари суспільности, котрі мають найбільше землі й взагалі всю землю управляють", вона швидко пішла в забуття, бо „булоб небезпечно в селян, що мають перевагу фізичних сил, викликати живе моральне почуття". А в тім, з огляду на невдатну польську конституцію й третій розбір Польщі не почував себе вже загроженим і австрійський уряд та зложив подібні проєкти, як думку про селянське представництво в галицькім соймі, спокійно до архіву на кількадесять літ — до 1848 р.

Ступінь за ступнем вели польські дідичі вперту й послідовну боротьбу з народньою освітою й витрівало нищили всякі українські змагання й пориви. Боротьба була нерівна й забезпечувала успіхи польським дідичам тому, що рука в руку з ними йшло латинське духовенство й усе польське шовіністичне громадянство, а розбори Польщі незвичайно розпалили польський шовінізм.

Друга штучка дідичів і латинського духовенства мала на ціли загарбати Українцям і ті одробини прав, котрі полишали їм ґуберніяльні постанови. Щоб мати більшість і здобути польську викладову мову в школі, в часі комісій, що їх завданням було означити більшість учеників одного з обрядів, безсоромно виганяли учеників Українців із школи так, що в школах із дітьми обох обрядів звичайно виходила більшість учеників Поляків. На підставі такого „ствердження" діставалася школа під нагляд латинської консисторії.

З останньою бодай лучила українську дитину рідна школа з дяком. Не було тут деколи й букваря, тільки дяк учив читати на старих церковних книгах, що вийшли з ужитку, а азбуку писав високим на стопу уставом на величезних дошках. Але за те в таких місцевостях, напр. на Лемківщині, майже в кождій церкві читали хлопці Апостола, а й багато старих читали Псалтирю або Часослови зо своїх власних книжок.

Незвичайно гарно малює справу української народ тої школи просьба селян із Залуча з 1840р. до городенського шкільного надзорця, зазначена вже в адресі: Будьте ласкаві, причинітся за нами бідними і поратуйте, аби наша наука в школі на завше наших дітей була".

А в середині була така просьба, підписана тридцять-шістьома громадянами Залуча:

„Пречестний уряду намістниче гр. кат. городенский і надзерателю школний!

„Громада наша сама поклала школу і обіцялася платити учителеви і платит, аби наші діти учив читати, співати і писати. І 15 літ ми сами школу, будинок, утримуємо і діти посилалисми. Ни знати, що ся значит, же наші теперішні дідичі ни любять на нашу школу.

1. Зараз, як прийшли В. В. П. Айвас, Григора Воєвудку, котрий в Княжу дякував, і діти зачав учити, казали зловити з рекрутами, хоц він горбатий; кричали на него, же без оповіди панскої учит діти, а же він казав, же тоє длятого робит, же му духовний каже, бив го і кайдани вковав.

2. Сего року на нашего учителя Даниїла Воєвудку, котрий 4 роки наші діти учит, післав двірских слуг з вітом в ночи до школи, запровадив в двір, а рано взяв до арешту і меже рекрутами окував. А належит, аби сес зоставився в громаді і учив діти, бо вже трох братів в жовнірах. До сего разу таке ни віробяли пани нашому учителеви, аж теперішний пан — видимо, же раді би, аби школи ни було.

3. Хлопців, котрі уміют читати, берут до плуга і насміваются, мовят: забудеш азбуку. Від плуга ни можут ходити до церкви і через тото видят сами пани, же мусят призабувати. І длятого так говорят.

4. Видимо, же ми, бідні простаки, ни вмілисмо добре отченашу, а хоц котрий умів, то забув, так тепер учинилисмо школу — хочут, аби, котрії уміют читати, і тото забували.

5. Нас, бідних простаків, відав ніколи ни допустят, абисмо хоц тілко вміли читати, абисмо Бога і царя чтити знали.

6. Чуємо, же німих і глухих учат читати, а ми ні глухі ні німі, і сами платимо за школу. Ни знаємо, що ся значит, же так ни любят нашу школу; каждому, котрий до сего разу навчився, допікают, а ми, бідні простаки, нікому нічого ни кажемо, що хто вміє.

7. Ни маємо пасовиска, до каждої худобини діти ниволимо, аби пасли. Через тото відриваются на літо від школи і богато забувают. Ни знаємо, що ся значит, же наш духовний і наш намістник снятинский на тоє мовчут. Ми видимо, же духовні видят і знают, хто перескажає, аби школи в простаків ни було. Длячого нічого ни кажут, ми того ни знаємо, — нам ся здає, же наші духовні за нами повинні ся упімнути.

Цей статут був готовий і мав підпис епископа Михайла Левицького вже 20 січня 1816 р., а 5 липня тогож року затвердив його цісарь на предложення надвірної канцелярії. Тодіж і вийшов він по латинськи друком у Відні.

Головою товариства був надзорець епархіяльних шкіл і референт шкільних справ Іван Могильницький, тоді ще парох у Дроздовичах і нижанковицький декан. Зразу стали членами товариства парохи: перемиський катедральний Петро Назаревич, дарожівський Данило Качановський, любачівський Василь Созанський і корманицький Іван Турчманович. Пізніше стали членами: парох Себечова й белзький декан Іван Трильовський, парох Радимна й порохвицький декан Гнат Давидович і парох церкви св. Варвари у Відні доктор богословя Іван Снігурський.

Споміж членів перемиського товариства розвинув найбільшу діяльність його голова Іван Могильницький. Зокрема на полі шкільництва поклав він дуже великі заслуги, довівши до того, що на 697 парохій в перемиській єпархії було в 1832 р. 385 парохіяльних шкіл 24 тривіяльні й головна школа в Лаврові.

В тіснім звязку з працею над засновуванням народніх шкіл стояла праця Івана Могильницького над укладанням підручників для них, як гарно уложений Букварь, що вийшов першим виданням в 1816 р. в Буді й діждався низки дальших видань, катехизм, не заступлений новим протягом більше ніж сімдесятьох років (перше видання його Науки христіянської вийшло в Буді 1816 р., перше видання Катехизиса малого у Львові 1817 р.), книжечка про обовязки підданих (Повинности підданих, Львів, 1817, 1827) й шкільні правила (Львів, 1817).

Згадана Відомість це перша на галицькім грунті наукова розвідка в 19 віці про українську мову, її минуле й відношення до инших славянських мов. Українську мову уважав Могильницький рівнорядною славянською сестрою, як мова чеська, польська, московська й инші. Може бо якийсь нарід утратити свою політичну самостійність, але народности й мови він не тратить. Зникла держава Володимира Великого, але українська мова заховалася досі. Сьогодні вона зберігається під сільською стріхою, але колись вона була урядовою мовою Великого Князівства Литовського й Польщі. Доля української мови під польським пануванням вязалася нерозлучно з долею українського народу, хоч польська мова багато зо свого багатства завдячує українській мові, а так само й московська.

Своїм життям, виповненим ідейним змістом, Іван Могильницький різко відбивав від сучасних собі освічених верстов. Як сам Могильницький дивився на ролю освічених верстов, про це маємо цікаве свідоцтво Юстина Желехівського, одного з пізніших діячів перемиського гуртка: „Яко знавець історії знав він (Могильницький), що нарід без шляхти й інтелігенції ніколи не може піднестися, а знаючи, що українська шляхта перейшла на польську шляхту, тодішняж українська інтелігенція, що походила з середнього стану, священиків, мандаторів і економів, була цілком байдужою, як що не ворожою розвиткові української народности, звернув покійний наш патріот усю свою діяльність на освіту простого народу, що лишився вірним свому обрядові й українській мові та зберігав свої традиції й історію в народніх піснях. Отже просвічувати при помочи народніх шкіл селян і міщан і творити з них інтелігенцію з українським духом було його одиноким задушевним змаганням".

А в тім на саму освіту мало українське громадянство викривлений погляд. На працю дивилося воно як на велике нещастя, а школу уважало інституцією, що має. видавати упривилейованих людей. І тоді й довго-довго ще потім батько страшив сина, що дасть його до купця або до ремісника, як що він не буде вчитися. Правда, гірка наука для сина,, але за те пізніше син заживе солодко й не потребуватиме працювати. Щож дивного, що йдучи слідами освічених верстов, і селянин посилав свого сина до школи, щоб син не працював так тяжко, як батько, й став священиком, що живе з живого та вмерлого.

В парі з такими поглядами на освіту витворився серед українського духовенства своєрідний псевдо-аристократизм. Духовенство звичайно відбилося від народу, говорило по польськи й нарівні з дідичем і Жидами використовувало народні маси. Коли повставав торг за треби, священик старався мотивувати свої вимоги тим, скільки то грошей стояла його освіта й скільки літ сушив він собі голову, заки дійшов до своєї мети. Та звичайно небагато варта була священикова наука в приложенню до потреб його парохіян. Раз був випадок, що селянин обвинуватив свого пароха перед консисторією, що не хоче видати йому метрики його батька. І обвинувачений парох боронився перед консисторією тим, що він не в силі перечитати давньої метрики, писаної по українськи, бо в школах учився він по польськи, по німецьки, по латинськи, по грецьки, по єврейськи, по халдейськи й по італійськи та має з усіх тих мов шкільні свідоцтва зо знаменитими поступами, але по українськи його ніде в Галичині не вчили.

Опікувався дуже народнім шкільництвом і й заповіті утворив 50 стипендій для бідних учеників. Колиж до цього додати його записи на дяко-вчительський інститут і нарешті те, що він придбав 1829 р. друкарню в Перемишлі, виступить у виразних рисах гуманність і любов до своєї нації в цього зразкового єпископа. Все таки його заповіт написаний по польськи.

Очевидно незатерті сліди лишив по собі Снігурський скрізь і на полі церковного життя й станової організації. Заложив фонд для бідних удів і сиріт по священиках, увертав пильну увагу на проповіди й катехизації, увів урядову українську мову в конкурсові іспити, перемиської дієцезії, позаписував чисто церковні легати в заповіті й т. і. Перемиським єпископом був Снігурський до 1847 р., коли вмер у вересні. Вродився 1784 р. в Берестянах, самбірського повіту. Гимназію скінчив у Самборі, вищі студії у Львові й Відні, де й осягнув ступінь доктора богословя. Від осени 1808 р. був сотрудником, а від 1813 р. парохом церкви св. Варвари у Відні, де й одержав 1818 р. назначений на перемиського єпископа.

В звязку з обороною прав народньої мови бути мовою літератури запустився Осип Лозинський в дуже небезпечне тоді для Українців Галичини новаторство, а саме виступив із проектом увести латинську азбуку до українського письменства. Свій проект надрукував Лозинський у Всячині (Rоzmaіtоsсі), літературнім додатку до Газети Львівської, й розбудив публичну опінію українського громадянства проти себе. Йому відповів Маркіян Шашкевич польською брошурою п. н. Азбука й абецадло 1836 року, а ще в осени 1834 року Осип Левицький, що надрукував відповідь у перемиській епископській друкарні, а редактор урядової львівської газети Михалевич (Українець) долучив відбитки відповіди до розсиланих чисел газети.

Осип Левицький також написав граматику буцімто української мови й видав ііцпо німецьки в "1834 р.. Уважав себе поетом і знавцем мистецтва складання віршів. Писав несмачні панегірики (епископам Снігурському та Яхимовичеві, митрополитові Левицькому), ще поганіше перекладав дещо з Ґете, Шіллера й т. д. Його переклади були такі незугарні, що з нагоди перекладу Шіллерового „Дзвона" кружив дотепний двовірш:

Батько Шіллєр зажурився,

що його „Дзвін" в Шклі розбився.

Парохом бо Шкла в Яворівщині був саме від 1834 р. Левицький, що для своїх парохіян видав молитовник і початковий підручник рахунків.

Передтим жив у Перемишлі, де зразу, висватавшися безженно, став капеляном єпископа Снігурського, що нераз виявляв йому свою ласку, хочби винагороджуючи його за відповідь Лозинському. Не без впливу Снігурського вспів також Левицький одержати конкурсову нагороду за переклад граматики німецької мови для народніх шкіл, для котрих видав із початком конституційного життя граматику української мови. Мова церковних книг не дала йому уложити граматики живої народньої мови, навпаки тут є багато церковнославянщини. Все таки оця граматика є значним ступнем наперед у порівнянню з його першою граматикою, виданою

1834 р. по німецьки, задля котрої називали його в своїм часі „знаменитим язикословом". Одначе таким він не був ніколи, хоч видав іще й церковнославянський слівник. Першу граматику буцімто нашої мови переробив із граматики московської мови й через те не давав підручника української мови, а якоїсь Московське-польсько-церковнославянсько-української сумішки. Хоч його погляди пізніше в дечім прочистилися, одначе на справжнім науковім грунті не став до кінця свого життя. Умер в 1860 р. яко парох Нагуевич, родинного села Івана Франка, доставивши теми для його повісти Великий Шум.

Франко оповів про причину його смерти ось що. В Нагуєвичах межує ерекціональний грунт із громадським. Терплячи часто шкоду від громадської худоби, Левицький хотів відгородитися. А передирався Левицький завзято з місцевим писарем Костем Думяком, що його він назвав мантою, себто шахраєм. Протягом кількох років, як оповідали в Нагуєвичах, кожду свою проповідь кінчив Левицький менше-більше так: ,„А коли де найдеться чоловік хитрий, підступний, злосливий, пяниця, дерун, лизун, кривдитель і ізверг (кат) роду людського, то такий чоловік називається — манта". За його прикру вдачу громада не любила Левицького, називаючи його „ксьондзом грубим". І саме Думяк розпочав в їмени громади з ним сварку за те, що ставив пліт не на межі, а на громадськім грунті. Був це гарячий день літа. Суперечка на полі протяглася трохи не до полудня. Думяк довів Левицького до лютости й він вхопив кіл, підбіг на те місце, де хотів поставити пліт і, вдаривши затесаним кінцем об землю, крикнув: „Ось поти моє!" й у тій же хвилині впав на землю ражений параліжем.

Із діячами перемиського гуртка прийдеться ще зустрітися. Про дотеперішніх діячів треба сказати, що всі вони були священиками. Призвичаєні до церковно-славянської мови богослужебних книг і вважаючи її святостю, звичайно й хотіли її мати літературною мовою для нашого народу. Священиче становище потягало за собою те, що їх світогляд обертався головно коло духовних справ, а віру й народність вони утотожнювали. Перестерігав перед таким утотожнюванням уже Іван Могильницький, висловлюючи розумну думку, що греко-католицький обряд і українська народність не покриваються. Українцем є той, хто почуває себе Українцем і говорить по українськи без огляду на те, чи він є уніятом, чи римокатоликом, чи й ісповідує иншу віру. Все таки обставини тодішнього українського життя в Галичині склалися так, що навіть праця тільки в інтересі церкви, напр. хоральний спів у перемиській катедрі, що його завів Левицький, була вже початковою працею над національним освідомленням чи то працею над задержанням людей при українській народности. В такій самій мірі можна говорити про народність тодішнього народнього шкільництва.

життя народу, його звичаїв і обичаїв. Любов до свого народу піддала Караджічеві домагання, щоб книги істнували для народу й щоб тому писалися мовою народу. Таке поставлення справи потягало за собою розрив із церковнославянською мовою яко сербською літературною. А що й дотогочасний етимологічний правопис сербських книг випливав із потреб церковно-славянської, а не сербської народньої мови, Вук Караджіч зреформував і правопис, уводячи фонетику.

Навмисне ширше згадано про Вука Караджіча, бо, так сказатиб, його слідами йшов у Галичині діяч, що хоч його імя не загомоніло так по всій Европі, як Караджіча, хоч і не лишив по собі такої багатої спадщини, як Караджіч, бо й злиденне життя й короткість його стали на перешкоді цьому, але для галицької галузи українського народу має таке саме значіння, як Караджіч для сербського народу. Це мова про Маркіяна Шашкевича, що, як і Караджіч, на народніх масах опер усю свою діяльність, збирав пісні й инші твори устної словесносте, її мову вводив свідомо в письменство, на неї перекладав Св. Письмо, зложив читанку для народніх шкіл і для української літературної мови придумав фонетичний правопис на зразок зреформованого сербського.

Не обійшлося без довгих спорів за мову та правопис, одначе палка любов Чеха до свого віднесла блискучу побіду над ворогами поступового розвитку.

Щоб підбадьорити земляків до пильнішої й завзятішої праці над відродженням свого народу, пригадувано, що в минулому були славні часи, була могучість, багатство, освіта, пошана в сусідів, були великі люде, полководці, письменники, святі тощо. Для прославлення давньої чеської культури й піднесення значіння сучасного чеського народу доконано вдатного фальсифікату, відомого під назвою Короледвірського Рукопису, підробленого в хвилинах захоплення. Буцім то відкрив його в 1817 р. Вячеслав Ганка, правдоподібно один із найвизначніших учасників по мистецьки довершеного підроблення. Гаряче відданий чеській народности, що їй служив усіма засобами, він став першим діяльним бібліотекарем бібліотеки заснованого в 1818 р. Народнього Чеського Музею й, посвятившися науковим зайняттям, видавав підручники, христоматії й давні памятки. До Музею прислано таємним способом другий фальсифікат, Любушин Суд, у підробленню котрого підозрівав Добровський Ганку на спілку з Йосифом Юнгманом. Для чеської мови довершив останній величезної праці, що нею займаються звичайно цілі академії, зібравши в своїм Слівнику всі відомі факти чеської мови, й дав таку саму капітальну Історію чеської літератури від найдавніших часів до своїх днів у сухім бібліографічнім матеріялі з короткими історичними увагами про політичні події, освіту, мову й літературу. Книги того роду були для Чехів і инших Славян літературними подіями. Такою подією була й знаменита чеська історія Франтішка Паляцького, що й доброю історичною методою, виробленою сучасною наукою, й прегарним мистецьким викладом, характеристичним для сильного літературного хисту автора, й теплою симпатією до предмету без зайвої сентиментальности значно перевищила подібну працю Карамзіна з російської історії. Паляцький був довгий час редактором періодичного видання Чеського Музею п. н. Часопис, в котрім Яків Головацький надрукував на початку 40 рр. опис своєї мандрівки по Галичині й Закарпаттю.

Зокрема Ізмаїл Срезневський був бажаним гостем для молодих Українців Галичини. Приготовляючися до катедри славістики, він відбув у рр. 1839—1842 наукову подорож по Славянщині. Привезений дитиною з Московщини до Харкова, він полюбив Україну неначе рідний край, тим більше, що це був час, коли романтизм всесильно запанував у письменстві й науці східно-славянських народів. З початком 1842 р. познайомився з ним Іван Головацький у Відні. Із захопленням згадував Головацький свою зустріч із Срезневським, як доказують слова його листу: „Ніколи, док життя мого, не позабуду тих хвиль, що-м із вами пересидів, перебесідував тутки; якось мені й мило і гарно було із вами укупці, та й на серці полегшало, і за свою журбу нераз чоловік забував, слухаючи ваших розговорів о Русинах, о Словенах". Видавця Запорозької Старовини взяв Головацький за Українця, як виходить із йогож вірша:

Ой, десь над Дунаєм в далекій чужині

зійшлися було люде сусідні.

— Помагайбіг! — Здоровлє всій вашій, дружині!

— А як собі живете? — Ми бідні.

— А звідки? — Знад Дніпра. — Я з низького Буга.

— І в нас та повість самая:

вже годі на світі, ні коси, ні плуга,

присіла нас нужда гіркая! —

Такую си бесіду мали краяне,

пізнавшися серцем, душею.

Такеж сильне вражіння зробив Срезневський і на Якова Половецького, що про його діяльність довідався вже у Відні від його брата Івана, а в Празі від Шафарика й Ґанки. З розмов із Срезневським вияснив собі Яків Головацький багато питань щодо славянської справи взагалі та Росії й української літератури зокрема. Свідоцтвом вражіння може послужити вірш, що його присвятив Яків Головацький Срезневському:

Руський з руським повстрічався,

руський з руським повитався,

хоть з далекой України,

хоть з далекої родини, —

вже один другому брат!

Ізвяжімся, рідні діти!

Час вже нам відмолодніти!

Свою пісню заспіваймо,

своєй сили добуваймо, та все піде в лад!

І вірш Якова Головацького доказує, що в Срезневськїм бачив він Українця, гостя з Наддніпрянщини.

Нема сумніву, що Срезневський міг тільки утвердити молодих галицьких Українців у постанові держатися в книгах народньої мови. Бож Срезневський і сам був енергійним діячем харківського гуртка й ще в 1834 р. у відкритім листі п. н. „Погляд на памятки української народньої словесности" уважав зайвим доводити, що „українська мова (або, як люблять инші називати її „малоросійська") це окрема мова, а не наріччя московської або польської Мови, як дехто доводив". „Багато людей певні, — додавав Срезневський, — що ця мова одна з найбагатіших славянських мов і, хоч іще невироблена, може вже зрівнятися з виробленими мовами щодо гнучкости й синтактичного багатства, мова поетична музикальна, артистична".

На цій мові й виросла органічно з попереднього розвитку української літератури й під подувами європейських течій, котрим підлягали європейські літератури, нова українська література з її батьком Іваном Котляревським, його продовжателем Петром Гулаком-Артемовським, із Грицьком Квіткою, Євгеном Гребінкою, Амвросієм Метлинським, Тарасом Шевченком і иншими письменниками. Складена ще на початку ХІХ в. граматика української мови Олексія Павловського, мови, що буцімто на його думку вимирала, вийшла 1818 р., одначе увесь дальший хід розвитку українського письменства був голосним запереченням мильности такої песимістичної думки. Про працю на полі збирання й видавання творів української устної словесности низки діячів, як князя Миколи Цертелева, Михайла Максимовича, Платона Лукашевича, що в 1839 р. відвідав Галичину й у Львові познайомився особисто з Яковом Головацьким, Осипа Бодянського й инших, знав прегарно Срезневський, бо сам брав у ній живу участь у Запорозькій Старовині.

І саме нова українська література пня нашого народу була тією іскрою, котра запалила призбираний в Галичині хворост. А цінне свідоцтво про ролю згаданої літератури при вході Маркіяна Шашкевича на шлях народньої літератури дав кілька літ по його смерти Яків Головацький в першій частині віденського Вінка в статтейці: Память Маркіяну Руслану Шашкевичу. Ось що пише один із найближчих товаришів плянів і праці Маркіяна Шашкевича: „Розваживши все (себто відродження Славянщини) і роздивившись, предці не знаходив (Шашкевич) ніде того, що дух єго віщий перечував, а душа так сильно бажала; все він тужив за чимсь, шукав, чого у школах не учили, чого не знаходив ні в старих ні в нових словесностях, бо він шукав своєї народної — банував за своєю родимою. Як півсонно снувалася перед умом якась нова, питома, своя народна словесність, — але не було відваги без приводу самому пуститися в незнакому путь! — Пригодою лучилась Котляревского Енеїда, малоросійскі пісні Максимовича та либонь Павловского граматика; урадований найшов тоє, за чим так давно глядів, зобачив живий приклад, переконався о можности народної рускої словесности — загадав великую гадку: утворити чистонародну словесність южнорускую і сесій гадці вірен остав до кінця.

Хоча в Гребінчиній Ластівці було чотирі поезій Тараса Шевченка, а саме: Вітре буйний, Причинна, На вічну память Котляревському й перша глава Гайдамаків, Шашкевич не підкреслив присутности Шевченкових творів у Ластівці, хоч ширше розписався про збірку поезій Метлинського-Могили. Це тільки доказ, що до того часу Шашкевич не бачив Шевченкового Кобзаря з 1840 р.

Для такої мети не цуралися Поляки жадного способу. Навіть панщизняне пекло, залежне на українських і білоруських землях головно від польських панів, зробили вони хитрим знарядом своєї пропаганди. Те панщизняне пекло перейшло з Галичиною зпід Польщі під Австрію. З своєї мандрівки по Галичині писав Йосиф II в 1773 р. до своєї матери Марії Тереси, що галицький селянин тільки фізичним життям пригадував людину. Тому Йосиф II старався своїми гуманними реформами улекшити тяжку селянську долю, а головно обмежити необмежену досі владу дідича.

І гуманність Йосифа II відчуло українське селянство. По віковім пониженню воно перший раз побачило в австрійськім уряднику оборонця своїх людських прав. Навіть польські селяне з Великого Князівства Краківського почали щиро уважати себе Австрійцями й дріжали на саму думку про відбудову Польщі. Щож говорити щойно про українське селянство?

Одначе Йосиф ІІ панував дуже коротко. Головно наслідком цього й не встоялися його реформи. По його смерти наступила реакція, що крок за кроком нищила зміст і духа реформ попереднього часу. В часі цієї реакції дідичі потрапили обернути на свою користь ті закони, котрі мали забезпечити селян від покривдження з боку дідичів. Очевидно селяне не могли не відчути такої зміни на власній шкірі. Посипалися майже від усіх громад скарги до цісаря. Але вони не принесли успіху й селяне, не хотячи закладати ярмо на свої шиї, почали ворохобитися, одначе військові екзекуції повчили їх, що марні їх золоті сни про волю.

Пригадані жахливі сцени це один із рубців панщизняного порядку, основаного на повній суспільній нерівности, наслідком чого найтяжчі кривди спадали на українське селянство. Селянин мав буцім то поле й хату, одначе зверхню власність над усім неначе опіку мав пан, що без його дозволу не міг селянин ані продати ані заміняти ані ділити ні побільшити ні зменшити свого маєтку. Панського дозволу потребував навіть селянин, коли хотів женитися. З того дуже користали розпустні польські пани в роді графа Бонковського, що не пропускав ні одної дівчини, ні одної гарної молодиці без замаху на її жіночу честь, або сліпого Потоцького (в Бучачі), що держав цілий гарем гарних підданок. А таких Бонковських, Потоцьких, Калиновських був у бідній Галичині легіон, Головацький згадав, що про дідича Убиша зложилася приповідка й пісня: Ой, ти пане Убиш, і громаду гнетеш і сам себе згубиш." Були й такі випадки, що панки не годилися пустити дівчину під чужого пана без умови на право першої ночи. Й дівчина говорила. „Хочби прийшлося мені досидіти й до сивої коси, а не піду до двора". „Таких повістей можнаб написати цілі томи" — запримітив Головацький.

Згідно з австрійськими законами селянський грунт не був і власностю пана. Селянин мав на нім жити, відроблювати з нього панщину, давати данини й платити урядовий податок, так звану урбарію. Крім 150 законних днів панщини мусіло селянство відбувати ще мало що не 150 других незаконних, а крім того обложене було шарварками й державними тягарами. В часі відбування панщини часто знущалися панські посіпакш над панщизняками. Ось одна квітка, що про неї згадав Головацький. В Червоногороді управитель панського маєтку звелів виходити на панщину досвіта, а передтим приказав розложити снопи у велике коло (так зване „польське кулко"). До них приставив шістьох молотників, щоб, поступаючи один за другим, били безнастанно ціпами по колоссю. Поки молотники обійшли кругом, уже гайдуки обернули снопи на другий бік. Молотник хоче розвязати сніп, але управитель говорить до нього: "Ні, молоти! ти на це молотник, снопи розвяжуть гайдуки". Баба принесла обід, селянин хоче пообідати, але чує слова управителя: „Ні, ще не полуднє, молоти!" І так не дав віддиху до полудня. Бий і бий ціпом! Гайдуки відгребували вибиті снопи й солому та підкладали свіжі снопи. А якеж було відживлювання нашого селянина при такій тяжкій праці? Тільки багатіші селяне їли чорний хліб разовий, змішаний з гречки, вівса, ячменю й трохи жита; бідніші не знали иншої страви як тільки бараболі, без усякої омасти— говорить один із сучасників (Кубракевич).

Панщизняний порядок був тим страшніший для нашого селянина, що дідич був першим і безпосереднім, його начальником політичним і судовим. Пан сам або через свого мандатора стягав із селян податок, ставляв рекрутів, іменував громаді війта й судив дрібніші справи. Крім того мав пан патримоніяльне (батьківське) право над селянами, себто міг їх карати на тілі. Словом — панщина віддавала наше селянство на повну ласку й неласку пана.

І чого не витерпіло наше селянство в руках тих посіпак? З найбільшою суворостю виконувалася панщина, підводи, толоки, шарварки, облави, варти, зажинки, обжинки, закіски, обкіски, заорки, оборки, витягалися урбари, чинші, жорнове, десятина від бджіл, мітки, осипи вівсом, буквою й жолуддям, рогове, безфожне, кури, каплуни, яйця, гриби, оріхи, малини й безмежні инші данини та здирства. Найможливіші продукти мусіли зносити селяне в ріжних порах року до панських дворів або економських домів. Даровою працею селянина користувався не тільки дідич, але й мандатор, комісар, ключник, писарь і инші подібні підпанки.

А поважився хто не послухати, за те була гостра кара. Коли селянин обізвався: „я маю право", почув: „мудю, хаме, гадюко, котюго, гайдамако, твоє собаче право слухати!" І вхопивши за чуприну, нуж обкладати селянина, чим попало: цибухом, канчуком, палкою. „До арешту бунтівника!" І посадив на два, три дні до арешту.

Після невдатного польського повстання в 1831. р. ще тяжчим стало панщизняне пекло для селян: насильства, захоплювання селянських грунтів і всілякі надужиття мандаторів, економів і инших посіпак почали множитися. Тверде панщизняне ярмо почало ще дужче гнести шиї українського селянства. Сильна течія польських повстанців приплила з Конґресівки до Галичини неодин із них душив наше селянство, приповідаючй: з селянина дери шкіру, як з липи, — друга наросте. Не дивно, що цілком безправним, прибитим, придавленим і темним масам і в голову не приходили питання про народність, про розбудження народнього життя. Міркою їх народньої приналежности було тільки віроісповідання.

І пірвалися в 1846р. і в мазурській різні польської шляхти довідалися, якої Польщі й рівности бажав польський селянин. Що для українського селянина сама думка про поворот Польщі була страшна, про це й нема що говорити. Доказом цього була цілковита безуспішність польської революційної пропаганди серед українського селянства, що про неї з кількох причин треба тут згадати.

Сам Кульчинський не писав віршів, тільки ширив їх між селянством. Свою пропаганду вів у 1839 р. в околицях Лопатина. Окружний комісар не встиг його арештувати, бо Кульчинський саме в хвилині, коли комісар велів розбити колодку від комірки лісничого в Смаржеві, де він укривався пізньої осени, застрілився, спаливши передтим усі свої папери.

З давен давних во недолі

і в нещастю Русин все,

з давен давних во неволі

перед паном карку гне.

Пани в пута нас вбивают

і волочут у свих ніг,

пани в ярма нас впрігают -

і прогнівав вже сі Біг...

Відкиж панок має мати

тото право за собов:

на панщину виганяти,

нашу пити, нашу кров?

Як волами все ворати

свої ниви і свій лан?

Нас коль схоче і продати,

відкиж має тото пан?

Чи він в той світ не приходит

слабий і смертельний враз,

чи він ту ся так не родит

голий, як і кождий з нас?

Га! єму дав на папіру

міць над нами змія-царь!

Далі, браття! сучу віру

вигубити до сто мар!

Хоч пан, як і селянин, має ноги й руки, щоб працювати й заробити на хліб, а коли слабий, піти на кулях прошаком,

та він нами робит, гонит

і всьо бере і всьо дре,

потім тото пусто трвонит (пускає),

а ми бідні — в біді все.

А хоч автор голосить загладу панам, його слів не треба поважно брати, бо в нього пан „свій". Виступи проти панів і панщини були йому потрібні для замилення очей і всю біду звалив він на Німця, що йому й присвячена більшість поеми, хід гадок котрої передає висновок автора:

Витнім Німців наїздників,

а щасливих діждем віків.

Очевидно в теревенях дурисвіта Українці й Поляки жили завсіди в згоді. А в тім ця брехня потрібна була йому, щоб тим чорнішим змалювати Німця, себто Австрію що їй усе таки завдячувало селянство деяке облекшення економічного положення. Бодай жили ще люде, котрі памятали кращі часи за Австрії, заки не наступило зближення австрійської бюрократії й польської аристократії й не потягло за собою важкого ярма на селянські шиї. Й саме використовування панщизняної дійсности як агітаційного засобу за Польщею й викривлення славянолюбських думок для різкої протинімецької пропаганди творять дальші причини, чому ось тут говориться про цю справу.

Спольщений Попель робив те саме й так само, як Поляк родом із Городенки Каспер Ценґлєвич, що яко судовий практикант у Самборі належав із Попелем до того самого таємного товариства. Хоч уродився й вчився (у Самборі й Львові) на українській землі, його писання зложені страшно покаліченою мовою. Брав участь у польськім повстанню 1830—1831 р. Після того вернув до Галичини й усією душею віддався конспіраторській пропаганді. Арештований 1836 р. за неї, утік із поліційного арешту у Львові, перебрався за селянина й прожив як ковальський челядник у Деревлянах до 1838 р., коли зловив його уряд, як він спав у пасіці місцевого дідича. Й тут знову бачимо, якою щирою була протипанщизняна агітація польських конспіраторів, що ховалися по панських дворах. У часі між одним і другим арештуванйям узяв собі до помочи емігранта Петра Коткевича, що також складав українські вірші. Після другого арештування засуджено його на довголітню вязницю, що її відсидів у Куфштайні до 1848 р., коли користаючи з політичної амнестії, вийшов із тюрми. Відтоді виступав дуже ворожо против Українців.

Від Ценглєвича вийшла 1834 р. „Інструкція" або „Вказівка для вчителів руського народу", себто для пропагандистів, пять уступів, названих листами, з указанням способів, як звільна доводити українських селян до ненависти проти цісаря, дідичів і духовенства. Варто зазначити, що польські конспіратори зверталися тільки против українського духовенства, а не проти польського, що з свого боку дуже їх підпирало. В будові й укладі свого писання наслідував Ценґлєвич найголосніший твір польської революційної пропаганди, яким були Міцкевичеві Книги польського народу. Крім того написав низку поганеньких віршів, що не всі досі й відомі. До невідомих належить і вірша „Червон-Когут", такаж велика, як Попелеве складання, або й дещо більша (300-400 рядків), характеристична, як оповідають свідки, для пропаганди Ценґлевича.

Як і Попель, малював Ценґлєвич панщизняну недолю селян. Ось що віршував він у пісні п. н. Затужім:

Ой, ролеж, бідна кервавизно моя, чому ти не моєю?

За тебе роблю, за тебе плачу, не зову тя своєю.

Панський лан що день, тебе що тиждень гірким потом зливаю,

за тебе що рік, за тебе ввесь вік як віл ярмо впрєгаю,

За тебе мій отець, я ще молодець, за тебе-сь ми мучили,

за тебе мій дід, за тебе мій прадід як воли все робили.

І я тягну як віл, що но маю сил, — ані тя відробити!

І подушне даю і плачу, що маю, — ані тя відкупити.

Ой, панеж мій, пане, колиж того стане, колиж тому годі?

Пусти нас з панщини, пусти нас з данини, пусти нас в свободі!...

Як і Попель, звертався Ценґлєвич проти панів і царів, а головно Німців. В одній пісенці завзивав він ось як:

Далїй, браття, в руки коси!

Лях нам красний приклад дав.

Вже вольности брнят (гомонять) голоси —

довго Русин, довго спав!

Далій, хлопці, на врага!

Гурра — га! Гурра — га!

Ми ся цілий день мозолим,

ти податки від нас дреш;

лиш як ми тя ту підголим,

то, плюгавий Німче, вздреш!

Далій, хлопці, і т. д.

Руска земля наша мати,

а наш отець со небес:

всі Славяне суть нам брати,

тілько Німець то є пес.

Далій, хлопцї, і т. д.

Не забереш нас в рекрути,

не поженеш в чужий край,

бо ми вмієм коси кути, —

утікай же, утікай!

Далій, хлопці, і т. д.

Лях нам хоче братом бути,

з Ляхом, браття, з Ляхом враз!

А не буде навіть чути,

що пси Німці були в нас.

Далій, хлопці, і т. д.

Український народ відповів на зазиви революційної пропаганди за відбудовою Польщі тим способом, що не тільки не вхопив за коси, але й не рушив пальцем. Навідворіт заклики Поляків викликували впрост протилежні думки в Українців. Невідомий автор передробив Ценглєвичеву революційну пісню за Польщею на поклик до крівавої розправи з Поляками, бо

руска земля наша мати, отец наш во небесах,

і Мазури наші братя, токмо оден Лях єсть враг!

Далеко цікавіший і цінніший инший відгук Ценглєвичевої революційної пісеньки. Свою пісеньку зложив він на зразок пісні, що повстала в часі польського повстання на Волині 1831 р. та співалася в полку Ружицького (Гей, козаче, в імя Бога, вже голосит в церкві дзвін). На зазиви Ценґлєвича до братерства, звернені в бік Українців, відповів і Шашкевич 1834р. віршем: Болеслав Кривоустий п