З усіх ворожих собі ідей жадної не ненавиділа
Росія так, як українську. Сміхом, наклепом та
тюрмою поборювала вона її перед великою війною;
своїми білими та червоними арміями - підчас
революції; розкладом і провокацією - на вигнанню,
щоб скінчити індивідуальним терором, якого
жертвою впав на паризькім бруку б. голова
Директорії і Головний Отаман
військ УНР, Симон .
Нічого в сім трагічнім факті не зміняє
обставина, - що ймовірно найнятий - убийця є Жид:
се не була помста за видумані і вибрехані
кривди" сильнішлго над слабшим, се була
репресія щасливих поки щщо, переможців. Там -
севідбувається в льохах Чека й під стінкою, тут -
серед білого дня, навулиці, в надії на
безкарністьсеред заанархінізованої,
здезорієнтованої і
опановвааної жидівською пресою "громадської
думки" далекої Франції. там - Євгеній Борщ,
Дзержинські і Троцькі, тут - "пролєтар"
Шварцбарт, кананізований мессник за терпіня
пануючого на Україні на спілку з Москвою Ізраеля.
За кордоном і в краю - інсценізація різна, але
суть - та сама.
Підкреслюють се однодушні похвали, якими
болльшевицька і жидівська преса обсипує убийцю,
ті відра помиїв, якими вона обливає
українськуармію, нарід і його боротьбу за
визволення, а анрешті - поспіх, з якими
запропонували свої опслуги Шварцбартови - Хр.
Раковський і Блюм, большевицький агент у франц.
парляменті.
Але чому насамперед Петлюру вибрали вони собі
за жертву?
Не тяжко відповісти на се! Є моменти в життї
нації, про які вона згадує, як про першу любов
дорослий мущина, як про перше бойове хрещення
вояк; моменти, коли думається здобути цілий світ,
коли в великім напняттю волі стає нарід свідомим
себе і тої життєвої енергії, що хвилює в нім.
Такий момент пережила Франція за Жанни д'Арк,
Америка - підчас боротьби за незалежність, коли
то з ударенням ворожих сил спалахнула іскра
національної свідомості, натхнула великою ідеєю
розрізнені і приспані волі, злучила їх довкола
спільного осередка, створила націю... Такий
момент пережила Україна в 1917-1921 роках, і в сих
роках на чолі руху поставив себе - Симон .
сим сказано все, сим окреслена воля сеї людини в
українських визвольниз змаганнях, в сім і
розгадка трагічної події в Латинськім кварталі.
Не нівняймо його ні до Хмельницького, ні до
Мазепи, ні до Орлика. Не можна рівняти ношої
скалічної сучасності до зріжничкованого і
барвистого українства тих часів, не можна
рівняти вихованих на вузькопровінціальній
російщині діячів останньої української
революції з "тінями забутих предків", що
діставали едукацію в західній європі в її старій
і міцні й культурі. Але - людина, про яку тут
говорю, лиш вона одна зуміла заняти в наші
бурхливі часи становище, подібне до становища
тамтих. Що не мав він широкого розмаху в задумах,
імпозантної сили в виконанню, - се не зменшує
факту, що о цілу голову переріс він своїх
спіівпрацьовників. Останні переплітали свою
любов до справи дрібним амбіцництвом і плитким
інтриганством, він - при всіх своїх хибах -
фанатично був прив'язаний тільки до справи. Сей
фанатизм уділився й масі, яка створила з нього
свого героя, а з йог імені - лєгнду, що її хотів
забити Шльома Шварцбарт на бульварі Сен Мішель...
Серед хитрих Паньків, покутних адвокатів з
притенсіями на рідних Кавурів, комівояжерів, що
уважали себе за Орликів, бувши звичайними
воронами, серед закоханих в собі і чесних з собою
політичних хамелеонів, не признаних кандидатів у
Муссоліні з душею "старорєжімного
унтерцера" і чеснотливих піпінерок з вусами в
ролі прем'єра, не говорячи вже про цілу
зграю аферестів, що приссалася до УНР - серед
цілого свого окруження був він один, що глядів не
на дрібнички, а на суть, на примару, що неподільно
заволоділа ним і в імі'я якої взяв він в свої руки
провід.
Від цієї хвилини і зачинається його трагедія.
Льгіка випадків поставила його на пєдистал, на
які стали Лєнін, Горти, Муссоліні, Прімо де
Рівера, Пангальос, або бодай домагалася від
нього, щоби він собі створив пєдистал одного з
Кромвелів, якими все кінчиться всяке
санкюлотство. Але фатальне в нім було те, що він
ані за санклюлотство не дивився, як на
санклюлотство, ані на себе - як на диктатора. Він
не бачив ані на чім він стояв або повинен був
стати, ані надчім поставила його химерна історія.
Він мусів витримати нагніт двох стихій: одної,
серед якої виріс і яка втиснула на його дусі свою
печать, - свойого найближчого окруження, - і
другої - того матеріалу, якому мала надати форму
його ідея. Перша стихія - се було українське
інтелігенське народолюбство, друга - український
нарід.
Першу - повине він був перебороти в собі, другій -
себе накинути. Завдання було надзвичайно тяжке, і
вже за саму спробу піднятися його, варто на сю
людину звернути увагу.
Його спроба не повелася. Не місце тут широко
розбирати - чому. Ні на що не здадуться нарікання
на "обставини" і на "ворогів".Треба
передусім глядіти в причини неуспіху, які були в
душі самих дієвих осіб великої драми і яких вони
не могли в собі поконати.
Украинские Страницы,
http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.