Блискавицею надлетіла вістка про віденські події до Львова й натрапила тут на дуже вдячний грунт у Поляків і спольщених Українців, вироблених політично кільканадцятилітньою польською революційною пропагандою, їх провідники взялися зараз за уложення петиції до цісаря з висловом польських бажань, відомої під назвою „адреси з 18 березня" 1848 р. Тут малювали себе Поляки начільною стіною перед неволею й темнотою, називали розділ Польщі політичною помилкою, відкривали своє задушевне бажання відбудувати Польщу й предкладали Австрії союз із нею. Далі просили, щоб цісарь затвердив новозаснований „народній комітет" і дав йому право уложити конституцію для Галичини (штучно зліпленого краю з української Галичини й польського великого князівства краківського), а цю конституцію малиб затвердити „народні збори" Галичини (в австрійськім і польськім розумінню). В своїй петиції домагалися Поляки: гарантій для польської народности, отже скасування всіх обмежень, що стояли на перешкоді її свобідному розвиткові, й заведення польської мови в школах, судах і політичних урядах, автономічної адміністрації краю, загальної політичної амнестії, ревізії станової конституції й представництва всіх верств у соймі, що його треба скликати як най швидче, скасування цензури, заведення „народової" гвардії загального заведення народніх шкіл, скасування панщини, публичного та явного судівництва з судами присяжних, повної горожанської й політичної рівности усіх верств і віроісповідань перед правом, нового громадського закону для міст і сіл, обсади всіх урядів виключно Галичанами й краевого війська з офіцерами, виключно Галичанами.

В неділю 19 березня почали збирати підписи під петицією. Двох панків зявилося в українській духовній семинарії й закликували семинаристів спішити на університет, аби підписати адресу до цісаря. Перейняті польським духом семинаристи були раді цьому закликові, тільки ректор вимовлявся, що не має ніяких вказівок із консисторії. Тоді польські висланці просили ректора поїхати з ними до св. Юра, але замісць до св. Юра поїхали на університет. „Куди ректор, туди й ми", - подумали семинаристи й побігли гуртом слідом за своїм наставником. Там застали велику масу Львовян і приїзжих із провінції панів, що їм якийсь пан читав готову до підпису адресу. По її відчитанню забрав слово член Ставропигійського Інституту адвокат д-р Кирило Вінковський і просив, аби в адресі згадано також про Русинів (Українців). На це піднявся великий крик, Вінковському не дали говорити, а один із польських панків (Подлєвський) закричав від усіх голосніше: „Тu nіеmа Rusіnow! То zdrajса Моskаl!... zа oknо z nіm!" (Тут нема Українців! Це зрадник Москаль!... викинути його!) Слова польського панка одобрили Поляки гучними оплесками й віватами, а польський історик Бєльовський заявив, що „признати український нарід окремою національностю значить приложити бритву до польського горла". По такій твердій лекції винеслися з університету й вихованці семинарії й инші світські Українці. Так українські невірні Томи дістали научку, подібну до тої, котрої досвідчила на собі краща ча стина української молоді, що полізла в польські революційні організації, повіривши пустим і нещирим польським фразам про рівність і братерство.

Таким робом знову польський рух почав впливати на Українців негативно, приневолюючи їх своєю безоглядностю призадуматися над своєю національною приналежностю, й позитивно, подаючи їм зразок організації, як що вони нарешті додумаються до неї. А поки що Українці приглядалися польській активности. Окрема депутація в оточенню великої маси народу понесла адресу з підписами до губернатора графа Стадіона, що згодився тільки на дві точки петиції: дав дозвіл на створення польської народньої гвардії та згодився ви пустити на волю політичних арештантів за порукою двох визначних громадян. Шал Поляків протягом двох дальших днів не мав меж, тільки в ночи з 20 на 21 березня поприбивано урядову відозву на мурах міста з забороною всяких політичних сходин на публичних місцях і по домах, усяких публичних походів, промов на вулицях і публичних місцях, дальшої ілюмінації міста, словом усього того, що могло викликати збіговище людей.

Події, що їх викликав дозвіл губернатора на польську народню гвардію, швидко відкрили Стадіонові польські задушевні ціли. Коли він хотів заприсягнути на університеті студентів-гвардистів на вірність австрійському цісареві й конституційному королеві Галичини, заявив професор Рібенбавер в імени професорів і студентів, що ні він ні студенти не присягатимуть на таку роту, бо яко Поляки вони можуть присягнути тільки свому конституційному монархові. Перед рішучою волею молоді змінив Стадіон у роті присяги „короля Галичини" на „короля Поляків". Іще не встиг призадуматися над тим, що зайшло, вхоплений на руки молоді й обношений навкруги серед криків радости губернатор, як до нього донісся вислів нового етапу польських бажань: „Хай живе Польща в межах перед роком 1772!" Так кричав несений на руках публики Ян Добжанський, голова нововибраного „публичного комітету" з 40 людей, що хотів захопити всю владу над Галичиною в свої руки. Від крику зомлів Добжанський, одначе комітет проістнував усього кілька годин. Зашвидко відкрили Поляки карти й Стадіон відніс легку побіду. Навіть скасування цензури добилася делегація польських письменників по довгих торгах аж 26 березня 1848 р.

Добжанський, не заставши Стадіона вдома, шукав його на університеті, щоб зажадати від нього видачі зброї. Був висланцем товпи, що зібралася перед ратушем із криком: „зброї! зброї! бо нас різати хочуть!" Це, бачте, рознеслася чутка, що несчислені маси українського селянства йдуть на Львів, а не було чим боронитися. Коли Добжанський на чолі депутації запитав урядника, котрого зустрів у губернії, що значить трівожна для Поляків чутка про українських селян, цей дав дуже характеристичну відповідь: „Це Вінковський зо Ставропигії зворохобив Українців!" Вінковському було далеко до того, щоби стати українським революціонером, але цікавим у цілій справі було те, як знов українська небезпека стала повперек шляху прямування Поляків до своєї мети - відбудувати історичну Польщу на більше ніж в двох третинах непольських землях. Українська небезпека мигнула також перед очима польської депутації, що домагалася волі друку, від котрої старався ось як відстрашити Стадіон польських письменників: „Польська народність має дуже багато ворогів; вірте мені, панове, що доки все, що має вийти з друку, йде найперше до мене, я стараюся заборонити та придавити все, що вам шкідливе. Єсть тут одна українська партія, що ненавидить вас із усієї душі й готова ширити таку ненависть при помочи друку між простим народом. Скоро дам вам повну свободу друку, чиж могтиму заборонити їм друкувати, що їм сподобається? Памятайтеж, що берете велику відповідальність на своє сумління, відповідальність за наслідки волі друку, котрі в наших обставинах можуть бути страшні".

Чого не осягнули Поляки у Львові, того добитися задумали у Відні, куди вислали депутацію при кінці березня. Тон предложеної цісареві адреси був далеко різкіший від тону львівської петиції: вона грозила повстанням, а її домагання небагацько ріжнилися від повного відірвання Галичини від Австрії. Вся адміністративна влада мала перейти в руки „тимчасового комітету", а вся законодатна влада в руки сойму; крім того були домагання окремого війська, окремого скарбу, окремого судівництва так, що віденський уряд не мав мати навіть номінального значіння. Ціллю Поляків було відокремити Галичину й Познаньщину від держав, до котрих належали, так, щоб наразі лишилися під протекторатом дотичних монархів, очевидно до того часу, доки політичні обставини Европи не позволилиб Полякам відбудувати польське королівство. Такі сподівання зродилися в них під впливом тих німецьких, зокрема берлінських симпатій до Поляків і відбудови польської держави, котрі викликала мартівська революція в Берліні. Польські симпатії Берліна передалися й Відневі, що з захопленням вітав польську делегацію, не зважаючи на її різкі домагання. Гостинне прийняття у Відні використала польська делегація для себе в чисто польськім дусі: поскаржилася в міністерстві на Стадіона за те, буцім то він викликує домашню незгоду, й інформувала віденську публику таким способом, що зродилася легенда про те, що Стадіон винайшов Українців у Галичині, як подав столичній публиці віденський гуморист Жид Сапфір.

До польських симпатій віденської німецької публики причинилося в деякій мірі й те, що Поляки не прилучилися до славянських делегацій, котрі приїхали до Відня, а певні успіху своїх домагань, подали свою адресу 6 квітня окремо. На такий крок польської делегації відповів Стадіон скликанням давнього станового сойму, на що Поляки зо свого боку відповіли заснуванням „Ради народової", що зараз запротестувала проти скликання сойму, а крім того звернулася до дідичів із зазивом увільнити селян від панщини, а до „руських (українських) братів" із зазивом до згоди та єдности. У відповідь на протест проти сойму утворив Стадіон прибічну раду (з Українців належав єпископ Яхимович) з найвизначніших представників громадянства для обговорення питань, звязаних із конституцією, а у відповідь на зазив до дідичів проголосив 22 квітня скасування панщини; від 15 мая мало скінчитися відбування панщизняних обовязків.

На зазив до Українців відповіли самі Українці власною, хоча спізненою організацією на спосіб, котрий бачили в Поляків. Передовсім 19 квітня подала українська делегація, зложена з трьох крилошан і трьох членів Ставропигійського Інституту, з крилошанином Куземським на чолі, на руки Стадіона свою петицію до монарха. Зазначивши тут, що ні в соймі ні в уряді не мали Українці свого заступництва, виказувала петиція покривдження таким історичним екскурсом: „Далеко більша половина мешканців Галичини (разом із краківським князівством) це Українці. Вони це галузка великого славянського роду. Й ми мали колись своїх власних рідних князів із покоління св. Володимира . Як вони вимерли, втратила наша улюблена батьківщина в другій половині чотирнадцятого віку самостійність. Ця втрата, а ще більше колочотиристалітні бурі, спустошення, переслідування за віру й упослідження, що настали опісля, були причиною, що ми втратили трохи не до одного шляхту, того прирожденного заступника народу. Одначе ядро народу - український народ зостався в усіх цих політичних і релігійних бурях сильний і непохитний та зберіг твердо свою мову й письмо, свої звичаї й обряди наперекір усім ворожнечам і насильствам часу й передав нам віру батьків і народність як одну з усіх тих бур урятовану дорогоцінність". Ствердивши це, просила українська делегація цісаря завести науку в українській мові в усіх народліх школах міст і сіл тих округ Галичини, де населення в цілости або в більшости українське, поширити відповідно науку в українській мові у вищих школах, оголошувати всі закони, прикази й ухвали українському народові по українськи, настановляти урядників, що добре знають українську мову, вчити кандидатів духовного стану українською мовою, щоб вони могли вияснювати віру й моральність в їх рідній мові, зрівняти духовенство українське, латинське й вірменське в усіх правах, привилеях і почестях не тільки на слові, але й на ділі, нарешті допустити Українців до всіх урядів і взагалі до всіх міських і сільських посад. У глибокій задумі вислухав Стадіон Домагань української делегації й, помовчавши хвилину, запитав їх, чи вони творять одну й ту саму націю з Москалями, на що дістав відповідь, що вони - Русини (Українці).

Поляки страшно лютували, що не могли зловити Українців на свою вудку. Не помогла й велика маса „сухого листя, помнятого в формі відозв, віршиків, пісень і цим подібних дрібних і легких метеликів", як влучно схарактеризував летючу літературу 1848 р. Григорій Шашкевич, парох Угринова. Він походив із Чортківщини й був сином сусоловецького дяка. Вибраний у 1848 р. послом із Станиславівщини до віденського парляменту, показався найвизначнішою парламентарною силою споміж українських інтелігентів. Григорій Шашкевич дав відповідь урядникові бібліотеки Осолінських Олександрові Камінському, котрий, оповідаючи в летючім листку в березні, що сталося у Львові, звертався по Лімцях, хліборобах, ремісниках, майстрах і панах також до „братів Русинів", пишучи: "Мазур є вашим братом, не зривайте так тісного звязку споріднення. Управляйте вашу мову, заховуйте ваші звичаї та свободи, бо ці ріжниці не повинні нас ділити, бо з одного племени виросли обидві ці галузки й, розрісшися в сильні пні, становлять один польський нарід". На таку нахабну дурницю відповів Григорій Шашкевич листом сім днів пізніше (з 29 березня) під псевдонімом Русин. Автор іронізував, звідки вирвалося так нагло „братерство", що „як холера опанувало кождого". Ще дивніше, що таке братерство звіщає Поляк Українцеві. Й стала йому перед очима виписана великими буквами та стверджена досвідом віків дуже стара приповідка: "Jаk swіat swiаtеm, nіе bуl Роlаk Rusіnоwi bratеm" (Відколи світ, не був Поляк братом Українцеві). Здивував автора зворот Камінського до Українців, „що їх від віків Поляк ледви уважав за Боже сотворіння, - до Українців, цього нещасливого племени хамів, що в очах Поляка не заслугувало на ніякі огляди людяности, бо жадних прав не мало". Що Камінський звернувся швидче до „братів панів і братів Жидів " ніж до Українців, у тім не було нічого дивного для нашого автора, „бо Українець уже від віків привик бачити в панах і Жидах одну душу, братів більше ніж рідних, бо однодумних, зокрема там, де йшло про те, щоби здоптати Українця. Він уже призвичаївся все їм віддавати, душу, тіло й в усякім разі робити їм місце. Тому тим більше з подиву не може вийти тепер Українець, що ці можновладні та грошевладні вельможности зволили назвати нужденного Українця своїм братом". Це братерство видалося авторові грибом, що виростає за одну ніч; коли автор приглянувся грибові, побачив, що його корінь точить хробак, - коли понюхав, почув сморід. Тому прийшов до думки, що цей заімпровізований фабрикат березневих хвиль певно належить до роду маримухів, а тому є небезпечною отрутою ."

Далі протестував автор проти думки Камінського, що Українці є польським народом, пишучи: „Авжеж маска братерства, що її ви, вп. пане, слідом за иншими взяли на себе, не має таких великих дір на очі, щоб ви могли прозріти, що Українці це нарід, нарід великий, нарід український, нарід, котрий не стидається свого імени, але навпаки величається цим іменем, котрий не більше бажав і бажає бути польським народом ніж турецьким або китайським.

Український нарід хоче бути українським, себто своїм власним, а не польським.... В усякім разі не забувайте, вп. пане, що та земля, по котрій ходите своєю ногою, називається Русь, є українською землею, не польською; той хліб, котрий ви їсте, виріс на українській ниві; піт із чола споченого від жару сонця Українця скропляв цю ниву; Українець із сухим і спліснілим шматком чорного хліба напружав останні сили, щоб пан Поляк міг їсти рогалькові булочки. Українець був власником цієї землі, доки розбійничий наїздник Поляк не видер йому його власности й дикою перемогою зброї не зробив із вільної людини нужденного гелота. Одначе що перемога дала, те перемога може взяти. І взяла. Залізне ярмо польської олігархії давило шию трудящого українського народу цілі віки. Погорда й ганьба, як чорний туман диму, розпростерлися над народностю й іменем Українця; Українець ледви стільки мав значіння у Поляка, що парія у браміна. Його погорджена мова, прогнана зо шкіл і визначнішого товариства, була засуджена на смерть із голоду. Таланти й здібности в Українцях, як що не завмирали в кайданах невільничого підданства, то тільки під тією умовою могли розвинутися, коли прибрали польську назву й релігію. Шлях до почести й уряду тільки тоді був відкритий для Українця, коли він перекинувся в Поляка. Такий перекиньчик і зрадник переслідував опісля як найзапекліше своє племя, що його соромився, як байстрюк своєї матери... А все український нарід не вирікся себе, - лишився вірним собі, за свою народність не прийняв жадної ціни. Українець любить свою землю, землю, що тече молоком і медом, і плодом, що його приносить йому ця щедра мати, живе сам і обділює инші галапасні племена, що ріжними часами у великім числі обсіли його довкруги. Українець любив свою землю, хоча, придавлений неволею чужим племенем, цілі віки стогнав у кайданах... Українців ніхто на світі не гнобив, тільки Поляк. Тільки в Полякові бачить Українець ворога свого щастя, своєї релігій своєї мови й добробуту... Чи знаєте, вп. пане, що називаєте себе „приятелем народу", що український селянин що рана й вечора відмовляє просту молитву, котру сам собі уложив, котрої не знайдете в ніякій писаній ні друкованій книжці, а в цій молитві просить Бога, „щоб заховав його від жидівської лихви та напасти й панської кари", себто мучення? Цієї молитви не навчили його попи, це є молитва, що виплила з глибини його душі. А в його голові слово „пан" і слово „Лях" має одно й те саме значіння, він не вмів розріжнити цього та й не мав навіть ніколи причини й нагоди до цього".

Шашкевич питав Камінського, чи мають Українці найменшу причину вірити в щирість польських обіцянок і братерства. Великодушний дозвіл Українцеві управляти свою мову й заховати свої свободи хай задержить для кого иншого. А в тім „ця великодушність дуже подібна до тієї великодушности, з котрою при багатозаставленім столі пан у часі бенкету кидає кість своїй зголоднілій гончій собаці". „Український нарід не потребує цієї великодушности. Він має право до своеї мови так само, як Поляк або Німець до своєї. Управляйте ви свою ниву, а ми свою, а в горнець один другому не заглядаймо! Українець має право домагатися гарантій для української народности, як Поляк для своєї. Отже дурите себе та своїх, вп. пане, коли думаєте, що Українцеві може на тім залежати, щоб польська народність розвивалася свобідно. Тадже й Поляки стільки завсіди дбали про загварантування й розвиток української народности, що пес про пяту ногу. Єсть це отже право відплати. Лишіть нас при нашім, ми вашого не хочемо. Братьми не будемо, це певне, але сусідами й то згідливими сусідами можемо бути... Моїм завданням було заявити тобі й світові, що грубо помиляються ті, котрі думають, що Українець такий дурний, що його так легко зловити на фразу про братерство, як синицю на порожній горнець. Тому ніколи не забувай про те, що „Jаk swіat swiаtеm, nіе bуl Роlаk Rusіnоwi bratеm".