Факсимиль материала на МНИБ

ЗМІСТ

Михайло С. Грушевський

АВТОБІОГРАФІЯ (1926)
За редакцією Любомира Винара.

Вступ

У 1974 році, з нагоди започаткування нового серійного видання У.І.Т. « Грушевськіяна», ми писали, що плануємо передрукувати деякі рідкісні праці М. Грушевського, які мають безпосереднє відношення до діяльности і творчости історика. Одним з найважливіших біографічних джерел являється Автобіографія Грушевського з 1926 року. Це видання вийшло у Києві, як рукопис, з нагоди ювілейного відзначення 60-и річчя з дня народження і 40-а річчя наукової праці Михайла Сергієвича. У першому випуску «Грушевськіяни» (1974) ми згадали, що бажаємо перевидати Автобіографію М. Грушевського з 1926 року і тим самим зробити її приступною для ширших кругів дослідників і читачів. Це тепер робимо.

Треба згадати, що київську автобіографію історика в 1930-их роках вилучено з совєтських бібліотечних фондів в Україні і знищено. Сьогодні Автобіографія є надзвичайно рідкісним виданням. Автор цих рядків довгий час шукав за київською біографією Грушевського по головних європейських і американських бібліотеках, але безуспішно. Лише з великим трудом Автобіографію одержано за посередництвом інж. Лева Биковського з одної університетської бібліотеки в Росії. За це складаємо йому щиру подяку.

Ми вирішили до тексту Автобіографії додати відповідні примітки і пояснення, які допоможуть повніше схопити головні етапи життя і творчости Михайла Грушевського і рівночасно поширюють джерельну базу цього видання. В окремій статті обговоримо характер і зміст київської біографії М. Грушевського. Першу спробу порівнання автобіографії історика з 1906 і 1926 років ми подали в праці «Автобіографія Михайла Грушевського з 1906 і 1926 років як джерело для вивчення його життя і творчости» (Український Історик том. XI, ч. 1—3, 1974. Стор. 103—135).

Текст Автобіографії з 1926 року передруковуємо без змін, зберігаючи правопис автора. Віримо, що перевидання цього рідкісного видання спричиниться до повнішого вивчення життя і творчости нашого найвидатнішого історика й організатора українського наукового життя.

Л. Винар

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ:
АВТОБІОГРАФІЯ
За редакцією Любомира Винара

І

Я походжу з давньої (звісної з XVIII в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті.{1} Були се переважно дячки, паламарі, але дідові мойому Федорові вдалось дійти священства і перейти під Київ, до села Лісників,{2} і се помогло батьку мойому Сергію вийти на дорогу, хоч він рано зіставсь сиротою, але завдяки енерґії й здібностям осягнув вищу

освіту й не принявши священня, віддався діяльности педагогічній, був спочатку «професором» в семінаріях переяславсько-полтавській і київській, потім директором народніх шкіл на Кавказі, а бувши автором одного популярного в Росії підручника слов'янської мови, не тільки міг забезпечити нам дітям, можливість, не журячись за хлібом насущним, віддаватися науковій роботі за молоду, а й зіставив по собі досить значний маєток — в значній части призначений ним знов таки на ціли гуманітарні (стипендії й школу).{3} Мати — Глафіра Опокова (recte Опоцкевич), походила з широко розгалуженої в полуднево-західній Київщині священичої родини.{4} Я був їх старший син, роджений 17 вересня ст.ст. 1866 р.,{5} в Холмі, де батько був тоді (дуже коротко) учителем «греко-уніятської» гімназії. Виростав на Кавказі, куди батько перейшов в 1869 р.: в Ставрополі (1870—8) потім Владикавказі,

зрідка звідуючи Україну.{6} Одначе, під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в авреолі далекої «відчини», і контрастом чужеплеменної й чужомовної «чужини». Рано набравши охоти до читання, позбавлений дитячого товариства, відірваний від грунту, я виростав серед мрій і фантазій, замкненим в собі відлюдком. В тифлиській гімназії, куди віддано мене в р. 1880,{7} я з запалом читав все, що міг дістати з історії, історії літератури й етнографії України, і скріпивши книжними джерелами те знання української мови, яке виніс з дому, став пробувати свої сили в белетристиці — прозі і віршах. 1884 р. вислав я перший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую, якого адресу вичитав в Очерках історії укр. літератури Петрова. Заохочений ним, я далі працював над виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів надруковані були мої оповідання: «Бех-аль-Джугур», написане на поч. 1885 р. під впливом справоздань, з тодішньої Суданської кампанії, підогрітих близшими — кавказькими вражіннями (друк. в «Ділі», літом 1885 р.) і «Бідна дівчина» — написане на тлі близьких мені з батьківських оповідань обставин сільського учительства (вони передруковані в збірці моїх оповідань, тим часом видруковані против моєї волі й відомости перші проби з 1884 р. не були в нім повторені). Моєю мрією в тих часах стає зробитися з часом українським літератором, видавцем і — ученим.{8}

Українознавство являється для мене будучою спеціяльністю, лише я вагався, з котрого боку підійти до нього: чи від славистики, чи від історії. Монографії Костомарова, Записки о Южной Руси Куліша, збірники Максимовича і Метлинського, Історія Січи Скальковського, Історія слов'янських літератур Пипіна, перші річники Київ. Старини, перечитані мною в рр. 1881—5, послужили провідними нитками моїх інтересів і планів.{9} Нарешті історія бере гору над славистикою; полеміка про початки Руси, ріжні теорії княжої Руси, полеміка слов'янофілів з западниками, теорії початків козацтва, не кажучи про спори українофілів з централистами, оборону і заперечування прав української літератури і національного розвитку викликали в мені, гімназисті V—VII класи, велике зацікавлення. Я читав з сеї сфери багато, виробляючи собі з сеї літератури, без чужого проводу (між учителями чи знайомими в Тифлісі не було кому його дати в сій сфері), певні провідні ідеї історії, і збіраючися в університет, розпоряджав солідним запасом знання фактичного і теоретичного.

Тим сильніше мріяв я, як скоріше попасти до Київа, що представлявся мені огнищем української наукової й літературної роботи; але батько, боячися мого українського запалу, а настрашений тодішніми студентськими «історіями», довго не годився на се, і дав згоду, тільки звязавши мене обіцянкою, що я не буду брати участи в ніяких сту-

дентських гуртках. Ті роки, 1886—90, коли проходив я університетський курс (на філологічнім факультеті), належали до сумних часів російських університетів, і київський не робив між ними виїмку. На перший план висунено класичну філологію, все инше зіпхнено на другий план, обкроєно і обмежено загальними курсами; сі виклади не багато могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обпитаний в якійсь спеціяльности гімназіст. Семінарії поставлени були незвичайно слабо. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й власних чорносотенців витворяли задушливу атмосферу.{10} Найбільша окраса тодішньої української науки проф. Антонович робив вражіння чоловіка утомленого сими нагінками; він ухилявся від близших зносин з студентами й все більше відсувався від історії в «спокійніші» як на ті погані часи сфери археології, історичної географії, нумізматики.{11}

Перші роки університету я віддав праці в семінаріях (практич. заняттям) і викладам; з тих семінарійних праць була видрукована потім одна (писана 1887 р., а кілька разів потім перероблена): «Южно-русские господарскіе замки в половине XVI века» — моя перша історична «праця»{12} (перед тим було кілька історичних і історично-літературних статтей і рецензій в журналах і газетах — вони вказані в покажчику «Наукового Збірника» 1906 р. З курсів і приватної лектури на розвій мого наукового світогляду й інтересів мали особливо курси й праці з сфери суспільної економії, економічної історії, археології, державного права й історії права. На третім курсі я взявся до більшої праці на предложену факультетом (проф. Антоновичом) тему: «История Киевской Земли от смерти Ярослава до конца XIV века». Праця дістала золоту медаль і я був зіставлений при університеті професорським стипендистом по катедрі руської історії. Се була вже робота досить дозріла: викінчена в 1890 році й потім видана (Київ, 1891,

ст. XVI—520),{13} вона викликала дуже похвальні відзиви в наукових сферах, і на її підставі пізніше я був предложений кандидатом на катедру історії у Львові.

Під кінець університетського курса я почав зближатися з людьми, бував в літературних і політичних українських кружках молодіжи, займався їх організацією, читав в них виклади, брав участь в заграничних українських виданнях (Правді й Зорі), в укладенню перших книжок Записок Наукового тов. імени Шевченка.{14} Перша книжка їх, випущена 1892 р. була розпочата моєю статтею: Громадський рух на Вкраїні-Руси в XII віці.{15} В українських кругах Київа, де обертався я, привязували тоді велике значення реформі товариства ім. Шевченка, ждали помочи зі сторони Поляків українському культурному й освітньому рухові по т. зв. «угоді» українських народовців Галичини з правительством. З початком 1891 р. проф. Антонович, вернувшися з подорожі в Галичину, розповів мені про план катедри української історії на львівськім університеті: сю катедру пропоновано проф. Антоновичу, але він не хотів брати на старі плечі сього тягару, й рекомендував мене.{16} План сей був прийнятий мною з ентузіязмом, з огля-

ду на те значіння, яке надавалось тоді в київських українських кругах галицькому рухові: Кияни сподівалися сотворити в Галичині всеукраїнське культурне огнище, літературне й наукове, працею письменників і учених всеї України, і здобутками чого проломити систему заборони українського слова й нацiональности в Росії, підняти в ній національний рух і т. д.

Та що заснування катедри української історії зіставалося в сфері планів і навіть пішло в проволоку, треба було думати про дальші стадії академічного стану, і я ладився до магістерсьокого іспиту зданого в 1893 р.) та працювава над магістерською дісертаціею. Тема — піддана мені тим же В. Б. Антиновичом — була вибрана досить нещасливо. Прийшлося вложити масу праці, щоб зробити з неї щось відповідне, і хоч в результаті вийшла книга досить цінна (хоч і дуже спеціяльна) з дуже мало обробленого поля суcпільно-національної історії Поділля XIV—XVIII в.в. (Барськое староство. Исторические очерки, К. 1904),{17} і два томи актових матеріялів Архив Юго-Зап. России, ч. VIII, т.т. І і II, виданих разом з працею), але результати роботи розмірно до вложеної в неї праці були досить невеликі, і треба було великого завзяття, щоб не кинути сеї роботи, серед дороги. Що правда, дуже тверда школа архивальної роботи, яку я мусів для неї перебути, — сотки переглянених актових книг, робота в архивах Київа, Варшави, Москви, не пішла марно і віддала свої услуги мені потім.

В маю 1894 р. я оборонив ту працю, як дісертацію на степень магістра,{18} а І, IV того-ж року «цісарським рескриптом» була заснована на львівськім університеті катедра «всесвітньої історії з спеціяльним оглядом на історію Східньої Европи» (так змінено первісний план заснування катедри української історії, а тодішній магістер Гауч мотивував сю зміну тим, що українська історія не може уважатися конкретною наукою — rutheniscche Gescchichte ist keine konkrete Wis-

senschaft), і тодіж на сю катедру іменовано мене{19} (офіціяльну пропозицію було зроблено рік скорше). Докінчуючи видання дісертації й актів (останні глави дісертації й II том актів вийшли літом 1894 р.). треба було забратися заразом до приготовлення курсів викладів. Я кинувся в сю роботу з молодечим завзяттям, не передчуваючи ще тих розчарувань і трудного положення, яке чекало мене в Галичині. За приїздом моїм до Галичини слідом умер проф. Огоновський, і на мене спало, так сказать, наукове представительство галицької України.{20}

Окрім університетських курсів, які мусіли забирати на перших роках дуже багато часу, я повів публичні виклади, взявся за організацію наукової роботи в недавно зреформованім, але зовсім ще не виведенім на наукову дорогу Науковім Товаристві імени Шевченка. Перейняв на себе редакцію Записок (формальним редактором став з 1895 р., фактичним-же — скорше), зреформував їх з однорічника на квартальник, потім двомісячник, сам давав до них багато праць, справоздань і рецензій, а поруч них заложив (1895 р.) в Товаристві инші, спеціяльні публікації — Жерела до історії України-Руси, Етнографічний збірник й ин., сам займаючися редакцією їх перших томів.{21} При тім показалося, що надії на участь українських учених з Росії в сій (мовляв так пожаданій для російської України і потрібній) науковій роботі були марні: одні обіцяли й не давали нічого, инші викручувалися ріжними вимівками. Навіть книжки чи справки тяжко було допроситися, хоч як смертельно тяжко було працювати в тодішнім Львові, при браку якої-небудь бібліотеки з порядним добором літератури й періодик до української історії чи иншої української дісціпліни.

Ще прикріше було переконатися, що ті надії на прихильні обставини для українського культурного й спеціяльно-паукового розвою, на прихильність до національної української ідеї зі сторони правительства й Поляків, з яким я йшов до Галичини, покладаючися на запевнення ліпше обізнаних з галицькими обставинами Киян старшої генерації, — опираються на фальшивих запевненнях зі сторони Поляків, які дорогою «угоди» і ціною деяких подачок на культурно-історичному полі, хотіли задавити всякий опозіційний, свободолюб-

ний рух серед «галицьких Русинів». Скоро прийшлося переконатися, що мої київські приятелі глибоко помилялися в своїх симпатіях до «угоди» й «угодовців», що Поляки нічим не хочуть поступитися в своїм пануванню й не розуміють инших відносин до Русинів, як відносини пануючої народности до служебної На сім пункті прийшлося мені більше або менше різко розійтися навіть з найблизшими приятелями, зблизившися з кругами різко-опозіційними.{22} З другого боку, відносини до польської університетської колегії, які хотіли мати в мені покірного послушника польського панування, скоро зіпсувалися вповні й давали чимало прикростей. Я сильно з того всього захворів, так що ледве міг працювати.{23}

На полі суспільно-політичнім я вкінці різко виступив проти угодовців і зблизившися до елементів радикальних, разом з ними взяв участь в реформі галицького народовецтва в дусі більш радикально-поступовім. Реформа була переведена з кінцем 1899 р., і разом з кількома виднішими радикалами я увійшов в екзекутивний комітет реформованої партії, як містоголова (головою зістався старий проводир народовців пос. Романчук).{24} Одначе, переконавшися скоро, що переведена реформа не увільнила народовецьку партію від її старих при-

кмет, я по кількох місяцях виступив з комітету, разом з д-ром Франком, відсунувся від участи в партійній діяльности народовців, і не раз виступав против похибок їх політики, являючися разом з д-ром Франком й молодшими товаришами репрезентантами лівішого напряму, який заступав заснований в 1898 р. журнал ЛНВісник. Спеціяльно поведена в 1904—5 р. кампанія против грання де-яких людей на національних струнах суспільности стягнула на мене тяжкі громи зі сторони офіціяльних проводирів народовців.{25} В польських кругах становище мое в університетській справі, близкість до української університетської молодіжи і рішучість, з якою я проводив ідею національної равноправности українського елементу з польським (і російським), накликали на мене особливо сильні атаки під час боротьби за університет 1901—3 рр., коли польські націоналісти обсипали мене ріжними інсінуаціями в уличній пресі, жадали усунення з університету, віддання під суд і ин.

Одночасно москвофільські й слов'янофільські «діячі» київські й львівські мастили мене з свого боку, як проводиря українського сепаратизму, вказуючи, напр., на мій підпис під маніфестом реформованого народовства, що ставив оконечною цілею національної програми політичну самостійність України, і т. д.{26} Наново підогрів сі напади виданий в 1904 р. в Росії «Очерк истории украинского народа», в якім вороги українства справедливо добачили історичне оправдання національних українських змагань та програми української автономії, і статті, які з початком визвольного руху в Росії я друкував по російських газетах по українському національному питанню. В сих роках приятелі з офіційних російських кругів остерігли мене, що мені не можна приїздити до Росії, і я кілька літ не приїздив, аж до р. 1905, і се було дуже прикро і трудно для мене (весь час свого львівського професорства я зістававсь російським підданим і за російським паспортом приїздив, звичайно 2—3 рази до року для наукових занять і громадських зносин).{27}

В такій тривожній воєнній атмосфері не легко було вести наукову роботу, що вимагає спокою й скуплення. Тим часом її не убувало, а прибувало. З початком 1897 р. я став головою Товариства імени Шевченка (проводив ним фактично від часу свого приїзду), і заразом далі зіставався головою його історичної секції й археологічної комісії та редактором «Записок», куди вкладав багато праці й редакторської, й авторської. Окрім викладів і семінарійних занять, на університеті (до семінарійних занять прив'язував я все особливу вагу, стараючися впровадити здібніших слухачів в самостійні наукові заняття), вів я приватні наукові заняття по-за університетом з студентами — своїми слухачами й сторонніми (роздавав книжки до рефератів і оцінок, потім відчитувано ті реферати, розбїрано, а по справленню друковано котрі ліпші). Тим способом вправлялися охочіші слухачі до наукової роботи, переходячи від рефератів в бібліографічнім відділі Записок Наук. Тов. ім. Шевченка до самостійних оцінок, від дрібних праць в Miscellanea до самостійних розвідок. Хоч галицькі обставини зводили в значній мірі сю роботу до роботи Данаід, бо підховані молоді адепти історичної науки мусіли потім іти в глуху провінцію, і часто якраз наукові надії, які вони подавали, служили мотивом для предержащих властей держати їх в чорнім тілі, все-таки з мого семінара і з тих рrі-vatissima повиходило чимало людей, які полишили де-який, а часом і досить значний слід в науковій роботі, а де-які роблять науково й далі, не вважаючи на тяжкі обставини (ідучи в хронологічнім порядку, були то: Омел. Терлецький, Д. Коренець, Мир. Кордуба, Стеф. Томашівський, Стеф. Рудницький, Ол. Целєвич, Юр. Кміт, Зен. Кузеля, Ос. Чайківський, Вас. Герасимчук, Ол. Сушко, Фед. Голійчук, Ів. Джиджора, Ів. Кревецький, Ів. Крип'якевич й ин.).{28}

З кінцем 1897 р. підніс я справу зреформований ілюстрованого тижневика «Зоря» на літєратурно-науковий місячник; проект був прийнятий відділом Наук. Тов. ім. Ш., і з 1898 р. почав виходити «Літературно-Науковий Вісник», а в число редакторів вступив від початку і я (заразом з Маковеєм і Франком, пізніше з Гнатюком і Франком). Брав у нім діяльну участь, особливо в перших роках, коли видавництво ставилося на ноги і мені приходилося грати ролю головного редактора (сам я містив статті по літературі і суспільно-політичні огляди), і в останніх, 1905—6, — коли писав в нім публіцистичні статті в ріжних питаннях дня.{29}

При кінці 1898 р., з нагоди святкування століття української літератури, я виступив з проєктом заснування осібного видавничого товариства, головно для публікацій белєтрестичних і популярно-наукових, що не входили в круг діяльности Наук. Тов. ім. Шевченка. Товариство мало бути завязане в формі акційної спілки, щоб оперти видавання українських книжок не на жертвах і субвенціях, як звичайно видавано їх дотепер, а на доходах розпродажі. Коли сума акцій дійшла З тисяч гульденів, завязано весною 1899 р. «Україньско-руську видавничу спілку» — товариство, яке під формою акційної, промислової організації, все змагало до просвітних і культурно-національних цілей, і згодом стало найбільшою українською видавничою інституцією, перейнявши в 1904 р. і «Літературно-Науковий Вісник» (якому фірма Наукового Товариства ім. Шевченка — наукової інституції, підпомаганої субвенціями краю і міністерства, не рідко ставала на заваді в свобіднім вислові своїх гадок). В сій Спілці я з початку зайняв місце голови надзорчої ради, а пізніше, коли надзорчу раду злучено з дирек-

цією, — голови дирекції, й брав і досі беру діяльну участь в видавничій і в адміністраційній діяльности.{30}

У власній науковій роботі, окрім поменших наукових статтей, рецензій, більших або менших матеріялів, міщених головно в Записках, я з початку львівського життя багато віддавав часу археології, продовжуючи архивні заняття, ведені в попередніх роках. Засновуючи в Наук. тов. ім. Шевченка археографічну комісію, я предложив їй план видань, і з того плану забрався до видання люстрацїй і інвентарів королівщин Західньої України XVI в. — незвичайно важного джерела для історії суспільних, економічних і національних відносин того часу. Для сього відбув я в 1895 р. нову подорож по архивах і починаючи з року 1895 видав чотири томи в серії: «Жерела до історії України-Руси», що містять люстрації 1564—5 і 1570 р.р. королівщин галицьких, холмських і подільських; зібрана-ж мною тоді-ж колекція інвентарів в переважній части зісталася невиданою, за браком часу: видав я з неї лише кілька найстарших інвентарів в Записках Наук. Тов. ім. Ш. Відірваний иншою роботою — головно коло Історії України-Руси, я вернувся до архивальних занять потім, збираючи матеріял для огляду суспільно-економичного життя України в XV—XVI в. і разом з друком V т. Історії випустив перший випуск тих матеріялів.{31}

Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести й свого покоління, супроти того, що й найвидніші репрезентанти української історіографії старшої генерації тоді ще вважали се річею, для якої час іще не наспів, бракує матеріялу, зістаються величезні прогалини і т. д. В своїх гадках мав я тоді написання історії коротшої й загально-приступної, в трьох невеликих томиках, які-б обіймали старий, литовсько-польський, і новий період. Зайнявши катедру, я сім семестрів з ряду (1894—7) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз в р. 1898—1901, курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії. Кажу: скелетом передовсім тому, що курс сей слідив лише провідну нитку політичної історії, не вдаючися в історію культурну, огляди устрою, економічного життя і т. д., що потім зайняли таке важне місце в остаточній реалізації плану. (Курс сей відповідає в томі І гл. 3, 5 і 6 і 1 екскурсу, в т. II гл. 1—3, в т. III гл. 2—3, цілому т. IV, потім наступила історія козаччини до знесення автономії України; а гл. 1—2, і другий екскурс тому І, гл. 4-7 тому II, гл. 3 і 4 тому III і цілі т. V і VI зовсім або майже зовсім не входили тоди, а й те, що потім увійшло в Історію, увійшло в далеко повнішій і

детальнішій формі). Близше розглянувшися, прийшов я скоро до переконання, що розпочати діло треба не такою популярною й короткою, а ширшою й строго-науковою історією України, яку-б потім можна переробити в коротку й популярнішу. З початком 1897 р. я виступив до занять для сього курсу, війшовши в менше звісні мені перед тим сфери передісторичної колонізації України, індо-европейської гльотики і старинностей та слов'янської праісторії. Протягом 1897 і 1898 р. був написаний І том і при кінці 1898 р. був видрукований — вихід його припав на час грандіозного як на тодішні галицькі обставини і поважного святкування ювілею українського відродження, урядженого Наук. Тов. ім. Шевченка, в організації якого я брав дуже діяльну участь, і, як казали, мав велике вражіння зробити своєю промовою на комерсі на тему ваги моменту й потреби інтензивної національної поступової роботи.

В Галичині сей початок історії був прийнятий з великим заінтересуванням, можна сказати, з ентузіязмом. Але на прозьбу про допущення до Росії відповіддю була абсолютна заборона. В наукових кругах російських і польських книгу грунтовно замовчано, як і взагалі цілу Історію; та і з українських істориків-спеціялістів ніхто не дав оцінки чи навіть статті про неї. Не вважаючи на се, я вів з цілим напруженням розпочати діло і протягом 1899 р. був написаний і виданий т. II, протягом 1900 р. — том III, що закінчував собою давній період української історії. Цілість зпочатку я надіявся вложити в 5—6 томів, пізніше, коли на сам давній період пішло три, — числив на 7 до 8, аж доки огляд суспільно-політичного, економічного й культурного життя XV—XVII в.в., розрісшися на цілі два томи, не переконав мене, що ще багато томів буде потрібно, аби довести історію України до початків XIX в.{32}

Супроти сеї роботи, яку я вважав, так казать, задачею свого життя, відсував я все, що можна було відсунути; але не можна було відсунути роботи в Наук. Тов. ім. Шевченка, Записках і ЛНВіснику, а хвиля приносила часом і инші роботи. Так, коли в 1899 р. мав вібутися в Київі археологічний з'їзд з участю також галицьких учених, я видвигнув і поставив ребром питання про допущення рефератів на українській мові. Було то перше гостре поставлення українського питання на російськім грунті (воно й дало привід всім ворогам українства в Росії вилляти потоки яду й помий на мене, як провідника в сій

справі), і треба було задокументувати, що за сими претензіями на признання наукової української мови стоїть і дійсна наукова робота. Для того організоване було бюро в Наук. Тов. ім. Ш., зібрано 30 наукових рефератів, які по недопущенню української мови на з'їзді в цілости або в резюме були видруковані в Записках (в двох спеціяльних великих томах і в инших книжках Записок), а в тім було й власних моїх кілька більших рефератів, окрім дрібніших комунікатів.{33} З другого боку, богато спокою і неврової сили забрали непорозуміння, які виникли в р. 1901 в Наук. Тов. ім. Ш. зі сторони людей, невдоволених чи то концентрацією засобів і енергії Наук. Тов. ім. Ш. в тім науковім плані, який був переведений в попередніх роках, чи то подражненних ріжними особистими моментами. Атака була поведена на людей, близьких мені, яким я хотів за помічю дрібних подміг і занять в Товаристві забезпечити можність наукової роботи; розжалений тим, я скинувся літом 1901 р. головства й инших занять в Товаристві. Але коли показалося, що опозиція зовсім не має охоти забратися сама до організації наукової роботи хоч би по свойому планові і почала мене просити вернутися, а до сього також нахиляли мене й голоси Українців з ріжних боків, вернувсь я знову до роботи в Товаристві, постановивши не звертати по можности на виходки опозиції;{34} що, правда, супроти піддержки, яку давала мені переважна маса членів, ся опозиція потім значно слабла з року на рік, зчаста повторюючи зрештою, що против мене самого нічого не має. За всім тим дало се багато прикрого, а певною компензатою служила мені лише моральна опора, яку давала сім'я{35} і кружок інтелігентних і характерних людей, співро-

бітників в науковій, культурній і громадській роботі, що окружив мене і піддавав духа в роботі для культурного подвигнення української народности.

Серед описаних клопотів написаний був протягом 1901 р. IV том Історії і розпочатий V (1902); четвертий том я хотів видати разом з п'ятим, по укінченню його. Але 1903 р. приніс ріжні инші справи й пляни. З початком того року{36} я дістав від вільної російської школи в Парижі запросини прочитати в ній курс з української історії. Я прийняв радо сю пропозицію: в мені в тих роках виросло переконання про крайню потребу популяризувати й маніфестувати українську наукову роботу й її результати супроти умисного ігнорування, яким, очевидно, надіялися її на смерть замовчати неприхильники українства, та дорогою видань на инших мовах постаратися проломити заборону наукових українських публікацій в Росії. З тою цілею вже в 1900 р. і пізніше удававсь я до ріжних німецьких видавничих фірм з пропозицією німецького видання своєї Історії, але незвичайність предмета (порівняти аргумент Гауча!) і великі розміри праці ставали на перешкоді — видавці відповідали відмовою. Тепер пропозиція паризької школи відогріла сі плани і гадки, і я постановив прочитати в паризькій школі короткий загальний курс української історії, і слідом обробити його для видання в російській і якійсь європейській — напр., французькій — мові, а заразом використати сю подорож для завязання особистих зносин для популяризації української ідеї (так я заразом дістав запросини прочитати відчит в Берліні в товаристві російської молодіжи і т. п.). Сі надії на популяризацію українства відчитами мало справдилися; молодь російська інтересувалася питаннями економічними й політичними, а українська історія й українство для неї були річами мало цівими; але навязані були де-які зносини в Парижі й Лондоні, уложені умови про французьке видання малої історії й німецьке великої (що правда — на мій кошт). Вернувшися з подорожи в травні 1903 р. (відчити в Парижі читалися в квітні і початок травня, потім я був ще в Лондоні, Липську й Берліні), я засів з завзяттям за оброблення російського курсу української історії, якому дав назву «Очерки истории украинского народа»; протягом літа він був написаний

майже весь. Але сю соn amore, в надії великої користи для зросту української ідеї, написану роботу стріли зараз всякі трудности — з перекладом на французьке і з виданням російського тексту. Видавці не хотіли брати такої непевної з цензурного і навіть нецензурного погляду книжки. Один з дуже ліберальних видавців відмовлявся побоюванням, що схема української історії, розходячися різко з принятою схемою руської історії (напр., включення давньої Руси), накличе на книжку некорисний осуд зі сторони російських наукових кругів. Нарешті по довгих митарствах я рішив друкувати й Очерк на свій риск; літом 1904 р. він був видрукований і завдяки тому, що під той час зачалася «весна» Святополка-Мирського, — був випущений і в світ, з огляду — як зазначила резолюція цензури — на спокійний і об'єктивний тон, яким був висловлений сам на собі нецензурний зміст.{37}

Підкінчуючи «Очерк», я в осени 1903 р. взявся до перегляду І тому Історії для нового видання (перше, друковане лише в 600 примірниках, розійшлося вже в 1901 р.), — тому що треба було зачинати німецький переклад — з справленого тексту другого виїдання. Була се тяжка робота, бо більшу половину тому переробиш майже наново (в звязку з ріжними доповненнями і використанням нового або в І вид. невикористаного матєріялу). Вона зайняла цілу зиму й весну 1903—4 року; за той же час було написано кілька статтей з цілею популяризації української наукової роботи: статті для петербуреького академічного збірника, у редакції якого я допросився, що їх надруковано українською мовою, і статті про Наук. Тов. ім. Шевченка для Журнала Мін. Нар. Просв. і Archiv'a für slav. Phil., та де-які дрібні праці.{38}

Літо 1903 року зайняли публичні курси, уряджені у Львові, головно в інтересах української молоді, що мала прибути — й дійсно прибула з Росії.{39} Тоді ж випустив я IV том Історії і взявся до V-гo. Кінець 1904 р. приніс мені радісну вістку — допущення до Росії Історії, наслідком горячого й різкого листу, написаного мною до тодішнього міністра Святополк-Мирського. Але се допущення задавало нову роботу: тт. II і III Історії розійшлися, треба було ладити нове видання, яке я хотів основно переглянути. Стративши надію докінчити т. V, я

переглянув і дописав глави, що містили в собі огляд суспільно-політичного устрою українських земель під польсько-литовським режімом і випустив їх як першу частину тому п'ятого весною 1905 р.; за тим пішло нове видання II тому, а з кінцем року — III тому.

Тим часом хвилі визвільного руху в Росії підіймалися все вище й вище. В Галичині з кінцем 1904 р. розпочав я був в Л.-Н. Віснику кампанію з проводирями української національно-демократичної партії, яку підозрівано тоді в планах нового компромісу з польськими панами ситуації. Виступив против занедбування реальних потреб української людности, засліплювання суспільними ефектовними фаєрверками, що закривали очі на ті потреби (притоку дала справа будови театра і закладання приватних шкіл, але полеміка мала загальніший підклад). Але ще частіше тепер став відкликатися на питання дня в Росії, в листах і статтях — в Л.-Н. В., і в російських газетах — в «Сині Отечества» і «Кіевских Откликах», по українському питанню в Росії й польсько-українським відносинам в Галичині (більша стаття: К польско-украинским отношениям в Галиціи, вийшла осібно, инші вичислені в хроніці Л.-Н. Вісника за той рік). Тодіж (літом 1905 р.) приладив я нове видання «Очерка», де розширено огляд новішої історії й сучасного стану українства (випустив я його в квітні 1906, не чекаючи розпродажу старого — бо бажав ним відізватися на питання дня), й статтю про українське питання для збірника Russen über Russland. Та національне і спеціяльно українське питання не мало симпатії в російських ліберальних кругах, і писати в чужих газетах було трудно: прийшлося стрінутися з браком співчуття у редакцій і залишити їх. Вирисувалася крайня потреба в російськім органі для українського питання, і сю потребу я дуже пропагував в листах до земляків, а під осінь 1905 р. вибрався на Україну, щоб позондувати український рух і поагітувати за заложеннням органу. Побувавши в Київі, Одесі й Харкові, я набрав надії на можливість зреалізування сього плану і збірався виїхати в сій справі до Петербургу. Але страйки, маніфест 17 жовтня, чорносотенні погроми, вкінці (псевдо)ліберальний курс і нові постанови про пресу змінили зовсім ситуацію: на першу чергу виступило заснування українських газет, що закладаються з початком 1906 р. по ріжних містах, а брак усякого порядку, урядовий терор і т. п. та повна непевність завтрішнього дня не дають іще можности ніякої трівкої організації.

Тому з осіннню 1905 р. вернувся я до роботи коло Історії, докінчив давно розпочату II частину V тому (випущену на початках 1906 року) і прийнявся за том VI, вилучивши туди огляд економичного й культурного життя, яке первісно надіявся змістити в томі п'ятім, та спішачися швидше приступити до часів і подій, від яких рахують українську історію в звичайних поглядах на неї. Під початок літнього курсу огляд економичного життя, розпочатий ще в 1904 р. і потім залишений, був скінчений. Разом з тим займався я організацією роботи коло спорядженння корпусу актів до історії козаччини, неминуче потрібного супроти того, що від кінця 1880-х рр. перервалася всяка си-

стематична робота на сім полі. Проект такий був мною предложений Товаристві ім. Шевченка ще весною 1905 р. (видрукований в 24 випуску Хроніки Товариства). Молоді археографи, підховані в моїм семінарі, мали розібрати між собою поодинокі партії в історії козаччини й зайнятися призбиранням до них актового матеріялу в невикористаних або мало використаних рукописних збірках Київа, Харкова, Петербурга, Москви, Кракова, Варшави і т. п. Від літа 1905 р. організовано археографичні експедиції до Харкова, Москви, Кракова, Варшави, Петербурга, а члени їх мали приступити слідом до оброблення й приготовання до друку тих колекцій.{40}

Велика честь і утіха в тім часі стріла мені зі сторони моїх учеників і прихильників, що з нагоди десятиліття моєї наукової й громадської праці в Галичині пошанували мене виданням розкішного збірника: задуманий він був в осени 1904, коли десятиліття скінчилося, а вийшов в лютім 1906 р. і на комерсі в тіснішім кружку учеників і товаришів був мені доручений.{41} Припало се як раз на вихід II части V тому і першого тому німецького видання Історії.

Львів, 1906, березень.

***

З 1906 р. діяльність Грушевського стала все більше переноситися на Велику Україну, до Київа. З трівогою помітивши, що новонароджена тамошня преса не досить використовує зроблене за останню чверть століття на галицькім грунті спільними силами робітників цілої України і замикається в тіснішім крузі місцевих інтересів, Гр. агітував за перенесення до Київа «Літ.-Наук. Вісника» й инших видань,{42} відкриття в Київі відділу львівської книгарні Наук. Тов. ім. Шевченка, переселення до Київа молодих галицьких публіцистів і дослідників, а також старався і про відношення і поширення своїх персональ-

них звязків з новим політичним рухом. Літом 1906 р. Гр. виїхав до Петербургу, де тоді засідала Перша Державна Дума, брав живу участь в життю Укр. Фракції, Укр. Клуба{43} і в редакції заснованого тоді «Украинскаго Вестника». Статті ,друковані в тих роках, 1905—6, він випустив слідом осібною книжкою п. з. «Освобожденіе Россіи и украинскій вопрос», і окремими відбитками. З кінцем 1906 р. видання «Літ.-Наук. Вісника» було перенесене до Київа, і в нім звичайно що книжки появлялись статті Гр. на тему українського життя та будули чималий інтерес. Статті з попередніх років (1905—6) на сі теми він видав також під заг. «З біжучої хвилі». Брав якийсь час близьку участь також в редакції щод. часописи «Рада». З організацією Українського Наукового Товариства в Київi (весною 1907 р.) був вибраний його головою і дбав про можливо тісний контакт обох наукових товариств, львівського і київського, котрих був головою і редактором, або співредактором видань.{44} Тогож (1907) року, на бажання петербурського добродійного товариства написав популярну історію України «Про старі часи на України», яка з того часу багато разів передруковувалась і перекладалась на инші мови. Захопившися в тих роках українським і світовим мистецтвом, став підготовляти видання ілюстрованої історії України — котре випустив потім, 1901 р., і воно мало великий успіх: протягом півроку розійшлось перше видання в 6 тис. примірників, і було повторене слідом, ще з більшою скількістю ілюстраційного матеріялу. Паралельно готовив книгу з історії європейської культури, в формі подорожніх заміток (друкувалися в Літ.-Наук. Віснику під заголовком «По світу»), задумуючи так само багато ілюструвати її — але сей план розбила війна. Вернувся також до белетристичних інтересів своєї молодости, друкуючи в Літ.-Наук. Віснику під ініціялами М. 3. короткі начерки й оповідання, котрі пізніш, в 1918 р., зібрав у двох серіях «Sub Divo» і «З старих карток».

Серед сих ріжнородних інтересів і занять і частих переїздів і подорожей головне наукове діло «Історія України-Руси» посувалось в дещо помалішім темпі.

В 1907 р. вийшов том шестий — присвячений економічному й культурному життю; 1909 р. том семий — з історією козаччини до р. 1625; перша частина VIII тому (рр. 1625—1638) тільки 1913. Сі останні то-

ми вимагали інтензивної архивальної роботи; крім того багато часу було віддано перерібці для нового видання т. IV (1907) і т. І (третє видання 1913 р.), а також перекладам. Помічаючи, що його українське видання не поширяється в наукових кругах російських і всіх тих, що звикли черпати свої відомости тільки з російських видань, Гр. почав видавати в перекладі поодинокі частини «Історії України». 1910 випустив п. з. «Кіивская Русь» частину першу І тому, далі, в рр. 1913—14 два томи «Исторія Украинскаго Казачества» (переклади з VII і VIII тому, до р. 1632); редакція сих перекладів забирала богато часу. Випустив в сих роках також два перероблені і доповнені видання «Очерка исторіи Украинскаго Народа» (1911 і 1913). Далі займався також популяризацією («Про батька козацького Богдана Хмельницького» в вид. «Лану», в р. 19 ), а в рр. 1911—12 з гуртком молодших популяризаторів (Ю. Сірий, Г. Терниченко й ин.) видавав тижневик для селян «Село». Свої статті, друковані там 1912 р., випустив окремою книжкою п. з. «Про українську мову й укр. школу», яка була арештована цензурою, але випущена постановою Київ. Судової Палати. Випустив того ж року роскішно видану і багато ілюстровану старим українським графічним матеріялом, популярну перерібку відповідних розділів своєї історії п. з. «Культурно-національний рух на Україні XVI і XVII вв., що мав чималий успіх, завдяки також композиціям В. Г. Кричевського, що брав діяльну участь в ілюстрації сих видань.

Одночасно не переставав займатися галицькими справами, різко виступаючи против опортуністичного курсу нац.-демократів. Статті на сю тему випустив весною 1911 р. під заголовком «Наша Політика», яка викликала доволі сильне вражіння, але була прийнята за виразний casus belli провідниками нац.-демократів, які всевладно правили львівською укр. громадою.{45} Доходячи в тім час нової угоди з польськими кругами, вони рішили за всяку ціну зробити Гр-го «нешкідливим» і дали йому битву на грунті «Наук. Тов. ім. Шевченка». На загальні збори весною 1913 р. була випущена анонімна брошюрка, наповнена фантастичними цифрами і вимислами, і зібрано всіх,

хто стояв під керуванням тих н.-дем. провідників. Гр-го обрано головою, але всіх його співробітників з попередніх років провалено. Гр. прийняв вибір на кілька місяців, щоб докінчити де-які розпочаті видання, і в осени зрікся головства і редакторства, скінчивши на 116 т.{46} «Записок». З огляду на такі прикрі відносини, постановив зріктися також катедри в університеті, коли скінчиться 20 літ служби: 1 вересня 1914 року, і се дасть йому право на зменшену пенсію, і змогу вповні перенести свою роботу до Київа. В звязку з сим запроектував Київському Науковому Товариству, використати юбілейний — 1914 рік (століття народин Шевченка) для поширення своєї наукової організації. Тому, що новий виділ Н. Тов. ім. Шевченка рішив свої «Записки» з наук, часописи, якою вів Гр., перетворити на збірку самих тільки розвідок (скасувавши відділи хроніки і бібліографію), Гр. запроектував Київському Товариству приступити до видання наукового трьохмісячника українознавства п. з. «Україна» і взяв на себе редакцію (відповідальним редактором згодився стати К. П. Михальчук, технічну редакцію взяв Д. І. Дорошенко). Також рішено було приступити до видавання матеріялів археографічних і етнографічних. Пок. Семиренко, що рікрічно підтримував видання Товариства грішми, згодився збільшити на се свою підмогу.

Але тут прийшла війна і поруйнувала всі плани. Вона застала Гр-го на літнім спочинку в Карпатах,{47} і відти, не маючи змоги ні виїхати до Київа ні вернутись до Львова, він виїхав із сімє'ю до Відня; виїхавши потім до Італії, списався з київською ріднею і знайомими і рішив через Румунію виїхати до Київа.{48} Але вже з початком війни був виданий секретний наказ: коли-б приїхав, обшукати і без огляду на результати трусу вислати на Сибір. Коли в середині листопаду Гр. приїхав з сім'єю до Київа, Гр. арештовано, помешкання обшукано, а потім, в грудні дано наказу обшукати також і помешкання у Львові — що був тоді в російській окупації. Хоч сі труси не дали ніяких обтяжуючих вислідів, в лютім 1915 р. Гр. призначили на висилку етапом на Сибір, але петербурським знайомим, як іронізувало «Н. Время» в останні хвилі вдалось «вставити букву М»: замість до Сибіри призначено на висилку до Симбірська і під охороною городового вивезено і віддано симбірській поліції, а слідом туди-ж його родина. В Симбірську Гр. прожив до осени того р., — за проханням російської академії в-осени його переведено до Казани, як міста більш придатного до університетських занять, а рік пізніше до Москви, все під «явний нагляд поліції», що позбавляли його

права педагогічної й ріжної иншої діяльности. В Симбірську і Казани Гр. взявся до оброблення популярного курсу всесвітньої історії, в двох ціклях узшому (популярнішому) і ширшому (більш науковому). З переводом до Москви мав змогу взятись до продовження своєї «Історії України», яку війна перервала на описі Зборівської битви. Оброблену частину, 1638—1648, випустив живучи в Казани, як II частину VIII тому в р. 1916, в Москві докінчив історію війни 1649 р. і довівши огляд до весни 1650 року видрукував в Москві, як третю частину VIII тому (видання се було закінчено вже по виїзді Гр-го з Москви і властиво не вийшло в світ, і потім Гр. передрукував його в Видні в 1922 р., з одинокого примірника одержаного з Москви з оказією). Почав друк також своєї «Всесвітньої Історії», котрої І ч.вийшла в Петербурзі в р. 1916. В Москві брав участь в редакції «Украинской Жизни» й тижневика «Промінь», займався організацією україн. видавничої спілки і наукового товариства.{49}

Революція визволила Гр-го з сього заслання і перервала сі заняття. Вибраний головою Української Центральної Ради при її організації й викликаний її телеграмами до Київа, Гр. приїхав у березні, потерпівши в дорозі нещастя: вагон в котрім він їхав згорів в дорозі, і в нім значна частина рукописей і книг.{50} Ще більше подібне нещастя спіткало його рік пізніш, коли фамільний дім Гр-х був спалений підчас обстрілу Київа, і в нім згоріли всі рукописи, цінні колекції укр. мистецтва і бібліотеки.{51}

Чотирнадцять місяців Укр. Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918), котрого Гр. був весь час головою, наповнили його час перед усім політичною роботою, але поруч того він писав і на біжучі політичні питанння, друкуючи статті (спочатку в час. «Нова Рада», потім в «Народній Волі») й окремі брошюри («Хто такі Українці і чого вони хотять?» «Звідки пішло українство». «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії і федерації», «Українська Центральна Рада й її

універсал»). Друкував також популярно-наукові річи (Всесвітня Історія, кн. 2 і 3, «Переяславська умова України з Москвою»), та передруковував свої давніші писання новими виданнями. Робив се не тільки з огляду на вимоги моменту, але і для заробітку, бо стратив всі инші джерела своїх прибутків і жив виключно літературним заробітком, бо праця в Ц. Раді ніякого доходу не давала.{52}

Після гетьманського перевороту Гр. жив у Київі інкогніто, зчаста міняючи місце прожитку і шукаючи спочинку від тяжких переживань в літературно-науковій праці. Виготовив за сей час чистини 4, 5 і 6 «Всесвітньої Історії», і в ширшій серії книги: «Старинна історія. Античний світ», «Середні віки Европи». З упадком гетьманщини брав участь в засіданнях Наук, товариства, де тоді дебатувалось питання про реорганізацію академії, був вибраний також членом Трудового конгресу. З початком лютого 1919 виїхав до Камінця, де редактував якийсь час газету «Голос Поділля» і займався роботою над укр. підручниками (Історія України для трудової школи). З кінцем березня через Галичину виїхав за кордон, в делегації від партії укр. соц. революц. на конференцію II Інтернаціоналу, і взяв участь в люцернській конференції (докладніше звідомлення про сю делегаську діяльність надр. в «Борітеся поборете» ч. 2).{53} В осени того ж 1919 р. виступив з проектом організації «Українського Соціологічного Інституту» і одержавши деякі кошти для цього занявся цією організацією. Жив у Празі, Берліні, Відні, Женеві, Парижі; брав участь в організації часописи «Europe Orientale», «Борітеся поборете», «Наш Стяг», друкував в них багато статтей і окремі брошури. В 1921 р. виступив з делегацією с-рів в II Інтернаціоналу, 1922 р. зложив і делегацький мандат, з огляду на принціпіяльні розходження, і віддався виключно науковій роботі в «Укр. Соц. Інституті». Видав в сім часі книги: Abrege de l'Histoire d'Ukra'ine, Antologie de litterature ukrainienne (спільно з донькою своєю К. Грушевською), «Початки Громадянства (Генетична Соціологія)», «Початки соціялістичного руху на Україні й женевський соц. гурток» (сюспільно зі співробітниками), «З історії релігійної думки на Україні».{54} З 1922 р. оселившися в Бадені, під Від-

нем, занявся виключно «Історією української літератури» — написав чотири томи, з котрих тоді-ж видав три перші у Львові, четвертий докінчив і видав уже на "Україні, в 1925 р. Вибраний з кінцем 1923 року членом Української Академії й одержавши дозвіл на поворот, в березні 1924 вернувся на Радянську Україну, до Київа, сподіваючись повести інтенсивну наукову роботу в нових умовах на безпосередню користь українських робітничо-селянських мас та соціялістичного будівництва України. Двохрічне перебування на Радянській Україні вповні доказало можливість продуктивної праці в сих умовах.{55}

1) Грушевський згадує в Автобіографії, що походить з давної священичої родини в Чигиринськім повіті знаної з 18-го століття. Не пише нічого про можливість його походження з козацьких родів у 17-му столітті. Іван Крип'якевич припускає, що М. Грушевський походив з козацького роду і у зв'язку з даною гіпотезою згадує про військового писаря Івана Грушу з часів Хмельниччини. Пізніше, пише Крип'якевич, Груші «замінили шаблю на хрест — стали пан-отцями, але багацтвом ніколи не славилися» (І. Крип'якевич, Михайло Грушевський, Львів 1935, стор. 9). Гіпотеза Крип'якевича, на нашу думку, не видержує критики. М. Грушевський доволі докладно досліджував діяльність козацького дипломата і здібного канцеляриста Івана Груші за часів Б. Хмельницького і Івана Виговського (Гляди Історія України Руси, том IX, ч. 2, стор. 1300-1310, 1311-1313; том X, стор. 191, 284-285, 287). Важко припустити, щоб М. Грушевський, обзнайомлений з родом Івана Груші, не згадав у своїй автобіографії будь-якого родинного зв'язку з цим видатним козацьким дипломатом.

Я не виключаю можливости, що рід М. Грушевського виводився з козацького роду в 17 столітті. Переглядаючи Реєстри Запорозького Війська з датою 1649 року (видані О. Бодянським в Чтения в Обществе истории и древностей российских, 1874-1875, також окремою книжкою) ми знайшли цікаві інформації про рід Груш у різних козацьких полках. І так у Білосерківському полку знаходимо козацьке прізвище «Павел Грушка» з містечка Чорний Камінь (Реєстри, стор. 117); у Золотоніській сотні Черкаського полку діяв козак «Панько Грушовський» (Реєстри, стор. 56), а також «Федор Грушовского сын» (стор. 57). У Ясногородській сотні Київського полку є зареєстрований «Хвесько Грушко» (стор. 210). У Медвидівській сотні в Чигиринському полку знаходимо реєстр 291 козаків, а між ними «Мисько Грушынь зать» (цит. пр., стор. 10). З того виходить, що мати Миська — Грушиха була вдовою, а її чоловік називався Груша. Отже козацький рід Груш за Богдана Хмецьницького проживав на території Чигиринського полку. Існує правдоподібніть, що священичий рід Грушевських з 18-го століття є безпосередньо пов'язаний з козацьким родом Груш з містечка Медведівки біля Чигирина у 17-му столітті. Питання козацького родоводу Михайла Грушевського і його предків вимагає дальшого дослідження.

2) Про отця Федора Грушевського, діда історика, не маємо потрібних джерельних матеріялів. Село Лісники в княжі часи належало Києво-Печерській Лаврі, а згодом Видубецькому монастирю. Федір Г. правдоподібно помер у 40-их або 50-их роках XIX століття.

3) Сергій Грушевський народився в Чигирині у 1833 році. Він закінчив Київську семінарію і духовну академію у 1859 році й одержав диплом магістра богословії. Спершу учителював у Полтавській Духовній Семинарії, а згодом у 1860-их роках став професором Духовної Семинарії у Києві. У 1865 році С. Г. перейшов на службу до міністерства освіти і став учителем гімназії і директором учительської семінарії у Холмі. У 1868 році, у зв'язку з хворобою, одержав звільнення від педагогічної праці і перебував на відпочинку. У 1869 році С. Г. переїхав на Кавказ, спершу проживав в Кутаїсі, згодом в Ставрополі (від 1870 р.), а з 1878 року у Владикавказі. С. Грушевський був спершу інспектором народних шкіл, а згодом став директором народних шкіл Ставропольської і Терської області.

Сергій Грушевський був добродієм-меценатом НТШ і мав великий вплив на формування світогляду молодого Михайла. Помер у Києві 9 лютого 1901 року. Докладніше про його життя і діяльність подано в некролозі у Літературно-Науковому Вістнику, т. 13, 1901, стор. 220.

4) Мати Михайла Грушевського, Главіра з роду Опок-Опоцкевичів, походила із знаного священичого роду в південно-західній Київщині. В Автобіографії історика не знаходимо даних про місце і дату народження та смерти його матері. З інших джерел знаємо, що Главіра Грушевська померла 30 січня 1918 року в київськім шпиталю. Смерть безпосередньо спричинена пожарем і зруйнуванням большевиками будинку Грушевських запальними кулями 24 січня.

Про смерть матері Грушевського знаходимо короткі дані у Вістнику СВУ, ч. 14, 1918, стор. 213. Про знищення будинку Грушевського подала важливі дані пані Євгенія Кричевська, «Пожежа будинку Михайла Грушевського», Нові дні, ч. 105, 1958, стор. 13-20.

В Автобіографії з 1926 року Грушевський пропустив вістку про смерть його матері безпосередньо спричинену большевиками. Тут треба також зазначити, що в своїх автобіографіях із 1906 і 1926 років Михайло не згадує про свого молодшого брата Олександра Грушевського (1877 — помер правдоподібно перед 1940-им роком) і сестру Ганну Шамрай. Брат і сестра М. Грушевського були здібними істориками.

5) Повний текст метрики історика подав В. Міяковський у статті «До біографії М. Грушевського», Український Історик, ч. 1-4, 1976, стор. 116. Короткі дані про життя Грушевських у Холмі в моїй праці Молодість Михайла Грушевського (1866—1894), Мюнхен—Нью-Йорк, 1967, стор. 6—7.

6) Поїздки на Україну родина Грушевських відбувала що третий рік. Вони були для молодого Михайла тим євшан-зіллям, яке збудило в юнака любов до рідного краю, «його природної красоти, етнографічних особливостей, мови, пісні, поезії». М. Грушевський, «Як я був колись белетристом», Під зорями. Київ 1928, стор. 7.

7) Гімназійну освіту здобув Грушевський у клясичній Гімназії у Тифлісі (Тблісі) в роках 1880-1886. Він був одним з найкращих учнів. Про ці часи знаходимо цікаві інформації в автобіографічному нарисі Грушевського «Як я був колись белетристом». Аналіза даного періоду подана в праці Л. Винара, Молодість Михайла Грушевського, цит. пр., стор. 9-10.

8) У 1884 році М. Грушевський написав свої перші оповідання «Страшний свідок», «Остання кутя» і інші. Перше друковане оповідання «Бех аль Джугур» появилося у львівському «Ділі» у 1885 році (чч. 66-68). Молодий Михайло ще на гімназійній лавці мав задушевне бажання стати українським письменником. Свої ранні оповідання підписував Грушевський псевдонімом М. Заволока. Найповніша збірка прозових творів М. Грушевського появилася у Києві п. н. Під зорями, В-во «Рух», 1928. 578 стор.

Микола Зеров у рецензії на дане видання писав, що Грушевському в белетристиці «належить своє відмітне місце в ряді авторів, що почали відходити від традиційної народницької прози 80-90-х рр. Він стоїть на вододілі межи Кониським, Грінченком — і Коцюбинським, пристаючи до нової техніки письма, хоч стиль його — ясний, стислий, троха суховатий, як стиль, скажімо, кращих оповідань В. Леонтовича («Смерть і заповіт пана Івана Гречки») — ще далекий від оздобленого імпресіоналізму Коцюбинського». (М. Зеров, Життя і революція, том 5, кн. 1, 1929, стор. 195-196).

Доволі неповну аналізу письменницької творчости М. Грушевського знаходимо в статті Б. Романенчука «Михайло Грушевський як письменник, літературний критик та історик літератури», Записки НТШ, т. 197, 1978, стор. 21-27.

Свої погляди на письменницьку діяльність Грушевський ясно виложив у вищезгаданому автобіографічному нарисі: «письменство, літературна <праця ввижалася мені найкращим уділом на землі, а обгострене національне почуття і культ громадського обов'язку, прищіплений батьками, в сумі зробили для мене свого роду завдання життя — вести роботу на ниві українського письменства, в інтересах українського життя». («Як я був колись белетристом», стор. 6).

9) Киевская старина (1882-1906) науковий місячник українознавства друкований в російській мові. У журналі співпрацювали В. Антонович, О. Лазаревський, П. Житецький і інші видатні науковці. Від 1897 року в журналі також друковано белетристику в українській мові.

На Грушевського в гімназійному часі і пізніше мали значний вплив праці Миколи Костомарова (1817-1885) — основника народницького напрямку в українській історіографії. Грушевський уважав Костомарова «ідеологічним провідником України» уже в Кирило-Методіївській добі. Гляди М. Грушевський, «Костомаров і новітня Україна». Україна, кн. 3, 1925, стор. 3-20; Це саме можна сказати про праці і збірники українських пісень Михайла Максимовича (1804-1873), першого ректора київського університету і здібного історика. Згодом Грушевський писав, що він перебрав <від Максимовича «два животворчі і невмирущі гасла ... нарід, як ціль і предмет наукового досліду і культурної праці, і — непереривність його історичної традиції, як провідна нитка в усякім його орієнтуванню». Гляди М. Грушевський, «Малороссійскія песни Максимовича і століття української наукової праці», Україна, кн. 6, 1927, стор. 3.

10) Про Київський університет у 1880-их роках гляди працю В. Міяковського, стор. 117 і Л. Винара, Молодість М. Грушевського, стор. 11.

11) Характеристика Володимира Антоновича (1834-1903) в автобіографії Грушевського вийшла доволі блідо і неповно, якщо взяти до уваги близькі зв'язки між ними. У своїх пізніших працях «Вол. Антонович — основні ідеї його творчости і діяльности» (Записки Українського Наукового Товариства, т. З, 1909) і «З соціяльно-національних концепцій Антоновича», (Україна, кн. 30, 1928), Грушевський дав обширну аналізу діяльности і провідних історіософічних ідей основника Київської документальної школи українських істориків.

З інших професорів Грушевського у Києві треба згадати І. Лучицького, В. Іконнікова, П. Голубовського, О. Кістяківського, Фортинського і М. Ф. Владимирського-Буданова. Під час університетського навчання В. Антонович мав найбільший вплив на світогляд і наукову працю М. Грушевського.

12) М. Грушевський, «Южнорусскіе господарскіе замки въ половинЪ XVI вЪка», Університетскія известiя, ч. 2, 1890, стор. 1-33. Прихильну рецензію на довідку Грушевського помістив П. Голубовський в Киевская старина, за серпень 1890, стор. 333-334.

Грушевський закінчив київський університет 24 вересня 1890 року. Про кінцеві іспити історика подано докладні дані в статті В. Міяковського, цит. пр., стор. 119-120.

14) Треба зазначити, що перед виїздом Михайла до Києва, його батько взяв від свого сина слово чести, що не буде брати участи в ніяких студентських гуртках. Це безперечно вплинуло на М. Г. в перших його студентських роках і на його ізольованість від студентського життя в Києві. В останніх роках навчання М. Г. опікувався гуртком учнів Київської духовної семінарії і брав участь в життю Київської Громади. Про цей період його життя знаходимо цікаві дані у спогадах О. Лотоцького, Сторінки минулого, т. І, 1932, стор. 181, 225.

15) Перший свій зв'язок з НТШ М. Грушевський завдячував О. Кониському, який притягнув його до співпраці в Записках НТШ. Свої перші праці у Записках М. Г. містив під псевдонімом М. Сергієнко.

Про ролю О. Кониського в національному відродженні України гляди М. Грушевський, «Памяти Олександра Кониського», Записки НТШ, т. 39, кн. 1, 1901.

16) У Галичині до приїзду М. Грушевського велася затяжна боротьба української парляментарної репрезентації і громадських установ за створення катедри української історії на Львівському університеті. Володимир Антонович і О. Кониський рекомендували Грушевського галицьким українцям, як здібного й ідейного історика. Докладніше в нашій праці Михайло Грушевський в боротьбі за український університет, Мюнхен 1968, стор. 4-5 (Серія Історичні Студії, ч. 6).

17) Помилкова дата публікації. Праця вийшла в 1894 році.

18) Свою дисертацію «Барское староство, исторические очерки» Грушевський прилюдно захистив 24 травня 1894 року і одержав ступінь магістра історії. Офіційними опонентами його магістерської праці були В. Б. Антонович і В. С. Іконніков.

Дисертацію видруковано в 1894 році, як відбитку з Грушевського вступної розвідки до двох томів Архива Юго-Западной России, де вміщено актові матеріяли, що їх зібрав і опублікував молодий історик.

Монографія М. Грушевського Барское староство (Київ 1894, стор. VI + 310) здобула прихильну оцінку в історіографії і зразу, як писав Д. Багалій, «поставила його високо серед працівників над документальною історією України». (Д. І. Багалій, Нарис історії України на соціяльно-економічному грунті, Київ 1928, т. І, стор. 76).

19) 1 квітня 1894 року затверджено М. Грушевського, як звичайного професора Львівського університету на катедрі «всесвітньої історії з узглядненням історії Східньої Европи».

20) Грушевський приїхав до Львова з початком жовтня 1894 року. Точної дати його приїзду наразі не вдалося установити. 12 жовтня він уже виголосив свою інавгураційну лекцію на Львівському університеті. З того часу зберігся цікавий спогад М. Кордуби про його зустріч з істориком в домі посла Барвінського. М. Кордуба, «Приїзд проф. М. Грушевського до Львова», Вістник СВУ, ч. 129, 1916.

21) Докладне обговорення науково-організаційної і редакційної праці М. Грушевського в НТШ подано в праці Л. Винара, Михайло Грушевський і Наукове Товариство ім. Шевченка, стор. 17—27.

22) Згадуючи про «київських приятелів», Грушевський мав на увазі перш за все Володимира Антоновича і Олександра Кониського, які тісно співпрацювали з О. Барвінським, Ю. Романчуком та іншими галицькими народовцями. Про тодішнє політичне життя галичан обширно пише Кость Левицький в своїй праці Історія політичної думки галицьких українців, Львів 1926, стор. 235—246.

23) Про університетську діяльність М. Грушевського докладніше в нашій праці Михайло Грушевський в боротьбі за український університет, Мюнхен 1968, стор. 14—17 (Серія УІТ: Історичні студії ч. 6). Тут треба згадати, що 19 листопада 1901 року біля 600 українських студентів у Львівському університеті відбули протестаційне віче проти шовіністичного наставлення польських професорів. Безпосередною причиною демонстрації була некультурна і провокативна поведінка декана Твардовського, який, на засіданні виділу філософічного факультету, не дозволив Грушевському говорити українською мовою. Уже на початку грудня 1901 року дійшло до відомої сецесії українських студентів з Львівського університету.

24) Участь М. Грушевського у творенні нової української національної демократичної партії в Галичині не є задовільно досліджена. У 1899 році українські галицькі політичні діячі вирішили створити нову партію, яка об'єднала б народовецький, радикальний і інші політичні табори. Грушевський був одним з головних творців нової політичної партії. Важливо згадати, що в політичній плятформі національної демократичної партії висунено постулят незалежної України. Основним завданням партії «є дійти до того, щоби цілий українсько руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та зєднався з часом в одноцілий національний організм, в якому загал народу на свою власну користь орудував-би всіми своїми справами: культурними, економічними і політичними» («Народна програма», Діло, ч. 281 за 28 грудня, 1899). М. Грушевський був одним із творців вищенаведеної політичної плятформи. Як бачимо історик перейшов у 1899 році світоглядову еволюцію і тоді стояв на становищі політичної незалежности України. У відносно короткому часі М. Грушевський і І. Франко покинули національну демократичну партію, не погоджуючися з її проавстрійською політикою.

25) Про конфлікти Грушевського в НТШ докладніше в нашій праці Михайло Грушевський і Наукове Товариство iм. Шевченка, стор. 52—56.

Тут треба зазначити, що кампанія проти історика велася не лише зі сторони народовців. Також Михайло Павлик — радикал і його однодумці виступали проти Грушевського.

У першій Автобіографи з 1906 року М. Грушевський дає докладніші інформації відносно народовців, мовляв «З кінцем 1904 року розпочав я був в Л.Н.Вістнику кампанію з проводирями української національної-демократичної партії в Галичині, яку підозрівано тоді в плянах нового компромісу з польськими панами ситуації...» (стор. 14).

26) Гляди примітка ч. 24.

27) Справа російського і австрійського горожанства М. Грушевського під час його побуту у Львові вимагає окремого дослідження. Уже в 1898 році австрійський уряд вимагав, щоб історик прийняв австрійське горожанство.

В офіційному декреті ц. к. Намісництва з 1898 р. пишеться таке: «Додаю, що Ви з осягненням свого наукового становища приймете австрійське горожанство ради чого Ваша Достойність повинна старатися про все потрібне, щоби увільнитися з дотеперішньої державної приналежности» (Розпорядок ч. 116 539, 11 січня 1898). З офіційних документів виходить, що Грушевський не виконав вищенаведеного розпорядження. У зв'язку з цим ректорат Львівського університету в 1899 році зажадав від Грушевського вияснення. Історик у своїй відповіді зложив заяву деканатові філософічного факультету, в якій писав, що зараз після іменування його професором Львівського університету він вніс просьбу «до російського царя, звільнити його з рос. горожанства». Рівночасно Грушевський просив, щоб йому дозволено, без огляду на невиконане припоручення австрійського уряду, зложити 1 марта 1896 року присягу льояльности, яку вимагали від професорів високих австрійських шкіл. Справа австрійського горожанства Грушевського знову ж була відновлена у 1912 році австрійським урядом і ректоратом Львівського університету. Ми знаємо, що Грушевський до 1917 року задержав російське горожанство. Прийняття Грушевським австрійського горожанства в 1912, або в пізніших роках до вибуху Першої Світової Війни залишається наразі нерозв'язане.

28) Вищезгадані історики становили «Львівську історичну школу» Грушевського. До неї також належали інші дослідники, з яких згадаємо Богдана Барвінського, Ф. Срібного, Богдана Бучинського. Найвидатнішим учнем М. Грушевського був Іван Крип'якевич. Історичну школу Грушевського у Львові об'єднувала перш за все історична схема і історична термінологія, впроваджена М. Грушевським в його наукових працях Львівського періоду. На увазі маємо наукову концепцію українського історичного процесу, яка була відзеркалена у відповідній періодизації і термінології української історії. Натомість в історіософічному аспекті Грушевський і його учні не завжди були однозгідні. Згодом деякі учні Грушевського (зокрема Ст. Томашівський) стали творцями т. зв. «державницької історичної школи». Гляди Л. Винар, «Історична школа Грушевського і НТШ», Свобода, ч. 7, 1974.

29) Тут треба додати, що в склад першої Редакційної Колегії Літературно-Наукового Вісника входив також Ол. Борковський, колишній редактор «Зорі». Становище управи НТШ до проєкту М. Грушевського ясно з'ясоване у звіті Іллі Кокорудза «Секретарське справоздання з діяльности виділу НТШ за рік 1897», Записки НТШ, т. 21, кн. 1, 1898, стор. 5.

ЛНВ заступив також видаваний І. Франком місячник «Життя і Слово» (1894—1897). У відносно короткому часі ЛНВ став найповажнішим літературним і суспільно-громадським журналом, в якому співпрацювали видатні інтелектуали з Галичини і Великої України. До травня 1905 року журнал виходив з рамені НТШ, а згодом ЛНВ видавала Українська Видавнича Спілка.

30) Українську Видавничу Спілку створено за ініціятивою М. Грушевського і з безпосередньою допомогою Івана Франка і Володимира Гнатюка. Дана установа зорганізувалася в листопаді 1898 р. під час відзначення столітнього ювілею відродження українського письменства. Протягом свого існування УВС видала понад 300 назв (книжки і брошури), а від 1905 року перебрала видання ЛНВ.

31) Про науково-видавничу діяльність М. Грушевського докладніше в нашій праці АГ. Грушевський і Наукове Товариство ім. Шевченка, стор. 19—23.

32) Перший том Історії України Руси (1898) був до певної міри замовчаний науковою критикою. Лише згодом появилися критичні огляди з-під пера А. Брікнера в Квартальнік Гісторични за 1906, стор. 664—79; того ж самого автора в Архів фір слявіше фільольоґі, 1900, стор. 293—4; Киевская Старина, 1903, ч. 12, стор. 163—193 (рецензія Доманицького). У численних історіографічних працях обговорювано зміст і значенння ІУР для історичної науки. Цінну аналізу праці Грушевського подав В. Герасимчук в своїй статті «Михайло Грушевський, як історіограф України», Записки НТШ, т. 133. Список праць про Михайла Грушевського поданий в додатку до нашої праці Молодість Михайла Грушевського, Мюнхен 1967, стор. 27—36.

33) У 1899 р. відбувся в Києві II археологічний з'їзд, на який запрошено членів НТШ з науковими доповідями. М. Грушевський, як голова Товариства, зайняв принципове становище відносно допущення української мови на даному з'їзді. На засіданні Історично-філософічної і Філологічної секцій НТШ вирішено не брати участи в Київському з'їзді, якщо організаційний комітет з'їзду не дозволить виголосити доповідей в українській мові. Вимоги Грушевського і НТШ викликали гостру дискусію в Росії, наслідком якої російське міністерство освіти погодилося на допущення української мови, але з вимогою, щоб українські доповіді не читалися на загальних засіданнях, а на спеціяльних, на яких могло б бути найбільше 25 слухачів. На такі вимоги НТШ не погодилося і Грушевський вирішив видати окремі томи Записок НТШ (тт. 31—32 і 35—36 за 1899) з доповідями членів Товариства, призначених на київський археологічний з'їзд. Це рішення Грушевського і НТШ наглядно показали на міжнародному форумі Товариства за права української мови, як рівноправної із іншими слов'янськими мовами. У справах самобутности рідної мови і культури Грушевський не йшов на жадні компроміси.

34) Тут треба додати, що разом з Грушевським у 1901 році уступили з Управи НТШ І. Франко, В. Гнатюк і С. Томашівський. Причини резиґнації Грушевського з головства НТШ насвітлені в моїй праці Михайло Грушевський і Наукове Т-во ім. Шевченка, стор. 49—55.

35) У київській автобіографії Грушевський не згадує докладніше про дружину і доньку. В Автобіографії з 1906 року історик пише, що в 1896 році він одружився з «Марією Вояковською, львівською учителькою, яка була вірним і тямущим товаришем мені в моїй діяльности, а 1900 р. родилася нам донька Катерина» (стор. 11). У моїй праці Автобіографія Михайла Грушевського з 1906 і 1926 років, цит. пр., подано докладніше відомости про родину М. Грушевського.

До тепер не вдалося усталити точну дату народження і смерти жінки і доньки Грушевського. Інтересні дані про родину історика знаходимо також у статті Н. Полонської-Василенко, «Світлій пам'яті Марії та Катерини Грушевських», Наше Життя, ч. 4, 1956.

36) Російська вища школа суспільних наук була основана в Парижі в 1902 Році професорами московського університету — Максимом Ковалевським і вірменином Юрієм Ґарбаровим. Часами паризьку школу називаємо «вільним російським університетом». Грушевський викладав історію України У цій школі від 19. VI до 4. V. 1903 року.

37) Очеркъ истории украинского народа вийшов трьома виданнями в 1904, 1911 і 1913 роках.

38) Найповніший список наукових і публіцистичних праць М. Грушевського, поданий в бібліографії Івана Левицького «Реєстр наукових і літературних праць проф. Михайла Грушевського», Науковий збірник, присвячений Михайлови Грушевському, Львів, 1906. Бібліографія охоплює праці історика за роки 1885 до 1904. Праці М. Грушевського, які вийшли в роках 1905 до 1928, подані в бібліографії Д. А. Балики «Матеріяли до бібліографії друкованих праць акад. Грушевського за 1905—1928 рр.», Ювілейний збірник на пошану Академіка М. С. Грушевського, т. III, Київ 1929, стор. 104.

39) Університетські українознавчі курси відбулися у Львові в липні 1903 року під патронатом «Товариства прихильників української науки, літератури і штуки». Учасниками курсів була наддніпрянська і галицька молодь, а також старше громадянство.

40) М. Грушевський зосередив свою увагу на видання джерельних матеріялів до історії України. У роках 1895 до 1914 він очолював Археологічну комісію НТШ і започаткував серійне видання Жерела до історії України-Руси і Пам'ятки української-руської мови і літератури. У 1906 році Археографічна комісія НТШ започаткувала видання нової серії «Українсько-Руського Архіву». До 1914 року видано 11 томів Жерел і 14 томів Архіву.

41) До ювілейного комітету вшанування 10-и ліття наукової праці М. Грушевського входили його учні і співробітники: І. Франко, В. Гнатюк, Д. Коренець, І. Кревецький, С. Томашівський.

У передмові до ювілейного збірника вони писали, що «Діяльність М.Грушевського була головним осередком, коло якого згуртувалися давні і нові сили». Грушевський «вказував українській інтелігенції нові дороги й охороняв її від ідейної блуканини та повторення історичних помилок». Науковий збірник присвячений професорови М. Грушевському, стор. VII.

42) Грушевський переніс ЛНВ до Києва у 1907 році. У спогадах Ю. Сірого «Київ» (Літературно Науковий Збірник, Ганновер 1946, стор. 45—77) знаходимо цінні дані про київський період журналу.

43) Діяльність Грушевського у Петербургу насвітлена у спогадах О. Лотоцького, Сторінки минулого (т. 2) і спогадах Дмитра Дорошенка, Мої спогади про давне-минуле, 1901—1914, Вінніпег, 1949, стор. 80—89. Дорошенко пише, що Грушевський став ідейним провідником українців і брав надзвичайно активну участь у політичному і культурному життю української громади в Петербургу. Діяльність Грушевського на форумі Української Парляментарної Громади в тому часі вимагає окремого дослідження.

44) Організація Українського Наукового Товариства безпосередньо причинилася до розгорнення М. Грушевський широкої науково-видавничої діяльности у Киеві. Про ґенезу і ранню діяльність УНТ гляди статтю М. Грушевського, «Українське Наукове Товариство в Києві й його наукове видавництво», Записки УНТ, кн. І, 1908, стор. 3—15.

45) У 1911 р. у Львові появилася збірка статтей Грушевського п. н. Наша політика (119 стор.). Грушевський закидав галицьким політичним діячам, зокрема провідникам національно-демократичної партії, безпринциповість у веденні політики, яка доволі часто проявляла себе в опортунізмі. Це спричинило ще більше загострення взаємин між Грушевський і галицькими політичними діячами, а також деякими членами НТШ, які поділяли ідеологію і політичну діяльність членів Народного Комітету нац.-дем. партії. У відповідь на збірку Грушевського появилася в 1911 році анонімна брошура Наша політика і професор М. Грушевський, (Львів 1911, 42 стор.). Я уважаю, що автором брошури був Стефан Томашівський, бувший ученик і прихильник Грушевського, який разом з В. Шухевичом, Ст. Дністрянським, В. Охримовичом і іншими, підготовляв головну баталію проти історика на загальних зборах НТШ в 1913 році.

Інтересно згадати, що видатний історик М. Кордуба дав надзвичайно позитивну оцінку на збірку статтей Грушевського. М. Кордуба, «Грушевський про ,нашу політику», Вістник СВУ, ч. 128, 1916, стор. 787.

46) Загальні збори НТШ відбулися 29 червня 1913 року. Докладніше про ці події в нашій монографії М. Грушевський і Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка, стор. 59—63.

47) Під час вибуху Світової Війни в липні 1914 року Грушевський перебував зі своєю родиною на відпочинку в Криворівні на Гуцульщині.

48) Причини виїзду Грушевського до Києва докладніше обговорені в нашій статті «Чому Михайло Грушевський повернувся на Україну в 1914 році», Український Історик, ч. З—4, 1967, стор. 103—108.

49) М. Грушевський приїхав до Москви у вересні 1916 р. За його ініціятивою відновилася діяльність московської громади Товариства Українських Поступовців. Цікаві спогади про цей період написав Олександер Саліковський «Про одну неписану книгу», які появилися у львівському календарі «Дніпро» за 1925 рік.

50) Про ці події розказує Грушевський у своєму біографічному листі з березня 1920 року. Цей лист видруковано в «Українському Історику» п. н. «Автобіографія М. Грушевського 1914—1919», У.І., ч. 1—2, 1966, стор. 98—101.

51) Докладний опис знищення дому Грушевських знаходимо в спогаді Євгенії Кричевської «Пожежа буюдинку Михайла Грушевського», Нові Дні, ч. 105, 1958, стор. 13—20.

Історик не згадує у своїй Автобіографи, що наслідком цеї пожежі померла його мама Главіра Грушевська. Про цю трагедію знаходимо коротку нотатку у Вістнику СВУ: «В часі обстрілювання большевиками Київа і дому голови Центральної Ради проф. М. Грушевського, його недужу матір винесли на руках до сусідної лічниці, де вона померла 30 січня. Похорони Покійниці відбулися тоді потайно, бо большевики чатували на семю Грушевського, щоб її ув'язнити», Вістник СВУ, ч. 14, 1918, стор. 213.

52) Тут М. Грушевський коротко пише про свою діяльність у Центральній Раді. Деякі додаткові інформації читач знайде в його Автобіографії за 1914—1919 роки. Олександер Шульгин у своїй статті «Михайло Сергієвич Грушевський — як політик і людина» (Записки НТШ, т. 186, 1966) подає важливі спостереження про політично-державницьку діяльність історика в 1917—1918 роках. На нашу думку дослідження політичної діяльности Грушевського, як голови Центральної Ради, вимагає основної переоцінки і нового насвітлення.

53) Михайло Грушевський, «В першій делегації української партії соц. революціонерів», Борітеся-Поборете, ч. 3, 1920, стор. 47—60; ч. 7, стор. 25—54. Ця стаття Грушевського містить цінний біографічний матеріял про його політичну і публіцистичну діяльність.

54) Про завдання і діяльність Українського Соціологічного Інституту Грушевський часто згадував у своїх листах. Гляди «Листи М. Грушевського до Т. Починка» (За редакцією М. Антоновича), Український Історик, ч. 4, 1969; ч. 1—3, 1970.

55) Грушевському довелося працювати у важких політичних і економічних обставинах — тому він пише лише про «можливість продуктивної праці в сих умовинах». У листах до Ілька Борщака від 1926 року Грушевський пише, що «я вже збирався закрити лавочку» і підкреслював, що не знає, як дальше буде. «Два невидані листи М. Грушевського (1926)», Соборна Україна, ч. 2, 1947, стор. 37—38. Як відомо, у 1925 році ҐПУ видало секретний обіжник відносно розповсюдження Історії України Руси «идеолога украинского национализма проф. Грушевского», Український Збірник, (Мінхен, ч. 8, 1955, стор. 147), там поданий повний текст згаданого обіжника. Передрук в «Українському Історику, ч. 1—3, 1970, стор. 179). Не улягає сумніву, що Грушевський був увесь час під пильним наглядом ҐПУ і за свою діяльність передчасно помер у загадочних обставинах. Надії Грушевського на можливість наукової праці в Україні не справдилися. Про останні роки життя М. Грушевського гляди О. М. (О. Степанишина, «Останні роки життя Михайла Грушевського», Наші Дні, ч. З, 1943; Г. Костюк, «Останні дні життя акад. М. Грушевського», Український Збірник, кн. 1, 1954, стор. 83—94.

Любомир Винар

АВТОБІОГРАФІЯ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО З 1926 РОКУ

3 жовтня в актовій залі Київського Інституту Народної Освіти у Києві відбулося урочисте прилюдне засідання з нагоди 60-річчя з дня народження і 40-и річчя наукової праці проф. М. Грушевського, академіка Української Академії Наук. Святкування ювілею Грушевського перейшло межі віддання належної пошани найвидатнішому історикові України і перетворилося у величаву маніфестацію українського наукового світу і діячів культури, які утотожнювали це небуденне свято з нагальним розвитком українського наукового і культурного життя на Великій Україні у 1920-их роках. Це також розумів М. Грушевський, який у своїй ювілейній промові ствердив, що «нинішнє свято української науки, що припало на п'ятдесятиліття царського указу 1876 року, являється святом перемоги української науки, української культури, українського відродження над усіма перешкодами, що лежали на його шляху».{1}

З нагоди ювілею історика появилася у 1926 році у Києві його друга Автобіографія, а в 1928 році вийшов Ювілейний збірник на пошану Академіка Михайла С. Грушевського накладом Всеукраїнської Академії Наук.

Завданням цеї статті є подати аналізу Автобіографії М. Грушевського, яка являється одним із найважливіших джерел до вивчення його життя і творчости.{2}

Автобіографія з 1926 року вийшла на правах рукопису без зазначення назви видавництва. На титульній сторінці знаходимо такі бібліографічні дані:

М. С. ГРУШЕВСЬКИЙ
АВТОБІОГРАФІЯ
Друкується, як рукопись
Київ — 1926

На одній з незадрукованих сторінок петітом видруковано додаткову інформацію: «Київський Окрліт ч. 19730. „Київ-Друк", І-ша фото-літо-друкарня. Зам. ч. 9-2000.», а на іншій сторінці поміщено фотографію Грушевського із написом «Академик Михайло Грушевський». З вищенаведєних даних знаємо, що автобіографія появилася 2000 накладом і друкувалася в київській друкарні. Видання начислює 31 сторінку друку (розмір 17.5 х 11 см).

У зв'язку з цим виданням виринає основне питання, чому Автобіографію не фірмував Організаційний Ювілейний Комітет, який очолював приятель ювілята акад. П. А. Тутківський, або Українська Академія Наук, яка співпрацювала із ювілейним комітетом.{3} Можна знайти декілька відповідей на поставлене питання:

1. Ювілейний комітет і УАН не хотіли брати відповідальности за зміст автобіографії М. Грушевського, який недавно повернувся з еміграції до Києва. Ця гіпотеза доволі неправдоподібна. Академія і Комітет видали інші видання з нагоди ювілею М. Грушевського і тому напевно погодилися б видати і автобіографію.

2. Можливо, що Грушевський самий настоював, щоб автобіографію видати на правах рукопису і не бажав, щоб вона вийшла під фірмою

академії. За цим припущенням промовляє видання його львівської автобіографії з 1906 року, яка також була видана на правах рукопису і не була фiрмована Науковим Товариством ім. Шевченка, яке Грушевський очолював. Автор цих рядків схиляється до цього другого припущення.

Київська автобіографія Грушевського складається з двох основних частин. Перша частина включає в дещо зміненій формі львівську автобіографію Грушевського з 1906 року (стор. 3—23) і хронологічно допроваджена до березня 1906 р. Друга частина автобіографії (стор. 21—31) охоплює роки 1906 до 1926 року. У цій частині автобіографії діяльність і життя Грушевського подається у третій, а не в першій особі. Отже під стилістичним оглядом є різниця між першою і другою частиною київського видання, хоч у нас немає сумніву, що другу частину опрацював історик. Часто автобіографія пишеться у третій особі.

Найбільше місця присвятив М. Грушевський у автобіографії галицькій добі його діяльности (стор. 7—27), а найменше рокам 1924 до 1926, які насвітлені в декількох реченнях на останній сторінці автобіографії (стар. 31). Ha нашу думку ця «скупість слів» Грушевського відносно його повороту на Україну і про його дворічний побут у Києві не випадкова і заслуговує на окрему увагу.

При дослідженні автобіографічних матеріялів історик не може обмежитися бібліографічним описом видання і аналізи його змісту. До уваги треба також взяти «дух часу», в якому даний твір писано. Це також відноситься до Автобіографії Грушевського з 1926 року. Без належного розуміння обставин і часу, серед яких цей твір появився, було б надзвичайно важко дати задовільну аналізу даного видання. У нашому короткому коментарі до Автобіографії постараємося це питання дослідити.

Тематично автобіографія Грушевського охоплює його родинне життя, суспільно-громадську і політичну діяльність і наукову працю. За цим тематичним ключем постараємося розглянути зміст київської автобіографії.

Родинне життя

Михайло Грушевський в автобіографії подав доволі скупі відомості про свій рід і родинне життя. Це відноситься до даних про його діда Михайла, батька Сергія і маму Главіру з роду Опок-Опоцкевичів. Натомість не згадує про свого молодшого брата Сергія і сестру Ганну. Також, у київській біографії нічого не пише про свою дружину Марію з дому Вояковських і доньку Катерину. Це доволі дивно і незрозуміло. У львівській автобіографії з 1906 р. Грушевський писав, що його жінка була «вірним і тямущим товаришем мені в моїй діяльности», а також згадав, що в «1900 родилася нам донька Катерина» (стор. 11). Ці речення пропущені у київському виданні автобіографії і Грушевський лиш загальниково пише про моральну опору, яку йому да-

вала сім'я. Також він очустив у київському виданні важливі дані про своє здоров'я у 1903 і 1904 роках. На увазі маємо доволі докладні дані про його задавлену неврастенію і Грушевського «безнадійні думки» про перспективу «страти можливість інтенсивної умислової праці». Вже раніше я висловив припущення, що Грушевський правдоподібно не бажав пригадувати читачам нової автобіографії про свою хворобу з ранніх років праці і тому цей розділ опустив у київському виданні. Також нічого не згадує про смерть своєї мами, спричинену знищенням дому Грушевських запальними кулями большевицької артилерії у січні 1918 року. У 1926 році Грушевський з тактичних міркувань не згадував про смерть мами.

Як бачимо, історик перевів у 1926 році «самоцензуру» своєї львівської автобіографії і пропустив деякі важливі місця про родинне життя, а також не подав інших родинних інформацій з огляду на його побут під большевицькою владою на Україні.

Суспільно-громадська і політична діяльність

Життя М. Грушевського нерозривно оплетене з громадським і політичним розвитком українського суспільства під кінець XIX і в першій третині XX століття. В автобіографії Грушевський коротко згадує про свою ранню суспільну працю серед української молоді у Києві, а згодом докладніше зупиняється над своєю громадською і політичною діяльністю в Галичині. Зокрема подає своє ставлення до галицьких народовців і т. зв. «нової ери» — співпраці галицьких громадських діячів з польськими політичними колами. Тут не бачимо жадних поважніших відхилень від тексту львівської біографії за виїмком мовно-стилістичних змін.

У другій частині автобіографії Грушевський коротко пише про свою політичну діяльність у Петербурзі (1905—1906 рр.) на форумі української іпарляментарної фракції у державній думі і про свою працю у Києві. Також коротко згадує про ситуацію під час вибуху Першої світової війни і докладніше пише про депортацію його царським урядом до Симбірська. Короткий уступу присвячений головуванню Грушевського в Центральній Раді і його публіцистичній праці в тому часі. Інтересно згадати, що він не брав жадної заплати за свою працю в Центральній Раді і заробляв своїм журналістичним пером («праця в Ц. Раді ніякого доходу не давала»). Цікаво підкреслити, що в цій частині автобіографії не знаходимо жадних критичних думок Грушевського про його політичних конкурентів, включаючи гетьмана П. Скоропадського і членів Директорії. Короткий розділ автобіографії присвячений еміграційному періодові Грушевського і його діяльности в соціялістичному русі.

У 1922 році Грушевський зложив свій партійний делегатський мандат «з огляду на принципіяльні розходження» і віддався науковій праці в Українському Соціологічному Інституті. Здачу делегатського ман-

дату не треба утотожнювати із виходом Грушевського з лівого крила партії українських соціялістів-революціонерів. Історик нічого не згадує про його переговори з представниками совєтського уряду в справі повороту на Україну. Цей період свого життя збуває одним коротким реченням — «в березні 1924 року вернувся на Радянську Україну, сподіваючися повести інтензивну наукову роботу в нових умовинах на безпосередню користь українських робітничо-селянських мас та соціялістичного будівництва України». Отже в цій частині Автобіографії не знаходимо жадних пеанів в сторону совєтської влади, лиш наголошення праці Грушевського на користь української спільноти. Треба підкреслити, що ця частина біографії надзвичайно коротка і можна догадуватися, що Грушевський не бажав писати докладніше про події, в яких брав видатну участь. Тут саме бачимо значну різницю між першою і другою частиною автобіографії — у першій він виразно зайняв становище до політики галицьких народовців, у другій частині Грушевський обмежився до хронікарського записання сухих фактів його діяльности.

Наукова і науково-організаційна праця

Порівнюючи львівську і київську автобіографію Грушевського відносно його наукової діяльности в Галичині, не знаходимо жадних поважніших змін. Це зокрема відноситься до його праці в НТШ і наукової творчости. Львівська біографія допроваджена до березня 1906 року.

У другій частині нарису Грушевський коротко згадує про творення Українського Наукового Товариства у Києві, його конфлікти в НТШ і також пише про свою науково-редкційну працю в УНТ (видання українознавчого журналу «Україна», окремі наукові збірники тощо). Він подає важні дані про свою наукову працю під час заслання в Симбірську, Казані і Москві. Також знаходимо цінні інформації про наукову працю Грушевського після гетьманського перевороту і на еміграції у зв'язку із діяльністю Українського Соціологічного Інституту. Наукова діяльність і творчість історика за 1924 і 1925 роки подана телеграфічним стилем кількома рядками. У порівнянні з іншими частинами автобіографії, в яких Грушевський подрібніше писав про свою працю, ця частина найбідніша. Грушевський не пише про 1924, 1925 і 1926 роки правдоподібно тому, що побачив большевицьку дійсність і неприхильне відношення совєтської влади до нагального розвитку українського наукового і культурного життя. Отже цей період життя Грушевського і його творчости майже зігнорований у київській Автобіографії.

Для кращого зрозуміння життя історика в тому часі бажаємо бодай коротко обговорити поворот Грушевського в Україну і його побут у Києві у 1920-их роках для відзначення його ювілею у 1926 р. Це мабуть найкраще обґрунтує наш висновок про причини замовчання М. Грушевський його ранньої діяльности в советській Україні.

М. Грушевський у Києві

Обсяг нашої статті не дозволяє докладніше зупинитися на причиною повороту М. Грушевського на Україну. Загально прийнятий погляд, що його повернення до Києва було мотивоване основним бажанням історика продовжувати його наукову і науково-організаційну працю на рідних землях. На нашу думку це лише одна з причин. М. Грушевський мав рівночасно бажання причинитися до політичного і культурного відродження України і дуже можливо бажав відограти видатну ролю в політичному житті. Також незавидний матеріяльний стан Грушевського і його сім'ї на еміграції мав значний вплив на його рішення. Ці наші думки висловлюємо на основі багатолітніх дослідів життя і діяльности історика.

М. Грушевський — клясичний тип «політичної людини», він ніколи не думав резиґнувати із своєї політичної діяльности і, маючи в Україні численних політичних однодумців-членів Української Партії Соціялістiв-Революцїоінерів (УПСР), числив на легалізацію даної партії в совєтській Україні, яка, на його думку, мала змогу очолити політичний сектор українського життя. Немає змоги тут розглядати соціялістичну лівизну Грушевського і його зобов'язання перед совєтським урядом, що не буде займатися політичною роботою. Це була лише відповідна стратегія історика, подиктована вимогами часу. Ця тема вимагає джерельного і об'єктивного насвітлення і окремої студії, яку плянуємо опрацювати.

Тепер виринає засадниче питання про поінформованість М. Грушевського на еміграції про тодішню політичну ситуацію в Україні. Чи дійсно він вірив в прихильне наставления большевицької влади до політичних аепірацій українців, до української державности в соціялістичній одежі? Чи знав він про переслідування большевиками українських діячів культури і політичних активістів, включаючи їхню фізичну ліквідацію? Доволі наївну статтю на тему повороту Грушевського на Україну написав Ф. П. Шевченко, який твердить, що Грушевський щиро вірив в «життєвість Радянської влади на Україні» і також, що він не виступав у 1922—23 рр. «із заявами або діями проти Радянської України та її уряду».{4} Переглядаючи численні публіцистичні статті і листи Грушевського з 1920-их років, ми бачимо його критичне ставлення до большевицької влади, а також добре ознайомлення із положенням українців на Україні. Рівночасно тут треба підкреслити, що він у багатьох випадках робив помилкові висновки відносно можливостей політичного і культурного розвитку українського народу під большевицьким режимом.

У своєму листі до X. Раковського, від 15 листопада 1921 року, Грушевський писав, що бюрократичний апарат совєтського уряду засмічено «не-соціялістичним і взагалі безідейним, часто нечистим і при

тім українофобським елементом».{5} Набагато виразніше він писав у своїх приватних листах. Наприклад, у листі з 1923 року, себто в тому часі, коли він вже зробив рішення вертатися в Україну, Грушевський писав, що в краю «пішли нові нагінки на все українське, на всіх, хто виявляв хоч якусь активність... дотеперішня „самостійність" Укр. Республики була чистою іронією: однаково усім правила купка большевиків московських... Так їх (українське населення — Л. В.) стероризували розстрілами, арештами, засланнями, що бояться пальцем рушити».{6} Отже, як бачимо, Грушевський був докладно поінформований про загальну ситуацію в Україні і без огляду на це вирішив повертатися на рідні землі. Також він не робив собі ілюзій відносно позитивного ставлення большєвиків до його друкованих творів. У листі до П. Починка від 5. VII. 1923 р. він виразно писав: «Я большевикам ніякий приятель, мало хто стільки потерпів від них, як я, і далі терплю: книги мої на Україні заборонені; транспорт книг моїх, висланих торік (видання Дніпросоюзу) большевики переробили на картон, аби не дати їм розійтися».{7} Отже і про це він знав і таки вирішив повернутися на Україну і 7-го березня 1924 року, разом з сім'єю прибув до Києва.

Тепер коротко зупинимося над питанням офіційного ставлення большєвиків до М. Грушевського і його діяльности вже після його приїзду.

Не улягає суніву, що большевики бажали використати приїзд М. Грушевського для своєї пропаганди і для своїх політичних цілей. Вони надіялися, що він зложить відповідні прилюдні заяви, в яких апробує комуністичну владу в Україні, а також прийме марксистську інтерпретацію історичного процесу. Цього не сталося. Грушевський не публікував жадних вірно-підданих заяв у комуністичній пресі і не змінив своїх історіографічних концепцій та історіософічних поглядів на слов'янську історію. Він також не заломився і не «покаявся» під натиском різних шантажів большевицької влади. Отже був відпорніший на комуністичні переслідування від багатьох своїх сучасників — видатних діячів української культури і науки, які «покаялися» і засудгли «націоналістичні ухили» у своїх працях під кінець 20-их і з початком 30-их років. І це треба пам'ятати усім дослідникам і публіциc-

там, які в полємічному запалі намагаються в чорних барвах представити діяльність М. Грушевського в Україні після його повороту з еміграції.{8} Грушевський не міг примиритися з совєтською дійсністю і це привело до відкритого конфлікту між істориком і большевицькою владою.

Рік після приїзду Грушевського появилося таємне розпорядження відносно шкідливости історичних праць «идеолога украинского национализма» М. Грушевського, яке свідчить, що большевики від самого початку побуту історика в Києві, зайняли крайньо вороже становище до його історичної творчости.{9} у 1926 році під час святкування ювілею Грушевського в Києві, виразно зарисувалися на публічному форумі розходження між Грушевський і представниками «червоної науки» та большевицької влади. І так, уповноважнений Наркомосу і Укрнауки М. Левицький у своїм ювілейнім привіті підкреслив «хибний етап» політичної діяльности Грушевського за часів Центральної Ради, яка не могла зрозуміти «класової суті Жовтневої Революції».{10} О. П. Любченко, колишній боротьбіст і голова Київського Виконкому та-

кож заплямував «політичні помилки» Грушевського в 1917 і 1918 роках і заявив, що історик «може вести свою роботу в радянських умовинах на користь робітничо-селянським масам тільки тоді, коли він приймає нові основи не де-факто, а по суті».{11} У грудневому числі журналу «Життя і революція» за 1926 рік цей самий Любченко ще гостріше напав на Грушевського, як спадкоємця історичних концепцій Антоновича і Лазаревського, який не розуміє ролі пролетаріяту і орієнтується на селянські маси. Любченко пише: «Що значить заявляти, що робота істориків XIX ст. не закінчена? Це значить розглядати суспільність не в аспекті історичного матеріялізму, а в аспекті дрібного буржуа. Це значить говорити про радянську Україну, а на ділі користуватися з «теорії» безбуржуазности української нації і повертатися назад до селянської буржуазної держави, тим самим прокладаючи шляхи для реставрування капіталізму. Орієнтувати нас сьогодні на селянство, — це значить відсувати на друге місце пролетаріят — проводиря незаможно-середняцької частини селянства... Хто цього не розуміє — той безнадійна людина, марксистськи неписьменна; а хто це розуміє і всеж таки висуває — той просто свідомий адепт буржуазної політики».{12}

Не зважаючи на періодичні напади і шантажі большевиків, Грушевський не змінив своєї настанови і не «допасувався» до большевицької влади. Це найкраще видно з його ювілейної відповіді на привітання учасників київського святкування. У своєму слові-подяці Грушевський ще раз підкреслив заслуги фундаторів української науки і культури — Максимовича, Костомарова, Антоновича і Драгоманова і ствердив, що їхня праця ще не закінчена і її треба продовжити. Також ювілят зайняв ясне становище відносно робітничої верстви на Україні — отже не обмежувався у своїй промові виключно науковою проблематикою. Він ствердив, що «тільки коли вповні свідомі сільські верстви увіллються в робітничі верстви міста, фабрики, шахти, та понесуть туди українську свідомість, українізуючи цю робітничу верству, замість підлягати її русифікаційному процесові, тільки тоді наша, фактично селянська Україна дійсно стане вповні робітничо-селянською країною. Ми, що стали на цей шлях давніш, і ті, що тепер стають на цей шлях, ми разом ставимо свідомо перед собою це завдання — закінчити формацію української національносте утворенням свідомої укр. робітничої верстви, через повіне завершення культурного циклу роботи для села».{13} Отже тут маємо до діла також з політичною концепцією Грушевського відносно створення широкої національно-свідомої бази з селянського і робітничого українського населення для розбудови української державности у радянській політичній системі.

Думки історика про українське робітництво важливі і вказують, що він зовсім не думав стати на Україні «кабінетним вченим», який не бере участи у суспільному житті. Відносно власної діяльности Грушевський у своїй промові зазначив, що «моя особиста робота в цій сфері була тільки одним з фрагментів цього великого процесу. Я не хочу опинитись не перипетіях її: тут не місце і не час заглиблюватись в її деталі, дещо вже сказали попередники; дещо із сказаного вимагало б доповнення і спростування». «Спростування» відносилося до Любченка і його прибічників. Свою кінцеву промову Грушевський закінчив знаменними словами: «Через це, дорогі товариші, в нинішню 60-літню свою річницю не вважаю за можливе собі сказати: „Нині отпущаеши". Я навпаки, мушу сказати: Я хочу ще жити, щоб працювати, страждати і боротись разом із вами (гучні оплески всієї залі), щоб привітати той момент, що колись провіщав Українському народові мій довголітний товариш праці, покійний Іван Франко оцими словами:

Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі.
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі.
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі...»

(Довгі гучні оплески){14}

Наталія Полонська-Василенко, згадуючи про цей виступ Грушевського, пише: «Тиша запанувала на залі, коли на катедрі з'явилася його постать і пролунали несподівані для більшо'сти слова. Жадного кадіння урядові, жадного прославління благонадійности партії не почули присутні.»{15} І не могли почути — Грушевський не йшов на жадні компроміси, без о гляду на обставини, якщо розходилося про добро народу в його власному розумінні. Я також погоджуюся із думкою авторки, що ця промова стала переломовим моментом в житті Грушевського в совєтських умовинах. Діяльність і провідні ідеї творчости історика йшли в розріз із плянами большевицької влади в Україні і в Москві.

Немає змоги в короткій статті докладніше проаналізувати діяльність Грушевського в Україні в 1920-их роках. Проте на основі вищенаведених даних краще розуміємо причину промовчання Грушевським в його київській автобіографії його діяльности в Україні у 1924 до 1926 років. Також він нічого конкретнішого не написав про своє ставлення большевицької влади в Україні і до комуністичної партії. Цю тематику Грушевський вирішив зігнорувати у своїй Автобіографії із 1926 року. Ця частина його нарису, як ми вже згадували, найкоротша і являється разючим контрастом до львівської біографії, в якій він обширно писав про свою наукову і суспільну діяльність.

1) Ювілей академика М. С. Грушевського 1866—1926. Київ. Видання Ювілейного Комітету, 1927, стор. 24.

2) Автобіографічні матеріяли М. Грушевського нечисленні. Першу автобіографію він виготував латинською мовою у 1890 році і вислав її до проф. Д. Беляева, голови державної іспитової комісії Київського університету.

Ця автобіографія не збереглася в жадних відомих архівних фондах. Друга автобіографія Грушевського появилася у травні 1906 року у Львові накладом 50-и примірників. Це виданнв перевидано в Канаді заходами А. Григоровича у 1965 році (накладом 100 прим.). В «Українському Історику» (ч. 1—2, 1966) появилася «Автобіографія Михайла Грушевського, 1914—1920», яка являється передруком автобіографічного листа М. Грушевського, який видруковано у вінніпезькому українському тижневику «Український Голос» (ч. 16, 21 квітня 1920.). Київську Автобіографію з 1926 року тепер передруковуємо в «Українському Історику». Також у нашому виданні передруковуємо автобіографічний нарис М. Грушевського «Як я був колись белетристом», який появився як передмова до збірки його оповідань «Під зорями» (Київ, В-во Рух, 1928). Тут треба також ствердити, що чимало автобіографічного матеріялу знаходимо в різних публіцистичних статтях Грушевського, як також в його листуванні.

3) У склад «Організаційного ювілейного комітету» для переведення святкування ювілею М. Грушевського входили: Акад. П. А. Тутківський, голова, акад. Д. І. Багалій (Харків), акад. В. М. Перетц (Ленінград), Л. М. Левитський (Київ), М. Л. Баран, О. Ю. Гермайзе, С. М. Іваницький-Василенко — члени. Секретарі комітету: Ф. Я. Савченко, С. Ю. Гаєвський і В. В. Ігнатович. Крім того до комітету входили 42 офіційні представники від різних наукових, освітних, бібліотечних і архівних установ.

Наталія Полонська-Василенко пише, що ювілейний комітет вибрано «поза Академією» і він діяв так «неначе Академія не мала нічого спільного з цим ювілеєм» (Українсько Академія Наук. Част. І. Мюнхен 1955, стор.47). Уважаємо, що це помилкове твердження. Офіційна назва комітету була «Організаційний Ювілейний Комітет при У.А.Н.» і в його склад входили видатні члени Академії та інших наукових установ. У своєму ювілейному привіті президент Академії Липський виразно зазначив, що в УАН виникла думка «улаштувати урочистий ювілей». (Див. Ювілей акад. М. С. Грушевського, цит. пр., стор. 7).

4) Ф. П. Шевченко, «Чому Михайло Грушевський повернувся на радянську Україну», Український Історичний Журнал, ч. 11. 1966, стор. 19.

5) «Відкритий лист М. Грушевського, закордонного делегата УПСР, голові Ради Народніх Комісарів УРСР С. Ґ. Раковському», Борітеся-Поборете, ч. 10. 1921, стор. 4. Цей лист Грушевського свідчить про його наївність відносно ролі українських соціялістів у побудові радянської української держави. Лист характеристичний для тодішнього політичного світогляду Грушевського і ще раз доводить його активність в політичному житті. Грушевський правдоподібно розчисляв на можливість включення членів українських соціялістичних партій в совєтський державний апарат на Україні.

6) Лист М. Грушевського до Е. Фариняка від 12. І. 1923, Український їсторик, ч. 1—2, 1977, стор. 118—119. Видрукування листів Грушевського до Фариняка, за редакцією М. Антоновича, значно поширює джерельну базу дослідів еміграційного періоду історика.

7) «Листи М. Грушевського до Т. Починка» (за редакцією М. Антоновича), Український Історик, ч. 4. 1969, стор. 96.

8) Для прикладу згадаємо однобічне насвітлення діяльности М. Грушевського в ВУАН у праці Наталії Полонської-Василенко, Українська Академія Наук, т. І. Мюнхен 1955, стор. 44—49. Авторка суб'єктивно насвітлює зв'язки Грушевського з ЦК КП(б)У, а також його співпрацю з колишніми боротьбістами. Як відомо, Грушевський мав попертя відносно розбудови наукового життя в О. Шумського і до певної міри в О. Буценка, але рівночасно мав постійні конфлікти з колишнім боротьбістом Панасом Любченком, який у роках 1927 до 1934 був секретарем ЦК КП(б)У і вів нещадну боротьбу з «українським націоналізмом».

Н. Полонська-Василенко також невірно представляє ставлення Грушевського до академіків ВУАН. Вона пише, що в 1—2 книзі відновленого журналу «Україна» Грушевський писав, «що тільки приїзд його і поновлення праці історичної секції надали Академії Наук українського характеру, бо до того часу серед академіків не було національно свідомих діячів» (стор. 47). Я докладно переглянув згаданий випуск «України» і такого твердження Грушевського не знайшов. Все, що він писав, як редактор відновленого журналу, відносилося до редакційного профілю даного видання, а також Грушевський висловив бажання, щоб «Україна» своєю появою «дала імпульс науковій продукції і науковому єднанню робітників на ниві українознавства всіх частин нашої землі», Україна, кн. 1—2, 1924, стор. 5.

9) 3 огляду на важливість змісту згаданого документу подаємо його текст: «Сов. секретно. Август м-ц 1925 года. Всем P.P. ЛГПУ Лубенского округа. Чернухский район: тов. Л-ий. „История Украины-Руси" идеолога украинского национализма проф. Грушевского признана враждебной и вредной для сов. власти лженаучной историей. Вопрос о запрете этой книги сейчас рассматривается Правительством СССР и ОГПУ в Москве. А пока предлагаем Р.Р. фиксировать всех тех, кто проявляет интерес к упомянутой книге и ее распространяет середи населения. Информуйте об этом наших с/о и обяжите их усилить наблюдение за такими лицами. Нач. Луб. Окр. Отд. (Двианилов), Упол. ПП ОГПУ (Казанцев)». Український Збірник, Мюнхен, ч. 8. 1955, стор. 147.

10) Ювілей акад. М. С. Грушевського, цит. пр., стор. 11.

11) Там же, стор. 36.

12) Панас Любченко, «Старі теорії й нові помилки», Життя й революція, ч. 12. 1926, стор. 81.

13) Ювілей акад. М. С. Грушевського, цит. пр., стор. 26.

14) Цит. пр., стор. 38.

15) Наталія Полонська-Василенко, цит. пр., стор. 48.

Висновки

Київська автобіографія М. Грушевського, не зважаючи на її розмір і своєрідний «телеграфічний стиль» розповіді, являється одним із найважливіших джерел для вивчення життя історика. У своїй Автобіографії з 1906 року М. Грушевський згадував, що плянує написати ширші спогади про своє життя. Інтензивна наукова праця і громадська діяльність не дозволили йому зреалізувати цього задуму. Також є відомості, що по повороті в Україну, Грушевський провадив щоденник або записник, який пізніше опинився в руках большевицьких слідчих (інформація п-ні Наталії Осадчої-Янати). Правдоподібно цей важливий рукопис пропав. Отже автобіографічні джерела до біографії М. Грушевського нечисленні і доволі скупі. Тут треба також згадати, що важливим біографічним джерелом являються деякі статті М. Грушевського, а також його листування. Докладніше про ці справи ми писали у нашій праці Молодість Михайла Грушевського (1967). Проте друковані статті історика порозкидані по різних серійних виданнях і перед нами стоїть чергове завдання відповідно упорядкувати цей важливий матеріал і його перєвидати в однотомнику.

Перевидання Автобіографії М. Грушевського з відповідними коментарями і передрук його автобіографічного нарису «Як я був колись белетристом» дуже на часі і значно поширюють джерельну базу вивчення життя і творчости найвидатнішого українського історика і провідного громадського діяча. У міру наших спроможностей дальші дослідження життя і діяльности М. Грушевського появляться у наступних випусках «Грушевськіяни».

ДОДАТОК

Михайло С. Грушевський

ЯК Я БУВ КОЛИСЬ БЕЛЕТРИСТОМ *

(* На цьому місці передруковуємо автобіографічний нарис М. Грушевського «Як я був колись белетристом», який появився у формі передмови до збірки його оповідань, Під зорями, Київ, В-во Рух, 1928, стор. 5—18.
Цей нарис містить цінний матеріял для пізнання літературних зацікавлень історика і його світоглядових шукань.}

Сорок літ тому в фейлетонах львівського «Діла» за 1885 рік, ч. 66-8 було надруковане моє оповідання «Бех-аль-Джуґур», написане на початку того року, в місяці лютім. Нумери газети з сим оповіданням одержав я кілька років пізніше, і навіть докладної відомости про те, що і де друкувалося, довго не мав, але мені досить було, що мої перші оповідання, післані під весну того року на руки Ів. Сем. Нечуя-Левицького, були передані ним до Львова для надрукування, значить були признані вартими друку.

Повідомляючи мене про се, покійний Іван Семенович написав, що в Херсоні ладиться літературний Збірник і дав мені адресу покійного Дмитра Васильовича Марковича, що служачи тоді в Херсоні, був одним з ініціяторів Збірника (чи головним таки зачинителем сього діла), щоб післав йому щось до друку. Я післав йому оповідання «Бідна дівчина», написане літом того ж таки 1885 року і Маркович в скорості повідомив мене, що оповідання прийнято до збірника «Степ», і пішло вже до цензури. Такий успіх піддав мені гадку, що белетристика — се моє покликання, та сфера, в котрій я можу послужити національному українському життю. Мені здавалось, що я знайшов себе як письменник і моя дорога стелилася передо мною ясно і виразисто.

Се був великий момент у моїм життю. Мені тоді скінчилось дев'ятнадцять літ, і я був в останній клясі гімназії. Батько педагог з професії і покликання, умисно віддав мене до школи пізно, до кляси значно нижчої, ніж яку я вмів, аби я не мав труднощів у науці; і вона справді не завдала мені труду, хоч я вважався кращим учеником не тільки своєї кляси, але й цілої гімназії. Я мав багато вільного часу і, ставши бібліотекарем великої і гарної гімназійної бібліотеки (вона обслуговувалася самими гімназистами, під номінальним наглядом офіційного бібліотекаря), я, можна сказати, плавав у книжному морю і Письменство, літературна праця ввижалась мені найкращим уділом на землі, а обгострене національне почуття і культ громадсько-

го обов'язку, прищіплений батьками, в сумі зробили для мене свого роду завданням життя — вести роботу на ниві українського письменства в інтересах українського життя.

Обставини зложились так, що мої батьки, щиро прив'язані до рідної Київщини, опинились на Кавказі, серед російської і зросійщеної людности, і тільки раз на три роки мій батько діставав довшу вакаційну відпустку, котру використовував для об'їзду широко розгалуженої рідні своєї, а ще більше моєї матері. Він використовував сі об'їзди на те, щоб скріпити і поглибити в мені пієтизм до рідного краю, його природної красоти, етнографічних особливостей, мови, пісні, поезії. Не бувши активним українцем у теперішньому розумінні, але визначаючись поетичним почуттям, він відчував живо красу українського життя і традиції, та передавав се мені. Тільки те, що його спокійній, чесній, зрівноваженій натурі жило більш пасивно, в сфері внутрішніх переживань, майже не впливаючи на його діяльність, в моїй напруженій, нервовій вдачі набирало характеру домінуючого стимулу мого мислення, уяви й чуття. Я був самітнім, мрійливим молодиком, загруженим у свої внутрішні переживанння; годинами мірячи чи то стежки батьківського садка, чи то порожній, незвичайно до в'язничного схожий, гімназійний двір, вимріював я довгі фільми своєї будучої діяльности: образи, розмови, такі яскраві, що вони приводили мене до повної втоми і вичерпання, — а руховою силою того всього був звичайно мотив національний.

Відірвання від рідного краю, постійне перебуванння серед чужородців (я був пенсіонером гімназії в Тіфлісі, де буквально не було ні одного українця, — а й поза гімназією не знаходив нікого), з другого боку — незвичайно різнобарвний національний склад людности, серед котрої доводилось обертатись, атмосфера національних питань і конфліктів різних місцевих культур з російським централізмом, — все се екзальтувало мої національні почуття й робило їх осередком моїх дум та емоцій. Мета, зміст і щастя життя уявлялося мені в тім, щоб послужити національному українському відродженню. Я був знайомий з історією відродження слов'янських народів. «Исторія Словянских Литератур» Пыпина й Спасовича належала до найбільш дорогих мені книг: В «Ист. Вестнике» я відшукав начерки з історії нової української літератури покійного М. І. Петрова, читав і перечитував їх з залассям. Навпаки, «Задачи Украинофильства» Костомарова наповняли мене тяжким сумом. Недоробленість українського відродження, розпорошеність інтелігенції, занедбання нею свого обов'язку перед без'язикою і безсовістньою народною масою, відречення від славного минулого, від скарбів рідної народности, здавались мені всесвітньою ганьбою і безчестям, яке крило й мене, й усі живі покоління — поскільки б вони не захотіли приложити рук до того, аби з того безчестя очиститись.

Справа при тім уявлялась мені, як у всіх тих історіях національних відроджень, — головно з формального боку: національного усвідомлення, засвоєння мови, розвитку літератури — популярної, мис-

тецької і наукової. Розуміється, основним змістом того являлись визвольні, демократичні, дещо соціялістично забарвлені Кирило-Методіївські ідеї — так як інтегральним змістом російської культури мислилися ідеї Бєлінського і Щедріна, народництво 1840—60 років і т. д. Але дальше моя думка не заглиблялась. У мене не було знайомих ні з революційних російських гуртків, ні з радикальних українських. Діяльність української еміграції і її розходження з київською громадою зіставались мені цілком невідомими. Програма діяльности таким чином дуже спрощувалась.

І так спровадивши собі з Києва кількох книжок, які можна було купити на тодішнім безконечно убогім київськім ринку, з «Києвською Стариною» в руках, котру сюрпризом виписав для мене батько (ніяких українських видань у місцезих бібліотеках, розуміється, не було) — я постарався використати вакації 1884 р., щоб вправитись в українську літературну роботу, або, краще сказати, в процес українського писання. Пригадую собі таке перше оповіданння «Страшний Свідок», чистої води пробу пера, на цілком пусту романтичну тему, котрої архаїчну шаблонність я сам відчував, але просто брав як «сочинение на заданую тему». Потім була більш серйозна проба, оперта на власних дуже болючих переживаннях: «Остання кутя», — де я хотів змалювати поезію українського різдвяного обряду. Далі дещо з соціяльної сатири — «Унтерофіцер Трохим Скавучак», коли не помиляюсь: тип до крайности задоволеного з своїх талантів і успіхів малоросійського унтерофіцера — за моделю служив мені один «дядька» нашого гімназійного пенсіону. Нарешті серію сих перших «проб пера» вінчав отой екзотичний образок «Бель-аль-Джугур» — на тему тодішньої окупації англійцями Судану і боротьби з повстанням Магді і приборканння місцевої магометанської людности. Я вложив сюди свої тодішні визвольні й антиімперіялістичні настрої. Використовуючи своє деяке практичне знання магометанського світу, щоб конкретизувати свої гадки й надати свому оповіданню місцевого кольору, я писав як український патріот і противник насильства й експлуатації колоніяльних народів так званими висококультурними: іронізував з хиткої моралі і релігійного лицемірства сих імперіялістичних експлуататорів. Написавши се оповідання в лютім 1885 р., я відчув, що зробив дещо цінне. В сій гадці поза моїм внутрішнім переконанням мене підтримував прихильний відзив найбільш авторитетного з учителів нашої гімназії М. В. Горнєва, з котрим я був у приязних відносинах і читав йому сі свої початкові оповідання.

Тому я рішився післати їх на перегляд, відзив і вжиток І. С. Нечуя-Левицького з котрим я списався, прочитавши в тих же начерках Петрова, що він займе посаду учителя в Кишенівській гімназії. В тодішній літературній генерації се була найбільш визначна і для мене приступна фігура, і я рішився віддатися під її патронат. Побоючись провалу, я підписав першого листа якимсь криптонімом і просив відписати на ім'я одного з своїх товаришів. І яка ж то була радість для мене, коли тижнів через два сей мій товариш подав мені грубенького

листа, акуратно надписаного округлим, розлізлим письмом вічно хорого письменнника і запечатаного для більшої дискреції великою червоною печаткою. Я цілком ясно бачу сю коверту, написану слабосилою рукою, блідим, вилинялим чорнилом, і переживаю той буйний приплив радощів, що мене тоді обхопили. Я ввійшов у літературні зв'язки, у мене єсть знайомий, патрон — визначний український письменник. Він висловляв мені цілком серйозно, не як школяреві, а як письменникові свої гадки. Я міг вповні покластись на нього, і я повірив йому мої проби пера і моє перше літературне досягнення, мого «Бель-аль-Джугура», і відкрив йому моє ім'я. Я почув себе літератором. Я знайшов себе і свій шлях у життю.

Листування з Дм. Вас. Марковичем не дало вже мені того вдоволення, як листи Ів. Сем. Нечуя — в них не було такого сердечного єлею, що в автора «Хмар». Але нічого! Моє оповідання було прихильно оцінено, прийнято, і вже я відчував себе настільки твердо на своїх літературних ногах, що навіть міг згори собі брати якінебудь дрібні колючки.

Але тут і скінчилась моя белетристична кар'єра! Я був белетристом всього лише кільканадцять місяців. Надійшла катастрофа — так само глибоко відчута, як і се моє перше і останнє літературне щастя. Щоб зрозуміти його відповідно, треба б мати поняття, наскільки екзальтованим мрійником я тоді був. Я вступив у стадію приготування до екзамену зрілости (матури). Не вважаючи на те, що я й так був прегарно приготований, я повернувся з Різдва 1885 року, засів за підручники так, наче передо мною не було іншої мети, як задивувати екзамінаційну комісію. Атмосфера взагалі була повищена. Випуск того року вважався небувалим в історії гімназії багатством здібних, а може не так і здібних, як добре вишколених випускників (абітурієнтів). Наш покійний директор Лев Львович Марков, великий амбітник, наперед пишався результатами сеї матури, і чого ніколи не бувало — наперед виписав медалі для абітурієнтів, щоб роздати їх парадою при закінченню матури. П'ять золотих медалів, ви подумайте! Сього ще не бачив не тільки Тіфліс, але й ціла Кавказька округа, відколи стояв світ. Я, як перший ученик гімназії, відложив усе набік, не поїхав навіть на Великдень додому — річ цілком неймовірна. В мені було щось із вдачі факірів, з їх нахилом і замилуванням до якнайбільших напружень волі, і я тепер напружував її на се марне завдання — матурального рекорду. І раптом прийшов провал, — який провал, кат його забери!

Традиційним спортом для матуристів було викрасти тексти випускних тем (клявзур). Тому, що вони окружались незвичайним секретом, вироблялись радою попечителя для цілої округи і з усякими обережностями передавалися в гімназії, однакові для всіх. Се було спортом так само для гімназії цілої округи — викрасти сей секрет. Вважалося, що та гімназія, що сей секрет відкриє і передасть іншим, робить свого роду професійну послугу цілій матуральній верстві. Се був свого роду клясовий обов'язок матуристів супроти кляси директорів і

учителів. На се збирались гроші, велись секретні зносини, вигадувались чисто пінкертонівські штуки. І от сим разом се вийшло наверх і окошилось на нашій гімназії, а в нашій гімназії особливим тягарем лягло на мені — першому ученикові гімназії, — округи і т. д. власне, за сю першість. Директор і вся інша гімназійна братва не чули себе з роздражнення й гніву. Такий прегарний, чудово вишколений і приготований випуск! На бісового батька були йому потрібні сі матуральні теми, коли він і без них прекрасно їх би подужав! Се правда: теми були замінені новими, і наш випуск цілком добре на них відповів. Але проте наша гімназія — перша гімназія округи — оскандалилась. Неприятелі амбітного нашого директора постарались роздмухати се. Директор і учителі не виходили з жалю. Замість триюмфу, так ганьба. Нас позбавили медалів, нас трактували як ледащо.

«Вам хотіли зробити параду, а тепер ви тікаєте, «как воры», — роздражнено дошкулював нам наш власний наставник Окропір Елізбарович Хевтсуріяні своїм грузинським акцентом. І хоч як ми були прибиті, ми не могли стриматись від приємности повторяти сю фразу його акцентом, що нас так потішав, — не вважаючи на страх, який на нас наводив сей яфетит своєю непогамованою вдачею.

Я незвичайно глибоко, повищено — вражливо відчув сю катастрофу і всі зв'язані з нею моральні пониження. От куди заводить амбіція! До біса амбіцію! До біса всі честолюбні пляни! Вони будувались на літературі, на мистецтві — до ката літературу, до ката писання! Се одно ласкотання амбіції. Треба взяти себе в руки. Скрупулятне виконування обов'язків — і більше нічого. Ніякої нагороди за се. Замість компліментів і похвал, треба привчити себе до ганьби і поневірки. Я пережив духову трагедію Гоголя в мініятурі і зломив перо белетриста.

Коли б я жив сто літ раніш, я пішов би був у монастир, на твердий послух, і викликав би подив нічними стояннями і безнастанними молитвами. Тепер же я наложив на себе не меншу аскетичну дисципліну, але проходив її на філологічному факультеті київського університету, реформованому за уставою 1884 року. Треба знати, як ся устава покалічила філологічний факультет і яку ненависть викликала до себе клясична філологія, котрою навантажено всіх студентів без різниці: істориків, словесників, філософів, спихнувши на другий плян предмети їх спеціяльности. І от тоді буде зрозуміле моє аскетичне самоумертвлення, з котрим я вже, вибравши для себе спеціяльність української історії, змусив себе — тому, що се мені було непотрібне і ніякого реального інтересу не мало — з незвичайною совісністю студіювати латинських і грецьких клясиків, щоб виконати на всі сто процентів вимоги сього злобного статуту, обчисленого на те, щоб убити всякий громадський інтерес у студентах університету, відвернувши їх від тих живіших дисциплін, що їх інтересували, до студій граматики, метрики і всякої іншої схолястики. Я знав, що такі мої пильні заняття, мої аскетичні крайності, моя пунктуальність у виконанню нових університетських приписів викликають хибні толкування, підо-

зріння в кар'єризмі і т. д. Я вважав се для себе моральною школою. Я в душі був революціонером, рішився йти пробоєм против усіх заборон і обмежень українського слова й життя, знав, що працюватиму не в російських університетських рамцях, а закордоном, ніяких російських відзнак і лаврів не потребую, але свідомо нагинав себе до всякої всячини — тим більше, коли вона була для мене прикра, противна. Вона вимагала самовідреченння — се те, що було мені потрібне.

В тім безповоротно загибли мої пляни. Довгий час я не читав навіть белетристики, не тільки що не писав. Пізніше дозволив собі дещо, але не друкував нічого. З писань моїх університетських років я потім надрукував оповідання «Неробочий Іван Кривий»: белетристичне оброблення одного судового рішення. З переїздом до Львова, коли навколо завелось стільки об'єктивно даних, а не мною самим вимірених собі прикростей і клопотів, мій аскетичний ригоризм ослаб, і я писав часто, друкуючи в «Зорі» і «Літературно-Науковому Вістнику».

Новою хвилею прийшла на мене охота до писання після першої революції серед нових обставин і незвичайно різноманітної, пекучої й тривожної діяльности, яку я вів одночасно в Києві і Львові. Але я вже не дивився на се белетристичне письменство як моє громадське діло: сі колишні мрії відійшли безповоротно. Я писав, коли мене охоплювало бажання поділитися настроями, гадками, образами, які обсідали мене і не давали спокою, шукаючи свого вислову. Я не міг його дати ні в своїх наукових працях, ні в публіцистиці, — а вони не хотіли лишитись «зачиненими дітьми» моєї думки.

Так з'явились речі, зібрані потім під спільними назвами «Sub divo» і «З старих карток».

Може вони збудять і тепер у кімнебудь подібні рефлекси, зворушать не безплідно чию-небудь увагу. Як ні — нехай зістануть «людським документом» свого часу.

ЗМІСТ
Вступ	5
Михайло Грушевський: Автобіографія (Київ, 1926) За редакцією Л. Винара.	6
Л. Винар: Автобіографія М. Грушевського з 1926 р.	31
ДОДАТОК
Михайло Грушевський: Як я був колись белетристом.	42
CONTENTS
Preface.	5
Michael Hrushevsky: Autobiography. Edited and Annotated by L. Wynar.	6
Lubomyr Wynar: M. Hrushevsky's Autobiography of 1926.	31
APPENDIX
M. Hrushevsky: Memoirs.	42